ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКЕ ЖИТТЯ ГАЛИЧИНИ КІНЦЯ ХІХ – ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТТЯ У КОНТЕКСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!
Сработали прекрасно, нервы железные. На хамство и угрозы отреагировали адекватно и с пониманием. Можете пользоваться услугами сайта.


Название:
ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКЕ ЖИТТЯ ГАЛИЧИНИ КІНЦЯ ХІХ – ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТТЯ У КОНТЕКСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ
Альтернативное Название: Литературно-художественный ЖИЗНЬ Галиции конца XIX - первой трети ХХ века в контексте трансформации национального СОЗНАНИЯ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обгрунтовується логіка вибору теми, її актуальність у сучасному соціокультурному просторі, визначено об’єкт і предмет дисертаційної роботи, методи наукового дослідження, розкривається новизна і практичне значення отриманих результатів, висвітлено апробацію та впровадження здобутих результатів у практику, наведено публікації.


У першому розділі – “Науково-теоретичні аспекти дослідження творчих пошуків митців Галичини кінця ХІХ – першої третини ХХ століття”, що складається з двох параграфів, у хронологічній послідовності проаналізовано дослідження, що дозволяють з’ясувати історико-культурні особливості розвитку Галичини зазначеного періоду, роль митців і мистецтва у суспільно-політичних процесах.   


У розділі зазначається, що питання розвитку художньої творчості Галичини поставали в центрі уваги громадсько-культурних діячів зламу ХІХ – ХХ століть, а цінними джерелами стали періодичні видання цієї доби: “Зоря Галицька”, “Діло”, “Неділя”, друковані органи просвітницьких організацій, серед яких календарі “Просвіти”, “Записки НТШ”, “Артистичний вісник”, “Ілюстрована Україна”, “Шляхи”.


Осмисленню соціокультурної ситуації, визначенню ролі митця в процесах національно-культурного відродження у численних дослідженнях відводив місце І.Франко (“З останніх десятиліть ХІХ віку”, “Старе й нове в сучасній українській літературі”, “Маніфест “Молодої Музи”, “Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах”, “Поза межами можливого”, “Одвертий лист до галицької української молодежі”). У них з критичних позицій розглянуто сутність мистецьких процесів, стильову еволюцію й ставлення молодих творців до збереження національних традицій і впровадження модерністичних тенденцій у вітчизняній художній процес.  


Окрему сторінку займають публікації, в яких розкрито проблематичний характер шкільної (Ф.Вовк, М.Залізняк, А.Камінський, К.Малицька, Л.Цегельський) та музичної освіти зламу ХІХ-ХХ століть (О.Барвінський, О.Колесса, А.Вахнянин). У зазначеному контексті проаналізовано видавничу й наукова діяльність НТШ, Товариства „Просвіта”, українського духовенства (А.Шептицький, Й.Сліпий, Ю.Дзерович, І.Бартошевський, І.Назарко, М.Конрад, Й.Осташевський, К.Селецький), а також праці, в яких окреслено важливість боротьби не тільки за шкільництво, але й за національну вищу школу (А.Андрохович, І.Кревецький, В.Мудрий та інші).


Поряд із розвідками вітчизняних культурних діячів у дослідженні проаналізовано розвідки польських авторів початку ХХ століття, які висвітлили й оцінили суспільно-політичні явища, мистецьку палітру та художні процеси краю, хоча й акцентували увагу на домінуючому внеску польських організацій та окремих діячів до культурної скарбниці Галичини (Gorski K. Polska sztuka wspolczesna (1887-1894) // Ze sztuki Polskiej. – Krakow, 1907. – S. 8-78; Ze zwiazku artystow // Slowo polskie.- 1899. - №35. – S.3).


 Менш насиченим на наукові дослідження та розвідки став період після Першої світової війни, проте й тоді тільки у Львові виходило близько 40 часописів мистецького спрямування українською мовою; з’являлися публікації довідкового характеру, література, що висвітлювала загальнокультурні процеси доби тощо. Проблеми творчого характеру, що постали і цікавили наукове середовище Галичини, викладалися у дослідженнях М.Голубця, І.Свєнціцького, Б.Лепкого, Є.Маланюка, В.Пачовського та інших.


Ідеологічне протистояння українців у 20-ті роки ХХ століття призвело до того, що Львів став центром розвитку літературно-критичної думки, історично зумовивши її диференціацію за чотирма напрямами: націоналістичним, католицьким, радянофільським і ліберальним. Цінною виявилася безперервність і систематичність виходу “Літературно-Наукового Вісника”, редактором якого став Д.Донцов. Його ідеї мали значний вплив на молодь і згодом стали ідейним обгрунтуванням діяльності ОУН, висвітленої низкою друкованих органів: “Сурма”, “Метеор”, “Смолоскипи”, “Юнак”, “Національна думка”, “Державна нація” тощо. Свою необхідність довела й поява підпільної літератури під проводом ОУН. У зазначений період з’являються й нові націоналістичні видання “Голос Нації” (Львів), “Рідний грунт” (Коломия) та “Наш світогляд” (Стрий), що розкривали основи нового громадсько-культурного життя.


Прогресивними періодичними виданнями стали і літературно-мистецькі “Поступ”, “Українське мистецтво” (за редакцією М.Голубця), “Вісник літератури й життя”, журнали з проблем театру й музики, історична та наукова преса, часописи загальнонаціонального спрямування (“Світ”), дослідження, вміщені в історичному журналі “Літопис Червоної Калини” львівського видавничого підприємства “Червона Калина”.


У 30-ті роки ХХ століття просвітницьку місію виконувала галицька жіноча преса, як невід’ємна частина жіночого національно-культурного руху. Активною видавничою діяльністю тоді відзначився “Союз українок”, сприяючи залученню жіноцтва, зокрема селянок, до організованого громадського життя. Виданнями об’єднання були: “Жіноча доля”, “Самостійна думка Української Матері”, “Жіночий голос”, “Нова хата”, “Жіноча воля” тощо.


Асоціація Незалежних Українських митців (АНУМ) інформувала громадськість на шпальтах професійного часопису “Мистецтво”, збірнику “Екслібрис”. Нею видавалися і монографічні дослідження мистецької спадщини та громадсько-культурної діяльності відомих майстрів (О.Кульчицької, Д.Андрієнка, М.Глущенка). 


Корисними виявилися й історико-етнографічні дослідження членів Етнографічного Товариства Підкарпатської Русі (Ю.Головацький, А.Волошин, О.Приходько, І.Панькевич та інші). Дослідження фольклорної спадщини українців проведені С.Людкевичем, Ф.Колессою, О.Роздольським, Р.Герасимчуком. Питання музичного розвитку краю не залишалися осторонь й інших представників мистецького середовища та науковців (З.Лисько, В.Витвицький, С.Лісс).


У видавничій галузі історико-культурного спрямування 30-х років ХХ століття відзначилися праці приватних видавців (І.Тиктор, М.Матчак, М.Таранько), які друкували літературу не лише без допомоги держави, а всупереч її антиукраїнській політиці, грунтуючись виключно на власних зусиллях.   


Огляд загальнокультурного процесу цієї доби знаходимо на шпальтах польськомовних видань, що виходили друком у Львові та Кракові: Jaworski F. “Lwow stary i wczorajszy”, Pappe F. “Historia miasta Lwowa w zarysie”, Terlecki W. “Kultura artystyczna Lwowa”, Zypowska E. “Lwow i Galicja Wschodnia”, Badecki K. “Lwowskie zbiory naukowe i muzucalne”.


Неможливість повноцінної роботи вітчизняної інтелігенції в політичних умовах першої третини ХХ століття призвела до розробки історичних і культурологічних проблем при україномовних кафедрах вищих навчальних закладів за кордоном (Вільний університет та Високий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова (Прага); Українська Техніко-господарська академія (Падєбради); Карловий університет, Український науковий інститут (Берлін).


У період Другої світової війни галицький культурно-мистецький процес став предметом аналізу у розвідках І.Свєнціцького, М.Драгана, Л.Федорович-Малицької, Р.Турина. Культурно-просвітницьку проблематику зламу ХІХ-ХХ століть і першої половини ХХ століття висвітлювали націоналістичні видання УПА: журнали “Інформатор”, “Чорний ліс”, “На чатах”, “За Україну!”, “Шлях перемоги”; газета “Українське слово” з додатком “Література і мистецтво” тощо.


Тиск радянської цензури наклав свій відбиток на теоретичні розвідки у 50-60-ті роки ХХ століття. Несприятливі обставини знову змушували науковців працювати в еміграції (переважно в США, Канаді, Парижі). Актуальним став внесок представників українського мистецького руху (МУР), сформованого у Мюнхені (І.Багряного, Д.Гуменної, Ю.Клена, Ю.Косача, Є.Маланюка, У.Самчука, Ю.Шевельова), що зосередили творчу уяву на піднесенні національного мистецтва за межеми України. Окрему сторінку становить діяльність „мурівців” (О.Добровольської, Й.Гірняка та інших) в Америці, що розгорнулася внаслідок різних обставин припинення роботи в Німеччині. 


У Нью-Йорку видавничою діяльністю відзначилося культурно-просвітницьке Об’єднання українських письменників (ОУП) „Слово” (В.Барка, С.Городинський, І.Качуровський, Ю.Лавріненко, Т.Осьмачка). Помітною за межами України стала діяльність членів Української вільної академії наук (А.Животка, В.Левицького, В.Дорошенка, Д.Дорошенка, Ю.Тимощенка, Є.Пеленського), завдяки праці яких підготовлено „Літопис українського друку на еміграції”, перевидано дослідження „Національна бібліотека Української держави 1923 року”, „Українські рукописні та відбивані часописи”, „Історико-бібліографічний огляд з 1854 року до наших днів” тощо; „Спілки українських організацій Австралії” (СОУА), що виконувала функції своєрідного методичного центру. 


Об’ємними виданнями, що в 50-60-х роках ХХ століття вийшли за кордоном, стали: шести томна енциклопедія “Історії українського мистецтва”, де у четвертому томі видання групою авторів (І.Катрушенко, Є.Горбенко, Я.Нановський, Х.Саноцька) подано панорамний огляд західноукраїнського мистецтва; чотиритомна „Українська мала енциклопедія” (за ред. С.Онацького). Доповнювала загальну теоретичну базу культурологічних досліджень й інформація, вміщена в Енциклопедії українознавства (в 2-х томах) за редакцією В.Кубійовича та З.Кузелі. У Падєбрадах видано книгу „Українська культура” (за ред. Д.Антоновича).


В Україні у цей час над дослідженням галицького живопису та графіки кінця ХІХ – початку ХХ століття працював Я.Нановський. Пізніше - А.В’юник, Г.Островський,  М.Фіголь, М.Ткаченко, хоча й у розвідках оминали питання мистецтвознавчого аналізу та наукових узагальнень.


Критичні праці М.Колесси, М.Гордійчука, С.Грици висвітлили творчу діяльність С.Людкевича. Інформативно-насиченими виявилися й видання, М.Загайкевич, І.Ляшенка, С.Павлишин, Б.Романенчука, В.Щурата.


Зміни у внутрішній політиці СРСР 1970-х років сприяли частковому доступу дослідників до матеріалів спецфондів наукових закладів, бібліотек, діаспори. Тому у працях Н.Асєєвої, М.Горюхіна, І.Дзюби, У.Єдлінської, О.Купчинського, А.Княжинського, О.Кошиця, З.Тажуризіної, С.Ярмуся почала аналізуватися й національна спрямованість у діяльності митців  


Сприятливим часом для історико-культурних досліджень стала сучасна доба. Так на дискусійних моментах поняття “українська національна культура” наголосили О.Баган, Ю.Бадзьо, С.Білоконь, Я.Грицак, А.Карась. Проблеми теорії націй і націоналізму висвітлив Г.Касьянов. Окреслені проблеми є темами публікацій членів видавничого центру Конгресу Українських націоналістів (Я.Стецько, Р.Зварича, Ю.Бойко, П.Дужого). Сучасний аналіз етногенезу та націогенезу українців представили Я.Дашкевич, О.Кульчицький, М.Шлемкевич, Є.Онацький, Б.Цимбалістий.   


Вийшла друком значна кількість праць (Я.Боровський, О.Гуржій, І.Дзюба, О.Забужко, С.Кульчицький, Н.Корнієнко, В.Кравченко, В.Микитась, В.Наулко, В.Ничик, М.Попович, М.Семчишин, В.Скуратівський, В.Смолій, О.Федорук), в яких багатоаспектно висвітлені питання розвитку історії української культури, умов її функціонування у конкретному геополітичному середовищі; історія та проблем розвитку української філософії (В.Горський, О.Козак, Ю.Павленко, М.Лук, Д.Острянін, О.Шило, В.Шинкарук).


Цінні сьогодні дослідження проблем діяльності української інтелігенції як важливого творця і носія “духу” культури (А.Бичко та І.Бичко, Г.Касьянов, Н.Шип, О.Удод та інші). Однак у них фрагментарно, на нашу думку, подана інформація стосовно активізації просвітницької, культурно-громадської діяльності представників літературно-мистецького життя Галичини досліджуваного періоду.


Літературознавчу й мистецтвознавчу базу дисертаційного дослідження становлять розвідки Г.Брилинської-Блажкевич, Ю.Булки, Т.Гундорової, М.Ільницького, А.Іваницького, Л.Кияновської, М.Михайлова, С.Павличко, С.Павлишин, В.Чоповського, З.Штундер й інших науковців, багатовекторність досліджень яких сприяла широкому висвітленню соціокультурної ситуації в Галичині початку ХХ століття, специфіки культуротворчих процесів, стану та перспектив піднесення духовного рівня розвитку українського населення Галичини.


Аналіз джерельної бази засвідчив науково-теоретичну багатоаспектність дослідження (історичний, філософський, культурологічний, мистецтвознавчий, політичний, соціальний аспекти) літературно-мистецького життя Галичини кінця ХІХ – першої третини ХХ століття і дозволяє науковцям ознайомитися із вітчизняними теоретико-практичними надбаннями. Однак оскільки майже всі вони відрізняються дещо узагальнюючим характером, то окремої розробки потребують з’ясування тенденцій і закономірностей впливу соціокультурного середовища на формування національної культури і мистецтва, осмислення світоглядної основи творчості галицьких митців та її відтворення на рівні “портретних” характеристик.  


Другий розділ – “Соціокультурні передумови формування національної свідомості галицьких митців”, що складається із трьох підрозділів, присвячений виявленню впливу соціокультурних факторів на динаміку розвитку національної культури, розгортання літературно-мистецького життя Галичини. У ньому визначено роль національного чинника у процесах формування національного мистецтва.


Ідеї пошуку й обгрунтування сенсу національного буття посідали вагоме місце у спектрі філософських теорій попередніх періодів, адже національний аспект займав і займає донині чільне місце як у культурі кожного народу, так і в творчій діяльності його митців. Філософське бачення поняття “національного” тривалий час (понад 200 років) викристалізовувалося, закладаючи основу для полеміки серед мислителів, і корінням своїм сягає романтичного періоду західноєвропейської культури. Зокрема О.Шпенглер розглядав проблему національної культури як одну із характерних ознак, альфу національної ментальності, одночасно стверджуючи, що саме людина, повсякчасно перебуваючи в активному русі думки, в творчому процесі може наблизитися до пізнання духовної сутності нації, а в плодах своєї праці виявити власну національну самобутність.


Західноєвропейські соціокультурні, морально-етичні й естетичні тенденції ще на початку ХІХ століття знайшли своє застосування на теренах Галичини. Адже наслідувана мислителями Західної Європи категорія “духу нації” особливо захоплювала українських митців, філософів, обумовивши динаміку національно-культурного відродження в середовищі галицької інтелігенції.


Спалах національної свідомості у контексті суспільно-політичних подій сприяв глибокому осмисленню українськими творцями літературно-мистецького життя багатьох понять, включаючи такі як “етнос”, “нація”, “національний характер” і, безумовно, “національна культура”. Окреслені явища характеризували не просто причетність митців до рідної культури, а особливе розуміння ними її ролі в консолідації нації, формуванні її національних інтересів. Особливого значення у літературно-мистецькому процесі Галичини набуло прагнення митців через художню творчість поглибити значення державотворчої ідеї.


Аналіз надбань художньої творчості дав підстави стверджувати, що у досліджуваний період динамічно заявили про себе майстри різних мистецьких напрямів, активізуючи процес пробудження й поглиблення національної свідомості українців, збереження національного характеру етносу, намагаючись трансформувати його духовний світ, використовуючи при цьому кращий досвід європейської культури. Така реакція інтелігенції вплинула на виховання нової, психологічно та духовно сильної української людини з високими шляхетними прагненнями, органічною готовністю до визвольної боротьби та самоствердження народу. Тому вже наприкінці ХІХ століття соціальна арена державотворчих змагань була представлена галицькими громадсько-культурними діячами, які у той час глибоко переймалася інтересами свого народу і розгорнули енергійну діяльність серед українського селянства, вважаючи за необхідне не тільки просвітити останніх, але й довести прибитому злиднями селянинові, що він має політичні права і повинен ними користуватися.


Розгортання визвольних змагань на теренах Галичини в умовах іноземного тиску призвело до усвідомлення творцями літературно-мистецького життя того факту, що в атмосфері становлення політичних націй, їх виокремленості вагоме місце посідає національний чинник. Адже він сприяв організованій діяльності населення, ще у першій половині ХІХ століття зумовивши ідеологічну консолідацію представників “Руської трійці”, “перемиської школи”, а у другій половині ХІХ – початку ХХ століття ставши тією базисною цінністю, що генерувала соціокультурні трансформації суспільства та вплинула на розгортання просвітницьких процесів, зокрема й через літературу і мистецтво. Завдяки активності галицької інтелігенції соціокультурні (у тому числі й мистецтвознавчого спрямування) зрушення у контексті визвольних змагань українців набрали чіткого національного забарвлення. А елементи спадкоємності та передачі досвіду національно-культурної боротьби українців забезпечив органічне поєднання зусиль мистецьких еліт першої половини ХІХ століття, зламу ХІХ-ХХ століть і першої третини ХХ століття.


Зважаючи на суспільно-політичну ситуацію галицьких теренів аналізу потребує й стильова еволюція. Зокрема виокремлення вимагають головним чином романтичні тенденції, що засвідчили підвищення емоційності, чуттєвості автора до вимог народу у полікультурному середовищі, концентрації уваги творчої еліти на особистості, природі художнього світовідчуття індивіда тощо. Окрім того, романтизм вплинув на створення національних мистецьких шкіл, у першу чергу -композиторської, літературної, образотворчої, театральної, до того ж не тільки на теренах Галичини, але й в тих країнах, що також виборювали державну незалежність і право на функціонування національної культури, зокрема чеської, словацької, іспанської, норвезької, фінської.


Поширення романтизму в українському мистецтві ХІХ століття не оминуло жодного із видів художньої діяльності та інтенсивно виявило себе в літературі, музиці, театрі, архітектурі, живописі тощо. Позитивним стало його прогресування в широких демократичних верствах українського суспільства, що заклало міцний духовно-естетичний грунт для культурної боротьби та вплинуло на обговорення національно вагомої проблематики не тільки в мистецьких колах, а й у свідомому студентському середовищі, серед галицького духовенства.


Літературно-мистецька еліта Галичини досліджуваної доби активно долучилася до створення повноцінної національної мистецької школи, аналогічно до діяльності у першій половині ХІХ століття представників “Руської трійці” в літературі (І.Вагилевич, Я.Головацький, М.Шашкевич) та “перемиської школи” в музиці (І.Гушалевич, Т.Леонтович, М.Вербицький, І.Лаврівський).


Художні явища, в основі яких лежали романтичні ідеали, сформували талант низки літераторів (В.Стефаника, Ю.Федьковича, О.Кониського, О.Патрицького, Лесі Українки, О.Кобилянської, О.Лятуринської), композиторів (А.Вахнянина, В.Матюка, О.Нижанківського, Д.Січинського, Й.Кишакевича), художників (К.Устияновича, Ю.Панькевича, І.Труша), які своєю багатогранною творчістю заклали міцне підгрунтя для розвитку національного мистецтва, базуючим фактором якого стала духовна спадщина народу. Ще одним позитивним моментом діяльності митців є піднесення морального та інтелектуального рівнів свідомості місцевого населення (особливо молоді), прищеплення їм естетичного смаку, виховання через літературно-мистецькі зразки патріотичних почуттів, а найголовніше – кардинальна зміна ставлення українців до мистецтва, що в своїй основі містило глибокі національно-політичні засади.


Відтак, соціокультурні передумови, а саме – суспільно-політичний тиск на українців з боку Австро-Угорщини та Польщі, необхідність повернення до вітчизняних духовних традицій, впровадження української мови у культурно-освітнє життя Галичини, заклали основу для демократизації поглядів і формування національної свідомості митців.


У третьому розділі “Національна основа літературно-мистецької творчості Галичини (кінець ХІХ – перша третина ХХ століття)”, що містить три підрозділи, представлено особливості розвитку національної художньої творчості, сконцентровані у спадщині видатних галицьких майстрів – Івана Франка, С.Людкевича, В.Барвінського, Ф.Колесси, І.Труша, О.Новаківського, поетів об’єднання “Молода Муза” - В.Пачовського, П.Карманського, Б.Лепкого, В.Бірчака, М.Яцківа, С.Чарнецького. Адже вони вирізнилися із літературно-мистецького середовища радикальними поглядами на національні проблеми українців та зарекомендували себе як їх універсальні духовні провідники, вписавши народні традиції у загальноєвропейський культурний простір.


Проаналізовано філософські погляди на зміст національної ідеї визначного українського митця, вченого, публіциста й громадського діяча – Івана Франка, який у сучасній мистецтвознавчій, культурологічній, політичній площині розглядається як свідомий будівничий української нації, багатогранна талановита постаттю, яка оцінила історичний масштаб подій своєї епохи, водночас переживши складну світоглядну еволюцію, вболіваючи за долю українського народу, його історію й культуру.


Встановлено, що для І.Франка, як і для більшості тогочасних теоретиків національної ідеї, провідною стала думка, згідно з якою у становленні нації модерного типу вирішальну роль покликана відіграти інтелігенція. І саме в цьому митець вбачав історичний сенс покоління “Молодої України”, яке, на його думку, повинно було сформувати з величезної етнічної маси українську націю.


Доведено, що програмною основою його творчості стали поняття “сильної особистості”, “провідної особи”, здатної пробудити й повести за собою “приспаний” народ (“Каменярі”, “Мойсей”). Відтак – постав образ митця-месії, митця – патріота, який прагнув пізнання національних традицій, як шляху усвідомлення національної належності; використання фольклорних символів і образів, як етнічних архетипів (“Лель і Полель”).


Художня спадщина І.Франка репрезентує нового героя, особу борця, “цілого чоловіка”, який йде до високої ідеї, відрікаючись навіть від особистого щастя (“Захар Беркут”, “Великий шум”, “Панські жарти”, “Перехресні стежки”); критично висвітлює соціально-політичні причини кризи суспільства (“Боа констріктор”, “Борислав сміється”). Цим вона засвідчує еволюцію політичних переконань митця, поглядів на устрій держави та роль провідників у житті етносу. Твори письменника постали з життя нашого народу, формували потужну психологічну чутливість, спрямовану на пробудження “людського духа”, морально-етичний розвиток особистості тощо і тому становлять собою започатковану духовно-інтелектуальну традицію, матеріал для засвоєння нових методологічних і теоретичних концепцій, світоглядно-ціннісних орієнтацій, включених у світовий ідейно-теоретичний контекст доби.


Зміст франкової філософії української ідеї суттєво вплинув на осмислення національної проблематики та художні прагнення представників літературного об’єднання “Молода Муза”. Тому вони (В.Пачовський, Б.Лепкий, М.Яцків, П.Карманський, В.Бірчак, С.Чарнецький) у своїх модерних творах виразили мистецьку свідомість й естетичний смак, враховуючи формотворчі національні чинники. Водночас поети-“молодомузівці” виявили зацікавлення новими європейськими художніми й філософськими ідеями, суттєво збагативши рівень вітчизняного літературно-мистецького процесу.


Симптоматичною ознакою їх творів у контексті українського модернізму, стало визнання величі та живучості “духу предків”, їхньої усюдиприсутності. Процес модерної реінтерпретації старовини у художньому осмисленні митців набув нового, “свіжого” виміру, перетворюючи минуле в інтегральний елемент модерного часу. Тому світогляд поетів-модерністів спонукав до “ревізії” усталених істин, переосмислення традиційного минулого для відкриття у ньому нового інтелектуального, художнього потенціалу, нового простору пізнання й переоцінки цінностей, аналізу історії народної душі тощо.


Доведено, що митці виявили гостру потребу осмислення романтичної традиції й намагалися її (потребу) реалізувати практично. Неоромантизм захоплював українських письменників модерної доби з двох актуальних причин. По-перше, як спроба захисту перед гострою критикою, що молодих митців називала декадентами-занепадниками або (у кращому випадку) символістами, а по-друге, неоромантизм уже самою назвою декларував джерела своєї естетики, тобто – вказував на культурну традицію.


Натхненні романтичною гердерівською ідеєю емансипації національних культур поети занурилися у стихію народної творчості, намагаючись пізнати в ній істинні джерела народного світогляду. Зокрема простежується зв’язок із фольклором у творах Б.Лепкого (“Журавлі”, цикл “На позиченій скрипці”), П.Карманського (“З теки самоубийця”, “Заскоро ви, квіти”, “Цвітом ти мене дарила”, “Кривавий плач України несеться”), В.Пачовського (збірка “Розсипані перли”), С.Чарнецького (“Баркарола”, “Гуцульська пісня”). “Молодомузівці” виступили ідеологами національної доктрини, дбаючи про відповідність модерного художнього мислення “національному духу” народу; їх творчість стала виявом історично зумовленої реакції літературно-мистецького середовища на складні обставини доби.


Полеміка І.Франка із поетами “Молодої Музи” у вітчизняному літературознавстві й мистецтвознавстві сформувала своєрідний “міф” про не сприйняття критиком проявів модернізму. На початку ХХ століття це питання не могло набути обєктивної оцінки, і не тільки тому, що тяжів авторитет самого І.Франка, а через необхідність часової дистанції для його кращого осмислення. Тому сучасні розвідки дозволяють більш критично аналізувати тенденції мистецької діяльності Галичини кінця ХІХ – першої третини ХХ століття, акцентуючи увагу на творчі контакти та світоглядні позиціїі інтелігенції.  Особливості художньої стилістики, еволюція форм естетичного мислення, осмислення ролі української ідеї у націотворчих процесах доби яскраво виокремлюються із творчості визначних галицьких митців – С.Людкевича, В.Барвінського, Ф.Колесси, І.Труша, О.Новаківського. та інших осіб, які не тільки долучилися до розвитку національної музичної й образотворчої культури та її професіоналізації, а й не мислили своєї діяльності поза суспільними процесами. Тому усі вони (і, особливо, С.Людкевич) репрезентували особливий тип митця-громадянина, який зобов’язаний активно втручатися в усі ділянки соціокультурного життя краю, відкривати перспективи подальшого духовного розвитку українців, наголошуючи на його витоках, народній основі, фольклористичних знаннях тощо.


Протягом творчого життя кожен із згаданих авторитетних у музичній й образотворчій сферах митців зарекомендув себе з позицій творців національного мистецтва, співзвучного своєму часові, представників низки по-новаторськи мислячих композиторів і художників. Суттєвими ознаками їх художньої діяльності стало прагнення і в мистецтві, і на суспільній ниві бути громадськими діячами, працювати заради піднесення національної культури, підпорядковуючи творчий потяг до експерименту, радикальніших пошуків висвітлення у мистецько-виразовій системі тих високих ідеалів, що сформувалися під час піднесення українського патріотичного руху.


Ставши провідними постатями, професіоналами-композиторами й художниками вони у всій своїй культурологчній діяльності репрезентували дві основні ознаки: плекання оригінальності й самобутності національного мистецтва, базованого на грунтовному дослідженні вітчизняних традицій та активну взаємодію українських і європейських художніх тенденцій.


Специфічною рисою у творчості митців стала її максимальна наближеність до оригінальних зразків глибоко народного змісту, що виявилася в музиці через обробку народних пісень (в С.Людкевича “Гагілка”, “Чорна рілля ізорана”, “Сонце ся сховало”, “Як ніч мя покриє”, “Там, де Чорногора”, “Ой співаночки мої”, “Зелена ліщина”), а в образотворчому мистецтві через відтворення національного колориту у пейзажних, портретних тощо сюжетах. Окреме місце у творчості С.Людкевича, Ф.Колесси, В.Барвінського посідав й історичний фольклор, представлений обробленими народнопісенними зразками. Ця особливість допомогла їм значно розширити поняття сутності фольклору, продемонструвати значення останнього в розвиткові професійного мистецтва і на практиці довести можливості його художніх трансформацій (що найбільш характерно для С.Людкевича).


Провідні принципи творчості згаданих музикантів і художників тісно пов’язувалися з суспільною проблематикою патріотичного спрямування. Світоглядна позиція, націотворчі погляди митців, відтворені у художніх зразках через звуки і символи, дозволяють наділити їх, як і провідних літераторів доби, зокрема І.Франка, специфічними рисами митця-громадянина, митця-патріота.  Органічно поєднавши різні етико-філософські та художньо-естетичні тенденції доби, зважаючи на суспільне призначення як митця, так і мистецтва, творча інтелігенція Галичини консолідовано заклала основи формування вітчизняного мистецтва на чітко визначених національних засадах. Вони об’єднали власні прагнення та ідеали, пов’язані із піднесенням національних позицій українців, з ідеалами громададсько-культурних діячів кінця ХІХ – першої третини ХХ століття, зокрема вищезгадуваного І.Франка. Через збереження вітчизняних духовних традицій, критичне ставлення до творчості українських митців музиканти й художники довели свою причетність до розгортання процесів національної самоідентифікації українців, характерних для досліджуваного періоду.  

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины