СТАНОВЛЕНИЕ ТЕРМИНОЛОГИЧЕСКОГО АППАРАТА АНАЛИЗА МУЗЫКАЛЬНЫХ ФОРМ : СТАНОВЛЕННЯ термінологічний апарат АНАЛІЗУ МУЗИЧНИХ ФОРМ

Краткое содержание

У Bcтупi дисертації розглянуті актуальність, мета i завдання, методичний апарат дослідження, вказані його об’єкт i предмет, відмічені новизна, практичне значення i апробація результатів. Також висвітлено стан вивченості поставлених проблем та подано огляд основних лінгвістичних, музично-теоретичних та музично-історичних праць, що були використані при написанні дисертації, описано її структуру, викладено короткий зміст основних розділів.

            Розділ 1. дисертаційної роботи «Теоретичні аспекти становлення термінологічної системи аналізу музичних форм» складається з двох підрозділів. В першому з них, який має назву «Науковий термін як елемент термінологічної системи: визначення, структура, функції», розглянуто граматичну будову наукового терміну, його структуру, характер зв'язків елементів терміну, конкретизовані функційні задачі та специфічні якості наукового терміну як елементу термінологічної системи, наведене визначення понятійного апарату наукової дисципліни.

            Термінологічний апарат визначається як сукупність термінів та термінологічних сполучень, що використовує певна наукова дисципліна або інша професійна сфера діяльності. В розділі проаналізовані два основні типи опису терміну. Перший з них розглядає поняття як зовнішній щодо терміну феномен, другий – як внутрішній елемент структури терміну. Згідно з цим по-різному вирішуються проблеми семантики як взаємодії терміну та поняття, або «внутрішньої» та «зовнішньої» сторін терміну. Під «внутрішньою стороною» терміну розуміють поняття, а до «зовнішньої» включають акустичний образ слова, його письмову форму, відтворення його артикуляції. Поняття визначається в роботі як сукупність суспільно вагомих знань про явище або предмет. Центральні універсальні логічні поняття наукової галузі складають її категоріальний апарат.

            При розгляді термінології великого значення набуває питання порівняння лексичного значення слова, що було використане при створенні терміну, із поняттям, що втілене за допомогою цього терміну – проблема вмотивованості терміну. Термінологічна вмотивованість визначається як узгодженість (різного ступеня – від мінімальної до повної) «внутрішньої форми» терміну (тобто, прямого лексичного значення слова, яке використане при побудові терміну) із відповідним терміну поняттям. Саме вмотивованість термінів є основним критерієм у процесі конвенційного відбору термінів з усього об'єму можливих синонімів i визначає наявність семантичних зв’язків між термінами, тобто, системність термінології.

            Відповідно до сучасних лінгвістичних досліджень, в дисертації термінологію визначено як систему, елементами якої є лексичні одиниці природної мови, що відібрані за певними правилами, структура якої є ізоморфною до структури логічних зв'язків між поняттями спеціальної галузі знання або діяльності, а функцією – служити знаковою мовною моделлю вказаної галузі знання або діяльності. Загальна термінологічна система має ієрархічну будову, бо входить у якості частини до системи загальнонаціональної мови і, в свою чергу, складається з термінологічних підсистем окремих наук. Всередині цих «спеціалізованих» термінологій можна відокремити семантичні поля, які розглянуті як окремі системи. Таким семантичним полем є термінологія аналізу музичних форм, яка входить до складу термінологічної підсистеми музикознавства i до загальних систем лексики окремих світових мов.

            Повноцінне виконання функціональних завдань термінології – концентрації, фіксації, збереження та передачі професійної інформації – можливе лише при виконанні певних норм побудови термінологічної системи, таких як наявність лише одного поняття, співвіднесеного з кожним терміном (хоча б у рамках одного семантичного поля), відсутність протиріч та неузгодженості між конкретним значенням слова, яке використане при побудові терміну i змістом поняття, лаконічність, благозвучність, емоційна нейтральність термінів. В першому підрозділі першого розділу роботи розглядається ряд прикладів порушення цих норм термінологією аналізу музичних форм. Наприклад, досить часто один i той же термін обслуговує різні поняття (наприклад, «розробка» у значенні засобу розвитку i розділу форми). Ще один цікавий приклад полісемічного терміну – слово «епізод», яке в контексті сонатної форми вказує на введення в розробку нової, чітко структурно оформленої теми. В умовах складної тричастинної форми «епізод» – це середня частина, яка, на відміну від «тріо», такої структури не має. Слід зазначити, що багатозначність термінів саме в музикознавстві інколи розглядається як позитивне явище. Так, Є.Назайкінський вказував на те, що вона цілком відповідає складності музичної практики та специфічній природі музикознавчої мови i навіть грає позитивну роль, активізуючи процеси взаємодії знань та типів діяльності.

                  В другому підрозділі першого розділу роботи «Науковий термін в термінологічній системі аналізу музичних форм» розглянуті специфіка функціонування наукової термінології у рамках гуманітарних галузей знання i конкретно аналізу музичних форм, даються визначення термінологічної системи аналізу музичних форм i терміну, названі основні категорії даної дисципліни. Крім того, тут розглянуті умови виникнення термінологічної номінації у контексті музичного формотворення i вказані головні витоки формування даної термінології.

            Об’єм термінологічної системи аналізу музичних форм в дисертації обмежено термінами, що використовуються для опису структурної організації музичного твору в теоретичних трактатах, наукових роботах, учбових посібниках різних музично-теоретичних систем європейського регіону. До цієї системи не включені, зокрема, термінологічні ремарки – авторські та редакторські позначення темпу, динаміки, артикуляції, характеру виконання тощо. Метою включення в музичний текст вербальних елементів – термінологічних ремарок – є конкретизація авторського задуму. Як показано в дослідженнях О.Сокола, такі терміни репрезентують композиторський стиль разом із специфічними засобами музичної виразності, координують виконавську інтерпретацію. Терміни музикознавства, навпаки, є засобами теоретичної інтерпретації, що не виключає можливого взаємопроникнення цих термінологічних систем.

            Історичний розвиток мистецтвознавчих дисциплін обумовив їхній зв'язок із філософією та художньою літературою. Найчастіше предмет дослідження цієї галузі науки не передбачає можливості точного виміру. Складності, які виникають при спробах його вербального визначення, викликають появу метафоричних характеристик, а згодом, термінів-метафор. Багатозначність термінів у музикознавстві, зокрема, в аналізі музичних форм, є систематичною (наприклад, досить характерним є використання одного терміну для позначення форми та жанру). У даному випадку наявність цих значень відображає зміну об’єкту інтенції дослідження, але в цілому є вадою термінологічної системи. Дуже характерним i для термінології мистецтвознавства в цілому, i для аналізу музичних форм є використання так званих «семантичних дуплетів» різномовних назв одного й того ж явища.

            Після окреслення меж питань, що вважаються специфічними для вивчення в аналізі музичних форм, і, таким чином, меж термінології, яка притаманна цій науковій галузі, в дисертації запропоновані визначення термінології аналізу музичних форм та терміну,  названі основні категорії понять цієї наукової сфери. Термінологію аналізу музичних форм  визначено як систему термінів (елементів), структура якої відповідає логічним зв’язкам між поняттями науки про закономірності розподілу музичного матеріалу в часі в рамках цілісності – музичному творі, а функцією є створення знакової моделі цієї сфери знань з метою концентрації, фіксації, збереження і передачі інформації. Відповідно, термін аналізу музичних форм – це слово або словосполучення, що конвенційно узгоджене з поняттям i предметом аналізу музичних форм та використовується для концентрації фіксації, збереження, передачі інформації про закономірності розподілу музичного матеріалу в часі в межах цілісності – музичному творі.

            Відповідно до мети та завдань аналізу музичних форм пропонується виділити наступні головні категорії цієї дисципліни:

1)   музична форма (композиція), форма як предмет класифікації;

2)   частини, розділи музичної форми;

3)   елементи музичної мови, музичний синтаксис;

4)   функціональне визначення частин (розділів) форми;

5)   розгляд музичної форми як аналітична процедура.

            В роботі розглянуті наступні типові шляхи створення термінологічних одиниць:

1)    запозичення з інших мов;

2)    запозичення з інших галузей знання;

3)    отримання загальновживаними словами термінологічного значення;

4)    створення термінів на основі власних імен;

5)    «винахід» (створення термінів на основі нової звукової форми).

            Кожен з перших чотирьох способів був у різній мірі використаний при формуванні термінології аналізу музичних форм (створення термінів на основі винаходу абсолютно нової звукової форми слова зустрічається дуже рідко). Найбільш поширеними шляхами створення термінологічних одиниць визнано запозичення з інших мов (насамперед, німецької, французької, англійської, італійської) та інших наукових дисциплін.

            Констатація того чи іншого походження терміну залишає відкритим питання про причини та умови його виникнення, активного застосування в науковій практиці та зникнення з неї, майже нічого не каже про те, чим викликана необхідність у створенні того чи іншого терміну. В дисертаційній роботі визначено наступні необхідні умови виникнення терміну:

1)    формування відповідного явища в художній практиці;

2)    виділення його з багатьох подібних йому за кількістю повторень в практиці;

3)    визнана теорією певна «нормативність» явища для того історико-культурного періоду, що розглядається;

4)    актуальність поняття про це явище для наукової думки даного історико-культурного періоду.

            Розділ 2. дисертаційної роботи «Термінологія початкового етапу формування структурних уявлень про художнє ціле (античність, середньовіччя)» присвячений вивченню історії основних понять, категорій і термінів структурного розгляду музичного твору на ранніх етапах формування уявлень про художнє ціле. Він має два підрозділи.

            Перший підрозділ «Антична музично-теоретична система» присвячений розгляду передумов розвитку категоріальної системи аналізу музичних форм у музично-теоретичній системі Стародавньої Греції.

            Становлення сучасної музикознавчої термінології бере свій початок від часів стародавнього світу. Ряд категорій сучасного аналізу форми, зокрема, музичної, були вперше введені та описані давньогрецькими філософами. В роботі була розглянута теоретична інформація про музику, що викладена в трактатах різної тематики: філософських, етичних, педагогічних, релігійних, творах з математики, риторики, медицини, космології та астрономії, а також в спеціальних роботах (Арістоксена, Філодема, Аристида Квінтіліана, Плутарха, Птоломея, Клеоніда, Нікомаха, Бакхія, Гауденція та інших). Розробка понять музичного аналізу в них, як правило, прямо не пов'язана з теорією музики. В цьому розділі дисертаційної роботи проаналізовані основні поняття тогочасної естетики (форма, міра, гармонія, симетрія, пропорційність, порядок, тотожність, контраст), що розглядаються як загальновагомі для всього комплексу уявлень про світ у філософії та естетиці античності, і лише потім для структурних характеристик музичного твору. В дисертації наведені приклади аналітичного втілення цих понять саме на матеріалі музичних творів (наприклад, уявлення про категорії тотожності й контрасту, що були описані Гераклітом, в тому числі, в музиці, та знайшли втілення в музично-теоретичному описі явища метаболи). В даному підрозділі дисертації також розглянуті різноманітні класифікації метаболи («переходу», модуляції за О.Ф.Лосевим), які дозволяють судити не тільки і не стільки про сутність самого явища, скільки про основні явища (та поняття) античної музики, між якими цей перехід здійснювався (роди, тони, системи, характер мелодії, ритми, різні типи побудови мелодії). Таким чином, в класифікаціях явищ метаболи постулюється можливість контрасту музичного матеріалу по всіх цих параметрах, що має безпосереднє відношення до структурної організації музичного твору. Наявність співставлення контрастних розділів форми інколи була приводом навіть для надання назви музичним творам (наприклад, трипісенний ном (trimeles), тобто той, який складається з трьох строф, кожна в новому ладі). Формальні характеристики інколи мають жанрові визначення. Так, наприклад, полімнестієвська пісня найчастіше складалася з трьох частин, кожна в новому тоні. В першому підрозділі також проаналізовані спроби структурного опису мелодії, що робить Псевдо-Евклід у трактаті «Гармонійний вступ» у вигляді класифікації мелодичних зворотів. Для позначення різних типів руху мелодії  він використовує терміни «агоге», «плоке», «петейа», «тоне».

            Основний акцент зроблений в цьому розділі дисертації на передумовах розвитку понять і термінів формального аналізу в античній теорії риторики. 3 чотирьох основних розділів риторики особливе значення для розробки апарату аналізу мали Dispositio та Elocutio. В рамках риторичної диспозиції античною теорією була створена тричастинна схема великого плану композиції,  згодом прямо перенесена до аналізу музичної форми бароковою теорією. Розділ Elocutio являв собою дослідження вербального оформлення думки. Окрім роздумів про стиль та «форми» мови, тут, у продовження аналізу великого масштабу форми, розглядалася будова різноманітних граматичних форм та конструкцій, таких, як речення, фраза та період, подавався опис i класифікація риторичних фігур.

            В роботі досліджено внесок теорії структурної організації мови, що набула особливого розвитку в період еллінізму (в трактатах Філодема, Цицерона, Діонісія Галікарнаського, Арістида Квінтіліана, Деметрія, Гермогена) у становленні методичних засад та термінології майбутнього аналізу музичних форм. Так, Філодем використовує термін «форма» в значенні структури мови та розрізняє її складові – періоди, колони та комми, їx сплетення та особливості. Згідно з античною теорією риторики між цими елементами форми існують ієрархічні стосунки, періоди створюються з поєднання колонів та комм. Деметрій у своєму визначенні періоду прямо асоціює його з висловленням завершеної думки. Посилаючись на Аристотеля, він розглядає нормативний період, який складається з двох або, рідко, із чотирьох колонів. Інколи періоди можуть складатися з трьох або одного колону. В цьому випадку вони звуться простими. Kpитepії, за якими слід розрізняти прості періоди i окремі колони – довжина та наявність чіткого завершення побудови, що розглядається. Більш того, Деметрій подає опис періодичного та неперіодичного складу, де немає тісного зв'язку між колонами. Таким чином, антична теорія риторики подає схему структурної будови мовлення, яка згодом була перенесена майже без змін до музичного аналізу форми i набула особливого розвитку в класичному аналізі. Наприклад, ідея розподілу мови на періодичну та неперіодичну за структурною будовою знайшла втілення у протиставленні двох «головних музичних форм» (Grundform) – «речення» (Satz) i «ходу» (Gang) німецькою музично-теоретичною школою, зокрема, А.Б. Марксом, «теми» та «ходу» C.I.Танєєвим.

            У світлі становлення формально-аналітичного методу вивчення музичного твору дисертаційна робота розглядає теорію мовленнєвих риторичних фігур. Найбільш ранні риторичні трактати IV сторіччя до н.е. згадують лише три фігури – антитезу, співзвуччя колонів (πάρισον) та їx рівність (ι̉σόκωλν). Ці поняття змальовують головні логічні принципи побудови часової (мовленнєвої та музичної) форми, що можуть бути застосовані до аналізу явищ piзної історичної приналежності. Антитеза обумовлює наявність та співставлення контрастного матеріалу, рівність та співзвуччя колонів відображаються у формі у вигляді періодичного членування на рівновеликі частини з однаковим закінченням кожної. У вербальній формі принципи рівності та співзвуччя колонів об'єктивуються в симетрії побудов та римі, в музичній формі – в періодичному подрібненні форми з повтором кадансів.

            В роботі відмічено, що вже в період еллінізму існували два різних визначення риторичної фігури. Квінтіліан пише, що фігура, це, по-перше будь-яка форма, в якій подається думка, а, по-друге – свідомий відхід думки або способу її подання від звичайної та простої форми. Поступово друге визначення в теорії витісняє перше, але класифікації та описи риторичних фігур продовжують зберігати загальнологічні прийоми побудови форми, що мають більш вагоме, ніж «прикрашення» мови, значення. До таких фігур можна віднести наступні:

1)   подвоєння (α̉ναδίπλωσις, παλιλλογία, лат. conduplicatio) – повтор елементу форми (наприклад, слова);

2)   анафору (ε̉παναφορά, лат. repetitio) – використання однакового матеріалу на початку побудов;

3)   антистрофа   (α̉ντιστροφή, лат. conversion) використання однакового матеріалу для закінчення різних побудов;

4)   епанод (ε̉πάνοδος, regression) – подрібнення побудов на окремі елементи з наступною їх розробкою;

5)   епанастрофа (ε̉παναστροφή) повтор останнього в побудові елементу в якості початку наступної побудови.

            Саме наявність спільного логічного підґрунтя структуроутворення дозволила перенести ці та інші риторичні фігури з вербального на музичний матеріал теорією музичної риторики (у XVII-XVIII столітті).

            Наприкінці першого підрозділу другого розділу дисертації підкреслюється велике значення давньогрецької системи ритміки для розвитку понятійного та термінологічного апаратів майбутнього аналізу музичного формотворення. Антична уява про ритм поєднує ритмічні пропорції з просторовими i підкоряє ритмічні процеси вимогам симетрії та пропорційності, загальними для мистецтва пластики, поезії, музики та архітектури. Поняття та терміни поетичної системи ритміки у великій кількості були запозичені музичною теорією для характеристики ритмічної будови малих (мотив), а потім i більш великих побудов.

            У другому підрозділі другого розділу дисертаційного дослідження, який має назву «Музична теорія середньовіччя», розглядається розвиток понятійної та термінологічної систем структурного розгляду музичного твору в епоху середньовіччя.

            Показано, що естетичні уявлення середньовіччя багато в чому спираються на античні погляди, які набувають нового значення завдяки зміні відношень між людським, світським та божественним. Теорія мистецтва середньовіччя оперує категоріями, поняттями та термінами, що функціонують у сфері загальних, теологічно обґрунтованих ідей, спільних для різних видів мистецтва. Надзвичайний вплив має антична традиція, що визначає досконалість явищ мистецтва в категоріях порядку, пропорційності та симетрії. В музиці концепція симетрії та пропорційності об`єктивована у «вертикальному» формотворенні органума та ізоритмічного мотету. Симетрію розуміють як гармонійне взаємодоповнення рівноправних мелодичних ліній по вертикалі, яке символізує світову гармонію.

            Музично-теоретичні трактати Х-ХII століть визначають норми організації вертикалі (діафонії, співу «naturale») як взаємодію двох мелодичних ліній, що доповнюють одна одну – головної (vox principalis) та другої (vox organalis). В цих трактатах було розроблено розгорнуту термінологічну систему для позначення різних гармонічних явищ. Але, окрім них, теорія подає також терміни, якими позначалися розділи органуму, яким притаманні ті чи інші гармонічні особливості побудови.