УКРАЇНСЬКА САТИРИЧНА ГРАФІКА У ГАЛИЧИНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ. – ПОЧАТКУ ХХ СТ.: ЕВОЛЮЦІЯ ХУДОЖНЬО-ОБРАЗНОЇ СИСТЕМИ. : УКРАИНСКАЯ сатирическая графика В ГАЛИЧИНЕ Второй половины XIX в. - НАЧАЛА ХХ СТ .: ЭВОЛЮЦИЯ художественно-образной СИСТЕМЫ.

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету і головні завдання роботи, вказано предмет та об’єкт дослідження, його хронологічні й територіальні межі, визначено новизну та практичне значення дисертації, подано інформацію про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі „Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” висвітлено історіографію проблеми, визначено джерельну базу та методологію дослідження.

Щоб розкрити розвиток української сатиричної графіки у Галичині визначено наукову установку, що полягає в такій проекції, коли науковець знаходиться по відношенню до об’єкту дослідження в позачасовій шкалі, виключаючи будь-які ідеологічні нашарування. Предтечами таких поглядів були Г. Сковорода, І. Котляревський. Про це наголошували молоді сатирики з Галичини, підкреслюючи зв’язок різних поколінь (Зільник праць молодецьких, 1884). При дослідженні галицької сатири (С. Фрибес, 1979) було апробовано концепції: М. Бахтіна, що полягала на протиставленні двох культур – вченої, офіційної і народної „сміхової”; В. Кайсера, котрий висунув ідею „поєднання сміху та страху”. Природу сміху досліджували Д. Лихачов (1984) та В. Пропп (1976). Вирішено проблему естетичної значущості альбомної графіки Росії періоду романтизму (А. Корнілова, 1990) - пласти відповідних артефактів становили у Галичині значну частку і включали сатиру.

Вітчизняні науковці оцінювали розвиток сатиричної графіки у Галичині неоднозначно – І. Труш (1905) називав сатиричні видання „Зеркало”, „Комар” „провінціональною мізеротою”, І. Франко (1910), навпаки, виділяв їх, віддаючи першість К.Устияновичу. Цінність представляють публікації художника Е.Козака(1934) щодо процесу творення карикатури.

Етапним явищем у дослідженні історії вітчизняної графіки була монографія В. Касіяна та Ю. Турченка (1961), в котру було включено словник графіків. М. Батіг, А. В’юник, Я. Затенацький („Історія українського мистецтва”,1969) визнавали роль самоуків у розвитку естетики малюнку і культури друку сатиричних журналів. П. Жолтовський (1970) вказував на початки вітчизняного шаржу в аматорській графіці канцеляристів, а також спостерігав елементи сатири - іронію, сарказм в портретах міщан, фамілійної знаті художників Західної України XVI-XIX ст. В. Овсійчук (1967) вважав це особливою місцевою рисою. Про те, що сатиричні мотиви присутні в народній течії українського живопису, писали В. Свєнціцька, В. Откович, у розписах українських дерев’яних храмів – Л. Міляєва, у стародруках – дереворізах-ілюстраціях на соціальні теми – В. Логвин. М. Фіголь бачив корені сатири і в різних видах народного мистецтва. Книга останнього про політичну сатиру в українському мистецтві (1974) є єдиною вітчизняною мистецтвознавчою працею в цій галузі. М. Фіголь виділяв карикатуристів, які боролися проти національного гніту українського народу, за пошук нової художньої форми. Натомість, Є. Демченко у дослідженні сатиричної графіки поч. ХХ ст. надавала явної переваги літературному змісту.

„Українська графіка ХІ-ХХст.”(1994) за ред. А. В’юника виділяє національні засади вітчизняного мистецтва. А. В’юник склав термінологічний словник графіки – актуальними залишаються визначення „сатири” як однієї з форм графічного мистецтва, в якій „негативні риси піддаються гнівному висміюванню” Ці визначення тотожні висловлюванням Б. Віппера (1985). Визначення щодо термінології є й у дослідників історії польської карикатури А. Гурської та Е. Ліпінського - особливу увагу вони приділяли „львівсько-краківським осередкам”, де працювали відомі карикатуристи.

Джерела українсько-польських мистецьких взаємин др. пол. ХІХ -поч. ХХ ст. з’ясувала монографія О. Федорука (1974). Ю. Бірюльов (2002) зародження львівської сецесії пов’язував з розвитком графічного мистецтва і сатири. Дослідженню персоналій художників-сатириків сприяли праці А. Потоцького про А. Гротгера, В. Гушарського, Я. Нановського про творчість К. Устияновича і Ю. Панькевича, О. Федорука, М. Фіголя про Я. Пстрака, О. Ноги про І. Косиніна, Л. Купчинської про Т. Копистинського, О. Сидора про Я. Струхманчука. З допомогою культурологічного підходу „Історія української культури” (В. Рубан, 2006) розглядає персоналії митців-сатириків.

Інтерес до сатиричної графіки входив у сферу зацікавлень етнографів, істориків, філологів та дослідників журналістики, зокрема: І. Левицького, І. Франка, В. Гнатюка, А. Животка. Сучасні науковці Т. Батенко, П. Баб’як, Л. Сніцарчук, М. Романюк, М. Галушко, В. Мацежинський, Е. Скорупа, І. Чорновол, Т. Крижовський акцентують увагу на гострій соціальній тематиці сатиричних малюнків, пов’язаних за змістом і актуальних для сьогодення.

Методологія дослідження сатиричної графіки передбачає історико-мистецьку реконструкцію жанру в контексті українського образотворчого мистецтва з урахуванням особливостей суспільного життя у Галичині.

У другому розділі „Громадсько-політичне та культурне життя Галичини другої половини ХІХ ‑ поч. ХХ ст. очима українського художника-cатирика” викладено фактори розвитку сатиричної графіки в контексті історичних подій і світоглядних змін у суспільстві.

2.1. Історичний контекст і соціокультурні особливості. У Галичині майже дві сотні років не велося тривалих кровопролитних воєн, а тому віддзеркалення європейських подій у галицькому інформаційному полі набувало перебільшених форм. Під впливом ідей Т. Шевченка, підтриманих галицькими народовцями, оновлюється ідея нації - українцем можна бути не лише за походженням, а навіть за покликанням.

2.2. Об’єкти сатири і мотивація висміювання та критики. Причиною творення сатиричних образів було багатство життєвих колізій у політичній і в культурній сферах, у побуті суспільства. До характерних об’єктів галицької сатири належали: політика австрійської влади та українське національне відродження - висміювання москвофілів, народовців-українофілів та полонофілів, консерваторів і радикалів, економічні негаразди, висміювання соціальної структури галицького суспільства через призму стереотипів міжетнічних відносин, порядки в Росії, на Балканах, в західноєвропейських державах, релігійні діячі (греко- і римо-католики, православні), емігранти, мистецька богема, побут та мораль обивателів.

2.2. Суб’єкти сміху, критики і реалізація сатиричних ідей. При аналізі творчості і світобачення суб’єктів висміювання важливим було відношення ображених на критику. Сатирику загрожувала юридична відповідальність з боку ображеного, який міг бути представником влади. Серед сатириків були художники з академічною освітою, напівпрофесіонали (за В. Прокоф’євим), аматори, вихідці з аристократії та інтелігенції, самоуки. Запорукою реалізації сатиричної ідеї було її оформлення у форматі видання  - обкладинка, ілюстрації, шрифт і особливості багатомовного суржику текстових супроводів. Галицька сатира висміювала широкий спектр проблем від дріб’язкового міщанства до псевдопатріотизму.

У третьому розділі „Від соціально-побутової до політичної сатири у графіці Галичини (середина ХІХ – початок 90-х рр. ХІХ ст.)” визначаються основні етапи розвитку сатиричної графіки періоду позитивізму в контексті еволюційних змін в образній структурі.

3.1. Сатирична графіка пізнього романтизму. Європейська сатира досягла яскравого розвитку в період романтизму, особливо це було пов’язано з поширенням ілюстрованої сатиричної преси. У Галичині це явище стало актуальним у серед. 60-х рр. ХІХ ст., однак і в більш ранній період сатирична графіка розвивалась у формі аматорського і професійного рисунку у приватних альбомах, зокрема: львівської акторки А. Ашпагерової (Шарж Ю. Коссака на мистецтвознавця Я. Болоза-Антонієвича (Театральний музей у Варшаві), шляхетських родин Гусаревських , Морачевських (ЛННБ). Для графіки таких альбомів характерним було рисування швидких начерків з натури. Подібне стосувалося й ілюстрування А. Вахнянином, Дуткевичем, рукописної молодіжної сатиричної преси українських народовців. Темою їхньої сатири був і побут, і політика.

В ілюструванні друкованої сатиричної преси характерним було створення складних композицій, котрі передавали об’єм, перспективу. Тематика цих ілюстрацій охоплювала українсько-польські стосунки, проблеми засилля російського самодержавства, австрійську політику у Галичині. Знаковим сатиричним ілюстрованим часописом був „Страхопуд” (Відень, 1863-68 рр.) Редактор І. Левчак з художниками створив автопортретний образ Страхопуда, використавши досвід малювання страхопудів А. Гротгера та ілюстраторів рукописної преси.

Оригінальність і самобутність „Страхопуда” визнавали польськомовні сатиричні часописи „Chochlik”, „Szczutek”. В останньому В. Леопольський висміював старе галицьке міщанство (Образи Каласантая, пана Артура, Кізі). Художник послуговувався художніми прийомами, характерними для класицизму і романтизму – гра світла і тіні, витончений штрих, який створює об’ємність. Інтелектуальні засади сатири полягали в існуванні скептичного сміху старого і мудрого Страхопуда, та дитячого наївного сміху Хохлика, Смігуса і Щутека.

3.2 Пленерний рисунок і народна течія в галицькій сатиричній графіці. Еволюція від довготривалих насичених малюнків, продуманої композиції до імпровізаційного малювання крапкою, лінією для передачі руху була наслідком естетично-світоглядного переосмислення мистецьких і життєвих цінностей. Прикладом еволюції в естетиці рисунку була творчість митців-сатириків у львівських часописах „Страхопуд” і „Szczutek”. У першому автором ряду карикатур (1872-73 рр.) на урядовців і релігійних діячів був монограміст „ИМЛ”. В його роботах відчувається вплив академічної композиції, використовується експресія начерку і художні прийоми народного лубка – грубуватий, комічно спотворюючий анатомію рисунок.

Гострота і різкість лінії та штриха характерна для більшості ілюстрацій часопису „Szczutek”. Таким чином С. Сидорович створив оригінальні образи Галичини у вигляді української селянки, а також Росії - величезного ведмедя. Досягненням художників часопису “Szczutek” було створення карикатур на галицького намісника А. Голуховського та образу Австрії у вигляді бабусі.

Ілюстрації чернівецького часопису „Лопата”(1876 р.) зображали події на Буковині, Балканах і в Галичині. Найвиразніші належать Прокопу. Художник показував паразитування окремих прошарків: безголів’я військових та депутатів галицького і буковинського сеймів, споювання суспільства євреями-корчмарями. Прокоп застосовував грубий примітивний рисунок, щоб підкреслити простоту ідеї наївного сміху, а щоб виразити цинізм героїв високої політики використовував елементи академічної композиції.

Пленерний рисунок і народна течія існували в сатирі майже окремо. Вони протиставлені одна одній навіть у творчості окремих художників, які не обмежувалися малюванням у певній манері, а змінювали формально-технічне рішення в залежності від змісту для підсилення художньої образності.

3.3. Образна структура у графіці поч. 80-х рр. ХІХ ст.: сатира часописів „Страхопуд”, “Szczutek”, „Зеркало”. Вирішення проблеми синтезу різноманітних образних характеристик з врахуванням технологічних особливостей стало важливим завданням галицької сатири 80-х рр. ХІХ ст. Художники використовують прийоми сатири - гротескові пропорції фігур персонажів, зокрема це застосовували відомі ілюстратори часопису „Страхопуд” О. Кузьма та Т. Демків. Їхні роботи вирізнялися сатирою на політику Росії, Німеччини, на папство, полонофілів.

Часопис „Зеркало”, у якому співпрацювали І. Франко, В. Нагірний став символом „сміхового” відображення громадсько-політичного життя. Галерея образів постійних рубрик була зразком художньо-інтелектуальної діяльності редактора К. Устияновича. Ці образи можна поділити на темні, насичені, з глибокими тональними переходами, близькі до академічної манери, та світлі, виконані лаконічними лініями і штрихами, інколи витончено, як у японській гравюрі, інколи грубо і примітивно, наслідуючи дитяче малювання. Перші переважали у виданні, формували його обличчя і символізували консерватизм (Ми, Лазуїти, Микита Хрунь, Патріотник), другі служили акцентом, виділяли екстравагантних осіб (Золотий хлопець, Пафнутій Болячка). К. Устиянович створював і автопортретні образи (Вичоса).

Моралізаторство залишалося основною інтелектуальною стороною сатири. Проте оптимізм об’єднував негативних і позитивних героїв. Графіки-сатирики у багатотиражній пресі і в рукописній в тематичному плані дотримувалися еволюційної лінії - від соціально-побутової до політичної сатири. Таке явище прослідковується у часописах „Страхопуд”, „Лопата”, „Зеркало”. Збільшення кількості політичної сатири у графіці супроводжувалося суспільно-політичною диференцієзацією. Проте це не означало занепаду побутової сатири - у др. пол. ХІХ ст. побутовий аспект часто розглядається в контексті політичних подій.

У мистецькому плані еволюція характеризувалася переходом від об’ємно-просторової графіки до площинної, розвитком індивідуалістичного світосприймання. Мова сатири полягала у системі поєднань художнього ритму і контрасту, поєднання дисонуючих форм в пов’язаних змістом об’єктах, які б загалом давали цілісність. Трудомістке накладання сітки штрихів по формі предметів змінилося висвітленням графічної палітри і перевагою лінійного рисунку. Посилилася роль контуру, чіткого і грубого, як у народному мистецтві, і тонкого, розмитого, як у пленерній графіці. Такі художні засоби дозволяли добиватися яскравих протиставлянь у висміюванні життєвих негараздів.

У четвертому розділі „Місце і функції сатиричної графіки у мистецьких процесах Галичини (кінець 1880-х рр. – 1914 р.)” розглянуто художні аспекти структуризаційних процесів у жанрі, пов’язаних з проявами сатири у різних видах графіки, з стилістичними змінами та змінами характеру висміювання періоду раннього модернізму-сецесії.

4.1. Рефлексії раннього модернізму: зміни в стилістиці графіки сатиричних часописів „Зеркало”, „Страхопуд”, „Śmigus”, „Liberum Veto”.

Художники-ілюстратори часописів народовського спрямування „Зеркало”, „Стріла” здійснили значний внесок в розширення тематичного ряду і збагатили художню форму - поширення набули багатосценічні серійні карикатури. Ілюстратори Т. Романчук, В. Геппен, С. Томасевич, Б. Комар висміювали негативи москвофільства і полонофільства.

Ілюстрування москвофільського часопису „Страхопуд” у кінці 80-х рр. ХІХ – поч. ХХ ст. надавало перевагу саркастичному тону, площинному і лінійному рисунку. Залучені до ілюстрування Т. Копистинський, В. Геппен, В. Луцик, В. Любчак створили карикатури на полонофілів і українофілів, галицького намісника К. Бадені, агресивність Німеччини.

Втома публіки від моралізаторства вплинула на характер ілюстрування, на зміну самої ідеї сатири, коли головним завданням стало виявити своє, чуже, нічиє, висміяти рутину, а не ділити світ, як раніше, умовно, на добрий і злий.

Виразником філософії нової сатири наприкінці 80‑х рр. ХІХ ст. стає львівський часопис „Śmigus”. Головна постать - Смігус був уособленням Обливаного Понеділка – народного свята. Тематика сатири – звичайний обиватель і богема, а також культ шанування жінки. У часописі співпрацювали відомі художники. Т. Терлецький вирішував проблеми взаємодії плями і світла, висміював міщанську мораль. Я. Кручевський зображав побут галицьких євреїв. Вплив карикатур М. Гарасимовича полягав у формуванні гротескового образу українського бунтівника ХХ ст. на противагу образу мирного русина-селянина ХІХ ст.

Внесок ілюстраторів львівського часопису „Liberum Veto” К. Сіхульського, Ф. Паутша, К. Фрича та інших у розвиток сатиричної графіки у Галичині був значним і пов’язувався з пропагуванням модерністських ідей. В художній стилістиці сатиричної графіки стала переважати декоративність і площинність.

4.2. Сатирична графіка часописів „Комар”, „Шершень”, „Жало”, молодіжних рукописних часописів в обороні українськості. Мистецька спадщина багатьох рукописних видань української молоді, зокрема „Підліток”, „Гайдамака” свідчить, що інтелектуально-мистецький потенціал творців становив своєрідну субкультуру аматорського світу. Цей світ існував поряд зі знаковими для Галичини друкованими часописами „Зеркало”, „Комар”, „Жало”, київським „Шершнем”, де працювали професіонали. Вони створювали нові образи, наприклад символ неосвіченості Темноту (Є. Турбацький, Я. Пстрак, Я. Струхманчук), відображали міжнародні політичні події, зокрема у Росії під час революції 1905-1907 рр. Професіонали залежали від поступу репродуктивних технік, початківці користувалися недорогими матеріалами . Однак їх об’єднували пошуки нових форм виразності, а в політичному аспекті - відстоювання українських самостійницьких ідей.

4.3. Сфери прикладання сатиричних образів в ілюструванні щоденної преси, художньої літератури, реклами, плакату, поштівки, в рисунках приватних альбомів. Впливовість сатиричних ілюстрованих періодичних видань була значною - на поч. ХХ ст. і щоденні газети стали розміщувати ілюстрації на титулах. Їхній характер був пов’язаний з текстами статей, які розповідали про трагікомічні події. Зокрема, часопис „Wiek Nowy” ілюстрував М. Гарасимович.

У сфері ілюстрування художньої літератури побутує трагікомічність, її риси з’являються в ілюстраціях Т. Копистинського до казок І.Франка , знаходять втілення в ілюструванні лірики Ю. Панькевичем („Акорди”), елементи сатири з’являються в дитячій літературі (О. Кульчицька, І. Косинін). Елемент комічності стає популярним у плакаті, в рисунках приватних альбомів, у розв’язанні сюжету рекламної сценки у періодиці. Специфіка сфер прикладання сатиричних образів розширяла функціональні можливості, розвивала художню естетику графіки.

4.4 Художньо-естетичні особливості сатиричної графіки Галичини у контексті українського образотворчого мистецтва. Однією з особливостей розвитку образотворчого мистецтва на початку ХХ ст. було те, що в складних процесах оновлення системи образно-виражальних засобів образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва сатирична графіка відіграла роль певного каталізатора, зважаючи на її демократизм. При у взаємопов’язаності різних жанрів і видів мистецтва, сатирична графіка ставала грунтом для запровадження художньо-естетичних новацій в живописі, скульптурі, декоративно-прикладному мистецтві. Разом з тим існував зворотній процес інспірацій окремих сюжетів та художніх прийомів з сучасного станкового мистецтва у ілюстративну графіку сатиричної преси.

ВИСНОВКИ

Специфіка поєднання сатири і графіки в рамках окремого жанру образотворчого мистецтва передбачала естетично-моральну потребу суспільства емоційного самовираження. Ця потреба була пов’язана з явищами демократизації та особливостями менталітету мешканців регіону. Ключем для визначення феномену галицької сатири стали питання національної ідентичності чи європейської збірності. Характерним було те, що місцеві особливості не суперечили європейським орієнтирам в сенсі культурного розвитку Галичини. Це стосувалося і вітчизняної сатиричної графіки.

Серед характерних рис сатиричної графіки як мистецького явища є:

·Утвердження сатиричної графіки у Галичині в період другої пол. ХІХ– поч. ХХ ст. як окремого жанру образотворчого мистецтва.

·Фольклорність сатиричних образів – перехід образів сатиричної графіки у фольклор. Поширена анонімність та автографи у формі народних прізвиськ серед суб’єктів-творців сатири дозволяє зробити висновки, що сатирична графіка була відображенням народної сміхової культури у Галичині.

·Трансформація художньої форми, де поєднувалися прийоми академічного рисунку, натурного начерку, своєрідності народної течії у сатиричній графіці, а також стилістики давнього українського мистецтва дозволяє зробити висновки про вироблення синтезованих форм образотворчості у сатиричній графіці.

·Моралізаторський характер перебільшення при висміюванні. Іронічне, саркастичне, а в період раннього модерну і цинічне, одночасне висміювання і популяризація якогось героя чи явища свідчило про багатогранність у вирішенні завдань сатиричної графіки .

·Порівняння об’єктів сатири у формі протиставляння виявилося актуальним у творенні образної структури сатиричної графіки, яке ґрунтувалося на протиставленні негативного і позитивного, прекрасного і потворного, на більш тонких характеристиках, наприклад, у межах висміювання протиставляння комічних дурнувато-страшних образів (поліцаї, пияки, невдахи-політики) хитрувато-добродушним (корчмарі, банкіри, успішні політики).

·Еволюція образного світу сатиричної графіки Галичини охопила значний період вітчизняної та європейської історії мистецтва від пізнього романтизму середини ХІХ ст. до модернізму поч. ХХ ст. Супроводжувалися ці явища висміюванням у сатирі романтиків, а пізніше і модерністів. Причому в художньо-технічному плані використовувалися чи пародіювалися особливості того чи іншого напряму чи стилю. Це відобразилося в природі зміни світогляду об’єктів та суб’єктів сатири, стилістики графіки, що характеризувалося проявом індивідуальності.

·Сатирична графіка виявилася пов’язаною з різними сферами прикладання – станкова графіка, плакат, ілюстрування художньої та дитячої літератури, преси, поштівок, календарів, різноманітних упакувань передбачали використання елементів шаржу.

Історико-функціональний аналіз суспільних та мистецьких процесів у Галичині через призму досягнень сатиричної графіки посприяв глибшому розумінню епохи, її зламів в період революції 1848 р. і з початком першої світової війни, етапів боротьби за автономію Галичини, за створення Української держави поруч зі змаганнями за створення Польщі.

Отже, розглянуті в дисертації специфіка і розвиток сатиричної графіки у Галичині другої пол. ХІХ – поч. ХХ ст. та одержані в результаті дослідження висновки дають підставу для розуміння особливостей розвитку українського мистецтва в цілому. Сатирична графіка була особливим жанром мистецтва, який віддзеркалював багатогранність суспільно-політичного життя та вітчизняної культури і пропагував нові мистецькі форми. Важливим висновком є визнання художньо-естетичної рівнозначності та взаємопов’язаності вітчизняної побутової та політичної сатиричної графіки.