| Краткое содержание: | У першому розділі – «Історіографія проблеми та джерельна база дослідження» – охарактеризовано стан наукової розробки проблеми, її джерельну базу.
У підрозділі 1.1 – «Історіографія проблеми» – розглянуто стан розробки теми в дореволюційній, радянській, сучасній вітчизняній та російській історичній науці. Наприкінці 1850-х рр. імператор Олександр II створив спеціальну комісію для перегляду системи податей і зборів у Російській імперії, результатом діяльності якої стали двадцять три томи «Трудов», що вийшли протягом сімнадцяти років. У перших трьох томах розглядалися особливості подушного оподаткування. Це й стало поштовхом для дослідження проблеми. Протягом другої половини XIX – початку XX ст. з’явилася низка узагальнюючих праць, в яких розкривалося запровадження, розвиток і становлення подушної податі та рекрутської повинності з часу правління Петра I до реформ 1860–1880-х рр. Проте, для них було характерне формально-юридичне висвітлення матеріалу, без аналізу причин, закономірностей, регіональних особливостей оподаткування, наслідків посилення податного тиску тощо. Більш-менш комплексний підхід до вивчення податей і повинностей селянства Лівобережної України у другій четверті XVIII ст. продемонстрував В.О. Барвінський.
Перша світова й громадянська війни на теренах колишньої Російської імперії негативно вплинули на розвиток історичної науки. Проте вже в період коренізації 1920–1930 рр. зростає інтерес українських учених до регіональної історії. З’являються окремі ґрунтовні праці, присвячені оподатковуванню населення Лівобережної України. Особливої уваги заслуговує розвідка П. Нечипоренка, в якій розкривається розвиток «порцій» і «рацій» – податку провіантом і фуражем, що його отримували розквартировані в Гетьманщині на тривалий термін військові частини протягом другій четверті XVIII ст. У 1930 р. історична секція ВУАН видала збірку праць І. Джиджори. Автор першим звернув увагу на забезпечення населенням Гетьманщини потреб російської армії під час кампанії 1738 р. Значним здобутком стала поява фундаментальної монографії В.О. Романовського з історії Лівобережної України періоду російсько-турецької війни 1735–1739 рр. Автор детально з’ясував роль регіону у збройному конфлікті, зокрема, виконання населенням податей і повинностей, спрямованих на утримання російських військ, його наслідків для соціально-економічного розвитку. Об’єктом дослідження Л.Г. Безкровного став стан російської армії та флоту у XVIII ст., який об’єктивно впливав на оподаткування населення Росії.
У період незалежності науковці звернулися до вивчення українського суспільства, його зобов’язань перед російською державою. Особливе місце в розробці цієї теми належить статті М.Г. Васильєва про Українську оборонну лінію. Сучасна російська історіографія представлена дослідженнями з військової історії І.В. Волокової, М.М. Петрухінцева, А.Б. Широкорада.
Історіографічний аналіз свідчить про те, що не всі аспекти проблеми висвітлені рівномірно. Проте напрацювання попередників створили міцну базу для подальших досліджень. Також вони вказали на малодосліджені питання: особливості сплати кінної податі, надання постоїв для російської армії, забезпечення безперебійної роботи пошти населенням Російської імперії тощо. Загалом же на сьогодні немає жодного комплексного дослідження державних податей і повинностей населення Російської імперії під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр., що й стало причиною вибору теми дослідження.
У підрозділі 1.2 – «Джерельна база дослідження» – проаналізовано опубліковані та архівні матеріали, які стали основою для реалізації поставленої мети та дослідницьких завдань. Ідеться про архівні документи, що зберігаються в Центральному державному історичному архіву України у м. Києві (ЦДІАК України), Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, Російському державному військово-історичному архіві (РДВІА). Автором опрацьовано фонди вищих органів влади Лівобережної та Слобідської України – Генеральної військової канцелярії, Генеральної скарбової канцелярії, Канцелярії міністерського правління, Похідної військової канцелярії, канцелярій ряду полків, літературні матеріали, колекції рукописів Київського університету св. Володимира, зібрання рукописних книг бібліотеки Київської духовної академії, комісій і експедицій Військової колегії. На основі цих джерел було досліджено нормативно-правову базу податної системи Російської імперії, відповідну політику в українських землях, особливості виконання повинностей і сплати населенням податей на користь держави, стан соціально-економічного розвитку Росії тощо. Винятково цінними є документи про організацію військової кампанії 1738 р.
Іншу групу джерел представлено нормативно-правовими актами Анни Іоаннівни, вищих органів влади Російської імперії – Кабінету міністрів, Військової, Артилерійської, Камер- і Ревізіон-колегій тощо. У них висвітлено еволюцію податного законодавства й відповідних органів, причини та наслідки запровадження або скасування податей і повинностей. Особливе місце займають доповіді головнокомандуючого російською армією Б.К. Мініха, адресовані імператриці Анні Іоаннівні, оскільки містять інформацію про забезпечення війська під час російсько-турецької війни. Навіть попри те, що автор частково й приховував реальний стан речей, особливо щодо невдалої кампанії Дніпровської армії 1738 р. Зі статистичного матеріалу слід виділити дані про чисельність і етнічний та становий склад населення Російської імперії за ревізією 1718–1727 рр., а також про чисельність поміщицьких селян у Російській імперії у 1737 р. згідно з «Ведомостью рекрутского набора 1737–1738 гг.».
Окремий комплекс джерел становлять спогади сучасників. Особливе місце серед них займають мемуари учасників російсько-турецької війни 1735–1739 рр. – Х.Г. Манштейна, В.О. Нащокіна, П.І. Паніна, С. Пархомова. Вони містять докладну інформацію про перебіг війни, становище війська. Записки К.Р. Берка, П. фон Хавена та листування леді Рондо ілюструють загальну ситуацію в Російській імперії.
Таким чином, використання різноманітних за формою та змістом документальних матеріалів у поєднанні із працями попередників дозволило комплексно проаналізувати державні податі та повинності населення Російської імперії під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр.
У другому розділі – «Утримання російської армії» – розглянуто особливості сплати населенням Російської імперії податей, спрямованих на забезпечення потреб російської армії у провіанті, фуражі, конях, волах, грошах, вінтер-квартирах під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр.
У підрозділі 2.1 – «Постачання провіанту та фуражу, «порції» та «рації» – аналізуються поставки населенням Російської імперії провіанту та фуражу, включаючи «порції» й «рації», стягувані з жителів Гетьманщини. Дніпровська й Донська армії (нараховували понад 100 тис. чол. під час маршів), російські гарнізони в Кінбурні, Очакові, а також військовий флот потребували величезної кількості провіанту. Перебої з постачанням продовольства особливо гостро були відчутними під час походів російського війська на Кримський півострів. Основними причинами було те, що податне населення не могло в необхідній кількості здати продовольство, транспорт для його перевезення, а також недбальство чиновників. Харчовий раціон армії був досить одноманітним і складався з хліба й круп. М’ясо вживали здебільшого на свята, що й стало однією з головних причин частих захворювань. У війську на суворому обліку була кожна чверть хліба, відтак, за безгосподарність і розтрату на винних чекали суворі покарання.
Основний тягар забезпечення російської армії продовольством несли жителі Бєлгородської й Воронезької губерній, Лівобережної та Слобідської України. Збір провіанту на користь держави провадився на основі указів, які визначали розміри та особливості сплати провіантського податку. Держава обіцяла населенню Лівобережжя й Слобожанщини виплатити гроші за провіант відповідно до регіональних цін (проте державна заборгованість тільки Гетьманщині за період війни склала понад 140 тис. руб., а жителям Бєлгородщини і Воронежчини – гроші зараховували до суми подушної податі. Провіант приймали зерном, борошном і крупами на міру (дорівнювала приблизно 1 пуду зерна). Населення власними підводами звозило його в «магазини» (склади), з яких армія отримувала забезпечення. Десять російських полків, так звані «консистенти», безкоштовно отримували «порції» й «рації» – провіант і фураж, або його грошовий еквівалент, від жителів Лівобережної України.
На складах не завжди було вдосталь продовольства, тому військові практикували реквізиції припасів у населення. Наслідками цього стало зростання недоїмок, зубожіння (продовольча криза 1737 р. у лівобережних полках) і втеча населення за межі держави. Ситуацію ускладнювали махінації як із боку держави (заниження закупівельних цін), так і місцевих жителів (підміна припасів).
Також держава купувала продовольство, проте часто бракувало грошей, у вільному продажу не було необхідної кількості припасів та й ринкові ціни були зависокими. Значну конкуренцію державі становили ґуральні, яким населення більш охоче продавало зерно. Відтак, влада була змушена навіть піти на тимчасові обмеження цього промислу, а інколи повністю забороняла вивозити зернові й худобу за кордон.
У підрозділі 2.2 – «Забезпечення армії тягловою силою» – висвітлено забезпечення російських військ кіньми й волами (основною тягловою силою) під час війни з Туреччиною 1735–1739 рр. Держава створила ряд кінних заводів, проте незначне поголів’я коней на них не могло задовольнити потреби військ, тому практикувалася кінну подать. У 1736, 1737 і 1738 рр. з податного населення Російської імперії (окрім жителів ряду регіонів) було проведено три набори коней, яких збирали з розрахунку 1 кінь від 253 (1736 р.), 284 (1737 р.) і 200 (1738 р.) осіб тощо. Держава приймала тварин не старше 8–10 років і не нижче 133–138 см. Гроші за них власникам зараховували до суми подушної податі у розмірі 12 руб. (1736 р.), а потім 8 і 10 руб. (1737, 1738 рр.).
Жителі віддалених регіонів Російської імперії замість того, щоб здавати коней, платили гроші. Єпархії, приходи, монастирі, братства Російської православної церкви, а також служителі культу, які володіли кінними заводами (не менше 15 племінних виробників), повинні були здати державі безкоштовно кожного четвертого – п’ятого коня з племінних і кожного десятого – з робочих (1736 р.). Податні стани також утримували власним коштом куплених і зібраних, але не відправлених до армії коней. Власники часто були змушені купувати коней, щоб потім їх здати, адже нерідко у господарствах тварин уже не було ще від попередніх наборів.
Законодавством були чітко визначені правила сплати кінної податі, порушення якої суворо каралося. Проте хабарництво та зловживання владою під час наборів коней і волів були досить поширеними явищами. Населення усіляко намагалося уникнути сплати кінної податі, приховуючи реальний стан господарств.
Держава також вдавалася до купівлі коней. Їх ціна залежала від ряду факторів і становила від 7,5–8 руб. за підйомного коня в Чернігові до 50 руб. за кірасирського загалом по імперії. Утримання кінних полків російської армії вимагало значних коштів. Зокрема, на укомплектування кіньми створених у 1730-х рр. трьох кірасирських полків було витрачено понад 250 тис. руб. Під час походів стан худоби армії був досить поганим, а її кількість мінімальною. Особливо важка ситуація склалася в армії на чолі з М.І. Леонтьєвим у 1735 р. і у Дніпровській армії 1738 р.
Населення Лівобережжя й Слобожанщини також надавало волів для потреб армії. Хоча держава й обіцяла платити за них, і навіть виділяла значні суми грошей (1737 і 1739 рр. по 300 тис. руб.), але на ділі справа обмежувалася лише квитанціями. Так, за період з 1737 р. по 1739 р. тільки у жителів Лівобережної України було вилучено 146 425 волів на загальну суму 438 315 руб. 44 коп. – близько половини із них не було повернуто власникам або компенсовано грішми чи продовольством.
Підрозділ 2.3 – «Постої» – присвячено забезпеченню чисельної російської армії вінтер-квартирами на території Лівобережної України, що було нагальною проблемою для держави. Закони визначали правила організації постоїв військових, їх відносини з власниками житла. Окремі стани й соціальні групи (іноземні купці, служителі різних віросповідань, культові споруди, чиновники, придворні, генеральна й полкова старшина Гетьманщини та Слобожанщини, окремі особи за заслуги тощо) в Російській імперії були звільнені від постоїв, але це стосувалося тільки тих будинків, в яких вони, власне, мешкали.
Під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. із вересня – жовтня по квітень – травень російська армія перебувала на вінтер-квартирах у Лівобережній (Дніпровська армія) і Слобідській (Донська армія) Україні, хоча до війни, у 1734 р., на території Гетьманщини було розквартировано тільки 9 драгунських полків. Воякам під страхом смертної кари заборонялося «чинить обиды … разорения» місцевим жителям. Проте вони досить часто брутально поводилися з цивільним населенням, відбирали у нього припаси. Так, у 1739 р. підполковник Смоленського полку російської армії у селі Комарівці Білицької сотні Полтавського полку забрав мішок борошна, п’ять мішків ячменю, декілька відер олії, полотно, побив літню жінку тощо.
У підрозділі 2.4 – «Подушна подать» – досліджено особливості сплати подушної податі населенням Російської імперії в означений період.
Із метою утримання російської армії ще Петром I було запроваджено подушну подать, яку сплачувало все податне населення Російської імперії (окрім ряду регіонів). Її розмір для селян становив 70 коп. з душі чоловічої статі, купців і посадських – 80 коп. Окрім цього, посадські, а також державні селяни сплачували додатково 40 коп. Сума подушної податі за умови сплати її всіма 5 640 554 ревізькими душами мала становити 4 488 547 руб. 40 коп. Принципи її сплати були визначені ще попередниками Анни Іоаннівни – вона ж залучила нові категорії населення до податних станів, запровадила безпрецедентно жорсткі методи стягнення недоїмок (конфіскація майна, фізичні покарання).
Збирала й розпоряджалася подушною податтю Військова колегія. Податне населення було не в змозі сплачувати подушну подать через високу ставку й загальне зубожіння, тому недоїмки з року в рік зростали. Так, у 1735 р. тільки по В’ятській провінції вони становили 17 914 руб. 03 коп., а по Київській губернії (не обкладалася подушною податтю, але підлягала іншим зборам) – 263 руб. 09 коп. Державним органам Російської імперії, армії та флотові постійно бракувало коштів. Зокрема, у 1738 р. заборгованість Адміралтейської колегії становила її два річні бюджети, а ландміліція взагалі не отримала платню за 1735 р.
Третій розділ – «Виконання населенням державних повинностей» – висвітлює особливості виконання населенням Російської імперії рекрутської та гужової повинностей, залучення його до державних робіт, роль у забезпеченні функціонування пошти.
Підрозділ 3.1 – «Рекрутська повинність» – розкриває виконання населенням рекрутської повинності. У період російсько-турецької війни 1735–1739 рр. загальна чисельність російської армії становила 205 549 (за даними Л.Г. Безкровного), 240 405 (за М.М. Петрухінцевим) або 242 182 чол. (за К.Р. Берком). Половина особового складу армії брала участь у воєнних діях. Неукомплектованість війська всім необхідним, несприятливі кліматичні умови, застаріла військова тактика тощо стали причинами величезних людських втрат.
Держава неодноразово проводила набори рекрутів. Під час збройного конфлікту до армії було взято 160 131 новобранець. Рекрутській повинності підлягало податне населення Російської імперії, але частина його мала пільги (купецтво сплачувало 100 руб., а духівництво – 200 руб. замість рекрута, купували рекрутів) або виконувала альтернативну службу. За словами сучасника подій К.Р. Берка, у Санкт-Петербурзі рекрут коштував 60–70 руб.
Укази визначали розмір набору: 1 рекрут від 125 (1736 р.) осіб, 98 (1737 р.), 120 (1738, 1739 рр.), а також терміни його закінчення, місця здачі рекрутів, повноваження посадових осіб тощо. Новобранці мали бути здоровими, міцної статури людьми віком від 15 або 18 до 30 років, на зріст не нижче 151 см. Громада забезпечувала їх одягом, харчами й грошима на перший час.
Зазвичай рекрутів в армії не вистачало, але особливо гостро це питання стояло у воєнний час. Часто рекрути прибували до військ із запізненням, а частина із них узагалі була непридатною до служби. Були запроваджені суворі покарання у вигляді штрафів і навіть смертної кари за порушення законів про рекрутську повинність для посадових осіб та власників рекрутів. Прагнучи уникнути військової служби, новобранці завдавали собі тілесних ушкоджень, тікали. За це їх чекали тілесні покарання, страта. Також карали осіб, які надавали притулок рекрутам-утікачам.
Рекрутська повинність негативно впливала на темпи приросту населення імперії, а людські втрати під час війни становили десятки, сотні тисяч людей. Із 1719 по 1744 рр. в армію було взято близько 513 000 чол. (6,6% чоловічого населення за даними I ревізії). Рекрути зазвичай не поверталися додому, а решта населення сплачувала за них подушну подать.
У підрозділі 3.2 – «Гужова повинність» – показано залучення населення до виконання даного виду державних повинностей. Під час війни 1735–1739 рр. російську армію супроводжували величезні обози, які, за словами сучасника Х.Г. Манштейна, нараховували до 100 тис. підвод. Це було пов’язане з тим, що військо брало з собою припаси на весь період походу. Більшість підвод із погоничами в армії були з півдня Російської імперії (Бєлгородщина та Воронежчина, Гетьманщина, Слобожанщина).
Держава обіцяла платити погоничам за кожну версту перевезеного вантажу по 1 коп., але насправді всі витрати брала на себе громада. Саме вона забезпечувала погоничів продовольством, одягом і взуттям, грішми. Заборгованість за так званими «верстовими грішми» тільки по Лівобережній Україні становила 8760 руб.
Через недоїдання, хвороби, виснаження, несприятливі кліматичні умови під час походів гинула значна кількість погоничів (так, у 1737 р. тільки у Дніпровській армії померло близько 30 тис. погоничів). За першої ліпшої нагоди вони намагалися втекти, тому у 1739 р. була запроваджена смертна кара за цей вчинок.
Більшість державних робіт жителі півдня Російської імперії виконували на власних підводах. Зокрема, перевозили деревину, відбудовували міста Кінбурн і Очаків, Українську лінію тощо. Також населення возами перевозило солдатів російської армії, її артилерію та боєприпаси на значні відстані (так, у 1737 р. з різних місць держави до Києва перевозили гармати та боєприпаси). Воно надавало підводи кур’єрам і чиновникам, оскільки пошта не могла впоратися із перевезеннями, які зростали в період військового конфлікту. Так, у 1737 р. учасникам Немирівського конгресу було потрібно 163 вози на дорогу з Санкт-Петербурга до Москви та 193 – з Москви до Києва. Потреби держави у возах були настілки великими, що їх, як у 1737 р., просто не було де взяти.
У підрозділі 3.3 – «Державні роботи» – розглянуто участь населення в будівництві та ремонті оборонних ліній, фортець і суден, «положенні льоду» на Дніпрі, супроводі суден по Дніпру тощо.
У 1730-х рр. тривало будівництво Української лінії з метою захисту українських земель від набігів кримських татар переважно силами самого ж українського населення. За 9 років робіт на лінію було вислано 120 тис. робітників, утримання яких коштувало 600 тис. руб. і здійснювалося в основному силами населення, а загальні збитки скарбниці сягнули 1,9 млн руб.
Робітники також були потрібні для відбудови захоплених російським військом турецьких фортець Очакова та Кінбурна, вирубки й перевезення деревини для будівельних робіт. Так, у 1738 р. 25 тис. жителів Воронезької губернії рубали і сплавляли 800 тис. колод до Азова і Фортеці св. Анни. Держава також залучала населення до будівництва й ремонту суден флоту. Так, восени 1736 р. для цієї роботи було потрібно 40 тис. майстрів.
На більшість державних робіт населення вирушало з власними возами, запасами провіанту, інструментами і тривало це від декількох місяців до півроку. Інколи становище цих людей було надзвичайно складним. Так, узимку 1738–1739 рр. козаки та селяни з лівобережних полків голодували, обморожували кінцівки, навіть помирали під час «положення льоду» на Дніпрі. Обсяг державних робіт був непомірно великим у порівнянні з чисельністю працездатного населення півдня Російської імперії.
Підрозділ 3.4 – «Поштова повинність» – визначає роль податного населення у забезпеченні функціонування пошти. Під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. різко зросли поштові перевезення та чисельність проїжджаючих кур’єрів, і, як наслідок, – витрати населення на забезпечення функціонування пошти. На більшій частині території Російської імперії надавало коней і вози, або сплачувало гроші особам, які погоджувалися підрядити пошту на певний термін тільки населення, прикріплене до поштових станцій (ямів), а, наприклад, у Гетьманщині – усе податне населення.
Також у Лівобережній Україні місцева адміністрація практикувала передачу поштових станцій на відкуп. Підрядники укладали договір із полковою адміністрацію про обслуговування станцій за певну суму (60–100 руб. на рік), яка залежала від кількості коней, ціни на фураж, розміру платні візникам. Потім цю суму ділили між дворами. Відстань між поштовими станціями різнилася, і залежала від важливості сполучення, а, радше, платоспроможності населення. Так, ями на маршруті Москва – Казань – Уфа – Мензелінськ розташовувалися на відстані 25–30 верст і мали по п’ять коней кожен, а ями на маршруті Тула – Воронеж – Фортеця св. Анни – 30 верст із 12 або 20 кіньми на кожній станції.
В окремих випадках на маршруті поряд зі звичайною могла функціонувати спеціальна пошта, як під час Немирівського конгресу у 1737 р. на шляху від Москви до Києва. Кур’єри, військові й чиновники, які їхали у державних справах, за наявності проїзних документів платили 1 деньгу за кожного коня (на території Гетьманщини вони отримували підводи безкоштовно). Кількість підвод або коней у кур’єрів залежала від кількості кореспонденції, а в інших осіб – від звання (15 підвод для повного генерала).
Нерідко подорожні, незважаючи на категоричні заборони та передбачені законами штрафи, чинили беззаконня. Вони брали без сплати прогонних грошей підводи, відбирали у населення, яке мешкало поблизу трактів, припаси, узагалі не повертали підводи. На маршрутах із найбільшою інтенсивністю руху стан пошти постійно погіршувався. Так, кур’єри скаржилися на нестачу коней на тракті Москва – Київ.
У Висновках зроблено теоретичні узагальнення та викладено основні результати дисертаційного дослідження, які виносяться на захист:
– Встановлено, що проблема державних податей і повинностей населення Російської імперії під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. не знайшла належного висвітлення в історіографії. Наявні вітчизняні та зарубіжні праці відображають лише окремі аспекти теми дисертаційного дослідження і не мають узагальнюючого характеру. Водночас джерельна база з обраної теми є достатньо широкою та репрезентативною, що дозволяє вирішити окреслені дослідницькі завдання.
– Доведено, що під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. населення Воронезької й Бєлгородської губерній, Лівобережної та Слобідської України постачало провіант, фураж російській армії і флотові. Воно здавало їх державі за фіксованою ціною, зазвичай, заниженою. Через брак коштів населення замість грошей отримувало квитанції (погасити які мали згодом) або ж держава зараховувала внесок на сплату подушної податі. Населення власними підводами доправляло припаси на склади (магазини), які були на значній відстані. «Консистенти» одержували безкоштовно від населення Гетьманщини «порції» та «рації» або замість них гроші. Із метою забезпечення військ держава періодично забороняла ґуральництво, і повністю – експорт зернових, худоби й алкоголю. Населення не могло виконати значні поставки провіанту та фуражу, що призвело до зростання заборгованості. Воно, а також держава, вдавалися до шахрайства (підмінювали припаси, занижували або завищували ціни тощо). Це й спричинило брак продовольства та фуражу в Дніпровській і Донській арміях у період кримських кампаній. Харчовий раціон військ був досить одноманітним (хліб, крупи, зрідка м’ясо), що й стало однією з головних причин масових хвороб, смертності людей.
– Обґрунтовано, що російській армії було потрібно багато худоби для комплектації кінних полків, перевезення вантажів тощо. Були створені державні кінні заводи, проте їх поголів’я було нечисленним. Тому держава практикувала кінну подать. У період російсько-турецької війни 1735–1739 рр. було проведено три збори коней з податного населення, окрім жителів ряду регіонів (Сибірської, Архангелогородської, Бєлгородської, Воронезької губерній). Неодноразові збори призводили до того, що населення було змушене купувати коней для віддання державі, адже в господарствах їх практично не залишилося. Стан коней у військах був поганим, а кількість – мінімальною. У необмеженій кількості для армії реквізували волів у жителів Лівобережної та Слобідської України, частково – Бєлгородської й Воронезької губерній. Компенсації практично не було через спустошеність скарбниці. Слід зауважити, що крім волів населення надавало ще й підводи, погоничів із запасом провіанту та грішми. Показано, що населення Російської імперії забезпечувало російську армію житлом. Розквартировувалися військові частини у приватних цивільних будинках, проте в окремих регіонах були казарми. У цьому випадку з місцевих жителів стягувалися тільки дрова та свічки. Окремі стани (купецтво ряду іноземних країн, служителі культу, чиновники, придворні, козацька старшина Гетьманщини та Слобожанщини тощо) були звільнені від постоїв, але тільки ті будинки, де вони мешкали. Відносно чітка, злагоджена організація постоїв була порушена під час військового конфлікту. Із вересня – жовтня й до квітня – травня Дніпровська армія розташовувалася в Лівобережній, а Донська армія – у Слобідській Україні. Українське населення не могло надати помешкання, так звані вінтер-квартири, понад ста тисячам військових. До того ж, частина з них поводилася брутально (били, відбирали припаси в місцевих жителів тощо), незважаючи на передбачені законами суворі покарання.
– Досліджено, що під час російсько-турецької війни 1735–1739 рр. на військову службу було прийнято близько 160 тис. рекрутів. Рекрутській повинності підлягало податне населення Російської імперії, проте частина мала пільги (купувати рекрут, платити замість них гроші). Розміри рекрутських наборів залежали від потреб війська (1 рекрут від 50, 98, 120 ти 125 чол.). До армії брали людей віком 15–30 років і на зріст не нижче 150 см. Власник мав здати їх до певного терміну у місці, яке обирав сам. Новобранці отримували від громади одяг, харчі та гроші на перший час. Населення не могло повністю виконати рекрутську повинність, і тому зростали недоїмки. Спроби держави ліквідувати заборгованість не мали бажаних результатів. Із метою покращення виконання повинності були запроваджені покарання відповідальних за комплектацію осіб, власників рекрутів (штраф, конфіскація майна, каторга, смертна кара). Новобранці, своєю чергою, заподіювали тілесні ушкодження та втікали, незважаючи на смертну кару. Держава, щоб повернути рекрутів, неодноразово продовжувала їм добровільне з’явлення й заявляла про помилування, а також запровадила суворий контроль за військовими, притягувала до відповідальності офіцерів за втечі рекрутів тощо. Проте масові втечі тривали, а особливо гостро питання стояло під час походів російської армії на Кримський півострів.
– З’ясовано, що російська армія під час походів на Кримський півострів мала величезний обоз. В окремі роки він складався з майже 100 тис. підвод. Більшість із них, а також погоничі, були з Лівобережної та Слобідської України, частково з Бєлгородської й Воронезької губерній. Держава обіцяла погоничам платню, але через брак коштів, витрати на їх утримання взяла на себе громада. Тяжкі умови походів, висока смертність спонукали їх до втеч, навіть незважаючи на запровадження у 1739 р. смертної кари за це. На місце втікачів, на вимогу військового командування, місцева адміністрація відправляла їхніх односельців. Жителі півдня Російської імперії власними підводами перевозили провіант, спорядження російської армії на значні відстані, включаючи Кримський півострів. По завершенню військової компанії підводи були непридатними, тому в наступний похід слід було готувати нові. Також населення використовувало власні підводи на державних роботах (перевезенні деревини, ремонт укріплених ліній, фортець тощо), перевозило пошту та подорожніх паралельно з функціонуванням поштових станцій.
– Встановлено, що пошта діяла на всій території Російської імперії, окрім віддалених, малолюдних регіонів Естляндії, Ліфляндії та Галицької провінції (використовувалися піші гінці, підводи місцевих жителів). У період російсько-турецької війни 1735–1739 рр. збільшилася кількість кореспонденції, пасажирських перевезень, відповідно зросили витрати населення на утримання пошти. Утримувало пошту (самостійно здійснювали перевезення або сплачували гроші особам, які погоджувалися підрядити пошту на певний термін) тільки населення, яке було прикріплене до ямів, а в Гетьманщині – усі податні жителі полків. Залежно від важливості сполучення, а, більшою мірою, платоспроможності жителів, різнилася відстань між поштовими станціями, кількість коней (20–30 верст, 5–20 коней). Кількість підвод (або коней) залежала у кур’єрів від кількості кореспонденції, а в решти осіб – від чину (повний генерал – 15 підвод). Стан пошти на найбільш інтенсивних маршрутах (зокрема, Москва – Київ) постійно погіршувався. Незважаючи на законодавчі заборони, подорожні не платили за підводи, відбирали у місцевих жителів припаси, і навіть били працівників пошти.
– Виявлено, що населення півдня Російської імперії споруджувало, ремонтувало міста, захоплені російською армією, фортифікаційні споруди Києва, Українську лінію, судна військового флоту; вирубувало та перевозило деревину, «клало» лід на Дніпрі тощо. Люди вирушали на державні роботи з власними підводами, інструментом і провіантом. Робітники не отримували платні, а роботи тривали від декількох місяців до півроку. Їх тривалість і виснажливість спонукали до саботажу та втеч, з якими держава нічого не могла вдіяти.
Доклад особой комиссии об изменении подушной системы сборов // Труды комиссии, высочайше учреждённой для пересмотра системы податей и сборов : в 23 т. – Т. 2: Прямые налоги. – Ч. 2: Об изменении подушной системы сборов. – СПб.: Тип. В. Безобразова и комп., 1869. – С. 1-79; Приложение II: Сведения о подушных податях // Труды комиссии. – Т. 3: Прямые налоги. – СПб.: Тип. В. Безобразова, 1863. – С. 1–6; Руковский И.П. Материалы историко-статистических сведений о подушных податях // Труды комиссии. – Т. 1: Прямые налоги. – СПб.: Тип. В. Безобразова, 1863.
Барвинский В. А. Крестьяне в Левобережной Малороссии в XVII – XVIII вв. В. А. Барвинский // Записки императорского Харьковского университета. – 1909. – Кн. 3. – С. 1-296. Нечипоренко П. Про «порції» та «рації» на Гетьманщині 1725—1750 рр. / П. Нечипоренко // Записки історико-філологічного відділу ВУАН. – 1928. – Т. 20. – С. 175-198. Джиджора І. Україна в першій половині XVIII віку. Розвідки і замітки / І. Джиджора. – К.: ВУАН, 1930. – 153 с. Романовський В. Війна 1735-1739 років та її наслідки для України / В. Романовський // Нариси з соціально-економічної історії України. – К., 1932. – Т. 1. – С. 27-42. Бескровный Л. Г. Русская армия и флот в XVIII веке: (Очерки) / Л. Г. Бескровный. – М.: Военное издательство Министерства обороны Союза ССР, 1958. – 646 с. Гуржій О. Податне населення України XVII-XVIII ст. Нариси з історії та статистики / О. Гуржій. – Черкаси: Вид. Чабаненко Ю., 2009. – 296 с.; Мордвінцев В. М. Державні податки і повинності монастирських селян Лівобережної України в XVIII столітті / В. М. Мордвінцев. – К.: Знання, 1998. –184 с.; Орлик В. М. Податкова політика Російської імперії в Україні в дореформений період / В.М. Орлик. – Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2007. – 631 с. Васильєв М. Г. З історії будівництва Української оборонної лінії / М. Г. Васильєва // Український історичний журнал. – 1997. – № 6. – С. 123–129. Волкова И. Русская армия в русской истории / И. Волкова. – М.: Яуза, Эксмо, 2005. – 640 с., ил.; Петрухинцев Н. Н. Царствование Анны Иоанновны: формирование внутриполитического курса и судьба армии и флота 1730-1735 г. / Н. Н Петрухинцев. – СПб.: Алетейя, 2001. – 352 с.; Широкорад А. Б. Русско-турецкие войны 1676-1918 гг. / Под общ. Ред. А. Е. Тараса. – ООО «Издательство АСТ»; Мн.: Харвест, 2000. – 752 с. (Библиотека военной истории). Сборник Императорского Русского Исторического Общества : в 156 т. – Юрьев: Тип. К. Матисена, 1867 –
|
