Стратегії переозначування суб’єкта (роман Дж.Фаулза «Жінка французького лейтенанта» у перспективі лаканівського психоаналізу) : Стратегии переозначування субъекта (роман Дж.Фаулза «Женщина французского лейтенанта» в перспективе лакановского психоанализа)

Краткое содержание

У вступі обгрунтовано актуальність, сформульовані мета й завдання дослідження. Викладено основні наукові і практичні результати, а також положення, що складають наукову новизну дисертаційної роботи.

Перший розділ – “Огляд досліджень за темами: психоаналіз Жака Лакана, проблематика переозначування, романістика Джона Фаулза” – складається з трьох підрозділів, у яких визначено метод і матеріал дослідження, а також його концепцію. Основним методом є психоаналіз Жака Лакана.  Матеріалом дослідження є романістика сучасного британського письменника Джона Фаулза, зокрема, твір “Жінка французького лейтенанта” (1969). Матеріал та метод дослідження поєднано завдяки базовій концепції переозначування суб’єкта – нововведення, виведеного з теоретичних положень Лакана на прикладі поведінкової моделі, описаної у романі Фаулза.

У підрозділі 1.1. – “Метод Жака Лакана та його інтерпретації” – розглянуто специфіку лаканівського методу (що суттєво відрізняється від “традиційного” психоаналізу своїм філософським спрямуванням) та його інтерпретативні парадигми, що існують в США, Західній та Східній Європі, Росії та Україні. Від початку наголошується цінність лаканівського методу для філософії, оскільки Ж.Лакан найпослідовніше звільнив психоаналіз від біологічних пріоритетів та переніс його до гуманітарної площини. Проаналізовано ґенеалогію теорії Ж.Лакана, сформованої на базі семіології (Ф. де Соссюр), лінгвістики (Е.Бенвеніст, Р.Якобсон), структурної антропології (К.Леві-Строс), елементів німецького ідеалізму (Г.В.Ф.Геґель), психоаналізу (З.Фройд), мистецтва сюрреалізму (Ж.Батай, С.Далі, Ж.Жене) та ряду інших компонентів. Оскільки лаканівська міждисциплінарна “наука про суб’єкта” не може, як зауважив російський дослідник Лакана О.Мерзляков, мати “абсолютного незмінного об’єкта”, то метод Ж.Лакана відзначається динамічністю та свободою від доґм, як це проілюстровано свідченнями біографів Лакана К.Клеман, Е.Рудінеско, Д.Мейсі та філософа Ж.Дерріди.

Огляд досліджень за Лаканом, здійснених на Заході від 1980-х рр. до теперішнього часу, розподілено в роботі на дві категорії: “психоаналітично-пуристський” (західноєвропейський) та “соціологізований” (східноєвропейський) напрямки. До першої категорії належать дослідники з Франції (А.Бадью, Ф.Дольто, К.Клеман, С.Леклер, Е.Лоран, Ж.-А.Міллер, М.Сафуен та ін.), Великої Британії (Б.Бенвенуто, М.Боуї, С.Кей, Д.Мейсі, М.Саруп, Дж.Форрестер та ін.), США (Ж.Айєрза, А.Джонстон, Б.Фінк та ін.). Другий напрямок найяскравіше представлений словенською (м.Любляна) школою психоаналізу (М.Долар, С.Жижек, А.Жупанчич, Р.Салецл та ін.). Також розглянуто інтерпретації Ж.Лакана у теоріях основних представників французького постструктуралізму Ж.Дельоза, Ж.Дерріди, Ю.Крістєвої.

Дослідження теорії Лакана так само проводилися у пострадянському гуманітарному просторі, переважно у Росії. Аналіз російських публікацій від 1980-х рр. до теперішнього часу виявив їхню ґрунтовність та певну консервативність, пов’язану з тим, що до поля зору більшості дослідників потрапили переважно ранні твори Лакана. Тут доречно назвати роботи Н.Автономової, О.Бушмакіної, С.Долгопольського, В.Софронова, В.Руднєва, О.Суслової, М.Титової, О.Черноглазова. Праці дослідників, які торкаються безпосередньо проблематики означування, написані переважно у лінгвістичному ключі (Н.Вороніна, І.Ільїн, В.Колотаєв, М.Смагіна, Т.Шведчикова). Огляд літератури виявив, що в Україні психоаналіз Лакана використовується здебільшого як допоміжний інструмент аналізу у різних сферах гуманітарної науки: літературознавство (В.Агеєва, С.Яковенко), кінознавство (М.Собуцький), ґендерні студії (І.Жеребкіна) та ін. Окремо звернено увагу на феміністичні версії трактувань Лакана (Дж.Батлер, Л.Іріґарай, Дж.Копжек, М.Монтреле, Р.Салецл; в Україні – І.Жеребкіна та Харківський центр тендерних досліджень), найвідоміші у вітчизняному гуманітарному просторі. Разом із тим згадано ґрунтовні дослідження, які ведуться в Україні з психоаналізу Фройда (Л.Левчук, С.Уварова), Юнґа (В.Менжулін), а також розвивають авторські психоаналітичні концепції (Н.Хамітов).

У підрозділі 1.2. – “Проблематика переозначування” – сформульовано основні сфери вжитку поняття “переозначування” (політично-владні стратегії, піар-технології, мистецтво концептуалізму) та виявлено необхідність протиставити цим маніпулятивним версіям стратегію переозначування, вироблену самим суб’єктом як засіб культурного спротиву. Психоаналіз Лакана обрано для розробки поняття переозначування тому, що він пропонує визначення суб’єкта за допомогою “рухливого означника”. При цьому ні Лакан, ні його дослідники не сформулювали поняття “переозначування суб’єкта”, яке відкриває нові можливості формування стратегій суб’єкта.

У підрозділі 1.3. – “Творчість Джона Фаулза: філософський та психоаналітичний аспекти” – розглянуто основні дослідження творчості Дж.Фаулза та запропоновано альтернативний спосіб інтерпретації його текстів.

Загальноприйняту парадигму рецепції Фаулза у літературознавстві визначено як “етичну”. Цю парадигму підтримують як західні дослідники (Р.Ч.Браун, М.Маґалі, Е.Мак-Деніел, Ч.Страґґс – США; К.Мак-Суїні, Дж.Лавдей – Велика Британія), так і вітчизняні, роботи яких класифіковано за чотирма основними категоріями: 1) літературознавчі статті (Н.Жлуктенко, С.Ватченко, О.Максютенко, С.Павличко, Л.Романчук – Україна; О.Долінін, І.Замете, Т.Красавченко, В.Трофєєв, В.Тимофєєв – Росія); 2) оглядові енциклопедичні статті (А.Єлистратова, В.Івашева, В.Кулагіна-Ярцева, Н.Мікеладзе); 3) огляди літератури постмодернізму (В.Куріцин, І.Ільїн, В.Махлін, В.Пєлєвін); 4) дисертаційні дослідження (І.Кабанова, В.Фрейбергс, О.Сачик).

Дослідники визначають Дж.Фаулза як постмодерніста винятково завдяки використанню ним певних технічних прийомів: інтертекстуальне цитування, гра з роллю автора (Н.Мікеладзе), застосування анаґрам в іменах персонажів (Л.Романчук), жанр псевдодокументу (І.Рєпіна),  введення міфологічних персонажів (О.Долінін) і т.ін., тоді як у філософському аспекті незмінно відзначають зв’язок Фаулза з парадигмами екзистенціалізму й марксизму, з окремими ідеями Ф.Ніцше, Г.Гадамера (С.Павличко), Ж.-П.Сартра (Н.Бушманова). Проте не менш важливим є зв’язок Фаулза з іншими течіями французької гуманітаристики: філософією постструктуралізму (Р.Барт, Ю.Крістєва, Ж.Лакан) і деконструктивізму (Ж.-Ф.Ліотар, Ж.Дерріда), антропологічними реконструкціями IV покоління “школи анналів” (Ж.-К.Шміт, Р.Шартьє), а постмодерним здобутком його творчості виступає опис ориґінальних моделей життєтворчості його героїв.

Відповідно, наведено аргументи на користь психоаналітичної цінності твору Дж.Фаулза та відповідність теоретичним положенням філософії Ж.Лакана. Зокрема, роман ілюструє лаканівські тези про неможливість означування “Жінки”, фундаментальне неіснування Трансцендентального Означника, динаміку трансферу й любові у міжособистісних стосунках тощо. Описана Дж.Фаулзом поведінкова стратегія героїні роману – це послідовно вибудована стратегія переозначування.

Другий розділ – “Лаканівський суб’єкт та способи його означування” – складається з чотирьох підрозділів та розглядає “мистецьке” творення штучного означника суб’єкта відповідно до лаканівських понять.

У підрозділі 2.1 – “Зв’язок суб’єкта з означником у лаканівському психоаналізі” – сформульовано лаканівську концепцію суб’єкта та визначено зв’язок суб’єкта з означником. У цій концепції основними версіями суб’єкта є: “суб’єкт бажання”, “суб’єкт розриву”, “суб’єкт означника”, “суб’єкт нестачі”, “суб’єкт несвідомого”. Поняття “суб’єкт означника” сформульоване Ж.Лаканом у тезі: “Суб’єкт визначається означником, який є первинним щодо нього”. Наведено додаткові, маловивчені першоджерела лаканівської концепції “суб’єкта означника”, яку дослідники схильні виводити винятково із лінгвістичної моделі Ф. де Соссюра (лишаючи поза увагою її стосунок до виміру суб’єктивності): 1) “Тлумачення сновидінь” З.Фройда, де вперше, на думку Лакана, з’явився прообраз поняття “означник”, через який говорить несвідоме суб’єкта; 2) “Структурна антропологія” К.Леві-Строса, де виникнення означників пов’язано з бінарною опозицією “чоловіче – жіноче”. Суб’єкт Лакана функціонує передусім у полі циркуляції означників, які виступають водночас соціальними маркерами й виразниками прихованого, індивідуального в його психічному житті.

Наведено основні характеристики означника в теорії Ж.Лакана, який є рухливим та має траєкторію мінливості, названу “означувальним ланцюжком”, схему якого Ж.Лакан виклав у праці “Спростування суб’єкта й діалектика бажання у несвідомому Фройда” (1960). За цією схемою вільне ковзання значень припиняється у “точці схоплення” (“point de capiton”), що зупиняє рух означників. Два основних питання, поставлених до цієї схеми: 1) логіка чергування означників в “означувальному ланцюжку”; 2) можливість уникнення “точки схоплення”. Зроблено спробу вирішити ці питання за допомогою теорій Ж.Дельоза про “означувальні – означувані серії” та “шизопростір” як сферу вільного циркулювання значень.

За Лаканом, умовою суб’єктивації є концепція розриву в суб’єкті (“béance”, “rupture”). Це поняття виводиться від “розлому” (“Spaltung”) у теорії “сприйняття – свідомості” З.Фройда. Ж.Лакан стверджував, що розрив у суб’єкті формується на так званій “стадії дзеркала” (від 6- до 18-місяців), коли дитина починає розрізняти своє відображення у дзеркалі та відчуває невідповідність цього “ідеального образу” своєму тілу, моторика якого ще недостатньо розвинута.

Загальну концепцію “суб’єкта розриву” конкретизовано щодо жіночого суб’єкта, описаного як “суб’єкт подвійного розриву”: по-перше, апріорного фундаментального розриву, по-друге, “специфічно жіночого” розриву між власним відчуттям нестачі та штучним конструктом “ідеальної фемінності”, якого, за Лаканом, не існує в принципі. В цьому аспекті розглянуто роман “Жінка французького лейтенанта” та відзначено недоречність закидів щодо феміністичного  підтексту роману.

У підрозділі 2.2 – “Реальність вікторіанської культури у романі Дж.Фаулза” – проаналізовано версію вікторіанської культури, запропоновану в романі Фаулза, в якості “культури тотальної обсесії” (С.Жижек), основною дискурсивною практикою якої є “невротичний дискурс” (В.Руднєв). Обрана Дж.Фаулзом для культурологічної реконструкції в романі культура вікторіанської епохи створює адекватні передумови для демонстрації лаканівського “суб’єкта розриву”, оскільки характеризується травматичним дисбалансом нестачі й надлишку, бажання й заборони, між якими пролягає “фундаментальний розрив”, отже, являє собою приклад “асиметричної культурної реальності”. У ній наявна ситуація “пригнічення материнським Супер-Его”, за визначенням С.Жижека (персоніфікація Супер-Его у романі – сувора вдова місіс Поултні). Це пригнічення марковане у тексті як означниками кастрації: “сад людських капканів”, “ножиці Ернестіни”, “сцена гоління”, так і “зяяннями з-під означників”, що розглядаються як посткастраційні плями.

Візуальна топологія наративу Фаулза проінтерпретована через лаканівське поняття “Погляду”. Всюдисущий загрозливий “Погляд” як вияв скопічного драйву розкритий Лаканом в XI семінарі “Чотири базових поняття психоаналізу” й походить з візуальної феноменології М.Мерло-Понті та мистецтва сюрреалізму. Лаканівський “Погляд” у скопічному вимірі роману Фаулза виявляється через: 1) позиціонування його як загрозливої сліпої плями; 2) риторику наглядання, шпигунства, вуайєризму; 3) самоідентифікацію автора роману з носієм всепроникного трасцендентального Погляду.

Фаулз у романі “Жінка французького лейтенанта” інтерпретує вікторіанську культуру як форму тоталітарного жіночого дискурсу, що послуговується вимогою пристойності. Всі версії жіночого дискурсу в рамках вікторіанського (із марґінальними включно) створюють спільну стратегію пригноблення чоловічого дискурсу (який зокрема виявляється у “постмодерністських” монологах автора, що деконструюють дискурс традиційного вікторіанського роману).

У підрозділі 2.3 – “Означування травми” – розглянуто психологічний досвід головної героїні роману Сари Вудраф крізь призму лаканівської концепції зв’язку суб’єкта з означником та розривом. Інтерпретуючи теорію Лакана: коли означник суб’єкта не сприймається ним як адекватний його індивідуальності, має в собі соціальну й психічну невідповідність, відбувається самоідентифікація суб’єкта з нестачею. Негативна модальність буття Сари Вудраф зумовлена невідповідністю її означника (доньки фермера) її ж ідентифікаційним орієнтирам (передумови цієї невідповідності закладені у родинній історії: божевілля батька, який намарне намагався ідентифікувати себе зі шляхтою). Перехід до якісно іншого стану шляхом здійснення знакового травматичного акту розглянуто крізь призму концепції лімінальності антрополога В.Тернера, згідно з якою перед тим, як піднятися на вищий суспільний щабель, індивіди у примітивних суспільствах переживають стан лімінальності, що характеризується приниженням, тимчасовим випаданням із соціальної ієрархії. Відповідно, Сара Вудраф залишає затишне місце гувернантки під приводом невдалого роману із заїжджим морським офіцером Варґенном (тут і далі – Французький Лейтенант) й влаштовується компаньйонкою у дім суворої вдови на правах напівбожевільної, яка спокутує гріх. Фактично, вона здійснює не акт перелюбу, а акт означування, який дозволяє оточенню маркувати її інвективним означником “Жінка Французького Лейтенанта”, де слово “жінка” (“woman”) вжите як евфемізм.

Спосіб конструювання дискурсу Сари Вудраф визначено як істеричний з двох причин: 1) за подібністю до мови пацієнта психоаналітичного сеансу, що містить в собі запит про допомогу; 2) за типологією запиту, коли суб’єкт звертається до “Суб’єкта-Зобов’язаного-Знати” з проханням дати йому “справжній” втрачений ним означник, тим самим створюючи умови для психоаналітичної комунікації. Означник “Жінка Французького Лейтенанта” тут виконує допоміжну функцію, оскільки це – яскраво виражений елемент негативного, від якого Суб’єкт-Зобов’язаний-Знати має звільнити суб’єкта (у відповідності до схеми переозначування, запропонованої Дж.Батлер).

У підрозділі 2.4 –“«Присвійне» означування суб’єкта: «Жінка Французького Лейтенанта»” – проаналізовано семантичний тричлен “Жінка Французького Лейтенанта” (“The French Lieutenant’s Woman”) в якості свідомо обраної “точки схоплення”, яка не зупиняє вільний рух означників, а стимулює його, сформульовано сиґніфікативну стратегію приналежності, коли суб’єкт маркує себе через присвоєння Іншим (її показав Лакан в XI семінарі “Чотири базових поняття психоаналізу”). В семінарі ХХ “Encore” Лакан проголосив: “Жінка не означується”. Означник жінки може реалізуватись лише через присвійну частку “of” (франц. – “de”) у приналежності батькові чи шлюбному чоловікові, проте Жінка не може бути означеною через визначений артикль “the” (франц. – “la”) й, відповідно, “не існує” як абсолютне поняття “La Femme” (“The Woman”). “Присвійна ідентичність” героїнь Фаулза реалізувалася у моделі стосунків “Просперо – Міранда”, запозиченої з п’єси В.Шекспіра “Буря” (в романах “Волхв”: Кончіс – Лілія-Жюлі, “Вежа з чорного дерева”: Бреслі – Діана та ін). Проте у “Жінці французького лейтенанта” присвійна ідентичність є продуктом чистого означування і реалізується через фіктивну приналежність до абсолютного Іншого, якого не існує.

Розкрито сенс лінгвістичної конструкції “Французький Лейтенант”, що виступає в ролі відсутнього Великого Іншого. Означник “французький” маркує приналежність до табуйованої території роману (Франції, яка переживала у той самий час розквіт натуралізму) і є означником “Іншості” (“Autresse”) в умовах вікторіанської Англії 1860-х рр. Означник “лейтенант” має дві основні сиґніфікативні функції: 1) статус військового маркує його в якості “надчоловічого” начала; 2) узаконюється його відсутність як персонажа роману: він, у термінах Лакана, нічого не репрезентує, а “займає місце репрезентації” – “tenant-lieu de la répresentation”, що прояснює етимологію слова “лейтенант” (“le lieutenant”) як “той, хто тримає місце”.

Другий компонент означувальної конструкції – слово “жінка” символізує неможливу ідентифікацію з Жінкою (“La” Femme; “The” (French Lieutenant’s) Woman). Інший роману, ознаки якого підлягають винищенню, це – “ Жінка, що отримує насолоду” - “Femme-qui-jouit” (оскільки цій темі присвячено XX семінар Лакана “Encore”, її названо “Жінкою Encore”). Насолода (“jouissance”) у філософській системі Лакана водночас знищує структури означників і створює умови для їх новотворення; з “jouissance” виникає “jouis-sense”, “sens-joui” (насолода-смисл), а “тіло jouissance” визначається як “означувальний дискурс” (М.Давід-Менар).

Третій розділ – “Стратегії переозначування суб’єкта під психоаналітичним кутом зору” – складається з п’яти підрозділів та формулює концепцію стратегії переозначування на основі роману “Жінка французького лейтенанта”.

У підрозділі 3.1. – “Концепція переозначування” – теоретичний механізм переозначування обгрунтовано тезами психоаналізу Лакана. Розглянуто поняття “суб’єкт означника” у відриві від означуваних, узурпацію яких здійснює соціум. Приклад “істоти чистого означника” – Робінзон з парадоксу К.Леві-Строса в інтерпретації Ж.Дельоза: на безлюдному острові він скрупульозно відтворює беззмістовні структури означників. У V семінарі “Утворення несвідомого” Лакан відзначив несинхронність означуваного, що “з’являється з деяким запізненням після означника чи не з’являється взагалі”. “Суб’єкт чистого означника” існує в режимі потенційного переозначування, бо від означуваних не залежить.

Незворотність – основна характеристика, що відрізняє переозначування від руху означників в означувальному ланцюжку. Прикладом є переозначування листа у новелі Е.По “Вкрадений лист”, проінтерпретованій Лаканом у ІІ семінарі ““Я” у теорії Фройда й у техніці психоаналізу”: 1) доки лист належить королеві, він є означником почуття; 2) коли лист потрапляє до міністра, він стає означником влади й загрози; 3) переданий до офіційних інстанцій, лист набуває властивості “відкритого означника”, значення якого нефіксоване. Ритмічна модальність суб’єкта, травмованого “порожнім означником”, визначається через зворотність або незворотність переозначування. Реально травматичним для суб’єкта є невизначений означник (означникове зяяння), який утруднює ритм його існування. Тому дієвим для нього може бути винятково незворотне переозначування, мета якого – знищити цей “порожній означник”, причину травми.

Важливим фактором у переозначуванні суб’єкта є функція місця: потрапляючи до іншого простору, суб’єкт отримує можливість переструктурування системи означників. Паралельно із цим визначається альтернативний “простір переозначування”, у якому означники не мають жорсткої структури, а переструктуровуються вільно – досягнення цього простору є основним завданням суб’єкта, який прагне уникнення “точки схоплення”.

Підрозділ 3.2. – “Функція любові й трансферу в ситуації переозначування” – присвячений формулюванню стратегії переозначування у вимірі інтерсуб’єктивності. Якщо перший етап стратегії Сари Вудраф передбачав позбавлення апріорного означника та створення нового – “Жінка Французького Лейтенанта”, то другий передбачає залучення через психологічний контакт “Суб’єкта-Зобов’язаного-Знати”, в ролі якого виступає аристократ Чарлз Смітсон, що гостює в містечку у родичів своєї нареченої. Основні ознаки, за якими саме він обраний на цю роль: 1) надлишок в означнику (аристократичне походження); 2) статус вченого (палеонтолог-аматор), що корелює з символічним статусом Суб’єкта-Зобов’язаного-Знати; 3) внутрішня психологічна незбалансованість, одна з причин якої – тривала абстиненція у зв’язку з заручинами. Основний ґарант комунікації між Сарою й Чарлзом визначено через лаканівське поняття “об’єкт маленьке а” – “об’єкт – причина бажання Іншого”, яким виступає екстериоризація її травми в образі Французького Лейтенанта. “Об’єкт а”, згідно з визначенням Лакана, робить можливою комунікацію між джентльменом та жінкою з нижчих верств, які не перетинаються у соціальній площині, екранує від Чарлза істинний намір Сари та фокусує на собі бажання у їхніх стосунках.

Відповідно, у психоаналітичних термінах лаканівське формулювання трансферу як емоційної задіяності аналітика у суб’єктивності пацієнта застосовано до любовної колізії героїв “Жінки Французького Лейтенанта”, яка базується насамперед на запиті про психологічну допомогу та ідентифікації героїні з власним стражданням (її другий означник-прізвисько – “Трагедія”). Вимога, щоб протаґоніст вислухав її історію, має на меті подальшу інтроекцію і контр-трансфер, у якому він позиціонується як психоаналітик. Ж.Лакан у семінарі VII “Трансфер” та семінарі XI “Чотири базових поняття психоаналізу” зазначав, що трансфер – це  реалізація любові на рівні “чистого означування”.

У підрозділі 3.3. – “Просторове й текстуальне у «моделі Французького Лейтенанта»” проілюстровано вербальний та візуальний принципи створення експозиції у саморепрезентації суб’єкта відповідно до лаканівської схеми “омани зору” (“trompe l’oeil”) в ментальній перспективі.

У вербальному (текстуальному) аспекті обґрунтовано поняття “трансферентного тексту”, коли сповідь пропонується як цілісний обміркований текст, мета якого – викликати контр-трансфер, а не пережити катарсис (на відміну від методу “talking cure”, обґрунтованого З.Фройдом та Й.Брейєром). При цьому психоаналітичний акт підмінюється мистецьким.

У скопічному аспекті описано принцип створення візуального образу Сари Вудраф: 1) у дальній перспективі образ жінки на морському валу вписується у міфологічний канон “Аріадна покинута” (Н.Бушманова); 2) у ближній перспективі її зовнішність характеризується через елементи знаковості: “мілітарні” деталі одягу, що відсилають до семантичного елемента “Лейтенант”, та “іноземні” риси жіночої вроди, що відсилають до семантичного елемента “Французький”. Дбайливо створена візуальна експозиція, у якій сприймає її Чарлз, разом з вербальною експозицією (чутки, плітки), створює “інфляцію її особистої мови”.

Візуальний і текстуальний аспекти образу Сари Вудраф схарактеризовано через лаканівську теорію “ероґенності”, яка визначається близькістю до певної межі (за Лаканом, “ероґенна зона представляє собою результат розриву, якому сприяє анатомічна риска прикордонної області (marge) або краю”): вона постає на краю прірви як у буквальному розумінні – над морським урвищем, так і в метафоричному – на краю прірви гріха (“Якщо я поїду до Лондона, я знаю, чим там стану”) та божевілля (“Я ще не збожеволіла. Але збожеволію, коли мені не допоможуть”). Ці аспекти є компонентами індивідуального міфотворення.

У підрозділі 3.4. “Стратегія трансферентного інтерактиву” розглянуто стосунки героїв Фаулза на рівні “чистого означування” через лаканівську формулу вивільнення суб’єкта від власного розриву шляхом створення розриву у Великому Іншому, що позначається формулою S<>А (де “S” означує суб’єкта (sujet), а перекреслене “А” – Іншого (Autre)  “Суб’єкт-Зобов’язаний-Знати” виявляється впійманим означниками трансферентного тексту героїні, які стають для нього, у термінах Лакана, “зяяннями, крізь які промовляє Реальне”.

Розглянуто особливості взаємодії героїв Фаулза у процесі трансферу. Техніку позитивного переконання, якою послуговується Чарлз, визначено як психоаналітичну техніку представників коґнітивної терапії, яку Лакан називав  хибною. Фаулз вказує на момент контр-трансферу, коли з відстороненого спостерігача Чарлз перетворюється на емоційно задіяного учасника психічного життя героїні, тобто, відбувається перетворення “Я пацієнта” на “Я аналітика” (О.Черноглазов). Ж.Лакан наполягав на такому трактуванні завершальної фази психоаналітичного трансферу, у якому психоаналітик стає “жертвою” несвідомого пацієнта, в результаті чого відбувається символічне “знищення” аналітика. У контексті досліджуваного означувального процесу показано, як “точка схоплення”, якої прагне уникнути суб’єкт при переозначуванні, зміщується на імпровізованого аналітика – Чарлза. При цьому переозначується апріорна ситуація розподілу ролей, оскільки “Жінка Французького Лейтенанта” перестає бути жертвою обставин. Навпаки, агресія у цій ситуації спрямована проти Чарлза. У тексті Фаулза перераховано всі ознаки символічної кастрації, у фокусі дії яких опинився Чарлз, що розірвав заручини, втратив маєтність та змушений був покинути Англію. Отже, “перекреслення Іншого” допомагає відновити повноту означника суб’єкта й відбувається за принципом лаканівського “кінця трансферу”, коли психоаналітик “знищується”, тобто, перестає існувати в якості Суб’єкта-Зобов’язаного-Знати; при цьому особистість його деформується.

У підрозділі 3.5. “Результат переозначування” обгрунтовано ефективність переозначування як в романі Фаулза, так і в ширшому філософському розумінні; відзначено унікальність та варіативність його моделей, незліченну кількість модифікацій. Описано результат конкретної стратегії переозначування героїні роману Фаулза, отриманий за рахунок досягнення як нового означника-імені (“місіс Рафвуд” – анаграма її справжнього прізвища, що має додаткове семантичне навантаження: “Woodruff” – дика рослина ясменник, “Roughwood” – міцний ліс), так і віднайдення “простору вільних означників”, яким виявляється у даному випадку мистецьке середовище – дім братства прерафаелітів. Водночас, стабілізація структури означників блокує подальшу можливість переозначування. Констатовано відсутність “ідеального” художнього тексту, де був би описаний простір переозначування “поза сіткою означників”, прообразом котрого у філософії міг би виступити “шизопростір” Ж.Дельоза.