Культурно-мистецькі салони в Україні кінця XVIII – першої половини XIX століття



Название:
Культурно-мистецькі салони в Україні кінця XVIII – першої половини XIX століття
Альтернативное Название: Культурно-художественные салоны в Украине конца XVIII - первой половины XIX века
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ


 


У Вступі обґрунтовуються актуальність обраної теми, вказується на зв’язок дослідження з науковими програмами, міститься інформація про  основну проблематику, мету, завдання, методологічну основу та методи дослідження, об’єкт та предмет, джерельну базу, хронологічні межі, аргументуються теоретичне і практичне значення  результатів дослідження; подаються відомості щодо їх апробації.


У першому розділі - „Історіографія проблеми” - уточнюється термінологічно-понятійний апарат дослідження,  викладаються результати аналізу джерельної бази, в тому числі  історичної  та мистецтвознавчої літератури з питань  функціонування культурно-мистецьких салонів впродовж досліджуваного періоду у Європі, Росії  та в Україні.


 У довідкових виданнях зустрічається  кілька визначень того, що являє собою салон. Так, в „Енциклопедичному словнику” Ф.Брокгауза та І.Ефрона (1890) зазначається, що слово салон, запозичене з французької  (salon), яке , у свою чергу, походить від італійського salone, що означає „велика зала”  (кімната для прийому).   Згодом назву „салон” набувають також щорічні художні  виставки, з огляду на те,  що початково (в ХVІІ-ХVІІІ ст.) вони проходили у великій залі Луврського палацу.


 Автор аналогічної статті у російській „Краткой литературной энциклопедии” (1967)  салони ототожнює з літературними гуртками, що являють собою „творчі об’єднання літераторів на ґрунті спільних поглядів, інтересів, напрямів”.


У сучасній літературі подається   кілька значень слова салон: 1) кімната для прийомів;  2) світський, політичний або літературно-художній гурток, що збирається у якогось громадського або політичного діяча,   мецената, письменника; 3) назва художніх виставок, що влаштовувалися щороку у Франції; 4) внутрішнє приміщення для пасажирів (на  транспорті); 5) магазин художніх виробів.


   У даному дисертаційному дослідженні під терміном салон розуміється  світський, політичний або літературно-художній гурток, який збирається   у певного діяча культури, мецената.  


Першим, хто познайомив громадськість Росії з феноменом  культурно-мистецького (в даному конкретному разі - літературно-музичного) салону, був В.К.Тредіаковський, завдяки    перекладу ним   (1730 р.) роману Поля Таллемана „Поїздка на острів кохання”. В результаті захоплення цим романом  „читаючої публіки” і відбулася своєрідна „пересадка” французького салону в культурний простір Росії.


Одними з перших досліджень   історії виникнення та функціювання  культурно-мистецьких салонів  у Європі та  Росії вважаються праці російських авторів М.Аронсона та С.Рейсера („Литературные кружки и салоны”, 1929)  та   „Литературные салоны и кружки. Первая половина ХІХ века” (під редакцією М.Бродського, 1913).


 Літературознавці М.Аронсон і С.Рейсер подають широку панораму діяльності культурно-мистецьких салонів. В картотеці авторів було зареєстровано близько 400 гуртків, салонів, творчих товариств, які у XVIII - XIX ст. функціонували у Москві, Петербурзі та російській провінції. У другій вищезгаданій публікації здійснена перша спроба науково-історичної систематизації знань про культурно-мистецькі салони Росії першої половини ХІХст. 


Історію діяльності  європейських культурно-мистецьких салонів (Франції, Італії, Німеччини) та її вплив на розвиток літератури, політики, мистецтва цих країн висвітлюють   Б.Гіленсон, А.Євгеньєв, Л.Щюккінг, відзначаючи, що темами для обговорення в них були філософія, політика, мистецтво.  Гіленсон, зокрема, вбачає праобраз  майбутніх салонів в стародавніх зібраннях гетер („Вечори Аспазії”,    V ст. до н.е., Афіни).


Роль, яку відігравали культурно-мистецькі салони у російському суспільстві у першій половині ХІХ ст. розкривають у монографіях А.Євгеньєв, М.Файнштейн.  На їх переконання, салони певною мірою доповнювали, а часом  слугували і своєрідним „замінником”  журналів та газет у формуванні та  адекватному представленні  громадської  думки.


Характеристику першопризначення культурно-мистецьких салонів подає М.Бродський. За його висновком, салон був надбанням виключно маєткового панства та знатних  людей  „столичного кола”. Єднаючи  їх за класовою спорідненістю, салон став „прикрасою”  дворянського побуту, виразником естетичних смаків та вподобань елітного прошарку імперії.


 Цю думку підтримує та розвиває К.Кавелін, який зазначає, що в салоні збиралися як для світських розваг, так і для „тренування розуму”  і почуттів  „добірні люди”, що обмінювалися „духовними скарбами”, яким не було іншого застосування за відсутності відповідних громадських (політичних, літературних, мистецьких) установ.


З цією точкою зору почасти не погоджується А.Уваров, який цілком справедливо стверджує, що далеко не всі салони були розважального характеру:   у більшості з них, натомість,  у процесі зацікавленого  обговорення учасниками різноманітних тем з літератури і мистецтва народжувалися нові ідеї, які потім знаходили своє втілення.   Окрім того, Уваров висловлює слушну думку про суспільну роль салонів, відзначаючи, що приватні салони виникали спонтанно і не стримувалися інерцією офіційного існування, що сприяло вільному культуротворенню, появі нових творів та цілих напрямів у літературі та мистецтві, які і „споживало” офіційне суспільство.


Один з найактивніших учасників тогочасних салонів (Г.Арзамасов) у своїх літературних спогадах, порівнює діяльність „офіційних об’єднань” та „дружніх, домашніх культурно-мистецьких салонів” і стверджує, що приватні „домашні товариства”, які складалися з людей, що зацікавлено стежили за перебігом  літературно-мистецького процесу,  мали  відчутний вплив на сучасників, на відміну від „академій” та інших офіційних установ  подібного спрямування, що не мали такої сили впливу.


В салонах не було постійного („фіксованого”) складу учасників зібрань, як не було і обов'язковим їх відвідування.  Склад учасників кожного  зібрання визначався їх власними бажаннями, особистими інтересами та преференціями.  


Гуртки   складалися найчастіше з дворян.  Тільки з 30-х років ХІХ ст. вони  починають набувати більш демократичного характеру. В них відбувається обмін інформацією між представниками різних мистецтв і наук, що відкривало шлях новим „віянням часу”. Про це свідчить потяг до романтизму, відчутний   не тільки в поезії, але і в філософії, музиці, живопису. Літературний реалізм, з іншого боку, знаходить собі підтримку в філософському позитивізмі та в реалістичному живопису. 


Атмосферу, яка панувала в культурно-мистецьких салонах, відображено у монографіях П.Зайцева, О.Лисенка, П.Сапухіна, спогадах М.Берга, М.Кукольника, О.Муравйова, М.Олександрова, Л.Смірнової, В.Сологуба, О.Струговщикова, П.Юнге та ін.


Культурно-мистецькі салони діяли за декількома напрямами: літературним, музично-театральним, політичним, які   часто-густо поєднувалися.


Аналіз діяльності політичних салонів кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. постає перед нами у роботах С.Єфремова, М.Оглобліна, І.Павловського, Н.Полонської-Василенко, М.Сумцова. Спільною рисою їх досліджень є констатація  впливу культурно-мистецьких  салонів на виникнення таємних організацій та політичних гуртків. Поруч з масонськими ложами серед української еліти виникають гуртки однодумців, які ми також можемо віднести до розряду політичних. Це були зібрання, учасники   яких  обговорювали громадські   справи, виношували ідеї повернення втраченої автономії. Про патріотизм, високу політичну культуру завсідників  цих салонів  засвідчує, зокрема,   „Історія Русів”.


Велике значення для з’ясування характеру  діяльності   літературних салонів мають праці Г.Данилевського, Г.Клочека, О.Кониського, В.Осиповського, М.Телешова, Ю.Тинянова, Л.Хінкулова, Д.Чуба,   спогади, листування Є.Гребінки, В.Капніста, Т.Шевченка, А.Чехова, Л.Українки. В них відображена широка панорама  територіального поширення цих  салонів, аналізуються склад відвідувачів  і форми спілкування, розкривається роль письменника як провідної фігури у їх   функціонуванні, простежується їх   вплив на розвиток культури. Зокрема    Ю. Тинянов в науково-критичній праці „Литературный факт” розкриває внутрішню еволюцію учасників  літературних салонів, показуючи, як відбувається поступовий перехід у творчості від домашніх альбомів до літературної майстерності, що мало, як відомо, надзвичайно важливі соціально-культурні наслідки.  


Виняткова роль в становленні професійного музичного, театрального і хореографічного мистецтва належала музично-театральним салонам.  Процес поступового переходу від аматорських вистав до професійних постановок, організації хореографічних шкіл, музичних об’єднань, розглядається у працях  Т.Булат, Г.Гесс де Кальве, Ю.Григоровича, Ф.Ернста, М.Калиновського, Є.Канн-Новікової, Л.Кауфман, К.Копержинського, Л.Корній, Д.Щербаківського та ін.  В них серед іншого відзначається і особлива роль кріпацьких капел, які, первісно утворені  в палацах для прикраси панського побуту, стали, зрештою,  основою  розвитку музичного життя в Україні.


Основу для дослідження діяльності театральних салонів становлять документи Центрального Державного історичного архіву,  праці з історії театру („Український драматичний театр” Д.Антоновича, „Триста років українському театру. 1619 – 1919” О.Казимирова,   „Польськая театральная культура эпохи Просвещения” Л.Старикової тощо), в яких аналізується   діяльність театральних колективів як  у маєткових салонах української знаті, так і в містах Києві, Чернігові, Одесі, Полтаві, які базувалися на функціонуванні кріпацького театру.   Серед учасників вистав  ми бачимо також і представників „вищих верств”, зокрема   В.Гоголя, І.Котляревського, С.Капніст та ін.      


Історія  культурно-мистецьких салонів, що діяли у провідних центрах Російської імперії, зокрема у Петербурзі і Москві, та   участь у їхній діяльності  українців також достатньою мірою вісвітлена в літературі („Словарь достопамятных людей русской земли, содержащий в себе жизнь и деяния знаменитых полководцев, министров” Д.Бантиш-Каменського, „Українська культура в двох столицях Росії”  О.Дорошкевича,   „Семен Гулак-Артемівський” Є.Канн-Новікової та ін.).           


Літературний критик Г.Клочек підтверджує значущість культурно-мистецького осередку Є.Гребінки, наголошуючи на тому, що в літературному салоні багато сперечалися про романтизм як літературний напрямок, який охопив усю європейську літературу. Саме в зазначеному літературному салоні виник план видання „Кобзаря”, альманаху „Ластівка”, „Истории Малороссии” М.Маркевича.


У першій половині ХІХ ст.  з салонами розпочинають конкурувати вечори, а з другої половини XIX ст. на основі  їх  „інтеграції”  утворюються своєрідні культурні осередки. М.Зоріна (у праці „Могучая кучка”) дає високу позитивну оцінку цим  осередкам, підкреслюючи, що вони сприяли розвитку музичного життя,  об’єднуючи   композиторів, талановитих виконавців, музичних критиків, співаків-аматорів, художників, письменників.


Багата й повчальна історія  українських маєткових салонів.   До найвідоміших з них належали салони К.Розумовського, Д.Ширая, Д.Трощинського, родин Тарновських, Капністів, Рєпніних, Галаганів, Линтварьових. Список  джерел тут досить солідний (праці М.Грушевського, П.Зайцева, О.Лисенка, В.Вітвицького, К.Квітки, А.Вахніна, П.Герліги, Г.Данилевського, К.Копержинського, В.Капніста, Я.Марковича, М.Ханенка, Л.Корній, та ін.) Щоправда, переважна більшість зазначених праць лише частково, принагідно, характеризують досліджуване в дисертації явище.


Функціонування польських салонів на Правобережній Україні також не залишилося поза увагою істориків. Їх розглядають В.Маркіна, В.Свербигуз, Л.Сафронова,  Б.Філіппов, Н.Яковенко. Діяльність польських салонів була важливою складовою театрально-музичної культури Києва першої чверті XIX ст. Їх театральні   трупи демонстрували нові   форми, жанри, творчі принципи, що мало певний вплив на розвиток українського театрального   мистецтва.


Меценатська діяльність засновників культурно-мистецьких салонів знайшла належне висвітлення у працях П.Бодянського „Памятная книжка Полтавской губернии за 1856 год”, І.Гегельського „Мистецтво паркового пейзажу”, П.Герліги „Одеса. Історія міста 1794-1914”, В.Ковалинського „Меценаты Киева”, І.Лисенка „Українські Афіни”, Л.Макарової „Культура Глухова в ХVІІІ столітті”,   О.Салія „Дмитро Трощинський – козак знатний”, В.Шапоренка „Чернігівські меценати Галагани” тощо.


Характеризуючи джерельну базу даного дослідження, необхідно відзначити таку її особливість, як відсутність компактних архівних фондів з історії салонів, що набагато ускладнило пошук фактичних даних і спонукало додаткову потребу звернення до  літературних джерел - історичних досліджень, публікацій з питань тогочасних літератури і мистецтва, мемуаристики, епістолярної літератури. На сьогодні практично відсутнє цілісне, узагальнююче дослідження культурно-мистецьких салонів в Україні, його виникнення, становлення та еволюція.


Другий розділ - „Генезис культурно-мистецьких салонів” - присвячений викладу результатів дослідження історичних умов виникнення культурно-мистецьких салонів у Європі та появи їх в Україні, порівняльного аналізу  різних історичних форм цього типу аматорської культуротворчості (салони,  гуртки, мистецькі вечори,   журфікси тощо), виявленню їх особливостей та класифікації за напрямами і характером діяльності. Цей розділ складається з двох підрозділів.


У першому підрозділі – „Становлення і розвиток європейських культурно-мистецьких салонів кінця XVIII – першої половини XIX ст.” - на основі аналізу культурологічних досліджень характеризуються історичні умови виникнення і функціонування культурно-мистецьких салонів у Європі і Україні, розкрито їх внутрішню структуру.


 Встановлено, що до числа хронологічно чи не найперших культурно-мистецьких салонів  Європи належать так звані „Вечори Аспазії” (Афіни, V ст. до н.е.), літературний гурток Гая Цильнія Мецената, політичний гурток Мессалі Корвіна (Рим, І ст. до н.е.). В епоху Середньовіччя виникають мистецькі салони, пов’язані з розквітом лицарської поезії. Культурно-мистецькі салони, об’єднані спільною естетичною платформою, культом античності, функціонували в епоху Відродження в Італії. 


  з ХVІ по ХІХ ст.  провідну роль у розвитку культурно-мистецьких салонів  у Європі відігравала Франція.  У цей час салони стають  осередками, де  гуртуються  митці, політики, письменники. На зібраннях жваво обговорюються актуальні  філософські, політичні, літературні, музичні проблеми. Зростає їх вплив на громадське життя країни.


 Саме у Франції зароджується тип політичного салону (салони пані д’Анвіль, мадам Віллар, герцогині Егільон, пані Рошфор, міністра і фінансового діяча Неккера, письменниці Жермени де Сталь). Поряд з просвітницькими салонами розгортають свою діяльність  артистичні, покликані  виконувати суто дозвіллєву,  розважальну функцію (салони в період Людовіка ХІV, мадам Будронне, герцогині Абрантес).


Французькі салони справляли вагомий вплив на розвиток політики, літератури, мистецтва, загалом    культури у всій  Європі. Прикладом можуть слугувати зародження та поширення таких мистецьких напрямів як романтизм та сентименталізм.


В Німеччині салони виникають у другій половині ХVІІІ ст. і швидко набувають авторитету у суспільстві. Досить нагадати, що справжній переворот  у німецькій літературній мові, що означав   водночас  і загальне оновлення  словесності Німеччини завдячують діяльності літературного салону І.Г.Гете.


У 30-40 рр. ХVІІІ ст. розпочинають свою діяльність перші салони  в      Росії (салони І.Шувалова, родини Юшкових, Г.Державіна). Найбільшого розквіту російські культурно-мистецькі салони набули у першій половині ХІХ ст. Значними мистецькими осередками стали у цей період вітальні А.Єлагіної, З.Волконської, Є.Ростопчиної, К.Павлової, О.Оленіна, М.Панаєва. В другій половині ХІХ ст. слави набули салони Ф.Толстого і Н.Кукольника, літературні вечори Д.Тихомирова.


Центрами діяльності культурно-мистецьких салонів у Росії стають Петербург і Москва, де зосереджується і провідна українська еліта: П.Апостол, Д.Прокопович, Є.Гребінка, М.Гоголь, С.Гулак-Артемовський, Т.Шевченко, П.Куліш, М.Маркович, М.Вовчок. Не перестаючи бути активними учасниками салонів російських, вони  водночас влаштовують літературно-мистецькі  вечори, організують, на зразок російських, салони. Найвідоміші з них – у  Апостола та  Прокоповича, Н.Суханової-Подколзіної та В.Карташевської, літературні вечори - у Є. Гребінки та Д.Яворницького. В цих культурних осередках, крім дискусій з актуальних літературно-мистецьких питань  (про сентименталізм, романтизм, реалізм), обговорювалася та передвирішувалися і конкретно-практичні справи (видання „Кобзаря”, альманаху „Ластівка”, „Истории Малороссии” М.Маркевича). Господарі культурно-мистецьких салонів, будучи високоосвіченими людьми, сприяли соціальному, духовному, творчому розвитку суспільства загалом і національної культури зокрема.


 На території України перші культурно-мистецькі салони виникають наприкінці ХVІІІ ст. і набувають до середини ХІХ ст. найбільшого поширення. Основними центрами функціонування салонів були великі міста (Київ, Харків, Одеса, Чернігів, Полтава) та маєткові салони українських аристократів.    На Правобережній  Україні культурно-мистецькі салони діяли при великих маєтках польських магнатів (Іллінських, Потоцьких, Браницької, Жевуського, Завадовського, Огінського). У цих салонах практикувалися театральні та оперно-балетні антрепризи  із Польщі, Франції, Німеччини, Італії.


Характерною особливістю українських культурно-мистецьких салонів було вивчення української історії, ретельне дотримування національних традицій, підготовка до вирішення політичного питання стосовно автономії України.


У другому підрозділі - Класифікація культурно-мистецьких салонів – на основі систематизації виявлених в процесі дослідження даних про різноманітні форми організації та напрями діяльності цих самодіяльних аматорських осередків культуротворення (гуртки, салони, вечори, журфікси тощо), зіставлення різних поглядів та оцінок  їх функціонування подається    характеристика їх діяльності    і  пропонується їх типологічна класифікація.


Як уже зазначалося, досліджувані в дисертації культурно-мистецькі аматорські осередки     з самого початку мали різні напрями - в залежності від смаків їх організатора (музичного, літературно-музичного, театрального, політичного і т.п. спрямування). Подібним різноманіттям відзначався режим та регламент функціонування  салонів (одні з них працювали у заздалегідь та точно встановлені дні, інші - принагідно тощо).


Культурно-мистецькі осередки салонного типу при цьому  виконували різні, так би мовити,    „завдання”.     Суто аристократичні мали на меті звести письменника з його читачами, сприяли рецензуванню і виданню творів митця; салони „змішаного типу”, в які об'єднувались аристократи і письменники-різночинці, намагались впровадити книгу різночинної літератури до аристократичного середовища. Відтак подібні салони були зв’язуючою ланкою між письменником, читачем та видавцем. Окрім того, ці культурно-мистецькі салони виступали і в ролі перших критиків літературно-мистецьких творів.


При проведенні порівняльного аналізу діяльності культурно-мистецьких осередків, що функціонували під різними назвами („салони”, „гуртки”,   „журфікси”) виявлено характерні риси, притаманні кожній із зазначених культурних форм. Так:


·       на відміну від гуртка і журфіксу, склад відвідувачів салону визначався особистим  бажанням гостей, а не обов’язковістю. Для салону характерна обов’язкова присутність господаря;


·       салон  утворювало ядро відвідувачів, зацікавлених новинками літератури, мистецтва, суспільно-політичним життям країни;


·       салон, на противагу   гурткам та журфіксам,  як правило,  мав тісний зв'язок з читачем, а не письменником, висвітлював питання „літературного споживання”, а не „літературного виробництва”;


·       гуртки створювалися у відповідності з літературною та мистецькою творчою (виробничою) метою і мали регулярний, організований, цілеспрямований характер;


·        в літературно-мистецькій еволюції салон відігравав роль популяризатора літератури та мистецтва в сучасному для нього суспільстві. 


·       між гуртками і салонами існував тісний зв'язок, який призводив до асиміляції індивідуальних смаків та поглядів, поширював прогресивні погляди на процеси у літературі та мистецтві;


·       салони, гуртки, журфікси були осередками освіти, стимулом духовного розвитку як аристократії, так і тогочасної  еліти іншого класового походження;


·       журфікси стали своєрідною перехідною формою між гуртком і виробничими редакціями та журналами;


·       культурно-мистецькі салони  кінця XVIII - першої половини XIX ст. поділяються відповідно до напряму та характеру діяльності  на політичні, літературні, театральні, музичні. Існували також салони змішаного типу (театрально-музичні, літературно-музичні, політично-літературні, літературно-театральні тощо).


Політичні салони сприяли впровадженню та розвитку слов’янофедералістичних ідей в Україні, піднесенню загальної політичної свідомості, посиленню інтересу українського дворянства до історичного минулого України,   її культури, мали тісний зв’язок з декабристським рухом, виступали проти кріпацтва, розглядали питання щодо української автономії і автокефалії.


Літературні салони відігравали  важливу  роль популяризатора літератури в суспільстві, розповсюджували літературні ідеї, новітні напрями в літературі, найкращі літературні твори.


Музичні салони, що виникають   при маєтках аристократичної знаті, згодом поширюються в середовищі інтелігенції. Вони сприяли закладенню музичних традицій музикування, взаємовпливу церковної, світської і народної музичної культури, надали імпульс розвитку музичної освіти європейських народів та формуванню професійного музичного репертуару. 


Залучення відомих письменників, акторів, композиторів, антрепризерів, професійних оперних та балетних виконавців до участі у виставах театральних салонів сприяло становленню професійного театрального мистецтва.


Третій розділ - „Основні центри функціонування культурно-мистецьких салонів” - присвячений викладу результатів дослідження  найважливіших осередків України, у яких функціонували культурно-мистецькі салони (найбільші міста, маєтки українських та польських аристократів), а також  меценатської діяльності засновників салонів. 


Розділ складається  з двох підрозділів.


У першому з них  - „Осередки діяльності культурно-мистецьких салонів у містах України” - висвітлено   роль громадськості найбільших міст України - Києва, Харкова, Чернігова, Одеси, Полтави - у створенні та підтримці діяльності  салонів як осередків розвитку національної культури.


Велика  заслуга в організації культурно-мистецьких салонів в Україні кінця XVIII – першої  половини XIX ст. належить українській аристократії та духовній (літературно-мистецькій) еліті, яка стала каталізатором нових ідей у мовознавстві, літературі, музиці, образотворчому мистецтві на національній основі.  


У салонах м. Києва відбуваються постійні контакти між провідними українськими, російськими, польськими митцями і політичними діячами (салони В.Тарновського, І.Фундуклея, Раєвських, І.Бухаріна, С.Алфер’єва, графа Тишкевича, князя М.Бутурліна, О.П. Демидової-Сан-Донато, Галаганів  та ін.).


   На Слобожанщині, а саме у м. Харкові культурно-мистецькі салони виникають наприкінці  XVIII - початку XIX ст., які створювалися передусім для задоволення власних розважальних потреб улаштовувачів (салони генерала Шевича, графа Петрович-Подагречаніна, барона Радена, поміщиків Ковалевського, Зарудного, Шидловського, Нарецької тощо).


Поряд із зазначеними осередками виникають культурно-мистецькі салони  більш демократичного характеру (губернаторів Харкова Ф.Кишенського, А.Леванідова, О.Теплова, О.Поліцина, В.Каразіна, О.Любовникової, Р.Гонорського, Ю.Голіцина, Сокальських, Бич-Лубенських, Алчевських), які сприяли ознайомленню громадськості з драматичними творами, оперним мистецтвом, кращими зразками європейської музики. Вперше думка про заснування  університету в Україні і саме у Харкові вийшла з маєткового салону О. Поліцина.


В харківських салонах обговорювали книговидавничі справи та твори зарубіжних і російських письменників. Салони О.Любовникової та Р.Гонорського сприяли виникненню журналу „Украинский весник” (1816), який згодом очолив Г.Квітка-Основ’яненко.


На противагу культурно-мистецьким салонам Києва та Харкова, салони Одеси мали закритий характер і слугували лише для розваг та спілкування аристократів (салони І.Інзова, М.Воронцова, О.Строганова, О.Дондукова-Корсакова, графині Едлінг, В.Казначеєвої,   А.Різнич).


Найдемократичніший склад  культурно-мистецьких салонів був у м. Чернігові, де влаштовувалися аматорські театральні вистави, музичні вечори, літературні читання та обговорення (салони П.Марковича, А.Маркевича, І.Лизогуба, І.Гаврушкевича). Діяльність культурно-мистецьких салонів, вечорів Чернігова спрямовувалась на досягнення дієвого об’єднання різних соціальних верств суспільства. 


У Полтаві найвідомішими культурно-мистецькими салонами в І-й половині ХІХ ст. були салони М.Рєпніна, В.Лукашевича, Я.Лобанова-Ростовського, С.Капніст. 


Другий підрозділ – „Маєткові салони українських та польських аристократів” -  присвячений  дослідженню діяльності маєткових салонів на терені України та розкриває доброчинність засновників культурно-мистецьких салонів.


  Виявлено, що основними регіонами значного поширення дворянських культурно-мистецьких салонів у період  з кінця XVIII -  у першій  половині XIX ст. в Україні були  Чернігівщина, Полтавщина, Київщина, Харківщина, Поділля, Волинь.


До провідних на Чернігівщині належали салони родин  Розумовських, Тарновських, графа П.Румянцева-Задунайського, полковників Д.Ширая і О.Будлянського, генерал-майора Гудовича та ін.  Значними і відомими культурно-мистецькими осередками Полтавщини вважались салони Д.Трощинського, А.Лобанова-Ростовського, Т.Вільхівської, Галаганів.   На Київщині користувались заслуженою увагою салони П.Лукашевича, О.Лук’яновича, О.Голіцина, барона фон Мекка.


До популярних культурно-мистецьких осередків Харківської губернії   належать  салони Линтварьових (с.Луки),   О.Поліцина (с.Попівка), театрально-музичний салон поміщика М.Комбурлея (с.Хотинь), які підтримували постійні зв’язки з відомими представниками національної інтелігенції - В.Каразіним, О.Єфіменко, В.Тимофєєвим, М.Симашком та ін.


На Правобережній Україні переважна більшість великих маєтків належала польським магнатам. У салонах заможних землевласників Іллінських,     Потоцьких, Браницьких, М.Василевського, В.Завадовського, Е.Ганської   М.Огінського та ін. разом із кріпацькими трупами та оркестрами  виступали драматичні та оперно-балетні антрепризи з Польщі, Франції, Німеччини, Італії. Польські аристократи захоплювались українським народним музичним мистецтвом,   відкривали лірницькі та кобзарські школи, у яких навчали гри на   різних музичних інструментах, співати українських пісень,  виконання дум тощо. 


В кінці XVIII – першій  половині XIX ст. набувають значення центрів художньої культури і мистецтва великі маєтки українських аристократів. Діяльність  створюваних ними салонів здійснювалася у трьох основних напрямах: театральному, музичному, літературному.  В цих  салонах відбувалися регулярні зустрічі з провідними європейськими та російськими митцями.  Зокрема маєток  Тарновських (у с. Качанівка)  неодноразово відвідували М.Гоголь, М.Глінка, М.Максимович, Т.Шевченко, В.Штенберг.


Маєткові салони Розумовських, Галаганів, Тарновських, Д.Ширая, Д.Трощинського за масштабами художньої діяльності стали значними мистецькими центрами Північного Лівобережжя, що відігравали важливу роль в українсько-російських зв’язках, а також у налагоджуванні контактів з європейською театрально-музичною культурою, про що засвідчують  програми сімейних музичних вечорів, у яких помітне місце посідають  твори  Глінки,  Россіні, Верді, Бетховена, Ліста, Шопена, Вебера, Мендельсона.


Форми проведення сімейних вечорів відповідали сталим європейським традиціям салонно-камерного музикування. Слід підкреслити особливе значення дворянських театральних салонів, які сприяли формуванню оригінального українського репертуару. 


Важливою складовою культурно-мистецьких салонів була меценатська діяльність засновників салонів. Відомі дворянські родини Розумовських, Тарновських, Галаганів, Трощинських, Рєпніних, Каразіних, Демидових-Сан-Донато сприяли економічному і культурному розвитку українського народу.


 








1Гурток - група осіб, з загальними інтересами, які об'єдналися для спільних занять чим-небудь.


 2Журфікси (від франц. Gourfihc - визначений день) - день тижня, встановлений для прийому гостей



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины