МИСТЕЦТВО В’ЯЗАННЯ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ КІНЦЯ ХІХ – ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТТЯ (ІСТОРІЯ, ТИПОЛОГІЯ, ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ, ОСЕРЕДКИ)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!
Сработали прекрасно, нервы железные. На хамство и угрозы отреагировали адекватно и с пониманием. Можете пользоваться услугами сайта.


Название:
МИСТЕЦТВО В’ЯЗАННЯ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ КІНЦЯ ХІХ – ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТТЯ (ІСТОРІЯ, ТИПОЛОГІЯ, ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ, ОСЕРЕДКИ)
Альтернативное Название: Искусство вязания В ЗАПАДНОЙ УКРАИНЕ КОНЦА XIX - ПЕРВОЙ ТРЕТИ ХХ ВЕКА (История, типология, художественные особенности, ячейки)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання роботи, визначено об’єкт та предмет дослідження, наукову новизну роботи, окреслено хронологічні рамки й географічні межі, пропонуються варіанти практичного застосування результатів дослідження, надаються відомості про апробацію основних результатів


Розділ 1. Огляд літератури, методологія та джерела дослідження окреслює стан вивчення українського в’язання, методику та джерельну базу, а також визначає застосування термінів “в’язання”, “плетіння”, “трикотаж”, “плетиво”, “мереживо” у дисертації. Термін “в’язати” використовуємо у значенні “стягувати”, “з’єднувати”, “скріплювати”, “зв’язувати”, “затягувати навколо чогось вузлом шнурок”, “плести щось гачком, спицями”, тобто для означення дії чи способу виконання. Термін “в’язання” (вид декоративно-ужиткового мистецтва) – виготовлення полотна або поштучного виробу з пряжі вигинанням її у петлі, які переплітаються між собою; вживають для характеристики процесу виготовлення виробу, а також для визначення предметів, створених методом в’язання. В’язане полотно чи виріб, виготовлені на спеціальних машинах, називається трикотажем (трикотажні полотна). Для означення техніки в’язання за допомогою дротів або гачка використовуємо термін-синонім плетіння. Виріб, виготовлений в’язальними техніками без засобів машинного виробництва, визначаємо терміном-синонімом “плетиво”. “Мереживо” – ажурна, сітчаста тканина чи виріб, створені у різних техніках та з різних матеріалів, від чого залежать їх художні особливості (розглядаємо мереживо, виготовлене у техніці в’язання). Усі терміни у дослідженні застосовуються у відповідному контексті.


Українське в’язання мало вивчений вид декоративно-ужиткового мистецтва: ґрунтовного дослідження щодо ґенези, періодизації, типології, художніх особливостей в’язання на західноукраїнських землях в українській науці не проводилося. Одним із перших досліджень, в якому письмово зафіксовано побутування в’язаних виробів у одязі мешканців Східної Галичини другої половини ХІХ ст., є праця українського вченого Я.Головацького (1877). Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. відомості про в’язання містять праці О.Кольберга (1882, 1890, 1970), Я.Коперницького (1889), Б.Сокальського (1899), Я.Шнайдера (1899), В.Шухевича (1899) [271], А.Фішера (1928), К.Мошинського (1929), Я.Фальковського (1937). Український етнограф Хв.Вовк (1916, 1928) звернув увагу на архаїчність техніки плетіння та в’язання у виготовленні компонентів народного строю.


В’язання у контексті українського декоративно-ужиткового мистецтва та народного вбрання спорадично розглянули С.Колос, І.Гургула (1961), К.Матейко (1977), Л.Бурачинська (1992, Т.Ніколаєва (1996), М.Білан, Г.Стельмащук (2000). Стислу інформацію про традиційні в’язані вироби містять статті до колективних монографій “Гуцульщина” (К.Матейко, О.Полянська, 1987), “Бойківщина” (К.Матейко, 1983), “Лемківщина” (Г.Стельмащук, Д.Худик, Д.Дмитриків,  1999), “Історія Гуцульщини” (М.Білан, Г.Стельмащук, 2001), “Полісся України” (Р.Захарчук-Чугай, Л.Булгакова, 1999), “Культура і побут населення України” (Т.Ніколаєва, Г.Щербій, 1991), “Холмщина і Підляшшя” (І.Ігнатюк, Т.Кара-Васильєва, 1997), “Поділля” (Т.Ніколаєва, Г.Щербій, 1994), “Українці” (Т.Ніколаєва, 1999). Локальні художні особливості в’язаних виробів у контексті українського народного вбрання вивчали М.Костишина (1975, 1976), Я.Кожолянко (1988), О.Полянська (1972, 1976), Т.Гонтар (1998), Т.Ніколаєва та Т.Кара-Васильєва (1988), К.Матейко (1972; 1972; 1976), Г.Стельмащук (1982, 1993), Г.Савчук (1987), З.Тканко (1988).


В’язання (трикотаж) та мереживо як вид декоративно-ужиткового мистецтва досліджували Г.Стельмащук (1986, 1997), О.Головня (1992, 1997), О.Никорак (2004), Р.Захарчук-Чугай (1992). Розвиток в’язання на західноукраїнських землях, осередки та творчість майстрів вивчали І.Грицюк (1994), А.Данилюк (1990), В.Шелест (1975), Г.Стельмащук і Р.Чугай (1984). Питання підготовки спеціалістів з трикотажу, використання народних виробів як джерело творчості розглянули О.Головня (1999), І.Грицюк (1998), О.Коровицький, З.Тканко (1996, 1998, 1999, 2000).


Розвиток ремесла, становлення промисловості, в контексті яких розвивалося, в’язання досліджували Л.Харевічова (1929), О.Нестеренко (1959, 1966), В.Інкін (1959), Т.Дерев’янкін (1960), А.Пономарьов (1968, 1971), Я.Кісь (1968), І.Голод (1994).


Для вивчення українського в’язання у західноєвропейському контексті використовуємо праці І. Турнау (1979, 1987), М. Гутковскої-Рихлєвскої (1968), А. Дзєконської-Козловскої (1977), М. Барткєвіч (1979), Л. Кібалової, О. Гєрбєнової, М. Ламарової (1988), Которн (1998), Ш. Зєлінг (2000) та інших.


Аналіз мистецтвознавчих праць українських та зарубіжних дослідників виявив, що віхи становлення та розвитку в’язання на західноукраїнських землях, зокрема в’язання спицями та гачком, вивчені недостатньо. Це зумовило провести комплексне вивчення мистецтва в’язання в Західній Україні кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.


Методологічною основою дисертації є принцип комплексного вивчення об’єкта в контексті явищ та процесів, які мали суттєвий вплив на його становлення та розвиток. Історико-порівняльний метод застосовано у написанні історичної частини дослідження. Метод порівняння, аналогії та систематизації і типологізації вжито для визначення найхарактерніших рис в’язаних виробів, їх основних типів, в окресленні художньо-стильових особливостей. Методами спостереження та опитування послуговувались під час польових досліджень автора. Методи припущення застосовано в історичному розділі щодо давніх технік в’язання та засобів виготовлення виробів. Для аналізу узагальнення фактів та висновків використано методи дедукції та індукції.


            Джерельною базою дослідження стали фондові колекції музеїв Києва, Львова, Луцька, Коломиї, Косова, Турки, с.Морозовичі Самбірського р-ну Львівської обл., с.Тур’є Старосамбірського р-ну Львівської обл., с.Розлуч Турківського р-ну Львівської обл. Важливим джерелом дослідження є архівні матеріали Державного архіву Волинської області (м.Луцьк), Державного архіву Львівської області (м.Львів), Центрального державного історичного архіву у Львові, Івано-Франківського державного обласного архіву, архіву Інституту народознавства НАН України, ілюстративного фонду наукової бібліотеки Інституту народознавства НАН України, рукописних фондів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України (акварелі Є.Глоговського, К.Кєлісінського). Вагомим джерелом для написання дисертації стали польові матеріали, зібрані упродовж 2002–2005 рр.


            Розділ 2. В’язання в Україні: історичний аспект – присвячено вивченню основних етапів розвитку мистецтва українського в’язання. Визначено, що найдавнішим різновидом була техніка в’язання вузлів, яка лягла в основу створення сіток (філе), у виготовленні яких згодом почали використовувати гачок. Перехідним етапом від ручного ткацтва до в’язання спицями стала техніка в’язання на рамах (брання). Першими століттями н.е. датуються в’язані вироби на дротах, прототипом яких була техніка голкового стібка. На українських землях інтенсивний розвиток техніки в’язання припадає на період трипільської культури. За часів Київської Русі у виготовленні в’язаних предметів одягу, перелік яких був незначний – клобуки, копитця, рукавиці, головні убори, – використовували усі вищезазначені техніки.


У XІVXVII ст. на західноукраїнських землях ремесло в’язання існувало як допоміжне у цехах шапкарів, рукавичників, поясників, позументників, канатників. Значну частину в’язаного асортименту виробляли технікою сітчастого плетіння, яка була копіткою, тому її застосовували для створення предметів невеликих розмірів. Шнури, китиці, різновид мережива вив’язували технікою макраме, завезеної з Арабського Сходу. Філейну техніку використовували для сітей, згодом – як мереживну основу для вишивки. В’язані спицями вироби здебільшого були предметом імпорту зі Заходу, зрідка виготовлялися місцевими ремісниками. Різноманітний асортимент в’язаних виробів підпорядковувався стильовим особливостям європейської моди, мотиви якої поступово превалювали над східними – пояси, берети, шапки, очіпки, рукавиці, панчохи, шарфи, мереживо, які стають ознакою соціального стану їх власника і дорогим предметом одягу. Багаті прошарки суспільства носили речі високої якості, які вирізнялися технікою виконання (машинний трикотаж), оздобленням (вишивка, тасьми, коштовне каміння, мереживо), сировиною (шовк).


Визначальним у розвитку західноєвропейського трикотажу став винахід у 1589 р. в’язальної машини, що значно вплинуло на швидкість виготовлення виробів та продуктивність праці та створення упродовж XVІІ ст. спеціалізованих мануфактур. У XVІІІ – другій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях поступово відбувається скорочення цехів, що підсилює торговельний, а не ремісничо-промисловий характер виробництва. Наприкінці XVІІ – XVІІІ ст. під впливом стилю бароко популяризується мереживо, яке у XVІІІ ст. вплинуло на розвиток в’язальних технік – “фриволіте”, в’язання гачком і дротами.


Від другої половини ХІХ ст. статистичні дані засвідчують появу професії панчішників, які, вірогідно, окрім панчіх продукували у незначних кількостях інші в’язані дротами та гачком вироби. На західноукраїнських землях як самостійне мануфактурне виробництво в’язання не набуло розвитку: воно існувало у складі сукняних і полотняних мануфактур у незначному обсязі. Від останньої третини ХІХ ст. в’язання стає популярним видом рукоділля, ремесла, а в’язані вироби – модними складовими міського вбрання та частиною українського традиційного одягу, що дозволяє говорити про розвиток цього виду як мистецтва.


Розділ 3. Мистецтво в’язання на західноукраїнських землях кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. У розділі досліджуються процеси та явища, які відбувалися у в’язанні в зазначений період: розвивається місцеве трикотажне виробництво, приділяється увага фаховому вишколу, художньо-стильові особливості в’язаних виробів формуються під впливом західноєвропейських модних тенденцій та української традиції, відкриваються українські підприємства, техніка в’язання сягає мистецького рівня.


3.1.Становлення мистецтва в’язання проходило у контексті соціокультурних, економічних та політичних чинників регіону. В останній третині ХІХ ст. на рівні владних структур Галичини ставиться питання розвитку місцевого промислу та торгівлі: за їх підтримки влаштовують спеціалізовані курси, відкривають фахові школи, що сприяло вишколу молодих кадрів для фабричної промисловості (в’язання зокрема). Значну роль у пропагуванні в’язаних виробів (традиційних та модних) відіграли етнографічні, мистецькі та промислово-господарські виставки, вечори народного строю та покази мод. Це посприяло взаємозапозиченню форми, колористичної гами, орнаменту, способів декору, технік виготовлення: в’язані вироби традиційного одягу містять елементи міської моди, і навпаки, у створенні міського вбрання та інтер’єру використовують народні мотиви. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. на території Східної Галичини в’язальне (трикотажне) виробництво набуває популярності, з’являється текстильний товар під назвою “трикот”, який здебільшого виготовляли на трикотажних машинах. У 1920-30-х рр. відбувається поступ саме в українському в’язанні: зі зростанням національної свідомості та з пропагуванням народного мистецтва українське в’язання набуває самобутності й формується як мистецьке явище.


3.2.Розвиток в’язання у контексті мистецької освіти. Фахова освіта була важливим аспектом розвитку в’язання кінця ХІХ ― першої третини ХХ ст. Професійний підхід дав змогу зробити в’язання не тільки популярним різновидом рукоділля чи домашнього промислу, а й створити та розвинути нову виробничу галузь на західноукраїнських землях. Професійна освіта безпосередньо була пов’язана із розвитком текстильної промисловості реґіону. Вишкіл проходив у приватних та державних промислових школах різного типу, на курсах рукоділля. Найпоширенішим було навчання у приватних осіб, основна мета якого – навчити в’язати вироби для власного вжитку і заробітку. У 1920-1930-ті рр. популярні трикотажні курси під керівництвом українських майстринь Клавдії Кордуби, Міки Бачинської-Зеленої, Степанії Бревко, Катрі Венґер.


Державні та приватні курси рукоділля і домашнього господарства проходили за спеціальними програмами, в контексті яких вивчали в’язальне ремесло. Вели курси вчителі з відповідною освітою, що покращувало рівень навчання. Вишкіл у школах і гімназіях державного та приватного типу був найкращий: освіта здобувалася комплексно. Окрім техніки та засобів виготовлення в’язаних виробів значну увагу приділяли художнім характеристикам: композиції рисунка орнаменту, пропорціям елементів і мотивів, колористичному вирішенню, декору тощо.


Основними центрами освіти стають Львів, Станіславів, Перемишль, Краків. Найвідомішими осередками в’язання була жіноча приватна кравецька гімназія СС. Василіанок у Львові (реорг. 1937/1938 рр.), жіноча школа СС. Бенедиктинок у Перемишлі, трикотажна школа Товариства рукодільного ремесла для єврейської молоді в Перемишлі (Т. Р. Р. Є.), приватна кравецько-білизнярська школа “Труд” у Львові (реорг. 1936/1937 рр.), спілка “Громадська праця жінок” у Львові (засн. 1874 р.). Значна частина жінок, які опанували мистецтво в’язання, заснувала власні курси, майстерні та школи. Особливо інтенсивні трикотажні курси для навчання 1920–1930-ті рр., організаторами яких виступили державні, приватні та громадські установи: “Союз Українок”, “Рідна Школа”, спілка “Труд”, “Сільський господар”, “Українське Народне Мистецтво”.


3.3.Осередки виробництва. Наприкінці ХІХ ст. – початку ХХ ст. під впливом західноєвропейських тенденцій на Західній Україні землях розвивається в’язальне (трикотажне) виробництво. З кінця ХІХ ст. в’язані вироби виготовляли у робітнях, 1920–1930-ті рр. характерні стрімким розвитком трикотажних майстерень та мануфактур, зокрема українських. Робітні – зазвичай невеликі приміщення, де знаходилося декілька в’язальних верстатів (часом їх не було взагалі) і працювало небагато робітниць. Значний обсяг робіт виконували вручну, що було малоефективним. На трикотажних фабриках поєднували машинну та ручну працю, обсяги машинного виробництва значно перевищували обсяги продукції ручного в’язання. Машинний трикотаж уможливлював виробництво великих партій одягу, при цьому, однак, втрачалася мистецька якість; ручне в’язання давало змогу виготовляти оригінальні вироби, але у незначних кількостях. Різноплановий асортимент виробів змінювався відповідно до модних тенденцій: панчохи різного ґатунку, шкарпетки, білизна, рукавиці, шапки, светри, хустини, шалі, ґамаші, серветки, обруси, фіранки, торбинки тощо. Саме в цей період сформувався основний асортимент в’язаних виробів, а мистецтво в’язання набуло нового якісного значення як важлива складова декоративно-ужиткового мистецтва. Осередками трикотажного виробництва кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. стають Львів, Косів, Коломия, Станіславів, Перемишль, Чернівці, Тернопіль, Броди, Самбір, Ужгород. Найвідомішими були робітні Ванди Пєтровської, “Трикотарня” Ольги Мельник, кооператив “Вовна”, трикотажна робітня С. Сторощук, перша українська механічна фабрика беретів і шкарпеток “Борістен” (Львів), робітня Ольги Щурко “TRICOTS” (Станіславів), фабрика ткацьких та трикотажних виробів Райзеля, “Брати Райзель” (Коломия), “Ґасорейг”, спілка “Гуцульське мистецтво” (Косів), робітня шкарпеток “Такт” П. Семочка (Сокаль), трикотажна робітня “Отак” (Самбір).


Розділ 4. Типологія українського в’язання і в’язаних виробів кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. Розроблено типологію техніки в’язання, в’язаних виробів одягу та інтер’єрних тканин у контексті традиції та моди. В основу запропонованої типології в’язаних виробів покладено теоретичні підходи до морфологічної класифікації творів декоративно-прикладного мистецтва М.Станкевича.


4.1. Засади типології в’язання. Підґрунтям типології в’язаних виробів як основний фактор є функція, яка виступає визначальною класифікаційною одиницею. На підставі аналізу класифікацій, запропонованих попередніми дослідниками (К.Матейко, Г.Стельмащук, Р.Захарчук-Чугай, О.Никорак, Т.Ніколаєва, Г.Савчук), вперше розроблено типологію в’язання (Таблиця 4.1), у контексті споріднених видів-технік. Виділено три роди в’язаних виробів: одяг, інтер’єрні тканини та оздоблення до одягу й інтер’єрних тканин. В окремий рід виведено вироби церковного призначення, детальну типологію яких не проводимо, оскільки це тема окремого дослідження.


4.2. Типологія українських традиційних в’язаних виробів. Унаслідок типологічної диференціації за функціональною ознакою рід вбрання поділено на чотири типологічні групи: головні убори, пояси, доповнення, прикраси (Таблиця 4.2). Окреслено основні критерії типологічних груп та підгруп, способу носіння, форми тощо. Типологічні підгрупи виділяємо за сукупністю характерних ознак формотворення: головні убори – очіпок, хустина, ковпак, шапка; пояси – сітчасті пояси; доповнення (для рук і ніг) – капчурі (шкарпетки), холявки, рукавиці; прикраси (наручні та нашийні) – нараквиці, шалики. Інтер’єрні тканини поділяємо на три типологічні групи: декоративно-ужиткові, обрядові, церковні; оздоблення до одягу та інтер’єрних тканин – мереживо, китиці, тороки, кутаси та шнури. Типи виробів визначаємо за техніками виготовлення.


4.3. Типологія українських в’язаних виробів у контексті моди. Типологія формувалася під впливом модних тенденцій (Таблиця 4.3). Одяг поділяємо за функціональними ознаками на верхній трикотаж, білизну, аксесуари. Між типологічною групою і типом виводимо проміжну ланку – підгрупу: верхній трикотаж – повсякденний одяг, відпочинковий одяг, спортивний одяг, святковий одяг; білизна – натільна білизни; аксесуари – переносні, для рук і ніг, головні убори, нашийні, поясні. Рід інтер’єрних тканин має вужчу типологію: типологічна група столової білизни, постільної білизни, гардинно-тюлеві вироби, абажури до світильники. Типологічний ряд в’язаних виробів має розгалужену структуру, яка змінювалася відповідно до вимог часу. Елементи оздоблення у вигляді мережива, китиць, тороків, кутасів, шнурів набуває художнього значення лише в контексті виробу.


Розділ 5. Художні особливості в’язаних виробів у Західній Україні кінця ХІХ – першої третини ХХ століття характеризує художньо-стильові особливості українських в’язаних виробів у контексті традиції та моди.


5.1.Локальні художні особливості традиційних в’язаних виробів підпорядковувалися законам традиції. Визначено неоднаковість використання техніки в’язання: архаїчна техніка в’язання на рамах – брання була властива Бойківщині, Волині, Поділлі, Поліссі, в’язання дротами поширене на Гуцульщині, Закарпатті, Прикарпатті, Буковині, в’язання гачком – практично у всіх місцевостях Західної України, вузлове в’язання – на Опіллі, Бойківщині, Лемківщині. В орнаменті в’язаних виробів домінують стрічкові та стрічково-ярусні композиції, характерні для капчурів, холявок, рукавиць, нараквиць, метражного мережива. Значно рідше зустрічаються центричні композиції, притаманні рушниковому мереживу. У виготовленні очіпків, хустин, мережива домінує технологічна фактура. Орнаментальні композиції типові для доповнень і прикрас. Мотиви композиції залежали від техніки виготовлення: в’язаний орнамент утворював геометричні або геометризовані абриси, вишивка давала змогу створювати фітоморфні мотиви. Загалом художні особливості в’язаних виробів кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. базувалися на засобах та прийомах художньої виразності, які були характерні або для всього реґіону, або для конкретної місцевості.


 


5.2.Художньо-стильові особливості в’язаних виробів як складової міської моди підпорядковувалися західноєвропейським тенденціям кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. Пропагування українського народного мистецтва вплинуло на використання традиційних мотивів в орнаменті та декорі. Стиль модерн популяризував мереживо, а спортивно-відпочинковий одяг 1920-30-х рр. – геометричний орнамент та яскравий колорит. Структура виробу залежала від його призначення: у виготовленні мережива застосовували технологічну фактуру, внаслідок чого утворювалася наскрізна чи “сліпа ажурність”. Спільною з традиційними в’язаними виробами є структура орнаменту та мотиви орнаменту, які відрізняються їх компонуванням на площині виробу. 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины