ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ЦІННОСТЕЙ В НЕОКАНТІАНСЬКІЙ КУЛЬТУРФІЛОСОФІЇ КІНЦЯ XIX – ПОЧАТКУ XX СТОРІЧЧЯ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!
Сработали прекрасно, нервы железные. На хамство и угрозы отреагировали адекватно и с пониманием. Можете пользоваться услугами сайта.


Название:
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ЦІННОСТЕЙ В НЕОКАНТІАНСЬКІЙ КУЛЬТУРФІЛОСОФІЇ КІНЦЯ XIX – ПОЧАТКУ XX СТОРІЧЧЯ
Альтернативное Название: Теоретико-методологический анализ ЦЕННОСТЕЙ В неокантианского культурфилософии   КОНЦА XIX - НАЧАЛА XX ВЕКА
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

Вступ містить обгрунтування актуальності та доцільності теми дослідження, опис ступеня розробки поставленої проблеми, визначення об’єкта, предмета, мети, дослідницьких завдань та методів дослідження, узагальнення наукової новизни, теоретичного та практичного значення дисертації; розкрито її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, а також форми її апробації.


Перший розділ – “Аксіологічна проблематика: шляхи та напрямки науково-теоретичного аналізу сучасних досліджень” – присвячено розгляду наявних у літературі поглядів на такі феномени реального буття, які у щоденній практиці отримують ціннісний наголос – моральні, правові, соціологічні, естетичні, пізнавальні тощо.


Порушена наприкінці 1950-х років у вітчизняній філософії аксіологічна проблематика сприяла утворенню різних підходів до її вивчення. Зокрема, цінність інтерпретували як засіб задоволення потреб людини (В.О.Василенко, В.П.Тугаринов), як ідеали, які є не засобом, а метою (І.С.Нарський), як синтез значущості та ідеалу (О.М.Бакурадзе, О.Г.Дробницький); надалі у філософсько-естетичних колах сформувалися підходи, викладені у таких концепціях, як “об’єктивно-суб’єктивна” (А.А.Буров, М.С.Каган), “природнича” (Н.Дмитрієва), “суспільна” (В.Ванслов, Л.Н.Столович).


Дослідженню історії зародження та розвитку теорії цінності присвячені праці таких науковців, як О.Г.Дробницький, М.С.Каган, Л.Н.Столович, В.П.Тугаринов, Н.З.Чавчавадзе та ін. Визначенню місця ціннісної свідомості в цілісному просторі культури, місця теорії цінності в сучасній філософії, її теоретичного та практичного значення на сучасному етапі розвитку вітчизняної та світової культури присвятили свої дослідження Г.П.Вижлецов, А.В.Гулига, М.С.Каган, І.С.Нарський, Л.Н.Столович та ін.


Безпосередньо висвітленню ціннісного підходу до мистецтва, зокрема розумінню мистецтва як цінності, виявленню причетності мистецтва до загального естетичного світовідчуття, формуванню ціннісних орієнтирів засобами мистецтва, а також окремим питанням музичної естетики присвячені праці М.С.Кагана, В.Лук’янова, С.А.Маркуса, А.В.Михайлова, Я.Мукаржовського, С.Х.Раппопорта, Л.Сакетти, Т.В.Чередниченко, А.А.Фарбштейна, Р.П.Шульги та ін.


Роль Канта у філософському обгрунтуванні аксіологічного підходу висвітлювали В.Ф.Асмус, М.Н.Афасіжев, К.М.Бакрадзе, А.В.Гулига, В.В.Лазарев, І.С.Нарський, А.П.Скрипник, Г.В.Теврадзе та ін. Естетичну теорію Канта в контексті ціннісного підходу до категорії прекрасного аналізували К.М.Долгов, П.В.Копнін, І.С.Кузнєцова, Т.Любімова, В.Метакса, М.Я.Сафар та ін.


Формування цілісного вчення “філософії цінностей” у рамках неокантіанського руху кінця XIX – початку XX сторіччя докладно розглянуто в працях таких науковців, як Т.А.Акіндінова, К.М.Бакрадзе, Л.А.Бердюгіна, А.С.Богомолов, Ю.В.Воронова, Б.Т.Григор’ян, А.Ф.Зотов, Ю.К.Мельвіль, Г.Р.Теврадзе та ін.


Належне осмислення порушеної у дисертаційному дослідженні проблеми неможливе поза аналізом праць таких українських науковців, як І.В.Бичко, М.М.Бровко, В.О.Василенко, В.П.Іванов, Ю.В.Кушаков, О.П.Лановенко, Л.Т.Левчук, В.А.Личковах, В.А.Малахов, В.І.Панченко, А.А.Ручка, М.Ю.Савельєва, М.А.Собуцький, І.П.Шитов, В.Ф.Ятченко, О.І.Яценко та ін. Молоді науковці В.І.Абрамов, Н.Ю.Борнікова, І.В.Гордієнко-Мітрофанова, Т.І.Домбровська, А.М.Єрмоленко, С.Д.П’янзін, В.А.Сіверс, С.О.Явоненко провели дисертаційні дослідження, присвячені питанням аксіологічної проблематики.


На підставі опрацьованих літературних джерел вважаємо за необхідне зазначити, що історико-теоретичний аналіз аксіологічного напрямку у філософії має неперевершене методологічне значення для таких окремих наук, як мистецтвознавство, музикознавство, теорія та історія культури. У дисертації звернута увага на те, що обрані предметом дослідження школи та напрямки неокантіанства кінця XIX – початку XX сторіччя не тільки зобов’язані своєю появою подальшому розвитку кантівської філософсько-теоретичної тематики, але й були провіщені розвитком окремих часткових наук, зокрема, наприклад, музикознавства (Е.Ганслік, А.Амброс).


Другий розділ – “Історико-теоретичні витоки становлення та розвитку ціннісної проблематики” – присвячено розгляду шляхів становлення аксіологічної проблематики в історичному розрізі, що сягає своїми витоками майже до античного світу.


У підрозділі 2.1 – “Проблема цінностей в історії філософії від античності до теорії західноєвропейської культурології кінця XVIII сторіччя” – простежено формування теоретичної зацікавленості проблематикою ціннісного відношення “людина – світ”, зокрема поняттям доцільності.


Роздуми щодо цінності зустрічаються ще у давньогрецькій філософії: розуміння добра, блага, краси чи величі, сенсу людського життя, щастя тощо – питання, які антична філософська думка не може обійти своєю увагою. В той час лише формується загальнофілософська смислова база майбутнього естетичного аспекту культурологічного знання, що пов’язано з визначенням оцінювального поняття “прекрасне”, яке ще не було усвідомлене як самостійна ціннісна філософська категорія. Поступово на перший план виходять питання суспільства та людини – відбувається процес антропологізації філософської думки, вершиною якого стало сократівське вчення.


На думку Сократа, предметом знання може бути тільки те, що є доступним для доцільної діяльності людини, – принцип доцільності стає загальним для краси та блага як його різновидів, що дає змогу говорити про піднесення цих понять з оцінних до рівня ідеальних цінностей. Платон пропонує об’єктивно-ідеалістичне розуміння ціннісних відносин. Визначаючи суттєві моменти ціннісного світобачення, мислитель в ідеї краси та блага знаходить естетичний та моральний ідеал. Арістотель, не погоджуючися з такою думкою, вважав, що суть блага та краси не існує зовні їхніх явищ. Тому, пов’язуючи суть явищ з їхньою формою та метою, Арістотель єднає прекрасне з доцільністю. І у Платона, і у Арістотеля телеологічні погляди аксіологічно забарвлені.


Середньовічна філософська думка повністю виходила з теології, на рівні світогляду це відбивалося в ідеї єдиного Бога, в якому втілене нове визначення синтезу істини, краси, добра. Проте, говорячи про середньовіччя, було б помилково вважати, що цій добі притаманні аксіологічні уявлення – впродовж тривалого часу цінності людської культури інтерпретували тільки під кутом релігійного світобачення.


Доба Відродження принесла нове світобачення, нове самоосягнення людини, яка була проголошена найвищою цінністю. Людина, особистість, її внутрішнє багатство та її гідність стають нарівні поруч з істиною, добром та красою. Саме людина стає головним пунктом системи цінностей та її головним носієм; розробка поняття цінності, поняття блага, що зєднало проблему краси, добра та істини безпосередньо з людиною, в цей час набула нового значного поштовху.


Доба Просвітництва, проголосивши ідеали рівності, свободи особистості як необхідні для гідного існування людини, доповнила класичний шерег духовних цінностей цінностями, які мали соціально-політичний характер. Головною стала ідея формування особистості – істоти, обдарованою розумом; уявлення ж про красу, добро, справедливість знову ж таки були периферійними – метою філософії залишається всезагальне благо, але своєї ваги воно набуває не через осягнення краси та гармонії світу, а шляхом розробки найбільш адекватних методів його пізнання.


Вчення Канта підсумувало досягнення філософської думки доби Просвітництва. В історії філософії Кант (поруч з Арістотелем) став одним з тих, хто, визнаючи зв’язок краси та добра, водночас відстоював принципову розбіжність етики та естетики. Розглядаючи проблему буття цінності, Кант зазначав, що існування цінності в першу чергу зумовлене властивістю, притаманною людині та її ставленню до світу, – мірою людяності та волі.


У підрозділі 2.2 –  “Трансценденталізм Іммануїла Канта як теоретичне джерело західноєвропейської аксіології” – розглянуто значення критичної системи Канта як підсумування досягнень філософської думки доби Просвітництва; місце естетичного вчення у критично-філософській системі мислителя; новаторські внески Канта як фундаментальні теоретичні засади західноєвропейської аксіології XIX сторіччя.


Вже в “докритичний” період, зокрема у творі “Спостереження над почуттям прекрасного та величного” (1764), Кант здійснює перші спроби досліджень різноманітних обєктів почуття прекрасного та величного, розглядаючи їх крізь призму людини, хоча про естетику як таку ще не йдеться.


При формулюванні завдання естетики Кант “критичного” періоду займає субєктивну позицію, запитуючи не про те, що є прекрасне, а про те, внаслідок чого виникає субєктивний стан, за якого предмет впливає на нас так, що ми визнаємо його прекрасним. У кантівській теорії долається обмежене уявлення про естетику як про чуттєве пізнання, притаманне автору терміна “естетика” А.Баумгартену.


В “Критиці здатності судження” Кант подав такі поняття мистецтва та естетичного сприйняття, які сприяли подальшому формуванню естетичної проблематики і до сьогодні залишаються у центрі сучасних філософських дискусій, він здійснив спробу визначити специфіку естетичного принципу, відокремити сферу естетичного не тільки від моральності, але й від пізнання, практичної діяльності та від усіх інших видів активної суспільної людини.


Термін “естетика” набуває у Канта значення “критики смаку”, тобто критичного дослідження прекрасного та величного, критичного розгляду художньої діяльності (вчення про генія) та досвіду вчення про види мистецтва (система мистецтва). Естетика постає вже безпосередньо як частина філософської системи.


Надзвичайним досягненням кантівської естетики є те, що мислитель увів естетичне світовідчуття до системи ціннісного світорозуміння, використовуючи такі аксіологічні поняття, як “естетична оцінка”, “естетична цінність”, “естетичний смак”, “ідеал краси”, “естетичний ідеал норми” тощо. Тріада “істина, добро, краса”, що у своїй єдності зосереджується на людині, її культурній творчості, набуває значення формули філософської системи Канта.


У підрозділі 2.3 – “Еволюція кантівської спадщини та музична проблематика в німецьких аксіологічних теоретичних системах” – йдеться про усвідомлення взаємозв’язку філософського узагальнення та музикознавчого досвіду.


Мислителі другої половини XIX сторіччя вже не досліджують світ, який існує немовби зовні, сам по собі – на зміну прийшло усвідомлення існуючого світу “для нас”, який людина відчуває, сприймає, розуміє.


Нагромаджені в процесі історичного розвитку знання потребували створення такої дисципліни, яка стала б сполучною ланкою між мистецтвознавством та філософією і враховувала б ціннісні, історичні та смислові якості мистецтва. Вона почала виникати в ході дискусії між Е.Гансліком та А.Амбросом. Перший у праці “Про музично-прекрасне” (1854) інтерпретував музичне мистецтво як особливу логіку, істинність якої втілена в ньому самому, в його формі (це був теоретичний маніфест музичного формалізму). Другий у праці “Межі музики та поезії” (1855) наголосив на тому, що предметом мистецтва є особливий обєкт, зміст та структура якого визначені певними цінностями, тобто носієм смислу є не форма, а зміст. Ця полеміка призвела до усвідомлення необхідності формування нової методології, яка має бути відмінною від методології природознавчого пізнання, тобто до усвідомлення принципів наук про культуру (наук про дух), які найповніше було розроблено в теоретичних системах неокантіанства.


В третьому розділі – “Система теоретичних обгрунтувань “культурних цінностей” в німецькому неокантіанстві кінця XIX – початку XX сторіччя” – розглянуто культурфілософські системи Марбурзької та Баденської шкіл неокантіанства, проаналізовано проблеми становлення та розвитку “культурних цінностей” в контексті трансцендентно-логічної та трансцендентно-психологічної еволюції неокантіанської методології.


У підрозділі 3.1 – “Становлення методології ціннісних відносин “людина – світ” у неокантіанських теоріях кінця XIX – початку XX сторіччя” – висвітлено причини кризи теоретичної методології, що відобразилась у тяжінні до естетизації філософського мислення та затвердженні аксіології як самостійної філософської науки.


Друга половина XIX сторіччя стала часом народження безпосередньо “філософії цінності”: розпочався процес синтезу та розвитку головних тенденцій у розробці ціннісної теорії у філософії, етиці, естетиці, політичній економії. Г.Лотце визначив цінність як значимість будь-чого, існування якого відрізняється від існування об’єкта або його якісних характеристик; цінностями також вважали такі прояви буття, які спиралися на емоційний зв’язок людини зі світом. Ф.Ніцше доводить, що справжнє ставлення людини до зовнішнього світу є не пізнавальним, а ціннісним.


Неокантіанський рух, ініційований гаслом О.Лібмана “Назад до Канта” на противагу позитивістській філософії, орієнтованій на досягнення природознавчих наук, найяскравіше виявив себе у двох школах Марбурзькій (трансцендентно-логічній) та Баденській (трансцендентно-психологічній). Осібно стоїть Бруно Баух, який намагався синтезувати їхні принципи. Неокантіанці розводять психологічний метод та метафізику, на місце емпіричного методу ставлять трансцендентальний, заперечують інтелектуальну інтуїцію, виводячи на перше місце глузд; на їхню думку, пізнання полягає не в осягненні, а у створенні об’єкта (гносеологічний ідеалізм).


У підрозділі 3.2 – “Культурфілософські принципи творчої діяльності людини в концепціях Марбурзької школи неокантіанства” – простежено спроби Г.Когена, П.Наторпа, Е.Кассірера, “раннього” М.Гартмана та інших затвердити трансцендентальний метод в його суто логічній формі. Наука, мораль та мистецтво постають у Марбурзькій школі як система взаємоповязаних форм культури, що позначається системним звязком трансцендентальних здатностей субєкта – розуму, волі, почуття.


У тлумаченні поняття “цінність” марбуржці намагалися поєднати мистецтво та науку. Специфічний зміст естетичної діяльності вони вбачали у синтезуванні свідомістю зв’язку між уособленими здатностями створення об’єкта природи та суб’єкта моральності.


Всі цінності – моральні, естетичні та пізнавальні – марбуржці відносять до сфери духовного життя, проте вони не мають єдиного спільного носія. В царині морального носієм цінності є людина як особистість, але вона не може бути носієм чи суб’єктом цінностей істини, оскільки істинним або неістинним може бути тільки уявлення або судженні. Для естетичних же цінностей визначення людини як їхнього носія є досить вузьким. Для останніх носієм може бути все, що існує на світі. Ціннісна проблематика розвязується шляхом взаємопроникнення духовно-чуттєвого та науково-логічного, зазвичай за домінування останнього.


У підрозділі 3.3 – “Розвиток аксіологічної методології “наук про культуру” в системах Баденської школи неокантіанства” – розглянуто аксіологічні погляди В.Віндельбанда, Г.Ріккерта, І.Кона, Б.Христіансена в рамках трансцендентно-психологічного напрямку неокантіанства з його орієнтацією на історичні науки.


Відштовхуючися від визнання якісної відмінності між природою та свободою, баденці взяли за обгрунтування відмінностей у методах їх дослідження. Як підгрунтя розмежування “наук про природу” та “наук про культуру” було застосоване поняття цінності, яке у подальшому стало головним для філософії культури, теорії культури, культурології тощо. Розуміючи філософію як “філософію цінностей”, баденці вважали, що істина, яка міститься у пізнанні, благо, втілене в етиці, прекрасне, втілене в естетиці, можуть бути предметом пізнання тільки у тому випадку, якщо вони існують як світ “чистих цінностей”.


Норми та цінності постають у баденців як джерело обєктивності та критерій істинності пізнання. Філософія як така постає у них як вчення про загальнозначущі цінності, як своєрідна форма усвідомлення цінностей культури. Ціннісним ядром практичного розуму є єдність істини, добра та краси. У баденському неокантіанстві філософський аналіз культури вперше безпосередньо пов’язується з вивченням її ціннісного змісту та набуває аксіологічного навантаження.


У висновках дисертації сформульовані головні підсумки проведеного дослідження, які висвітлюють розглянуту проблематику та загальну структуру роботи.


Аксіологічне світосприйняття дійсно об’єктивно існує у взаємовідносинах людини із суспільством та природою. Головні школи неокантіанства на грунті філософської спадщини Канта (трансцендентальний метод, телеологічна структура пізнавальної свідомості трансцендентального суб’єкта, гуманістична зорієнтованість пізнавально-практичної діяльності тощо) сформували конкретні методології дослідження аксіологічних проблем, що надалі сприяло естетизації західноєвропейської філософської думки. Головна відмінність методологічних розробок полягає в тому, що марбурці аналізують цінність через взаємопроникнення чуттєво-духовного та науково-логічного підходів при домінуванні останнього, а баденці виходять з розокремлення наук про природу та наук про культуру (наук про дух).


На формування цих напрямків культурфілософської думки справили вплив передові мистецтвознавчо-естетичні (зокрема музикознавчі) ідеї (Е.Ганслік, А.Амброс), сформульовані за півсторіччя до власне філософського осмислення аксіологічної проблематики. Філософський аналіз культури в неокантіанських течіях кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя вперше безпосередньо пов’язується з вивченням її ціннісного змісту, що фактично означало введення аксіологічної проблематики в культурфілософський та теоретико-культурний дискурс як іманентної цим сферам духовного пізнання.


 


Це призвело до самоусвідомлення аксіологією себе як самостійної філософської дисципліни, головним завданням якої є теоретичний синтез раціональних та чуттєво-духовних засад наукового вивчення буття та ціннісного ставлення до нього людини.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины