СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ШКОЛИ МОНУМЕНТАЛЬНО- ДЕКОРАТИВНОГО МИСТЕЦТВА В УКРАЇНІ (ПЕРША ТРЕТИНА ХХ СТОЛІТТЯ)



Название:
СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ШКОЛИ МОНУМЕНТАЛЬНО- ДЕКОРАТИВНОГО МИСТЕЦТВА В УКРАЇНІ (ПЕРША ТРЕТИНА ХХ СТОЛІТТЯ)
Альтернативное Название: Становление НАЦИОНАЛЬНОЙ ШКОЛЫ монументально Декоративное искусство В УКРАИНЕ (Первой трети ХХ века)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовується актуальність дисертаційного дослідження, визначаються об’єкт, предмет наукового аналізу, основна мета і завдання, охарактеризовано методи дослідження, розкриваються наукова новизна і практичне значення отриманих результатів, подається інформація щодо апробації результатів дослідження.


У першому розділі “Стан наукового дослідження проблеми” висвітлюються концептуальні підходи щодо аналізу основних напрямків українського монументально-декоративного мистецтва першої третини ХХ ст. та творчості М. Бойчука, В. Кричевського, О. Саєнка у контексті становлення національної мистецької школи в означеній галузі образотворення. 


Розглянуто дослідження 1920—1930-х років, присвячені особливостям розвитку українського монументально-декоративного мистецтва першої третини ХХ століття (І. Врона, П. Горбенко, Ф. Ернст, К. Сліпко-Москальців, С. Таранушенко, Є. Холостенко), які досі мають певне значення як з історичного, так і з науково-мистецтвознавчого погляду, оскільки є своєрідними взірцями високого аналітизму.


Науковому відтворенню особливостей становлення українського монументально-декоративного мистецтва у першій третині ХХ ст. сприяють також публікації, присвячені мистецтву цього періоду, що з’явилися переважно в останні десятиліття (Ю. Белічко, Д. Горбачов, М. Криволапов, О. Лагутенко, В. Лебедєва, Б. Лобановський, О. Ріпко, В. Рубан-Кравченко, Н. Саєнко, Л. Соколюк, О. Федорук). Щоправда, дослідники подають, як правило, загальні характеристики тогочасних мистецьких явищ та окреслюють творчість тодішніх художників як типових представників часу. 


Мистецтвознавці називають 1920—1930-ті роки періодом становлення і розвитку монументально-декоративного мистецтва, пов’язуючи це явище зі зміною суспільного життя, коли художники отримали можливість утверджувати індивідуальну манеру образотворення. Науковці справедливо виокремлюють два магістральні напрямки у розвиткові образотворчого мистецтва в Україні: орієнтацію на зразки світового мистецтва і національну традицію (Д. Горбачов, О. Найден, Г. Скляренко), вбачають історичну роль монументально-декоративного мистецтва у створенні новітніх форм, що відповідали часові і відтворювали епоху. 


Історіографічний аналіз літературно-архівних джерел, що стосуються українського монументально-декоративного мистецтва першої третини ХХ ст., засвідчив неповноту висвітлення проблеми формування мистецьких шкіл та осередків, ролі митців у цьому процесі, діяльності організаційних структур та художніх угруповань.


Творчо-педагогічна діяльність М. Бойчука і В. Кричевського як засновників національної школи монументально-декоративного мистецтва отримала певне наукове осмислення у відповідних публікаціях. А творчість О. Саєнка висвітлювалася переважно на сторінках періодичних видань, причому оцінка творів мала в основному інформаційний характер. Окремі публікації 1960—1970 х років, присвячені творчості О. Саєнка, стосуються повоєнного періоду. І лише з 1980-х років стали з’являтися друковані матеріали, у яких згадуються окремі твори митця 20—30-х років. В публікаціях останніх десяти—п’ятнадцяти років приділяється увага всьому творчому доробку митця, осмисленню його мистецької позиції (Н. Велігоцька, Т. Кара-Васильєва, В. Личковах, О. Найден, Н. Саєнко, Г. Скляренко, Л. Соколюк, О. Федорук).


Однак досі бракує наукових публікацій, у яких розглядались би витоки формування стилю Саєнка-художника, його роль у становленні та розвиткові монументально-декоративного мистецтва першої третини ХХ ст., мистецької школи М. Бойчука і В. Кричевського, його творчий доробок як художника монументально-декоративного мистецтва. 


У другому розділі “Основні тенденції розвитку українського мистецтва у першій третині ХХ ст.” доведено, що перша третина ХХ ст., особливо 20-ті роки, була періодом відродження національного мистецтва у контексті тогочасного поступу світового і європейського образотворення. 


Дисертанткою досліджено в історичному аспекті тенденції, характерні особливості розвитку монументально-декоративного мистецтва першої третини ХХ ст. Показано наявність різних напрямків і течій та вплив їх на мистецьку позицію митців і формування їхнього світогляду. Виявлено визначні творчі індивідуальності, які мали вирішальний вплив на розвиток монументально-декоративного мистецтва. 


В українській художній культурі поступово формувалась концепція національного стилю. Одним з перших викристалізовував ідею національного стилю в архітектурі, спираючись на традиції народного будівництва і декоративного та народного мистецтва, Василь Кричевський. По-своєму шукав шляхи до створення сучасного стилю українського малярства Михайло Бойчук. 


На початку століття водночас з формуванням національного стилю та поширенням стилю модерн виникали авангардові течії — кубізм, неопримітивізм, супрематизм, експресіонізм, кубофутуризм та ін. Незважаючи на те, що українські художники авангардового спрямування орієнтувалися на тодішнє західноєвропейське мистецтво, у їх творах відчутні потяг до монументальної форми, декоративності кольору, що своїм корінням сягає глибин українського народного мистецтва. Лаконізм мови, любов до яскравих фарб, свіжість і безпосередність світовідчування, традиційні канони — основні ознаки пластичної мови, до якої прагнули митці того часу. У Львові набув поширення стиль АртДеко, який виявився у декоративних видах мистецтва, в оформленні інтер’єрів, що передбачало використання інтер’єрних тканин, килимів, гаптування тощо.


Для періоду 1920-х років характерною була тенденція монументалізації станкової картини. Це стосувалося, зокрема, творчості таких художників, як Л. Крамаренко, Ф. Кричевський, А. Петрицький, О. Сиротенко, В. Седляр, І. Падалка. Виразні ознаки їхніх полотен — монументалізація образу, композиційна статичність, національна традиційність колориту.


Знаковою подією у художньому житті України стало створення у грудні 1917 року Української академії мистецтва (УАМ). Саме в стінах УАМ відбулося становлення системи художньої освіти професорів В. Кричевського та М. Бойчука, педагогічні засади яких були спільними у перші роки існування академії.


Впровадження ідеї монументальної пропаганди, за якою мистецтво мало орієнтуватись на маси і творитись не однією людиною, а колективом, зумовило появу масових агітаційно-пропагандистських видів образотворчого мистецтва, таких як плакат, сатира, журнальна та книжкова графіка, монументальне мистецтво, оформлення міст до свят, агітпоїздів, вагонів-клубів, масові театралізовані дійства тощо. Зміни відбувалися і в ділянці театрально-декораційного мистецтва й були пов’язані з іменами В. Меллера, А. Петрицького, О. Екстер, О. Хвостенка-Хвостова.


У 20-х роках ХХ ст. виникають різні мистецькі угруповання, серед яких АХЧУ, АРМУ, ОСМУ, ОММУ та ін. У дисертації подано аналіз позицій означених угруповань, між якими відбувалась часом гостра боротьба, дебатувалися питання про шляхи розвитку національної мистецької школи. У 1925 році в Київському художньому інституті була прийнята нова навчально-виробнича орієнтація, запроваджувався курс формально-технічних дисциплін (фортех).


Своєрідним підведенням підсумків розвитку українського мистецтва в нових умовах стала ювілейна виставка “10 років Жовтня”, яка відкрилася у Харкові 1927 року. Твори, представлені на цій виставці, продемонстрували широку палітру напрямків, стилів, видів і жанрів творчості, окремих особистостей.


У зв’язку із загостренням суперечок між угрупованнями, втратою класичних мистецьких орієнтирів 1932 року була прийнята постанова ЦК ВКП(б) “Про перебудову літературно-художніх організацій”, якою починався новий період в історії українського образотворчого мистецтва, у тому числі монументально-декоративного.


Наявність різних інноваційних мистецьких угруповань і водночас формування та розвиток національних традицій, зміна образно-стильових орієнтацій, пошуки національного стилю з тяжінням до монументальності та декоративності, підкресленої формальної виразності — такими були тенденції в галузі образотворення першої третини ХХ століття.


У третьому розділі “Становлення української школи монументально-декоративного мистецтва. Методологічні засади творчо-педагогічної діяльності Михайла Бойчука і Василя Кричевського” висвітлюється становлення школи М. Бойчука і В. Кричевського в стінах Української академії мистецтва, науково-педагогічні та творчо-методологічні засади, втілення творчих настанов у розписах архітектурних об’єктів (М. Бойчук), в оформленні інтер’єрів (В. Кричевський).


Розглядається українське монументально-декоративне мистецтво, яке отримало після проголошення 1917 року Української Народної Республіки можливості для вільного розвитку й об’єктивного відтворення дійсності. Досліджено форми творчості в новому суспільстві (монументальні розписи того часу, агітаційно-масове та побутове мистецтво).


З’ясовано, що визначальна роль у творенні мистецтва, підготовці високопрофесійних кадрів нової доби належить Українській академії мистецтва. Заснування академії стало головною передумовою організації системи художньої освіти в Україні, їй належало гуртувати провідні мистецькі сили, готувати нові покоління художників, здатних продовжувати національні мистецькі традиції.


1917 року Радою академії було затверджено професорів М. Бойчука та В. Кричевського керівниками індивідуальних майстерень. Аналіз навчально-педагогічних методик професорів академії свідчить про різноплановість підходів до проблем викладання основ мистецтва.


Особливість методики М. Бойчука полягала у зверненні до класичної спадщини мистецтва Єгипту, Ассирії, Візантії, раннього Ренесансу, старослов’янської ікони, народного українського мистецтва з урахуванням найновіших досягнень європейського мистецтва. Доведено, що М. Бойчук утверджував український стиль у монументальному мистецтві, національну тему та форму в образотворчості. Професор рекомендував своїм учням не копіювати, а детально аналізувати зразки, знаходити у творах минулого типові для них закономірності, закони побудови, характер ритму. Вивчаючи закони побудови композиційних схем, студенти з часом набували уміння, навичок, діставали належні знання і розуміння мистецької спадщини. Згодом їхня творчість набувала індивідуального характеру. Взявши за основу візантійське цехове об’єднання, професор віддавав перевагу колективній творчості перед індивідуальною, вважав колективну форму співзвучною часові. 


Одним з основних постулатів творчого методу М. Бойчука була ідея синтетизму. Для себе і для своїх учнів він обрав тип митця-універсала, народженого ХХ століттям. Тенденція до універсалізму ставала однією з характерних ознак часу. Великого значення М. Бойчук надавав вивченню природи різних матеріалів, оволодінню технічними засобами, технологіями художнього виробництва. Професор був для учнів колегою і співавтором, прикладом відданого служіння мистецтву, що допомогло йому за короткий час виховати високопрофесійних художників.


Система художньої освіти у майстерні М. Бойчука базувалася на аналізові пам’яток, оволодінні основними законами і засобами образотворчого мистецтва, вивченні традицій українського народного малярства, акцентувалася увага на ролі лінії, її мелодиці, пластичній вишуканості.


Значним мистецьким явищем, втіленням педагогічних настанов М. Бойчука стали розписи Луцьких казарм, де мовою символів та алегорій були виражені актуальні суспільні ідеї. При цьому розписи Луцьких казарм були близькими до творів українського мистецтва (парсуни, стародруків, фресок). Для пластичної мови розписів властиві використання у композиціях зворотної перспективи, гумористичних сюжетів, що притаманно українському народному мистецтву. Застосовувалися чисті фарби, які дещо пом’якшувалися матовою фактурою штукатурки. Незважаючи на канонічність форм композиційних схем, зміст творів був цілком новим, гостро агітаційним. У розписах Луцьких казарм розрізняються кілька оригінальних художніх манер, творчих індивідуальних почерків молодих майстрів. І хоча розписи казарм не збереглися, вони увійшли в історію українського мистецтва як звернення до нової тематики, як приклад новаторського підходу до мистецтва стінопису. 


У дисертації розглянуто також розписи, виконані 1928 року групою М. Бойчука у селянському санаторії ім. ВУЦВК в Одесі на Хаджибеївському лимані, де представлене українське село 1920-х років. Робота в цілому була кроком уперед для всієї групи авторів, хоча окремі сцени у розписах були потрактовані дещо схематично.


Творчий метод М. Бойчука був експериментом на шляху формування мистецтва нового часу, зверненням до високих традицій класики, встановленням зв’язків з мистецтвом минулого, насамперед — з мистецтвом національним.


Ідею національного стилю в архітектурі активно впроваджував Василь Кричевський. Це знайшло особливо яскравий вияв у зведеному за його проектом будинку Полтавського губернського земства (1903—1907) та інших спорудах. Велике значення при оформленні будівлі митець надавав орнаментові, у якому вбачав чистоту логічної структури, здатність виражати універсальні реалії через символи, знакові системи, пластичні узагальнення. 


Педагогічний метод В. Кричевського був зорієнтований на дослідження народного орнаменту в різних регіонах України та його творчу інтерпретацію й збагачення новими компонентами. Керуючи майстернею оформлення інтер’єрів, професор винахідливо вирішував проблеми естетично організованого середовища. Він зумів надати національного звучання раціоналізмові архітектурних форм, ввівши, наприклад, до інтер’єру історичної секції Всеукраїнської академії наук (ВУАН) у Києві (1928) інкрустовані соломою монументально-декоративні панно Олександра Саєнка. Педагогічні настанови В. Кричевського були спрямовані на поєднання функціональності й конструктивності з оформленням декоративними речами суто українськими (килими, вибійки, меблі, розписи, різьблення, кераміка). При проектуванні інтер’єрів дбав про національну спрямованість та естетичну виразність предметів, що оточують людину. Як педагог навчав студентів умінню технічно оперувати різними матеріалами, включаючи малярство, текстиль, гончарство, а також фреску й мозаїку, тобто бути художниками-універсалами.


Відмінність творчого методу В. Кричевського від методу М. Бойчука полягала в оновленні національної традиції художнім мисленням ХХ століття, у творенні національно-новаторського інтер’єру, активному використанні орнаментальних ритмізованих мотивів з їх досконалістю форми і лаконізмом образної мови, застосуванні яскравих, чистих кольорів, характерних для народного мистецтва. Видатний художник і педагог В. Кричевський виховав цілу плеяду талановитих митців та архітекторів (Є. Дмитрієва, С. Колос, П. Костирко, О. Саєнко), які практично втілювали в життя настанови учителя, сприяли утвердженню глибинних основ синтетизму національного мистецтва.


У четвертому розділі “Творчість Олександра Саєнка — утвердження й подальший розвиток національної школи монументально-декоративного мистецтва” розглядається процес формування мистецької індивідуальності О. Саєнка, творчість якого відбиває не лише головні тенденції часу, а й складний шлях становлення національного мистецтва. Творчий доробок О. Саєнка розглянуто дисертанткою з погляду монументалізму і декоративізму як складових творчої манери митця. Науково доведено, що саме у 1920-ті роки формувався стиль художника і його творчий метод у руслі характерних тенденцій монументально-декоративного мистецтва того періоду і набував таких ознак, як монументальність, декоративність, лаконізм форми та кольору, індивідуальне світосприйняття, що цілком відповідало творчо-методичним засадам та світоглядній позиції його академічних учителів М. Бойчука і В. Кричевського. 


Становлення О. Саєнка як художника співпало з тенденцією до універсалізму — однією з характерних ознак доби. Навчаючись в УАМ, О. Саєнко освоїв різні види образотворення (монументально-декоративне мистецтво, малярство, графіка). Одним з різновидів художньої творчості митця стало створення композицій технікою викладання соломою. У творах 20-х років художник звертається до історичної тематики, вдається до прийому зіставлення минулого і сучасного з використанням прийомів гротеску, відтворення сцен із селянського життя, а також створює серію орнаментальних композицій й практично доводить, що виконані стеблами злаків композиції як різновид монументально-декоративного мистецтва, придатні і для оформлення приміщень (Історична секція ВУАН, зразки меблів), і для створення художніх узагальнено-монументальних образів.


Показовим є звернення О. Саєнка до давнього виду монументального малярства — фрески (“Зустріч запорожців”, “Збирання урожаю”, “Хліб”, 1920—1922). У фризових композиціях — своєрідному літописові життя українського народу — проаналізовано сюжетно-тематичний зміст, конструктивну композиційну побудову творів, орнаментально-ритмову основу і колористичну гаму. Встановлено, що завдяки застосуванню О. Саєнком канонічних композиційних схем, лаконічної форми, невеликої кількості кольорів фрески художньо перегукуються з розписами Луцьких казарм, виконаними під керівництвом М. Бойчука. А орнаментальність Саєнкових творів є результатом осмислення народного мистецтва крізь призму професійної культури й узгоджується з творчими настановами В. Кричевського.


Виразними у творчості О. Саєнка є жіночі портрети. У них автор, як правило, уникає індивідуального психологізму, створює образи узагальнені, позначені певною схематичністю та умовністю, вони ніби відсторонені від часу, проте національно означені. Часто узагальнення сягає найвищих вершин творення (“Український портрет”, 1922; “Дівчина з квіткою”, 1925). В олійному живопису помітне місце посідає “Портрет Мотрони Саєнко” (1922). Виконаний у традиціях української парсуни з монументально-декоративним потрактуванням, він є своєрідним уособленням вічності нації.


Творчість О. Саєнка 1920-х років структурована тематично і жанрово. Виразно відчутний потяг митця до національної тематики, осмислення вічних тем народного буття, виражених у формі понадчасового образу-символу. Головними жанрами, де чітко виявився стиль художника, стають тематично-сюжетна картина, портрет, краєвид, у яких переважають мотиви монументальної орнаменталізації і декоративної стилізації. 


Характерними для творчого методу О. Саєнка є графічні композиції, які розкривають специфіку монументально-декоративного мислення митця. Рисунки з натури або з пам’яті, а також композиційні, ескізні дають чітке уявлення про стилістику і тематику творів. У рисунках олівцем — підготовчих до фресок — простежуються засоби монументалізації художнього образу, властиві школі М. Бойчука: площинне трактування форми, стилізація, відсутність краєвиду. Кожен рух, кожна деталь старанно відібрані і багатозначні.


У створених О. Саєнком портретах видатних українських діячів Т. Шевченка, М. Грушевського, В. Винниченка, студентів УАМ С. Гуєцького, О. Павленко, Є. Дмитрієвої, І. Бауман поряд з реалістичним трактуванням образу відчутне тяжіння до монументальної декоративності, що йде від художньої манери творення В. Кричевським орнаментальних композицій — конструктивних, гармонійно-експресивних, вивірено статичних. У рисунках О. Саєнко тяжіє до узагальненої декоративності і площинності; в них простежується орієнтація на стилізацію зображення, коли важливої ролі у творенні образу набуває силует і лінія. Нерідко графічний портрет О. Саєнко зображує на тлі стилізованого орнаменту, який стає одним із компонентів образотворчої форми. З часом орнаментальність і стилізація ускладнюються, набувають виразних ознак індивідуального стилю.


Помітне місце у творчості О. Саєнка посідає художній текстиль (гобелен, вибійка). Великого значення в художньому вирішенні інтер’єру митець надавав гобеленові, який здатний одухотворити середовище, створити атмосферу тепла і затишку й слугувати домінантним компонентом інтер’єрного простору. У доробку О. Саєнка представлені тематичні й орнаментальні килими, які він розглядав як своєрідні ткані фрески. При створенні проектів тематичних гобеленів митець звертався до історичної тематики, тем праці, відпочинку, кохання тощо. Такі твори є переконливим прикладом професійного застосування виражальних засобів, притаманних декоративному мистецтву. У проектах гобеленів знайшло природний вияв “монументальне” мислення митця. В орнаментальних композиціях художник використовує традиційні символи, ритміку, сміливо стилізує, створюючи власний мистецький стиль.


Конструктивістський текстиль у творчості О. Саєнка представлений вибійкою — різновидом художньо оформленої тканини, яку митець активно вводить в інтер’єр для оформлення стін та меблів. Вибійки та ескізи до них позначені характерним індивідуальним трактуванням творчо стилізованих й узагальнених природних форм з використанням прадавніх символічних мотивів. Завдяки тонкому відчуттю форми і запитів часу елементи українського орнаменту в інтерпретації митця набули нового художнього виразу, народженого новою системою пластичного мислення. Загалом художній текстиль О. Саєнка виразно відтворює дух і ритми нової доби. 


Починаючи з 1922 року, в академічній навчально-творчій майстерні “Організація і обладнання внутрішнього помешкання будинку згідно з вимогами нового побуту” О. Саєнко під керівництвом В. Кричевського виконав серію проектів оформлення інтер’єрів різного призначення. У дисертації показано, що при проектуванні автор ставив за мету досягти гармонійного сполучення всіх необхідних предметів інтер’єру в одне ціле, комплексно вирішувати проблеми синтезу мистецтв. Оформлення О. Саєнком інтер’єрів базується на засадах національної культури, відповідає ментальності українців, їхнім звичаям, уподобанням. 


Велику увагу при проектуванні внутрішнього оформлення приміщень митець приділяв розробці монументально-декоративних компонентів — розписних фризів, виконаних соломою панно, меблів, текстильних композицій. У сучасний інтер’єр ним вводяться речі селянського побуту: вибійка, прості за конструкцією меблі (лави), оздоблені кахлями печі, килими, трансформовані відповідно до нових функціональних вимог. Для осель селянина, робітника, інтелігента О. Саєнко пропонує новітнє планування, прикрашає помешкання, особисто спроектованими речами на традиційних засадах декоративного мистецтва. У проектах оформлення казарми, клубу розробляв нові образи, відповідну тематику, які утверджували ідеї нового часу. У дослідженні аналізується дипломна робота О. Саєнка “Оформлення сільради”, у якій чи не найповніше реалізовано синкретичне мислення художника. 


Етапним у ранній творчості О. Саєнка було оформлення 1928 року під керівництвом В. Кричевського історичної секції ВУАН, зокрема створення композицій “Невільники” і “Козак Мамай”, які гармонійно поєдналися з архітектурними формами. У цих творах помітні риси конструктивізму, який, як відомо, продовжував традиції кубізму. Водночас ці твори глибоко національні як за формою, так і за змістом.


Вагомий творчий доробок О. Саєнка являє собою яскраве явище в українському монументально-декоративному мистецтві 1920-х років. Саме у цей час формується стиль художника і його творчий метод, який знаменує пошук нової структури образотворення, суголосної новітнім тенденціям у мистецтві того часу. Основою його творчого методу й індивідуального “саєнківського” стилю, стає чітка монументальність і декоративна орнаментальність. 


У висновках узагальнено основні положення дослідження:


1. Проблема становлення і розвитку національної школи монументально-декоративного мистецтва в Україні у першій третині ХХ ст. досі в українській мистецтвознавчій науці не знайшла належного розгляду та висвітлення і це підтверджує її актуальність. 


2. Українське монументально-декоративне мистецтво першої третини ХХ ст. пройшло складний, сповнений суперечностей, наполегливих пошуків та новітніх відкриттів, етап розвитку. Помітним було прагнення митців прилучитися до європейського і світового художнього процесу, стати повноцінними учасниками загального культурного простору і при цьому віднайти художньо-виражальні засоби, які б  забезпечили національну самобутність вітчизняного мистецтва й відбиття актуальних суспільно-політичних ідей та естетичних запитів часу, пов’язаних з формуванням національної свідомості, українського менталітету.


3. Серед різних мистецьких напрямків 20-х років ХХ ст. в українському монументально-декоративному мистецтві принципово важливим, знаковим виявився напрямок, що його очолили Михайло Бойчук і Василь Кричевський. В основу цього напрямку було покладено осмислення здобутків західноєвропейського мистецтва та світової культури, а головне — традицій українського народного мистецтва. Саме він ознаменував народження української національної школи монументально-декоративного мистецтва. Цей напрямок став генератором спрямування митців на колективний пошук національного стилю, відповідних художніх засобів відтворення дійсності і творчого колективізму, у якому гартувались особистості.


4. Українське монументально-декоративне мистецтво після проголошення Української Народної Республіки отримало можливості для свого вільного розвитку в художніх формах, доступних широким масам. Велику роль у цьому відіграли Українська академія мистецтва і зокрема її професори М. Бойчук і В. Кричевський. Прогресивні методи художньої освіти, впроваджені академією у 1920-х роках, сприяли тому, що вітчизняне мистецтво вийшло на передові позиції загальносвітових процесів.


5. Головними науково-педагогічними та творчо-методологічними засадами школи М. Бойчука було вивчення класичної спадщини та її аналіз, використання канонічних композиційних схем, напрацьованих упродовж століть. Професор академії В. Кричевський, один із засновників українського національного стилю, у творчо-педагогічній діяльності базувався на глибокому вивченні народної архітектури та мистецтва, надавав великого значення національному звучанню архітектурних форм, вирішенню проблем естетично організованого середовища, відкидав дослівне цитування етнографічних реалій й відстоював та практично здійснював їх творче інтерпретування. 


Спільним у педагогічній діяльності професорів академії М. Бойчука і В. Кричевського було вирішення проблем синтезу мистецтв, звернення до народного мистецтва, іконопису та вивчення основних художньо-образних структур. 


6. Показовим прикладом досягнень новітньої української школи монументально-декоративного мистецтва стала творчість О. Саєнка, який своїм цілком оригінальним, а відтак унікальним мистецтвом утверджував і розвивав творчо-методологічні принципи своїх учителів М. Бойчука і В. Кричевського, поширив їхні настанови на різні види своєї творчості, зокрема такі, як фреска, викладання композицій соломою, малярство, графіка, художній текстиль, проектування інтер’єрів.


7. У творчому становленні О. Саєнка, як вперше доведено дослідженням, яскраво відбились тенденції розвитку українського монументально-декоративного мистецтва першої третини ХХ ст. Аналіз його творчості дає підстави зробити висновок про народження самобутнього “саєнківського” стилю, що є, по суті, синтезом художніх систем М. Бойчука і В. Кричевського та своєрідного, пластично-образного світобачення самого О. Саєнка, його творчого методу з характерними рисами — монументальної орнаменталізації і декоративної стилізації. Вже на початку свого творчого шляху виконав ряд мистецьки довершених творів, що дають можливість говорити про спадщину О. Саєнка як значний внесок до скарбниці українського мистецтва.


Визнання здобутків О. Саєнка, ім’я якого занесено до списку видатних діячів культури світу за рішенням ЮНЕСКО 1997 року, свідчить про вагоме місце українського монументально-декоративного мистецтва у загальноєвропейській та світовій культурі.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины