ІСТОРИЧНА ЕВОЛЮЦІЯ ПОЕТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ІСТОРИЧНА ЕВОЛЮЦІЯ ПОЕТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)
Альтернативное Название: ИСТОРИЧЕСКАЯ ЭВОЛЮЦИЯ ПОЭТИКИ УКРАИНСКОЙ ПЕСНИ (Конец XIX - начало ХХ в.)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі визначено актуальність проблеми, що розглядається, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено його об’єкт і предмет, подано інформацію  про зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами, охарактеризовано методи дослідницької роботи, розкрито наукову новизну і практичне значення роботи, вміщено відомості про апробацію та впровадження отриманих результатів у практику, а також про публікації.


У розділі І “Поетика пісні як предмет наукового дослідження” на основі дотримання принципу історизму аналізуються наявні наукові праці, виокремлюються основні теоретичні підходи до осмислення ключових понять дослідження української пісні як складової культурної спадщини в історії України; розглядається роль традицій у формуванні й утвердженні характерних особливостей української народної пісенності на різних історичних етапах.


У підрозділі 1.1. „Історіографія проблеми” висвітлюються основні підходи до проблеми історичної еволюції поетики української пісні кінця ХІХ – початку ХХ ст.


Поняття „еволюція” стало використовуватися в Англії ХУІІ ст. для означення впорядкованої послідовності подій. Під терміном „еволюція”, розуміється безперервний незворотний культурний  рух у часі, пов’язаний з певними якісними змінами, трансформаціями. Трансформація – перетворення, переформування – якісна зміна культурного феномену на певному етапі його розвитку і є атрибутом будь-якого розвитку.  Якщо поняття „еволюція” – є поняттям комплексним, то трансформація – поняття конкретне.


Пісня належить до найпоширеніших форм словесно-музичного мистецтва. У Давній Греції поняття melos узагальнювало ознаки мелодичного, пісенного начала в музиці. Тексти, призначені для співу, були широко представлені у творчості давньогрецьких поетів авторів ліричних віршів Алкана, Піндара та ін.


Виникнувши на ранньому етапі розвитку суспільства і відтоді відіграючи важливу роль у його житті, українська народна пісня, за свідченням вітчизняних та зарубіжних науковців, – одна з найбагатших як за кількістю побутуючих творів, так і за поетичною та музичною досконалістю.


У дисертації відзначається, що  феномен української пісні, особливо з огляду на її образну еволюцію, не існує окремо від такої важливої її складової, якою є поезія.


Термін „поезія” означає: 1) мистецтво слова; 2) віршована, ритмічно побудована мова (протилежна прозі, лат. рrosa, від prorsa – пряма, проста, від proversa – звернута вперед, лат. versus – вірш неримований); 3) сукупність віршованих творів будь-якого народу, часу, поета або групи поетів; 4) щось привабливе, прекрасне.


В наш час слово „поетика” як мистецький та літературний термін вживається:


- у вузькому розумінні – як комплекс, сукупність художніх засобів і особливостей будь-якого напряму в літературі або окремого письменника, поета. Тому, оскільки всі  засоби вираження в літературі в кінцевому рахунку зводяться до мови, поетику визначають і як науку про художнє використання засобів мови;


- у широкому розумінні - для означення розділу теорії літератури, в якому вивчається структура творів словесного мистецтва в її системних і історичних закономірностях (наприклад, поетика жанру, роману).


На теоретико-концептуальному рівні становлять інтерес наукові дослідження, які дають можливість осмислити особливості трансформації поетики народної пісні як історико-культурного феномену. Відтак можна виокремити такі загальні підходи до дослідження української народної пісні:


-                                            народницький, що надавав фольклору універсального виховного значення і виявився в ідеалізації народної творчості, обрядовості, міфологічних уявлень загалом (М. Маркевич,  М.Максимович, М. Костомаров, В. Кордун та ін). Представники цього напрямку надавали велику увагу вивченню фольклорного матеріалу в історичному контексті;


-                                            філологічний як органічне поєднання еволюціоністської (формаційної) концепції з народницькою. В основі цього напряму лежить текстологічний аналіз пісенної творчості (Ю. Бойко, Л. Дунаєвська, Н. Шумада та ін.).


-                                            структурно-типологічний, предтечею якого був Ф. Колесса (К. Квітка, С. Грица, А. Іваницький та ін.). 


Літературу з досліджень української пісні, вивчення її історії, еволюції художнього слова можна умовно поділити на кілька груп:


- фундаментальні музично-теоретичні праці (Ф. Колесса, С. Людкевич, К. Квітка, С. Грица, А. Іваницький та ін.), які через осмислення  типологічних  засад  формотворення  пісні зробили вагомий внесок у  вітчизняну  фольклористику.  Незважаючи  на  відмінні  напрями  і  методику  відзначених  праць,  їх  характеризує  спільна  тенденція:  прагнення  учених  розкрити   еволюцію  музичної  мови  на  історичній  основі  і  виявити  об’єктивні  закономірності  класифікації  пісні  та  її  композиційних  елементів;


- роботи по добору пісенного матеріалу та його наукового коментування (В. Антонович, Я. Головацький, М. Грінченко, М.Драгоманов, П.Лукашевич, М.Максимович та ін.), які дозволяють структурувати картину становлення музичного синтаксису і головні етапи розвитку жанрів;


- праці теоретиків (істориків, мовознавців, музикознавців, етнологів)
(О. Потебня, С. Грица, А. Іваницький, О. Поріцька, В. Гошовський та ін.), в яких аналіз художньої словесної творчості, її образної системи  в цілому є  цінним  науковим  набутком  і  враховані  автором  при  дослідженні   української  пісенної  поетики.


Потрібно відмітити досить багато робіт, у яких досліджується поетика пісень літературного походження. У більшості таких досліджень (Г. Нудьга, Ф.Погребенник та ін.) лише зазначається, що на багатьох митців художнього слова і музики значною мірою вплинула народна поетична творчість, а пісні, написані поетами і композиторами, часто стають народними.


Майже не дослідженою в українській науковій літературі є тема історичного тла пісенної творчості з авторською манерою віршування. Це, в першу чергу, творчість гурту “Молода Муза” (поезії одного з найяскравіших її членів – П.Карманського перетворилися на романси), Б.Лепкого, О.Олеся та інших поетів.


У дослідженнях  народної  пісні  на  новому  рівні,  коли  на  перший  план  висуваються  питання  історично  складаної  пісенно-жанрової  системи,  визначаються  основні  напрями  її  подальшого  розвитку,  аналізуються  принципи  художнього відтворення,  художньої  специфіки (О.Дей, С.Грица, О.Правдюк  та  ін).


У підрозділі 1.2. “Культурно-історичне тло розвитку української пісенної поетики” наголошується, що пісенна творчість, так само як і кожний мистецький твір, у своєму розвиткові   відбиває рівень художнього мислення певної епохи, найхарактерніші особливості духовного життя народу.


Фольклорний спів, як першооснова етнічної вокальної традиції, має своє соціальне підґрунтя. В основі культури землеробських суспільств, що вважаються традиційними, лежить міфологічне мислення. Але з формуванням міста як культурно-господарчої форми людського поселення соціокультурна ситуація кардинально змінюється. Диференціація форм культури супроводжується руйнуванням міфологічної свідомості.


Гуманізація філософської думки, оригінальні набутки художньої творчості в Україні ХУІ – початку ХУІІ ст. пов’язані з ренесансом вітчизняної духовності, прагненням сформувати національну свідомість, захистити свою самобутню культуру. У навчальних підручниках та посібниках детально викладалося вчення про ро­ди й види поезії, наводилися взірці різних жанрів, почерпнуті зі спадщини давньо­римських та новолатинських поетів. Шкільні поетики вільно комбінували й узго­джували положення та висновки різночасових авторів, насамперед Арістотеля та Горація. Українській бароковій поетиці, так само як і її західноєвропейським аналогам, були властиві мінливість, поліфонічність, ускладнена форма. Література бароко поєднує релігійні та світські мотиви й образи, тяжіє до несподіваних контрастів, складної метафоричності, до алегорій і емблематичності, прагне вразити читача пишним, барвистим стилем та риторичним оздобленням твору. 0крему галузь барокової віршової літератури, й передусім світської, продов­жувача традицій героїчної поезії попередніх епох, репрезентують твори ”козацької музи” — вірші й пісні про суспільно-політичні та воєнні події загальнонаціонального виміру. Іменовані “історични­ми”, вони сприяли поєднанню в нерозривний органічний ланцюг минулого, сьогодення й майбутнього. Крім того, впродовж усього XVII століття в українській літературі формується поезія індивідуального життя (Димитрія Туптала, Івана Величковського, Климентія Зіновіїва та ін.).


В  епоху  класицизму остаточно оформилася європейська поетика  як  ієрархічна  система мистецтва слова. Проте  до  XVIII ст.  вона стосувалася переважно сфери віршованих,  передусім “високих”  жанрів.  З  прозаїчних  залучалися  головним  чином  жанри  святкового,  ораторського  мовлення,  вивченням яких займалася риторика. Перші спроби теоретичного аналізу природи художніх прозаїчних творів (наприклад, роману) було здійснено поза  галуззю “чистої”  поетики.  Лише  просвітники  пізніше Г. Є. Лессінг,  Д. Дідро  у  боротьбі  з  класицизмом  піддали принциповій критиці догматизм старої поетики. Й.Г. Гердер, Й.В. Гете, а згодом романтики включили у галузь поетики вивчення фольклору та прозаїчних жанрів, започаткувавши широке розуміння поетики як філософського вчення про всезагальні форми розвитку й еволюції поезії (літератури).


Українська поетика, органічно пов’язана з європейською, постійно перебувала в руслі її впливів. Цьому сприяла Києво-Могилянська академія. Її вихованці (Варлаам Шишацький, Опанас Любосевич, Григорій Полетика, Семен Дівович, Андрій Рачинський, Василь Капніст, Федір Туманський та ін.), які спиралася на вітчизняні традиції і розвивали їх, репрезентували високу елітарну культуру в Україні.


Традиції Ф.Прокоповича, Г.Кониського та інших теоретиків літератури й майстрів слова розвивалися С.Дівовичем, В.Капністом, Г.Сковородою. Творчість останнього справила особливо значний вплив на народну пісенну поезію. На стику епох класицизму і романтизму (І.Котляревський, Т.Шевченко, Є.Гребінка, Г.Квітка-Основ’яненко) формується українська літературна мова з притаманною їй поетичною образністю і системою відповідних художніх засобів. Про непорушний зв’язок її з традиційною народною поетикою свідчить те, що дуже багато творів названих письменників стали народними піснями.


Разом із утвердженням україномовної поезії як естетично самодостатнього літературного жанру у ХУІІІ ст. на тлі становлення української професійної музики починає розвиватися як окремий її жанр – пісня. Окремої уваги при дослідженні розвитку пісенної поетичної творчості заслуговує постать Т.Шевченка, понад 50 віршів якого стали народними піснями.    


У другій половині ХУІІІ ст. в Україні виникає новий пісенний жанр – пісня-романс. З другої половини ХІХ ст. у професійній музиці як українського, так і інших народів, романси починають все більше відособлюватися від інших пісенних жанрів. У цей час в Україні поширюються романси на музику М.Глінки („Стоїть явір над водою”, „Спати мені не хочеться”), В.Забілою („Гуде вітер вельми в полі”, „Не співай ти, соловейку”) та інших. Підвищення „освітнього цензу” піснетворення призвело до європеїзації його музичної мови, утвердження в ній романсового і, зокрема, вальсового начал („Ой дівчино, шумить гай”, „Віють вітри”, „Ніч яка місячна”, „Дивлюсь я на небо” тощо). Поширенню української пісні сприяло професійне театральне мистецтво, що внесло відповідні зміни у традиційну поетику фольклору: кристалізація форм сценічних номерів, персоніфікація ( за аналогією з італійською commedia del’arte та ін.).


Межа ХІХ – ХХ століть – це період, значною мірою переломний для історії української культури. Він прикметний активізацією української інтелігенції навколо культурницької програми: домагання скасування Емського указу 1876 року, надання більших прав українській мові, видання і поширення серед народу популярних брошур і книжок.


У підрозділі робиться висновок, що культурно-історичні умови розвитку пісенно-поетичної творчості найбезпосереднішим чином впливають як на ідейний зміст поетичних творів, так і на канони поетики. Світоглядні позиції митців, як і художньо-естетичне відображення ними дійсності спонукали до розробки різних музично-стильових та епіко-поетичних систем національної культури відповідно до її змістових трансформацій, зумовлених часом.


У підрозділі 1.3 “Традиційні сюжети в українській пісенній поезії” аналізуються традиції української народної пісенної поетики, що становить як основу, так і ціннісний орієнтир вітчизняної пісенної творчості кінця ХІХ – початку ХХ століття.


Українські народнопоетичні традиції склалися напередодні XVI століття. Розквіт циклів обрядової творчості та дум припав на XV-XVII століття. До найяскравіших зразків української історичної ліро-епічної творчості належить балада, і час її виникнення цілком можна віднести до ХІІ - ХІІІ століття. Балада є “поетичною кристалізацією” типових явищ соціальної дійсності. Найчисельнішою є група соціально-побутових балад, які правомірно вважають поетичною енциклопедією життя українського народу. Вони являють собою якісно нову, реалістичну інтерпретацію соціальних проблем (відносин між батьками і дітьми, братами і сестрами у сім’ї, кохання й одруження, зрада і  ревнощі тощо). У зазначеній групі творів знаходимо справжні шедеври: “Ой у полі жито”, “Козака несуть”, “Орел виніс козацьку руку”, “Чорна рілля заорана”. Первісна основа останньої балади, ймовірно, виникла ще в добу Київської Русі, рельєфно позначившись на “Слові о полку Ігоревім”. Багатьма мовами перекладалися балади про сестру, що виряджає брата на Січ, про матір та сина-козака, який загинув у бою. Самобутніми є українські балади про чумацтво та гайдамацтво, явища породжені специфікою історичного та суспільно-економічного життя нашого народу. Зворушують сюжети соціально-побутових та історичних балад про гірку жіночу долю (“Бондарівна”, “Лимерівна”, “Недоросток”, “Тройзілля” тощо).


Важливе місце в поетиці балади належить персоніфікації, яка пов’язана з анімістичними уявленнями. Поетична символіка балади також будувалася на ґрунті анімістичних та пантеїстичних уявлень: вода – то кров дівчини, роса – її сльози, береза – її краса, калина – дівоча цнота, тополя – символ печалі тощо. Поступово символіка відходила від світоглядних принципів, трансформуючись у суто поетичний засіб; відбувалося зіставлення різнопорядкових  речей (“риба у воді – кістки утоплених”), й навіть зіставлення за межами формальної логіки (груша – душа дівчини, роса – коса тощо).


Найбільш  пристосованою до нових історичних умов, і разом з тим відповідною до традицій, виявилася родинно-побутова лірика – рухлива, естетично-повноцінна, насичена конкретним матеріалом, пов’язана із трудовим, святковим побутом, із громадською діяльністю.  Родинно-побутова лірика так само, тільки умовно, може бути поділена за тематикою на жанри:  пісні про кохання і про родинне життя. В окремий жанр виділяють дитячі колискові пісні, хоча, володіючи власною специфікою, вони репрезентують один з аспектів пісень про родинне життя. У ліричних піснях, присвячених розкриттю внутрішніх переживань та роздумів, переважають зачини у формі психологічного паралелізму, зовнішньо-просторові обставини репрезентуються лаконічними, часто повторюваними  в пісенності формулами (“попід гаєм, гаєм зелененьким”, “по садочку ходжу”, “за крутими берегами по лугах”, “ой на горі на високій”, “ой у полі криниченька” і т. ін.).


Загалом традиційним для слов’янської, отже й української, пісенної поетики другої половини ХІХ – початку ХХ ст., можна вважати утвердження віршу реченнєвого масштабу, побудованого на логічній та психологічній  основі – донесення до слухача певної завершеної думки на одному диханні. В мелодії ця конструкція реалізується усталено повторюваним, нерідко варійованим мелодичним рядом, який у поєднанні з текстом утворює своєрідний синтез – колон (С.Грица). Традиційна пісенна творчість наділена системою стереотипів – знаків та формул, розробленою й удосконаленою багатократним повторенням.  У кожному конкретному творі знак має “репрезентувати, замінювати будь-яку річ, виступаючи її субститутом для свідомості” (Е.Бенвеніст). Така формальна сторона української народної поетики детермінувалася її змістом: предметом художнього осмислення були традиційні народні цінності – вірність, кохання, дружба та ін.


В силу естетичної природи, формула (лат. formula – образ, вид, кліше) у фольклорі є елементом традиції,  „континуумом колективної пам’яті” (Г. Мальцев). Формула власне і стає формулою тому, що зустрічалася багато разів раніше в інших текстах, внаслідок чого викристалізовується її найзагальніше значення, зрозуміле поза текстом. Смисл, втілений у формулі, створює ефект уявної “загальнозначущості”, котра дозволяє користуватися знаком лише тоді, коли його сучасне значення втратило зв’язок з первісним. Через те фігурують у сучасній українській любовній ліриці слова “козак” – як синонім до „парубок”, „хлопець”. В обрядовій ліриці – “княгиня” – наречена, “бояри” – весільні гості. Традиційні словесні формули здійснюють своє функціональне призначення завдяки метафоричності поетичної мови. Усталені метафоричні конструкції живої розмовної мови переносяться в сучасний фольклор, естрадну пісню. “Голуб миру” – традиційний у народній творчості образ – є символом негативного ставлення до війни, тоді як образ ворона – символ смерті. Постаті чорного ворона, крука, супроводжують слов’янську пісенність воєнних часів, подібно до образів витоптаної трави, бур’яну  - символу запустіння та руїни. Наскрізною темою в українських піснях є тема материнства, материнської любові -  один з найпоетичніших образів українського фольклору.


 


На основі викладеного матеріалу у підрозділі робиться висновок, що народна пісенна поетика відтворює образне пізнання дійсності громадою і водночас її (громади) художню творчість, органічно пов’язану на ранніх етапах свого розвитку з виробничими процесами, обрядами та родинним і громадським побутом, складаючи, таким чином, серцевину традиційного в українській народній пісенній поетиці.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины