ІДЕАЛЬНЕ ТА ЕТАЛОННЕ В СИСТЕМІ КАТЕГОРІЙ МУЗИЧНО-ВИКОНАВСЬКОГО МИСТЕЦТВА



Название:
ІДЕАЛЬНЕ ТА ЕТАЛОННЕ В СИСТЕМІ КАТЕГОРІЙ МУЗИЧНО-ВИКОНАВСЬКОГО МИСТЕЦТВА
Альтернативное Название: ИДЕАЛЬНОЕ И эталонное В СИСТЕМЕ КАТЕГОРИЙ МУЗЫКАЛЬНО исполнительского искусства
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються мета і завдання, об’єкт і предмет дослідження, його теоретико-методологічні засади; формулюються положення, що становлять наукову новизну роботи, розкривається її теоретичне та практичне значення, наводяться дані про публікації, апробацію та структуру.


У Розділі І „Теоретико-методологічна та джерельна база дисер-таційного дослідження” досліджуються поняття „ідеальне” та „еталонне” в межах філософсько-естетичної науки, а також здійснюється аналіз із культу-рологічної та соціологічної точок зору з метою виявлення закономірностей їх виникнення й функціонування в сучасному мистецтві, в тому числі й музично-виконавському. Розділ містить 3 підрозділи.


У підрозділі 1.1. „Філософсько-естетичне підґрунтя понять ”ідеаль-не” та ”еталонне” розглядається специфіка функціонування понять „ідеал”, „ідеальне” в теорії музично-виконавського мистецтва, здійснюється їх переве-дення з площини загальнофілософської, загальноестетичної та культурологічної в площину аналізу понять теорії музично-виконавського мистецтва; з опорою на соціологію до наукового інструментарію музикознавства вводиться поняття „еталон”.


Подібно до інших видів діяльності людини, в основі здійснення специфіч-них творчих процесів у сфері музичного мистецтва – продукування музичних творів, виконавських версій та їх сприйняття – лежить універсальний механізм трансформації ідеального у форми його матеріального втілення (опредметнення та розпредметнення). У результаті такої матеріалізації ідеаль-ного з’являються мистецькі феномени, явища, об’єкти, процеси, важливою особливістю яких є здатність до одночасного поєднання протилежностей – ідеального й матеріального, технічного й образного, раціонального й емо-ційного. Природа мистецьких ідеалів має водночас ідеальне походження й матеріальне підґрунтя, оскільки вони виникають на основі мистецьких феноменів, що реально існують, хоча й несуть у собі ідеальний зміст, який отримав певну форму вираження засобами того чи іншого виду мистецтва. Отже, причиною формування нових мистецьких об’єктів в індивідуальній творчості може виступати як абстрактний уявний ідеальний образ, так і конкретний мистецький твір, явище, акт, що набуває значення еталонного, перетворюючись на взірець для наслідування.


Поняття ідеалу в мистецтві не слід змішувати з поняттям еталону. Якщо ідеал у структурі художньої творчості виступає як мета мистецької діяльності, то еталон являє собою міру відповідності продуктів музично-виконавської діяльності їх ідеальному прообразу. Еталонне в музичному мистецтві взагалі та в музично-виконавському зокрема є важливим інстру-ментом оцінки, порівняння, зіставлення, протиставлення, моделювання мис-тецьких форм.


У підрозділі 1.2. „Спроба конкретизації існуючих проектів катего-ріальних основ теорії музично-виконавського мистецтва”, спираючись на дослідження, присвячені аналізу музично-виконавського мистецтва, ми вико-ристовуємо категорію еталонного як інструмент розгляду механізму об’єктивації ідеального в композиторській та виконавській творчості.


Принцип відтворення є засадничим у теорії наслідування, що виникла на основі дослідження здатності людини до символічного зображення в мистецтві явищ та об’єктів дійсності. У широкому смислі він відповідає суті композиторської творчості як форми відображення образів навколишньої дійсності із залученням специфічних категорій музичного мистецтва – музич-ного твору, стилю, жанру тощо.


Опредметнення ідеального у формах діяльності людини було спів-віднесено із основними стадіями здійснення процесу композиторського й виконавського різновидів художньої інтерпретації. Наведений підхід дозволив сформулювати такі положення:


-    композиторська творчість і виконавський процес її реалізації в „живому” звучанні можуть тлумачитись як послідовні стадії процесу матеріалізації ідеального в артефакти музичної діяльності – музичні твори, зафіксовані в нотному тексті, та різноманітні версії їх інтерпретації, виконані „вживу” або записані на технічні носії;


-    специфіка виконавської творчості пов’язана з об’єктом опредмет-нення – музичним твором у текстологічній та фонологічній формах побутування (нотний текст, виконавські версії), який водночас є матеріальною формою, що втілює ідеальний образ;


-    відповідно до механізму опредметнення ідеальних образів у формах людської діяльності обидва види творчості розподіляються на дві послідовні стадії:


а)  перша відбувається в свідомості митця і пов’язана з адаптацією уявного ідеального образу, що опредметнюється, до комплексів виражальних засобів, які складають специфіку наведених видів музичної творчості;


б)  друга – є актом безпосередньої реалізації ідеального образу в мате-ріальний продукт (у даному випадку – музичний текст у вигляді графічної системи, звукозапису або виконання);


-    на обох вищезазначених стадіях опредметнення ідеального в музично-виконавському процесі важливу роль відіграє послідовність еталонних образів, які складають коло естетичних уподобань виконавця, сформоване протягом його життя шляхом досвіду сприйняття, оцінки та аналізу музики, окремих традицій та установок виконавських шкіл, за допомогою яких відбувалося становлення як особистості майбутнього інтерпретатора, так і особливостей його виконавського стилю, а також прийнятих в певному професійному середовищі еталонів виконавства.


У підрозділі 1.3. Звукоідеали виконавства в системі категорій музично-виконавського мистецтва” встановлено, що під час формування індивідуальних інтерпретаційних моделей виконання, окремих виконавських версій та традицій виконавського мистецтва важливу роль відіграють звуко-ідеали виконавстваобрази досконалого виконання, що виникають в уяві музикантів як зразкові взірці. Аналіз виконавської практики, здійснений крізь призму усвідомлення критеріїв естетичної оцінки об’єктів музично-виконавського мистецтва, надав можливості для визначення еталонної виконавської версіїструктурованого у вигляді звукозапису індивідуального виконання музичного твору, що відповідає звукоідеалам, узагальненим у виконавській практиці. Дослідження природи звукоідеалів виконавства – інтерпретаційних моделей виконання, еталонних виконавських версій, типів виконавської інтерпретації тощо – дозволило визначити, що в процесі їх утворення та функціонування важливу роль відіграють узагальнені в суспільній свідомості образні структури – жанрово-стильові еталони виконавства.


У межах підрозділу концепція утворення й функціонування жанрово-стильових еталонів у музичному виконавстві розкривається в наступних позиціях:


-    жанрово-стильовий еталон виконання – образ, що містить у собі внутрішню діалектику ідеального й матеріального: в ньому поєднуються уявлення про ідеальний стан матеріальних параметрів виконання музичного твору, отримані інтерпретатором у процесі попереднього слухацького досвіду;


-    структуру такого образу складає поєднання уявлень про матеріальні складові виконання – конкретні комплекси виконавських засобів, засто-совувані в музичному виконавстві для вираження різних жанрово-стильових ознак. Уявлення про жанрову основу музичного твору складає константну сторону еталонного образу виконання (наприклад, жанр сонати), в той час, як уявлення про стиль його викладення може змінюватися (наприклад, роман-тична соната, класична соната);


-    через розкриття інтонаційного образу музичного твору шляхом адаптації його виконавських параметрів до класичних (канонічних) моделей жанру, стилю, звуку, жанрово-стильовий еталон може використовуватися на практиці в якості моделі для побудови нових музичних інтерпретаційних версій;


-    жанрово-стильовий еталон як звукоідеал, канон, зразок для наслі-дування є важливим критерієм майстерності у виконавській школі, що в умовах сучасної музики дозволяє зорієнтуватись у багатоманітності підходів до її інтерпретації. В полі емпіричних характеристик виконавства жанрово-стильовий еталон виступає ефективним інструментом узагальнення, необ-хідним для аналізу виконавських процесів сходження до майстерності.


Таким чином, жанрово-стильовий еталон визначається нами як уста-лений у виконавській практиці цілісний образ виконання музичного твору, заснований на поєднанні стабільних (жанрових) і варіативних (стильових) елементів та підпорядкованій їм системі виконавських засобів музичної виразності.


Розділ 2 – „Жанрово-стильові еталони виконавства як передумова формування актуальних типів виконавської інтерпретації” – складається з двох підрозділів, де здійснено типологію виконавської інтерпретації віолончельної музики на основі теоретичного аналізу виконавських традицій ХХ–ХХІ ст. з опорою на жанрово-стильові еталони виконавства.


Підрозділ 2.1. Історичний тип виконавської інтерпретації у віо-лончельному мистецтві ХХ–ХХІ столітьвключає дослідження тенденцій до інтерпретування музичних творів на основі жанрово-стильових еталонів як квінтесенцій історичних виконавських традицій.


Значне зростання технічної майстерності як окремих виконавців, так і фахових виконавських шкіл упродовж століття, з одного боку, та вдоско-налення й автоматизація технічних засобів фіксації музики – з другого, сприяли глобалізації музично-культурного простору, що стимулювало процеси розповсюдження еталонних виконавських версій шляхом тиражування аудіо- й відеоносіїв, стандартизації традицій музично-виконавських шкіл, форму-вання типів інтерпретації у світовій професійній музично-виконавській практиці. Відтак, саме дослідження процесу поширення матеріальних носіїв, які утримують у собі ідеальний зміст – записів еталонних виконань – дозволяє у ХХ ст. простежити: а) характер утворення жанрово-стильових еталонів виконавства на основі узагальнення в колективній думці еталонних виконавських версій; б) формування на їх основі типів виконавської інтерпретації як форм узагальнення виконавських інтерпретаційних версій, орієнтованих на певні  жанрово-стильові еталони виконання.


Використання жанрово-стильового еталону, заснованого на традиціях виконавства тієї чи іншої історичної доби, як інструменту порівняння, вияв-ляється також ефективним у формулюванні основних типів виконавської інтерпретації – історичного, авторського та змішаного – на матеріалі такої галузі музичного виконавства, як мистецтво віолончельної гри ХХ ст., де, однак, сповна проявляються загальні положення інструментального виконавства.


Відтак, історичний тип виконавської інтерпретації відображає класи-фікацію найхарактерніших виконавських засобів і прийомів, які зберігають стильові особливості різних епох в історії розвитку музичного виконавства. Найбільш вживаними в межах історичного типу є барокова, класична та романтична форми виконавської інтерпретації, побудовані шляхом уза-гальнення найтиповіших стильових рис. У ХХ ст. ознаки постмодернізму проявляються у виконавській творчості як принцип змішування жанрово-стильових складових цих форм, а також у процесі використання характерних стильових ознак одного історичного періоду для інтерпретації творів інших музичних епох.


У підрозділі 2.2. „Специфіка утворення альтернативних типів виконавської інтерпретації у віолончельній творчості в контексті доби постмодернізму” здійснено аналіз сучасного музичного мистецтва з си-нергетичних позицій. Зокрема, встановлено, що його структурні складові знаходяться у рухомому стані, набуваючи різного образного змісту в залежності від характеру обміну інформацією всередині самої музичної системи та залучення до неї елементів інших соціальних утворень. Резуль-татом цього є безперервне збагачення образного змісту музики з одного боку та виникнення і розвиток нових мистецьких феноменів як форм його втілення з другого. Такий підхід уможливив розгляд музично-виконавського мистецтва сучасності як відкритої системи, в якій відбуваються активні процеси, пов’язані з вільним співіснуванням і змішуванням різних виконавсь-ких ідеалів в одному контекстному середовищі, де одночасно відстежуються тенденції як до руйнації їх традиційних значень, так і до структурування розрізнених елементів у нові форми.


У цьому контексті встановлено, що для формування традиції інтер-претування музичних опусів сьогодення потрібно декілька умов: певний час для осмислення твору, наявність декількох його виконавських версій, здатність виконавців абстрагуватися від домінуючих у ХХ–ХХІ ст. форм історичного типу виконавської інтерпретації. Тому на етапі роботи над новим музичним твором, позбавленим певних історичних (жанрово-стильових) ознак, найбільш доцільним є звернення до авторського типу виконавської інтерпретації, якому притаманні пряма (виконання творів безпосередньо автором, чи за його співучасті) або опосередкована (залучення автора як консультанта, його коментарі, усні або письмові вказівки тощо) форми.


На межі ХХ–ХХІ ст. актуальним стає змішаний тип виконавської інтерпретації, процес утворення якого простежується на внутрішньому й зовнішньому рівнях взаємодії елементів системи виконавського мистецтва та культури сьогодення. Для цього типу виконавської інтерпретації характерним є застосування двох видів виконавської техніки поєднання традицій – полістилістичної (змішування різних виконавських традицій) та анексійної (приєднання виражальних засобів інших видів мистецтва).


Принцип застосування полістилістичної техніки в музичному виконавстві полягає у змішуванні елементів систем музичної виразності, зорієнтованих на різні жанрово-стильові еталони. Подібні тенденції не притаманні вико-нанню музичних творів минулого, оскільки естетика виконавських шкіл ХХ ст. в якості еталонного виконання творів пропонує чистоту стилю і не сприймає полістилістичність, багатовекторність пошуків у виконавстві як актуальну техніку побудови їх виконавських версій. Класичне виконавське мислення тяжіє до забезпечення цілісності виконання музичного твору шляхом опори на певний (найчастіше – стилістичний) об’єднуючий фактор. Тому, в межах сучасного змішаного типу виконавської інтерпретації музичних опусів полісти-лістична техніка є швидше винятком із правил, хоча наявність численних талановитих виконавських версій свідчить про утворення нового типу виконавської інтерпретації.


Цікавим способом побудови оригінальних виконавських версій наприкінці ХХ ст. стає залучення до традиційних виконавських прийомів виражальних засобів різних видів мистецтва (танець, театр, кінематограф, аудіо-, відеоряди тощо), часто анексійного характеру, з метою створення нового арт-об’єкту – образу-носія нової традиційності. Застосування такого роду техніки може позначитися на зміні ролі музичного виконавства, яке гіпотетично має два напрями розвитку: а) втрати статусу домінуючого засобу вираження, зміни функціонального призначення, перетворення на прикладний фактор-тло в контексті загальної композиції; б) включення до нового синтезу мистецтв, спрямованого на розширення й збагачення об’єктивних якостей дійсності, потенційно відображених у концентрованому змісті мистецьких творів.


Розділ 3. „Особливості застосування актуальних типів виконавської інтерпретації у віолончельному мистецтві ХХ–ХХІ ст.” включає апробацію теоретичних положень дослідження на матеріалі сольної віолончельної музики у двох підрозділах.


У підрозділі 3.1. „Сюїти для віолончелі соло Й.С. Баха в контексті розвитку історичного типу виконавської інтерпретації” здійснено порів-няльний аналіз еталонних виконавських версій Шести сюїт для віолончелі соло Й. С. Баха, записаних відомими виконавцями ХХ ст. Дослідження традиції інтерпретування бахівських опусів не є випадковим і визначається тією роллю, яку відіграють ці твори у репертуарі видатних музикантів сучасності. Перш за все, цикли Й.С. Баха є еталонним зразком жанру сюїти. Більш ніж двохсотрічна історія їх існування надає достатні можливості для здійснення типології інтерпретації на основі узагальнення жанрово-стильових еталонів виконання, що виступають запорукою застосування різних комплексів засобів музичної виразності, сформованих відповідно до історичних традицій виконавства. Це дозволило виявити в ХХ ст. три домінуючі форми їх вико-навської інтерпретації:


-    барокову (А. Билсма, П.Віспелві, Б. Пергаментщиков, Н. Харнон-курт), що виникла в останній третині ХХ ст. В основі – ідея відновлення барокового музикування (імпровізаційність, застосування орнаментики, вільне трактування тексту) та барокового інструментарію (відтворення властивостей старовинних інструментів сучасними засобами: відсутність шпилю, засто-сування жильних струн, нетемперований стрій тощо);


-    класичну (А. Наварра, П. Тортельє, П. Фурньє, М. Ростропович), яка сформувалась у першій половині ХХ ст. і довгий час домінувала у вико-навській практиці. Ознаки класичного виконання – високий рівень технічної майстерності, текстологічність як тип мислення і як тип виконання, дина-мічна співрозмірність, симетрія та гармонія в організації музичного тексту твору, раціональний підхід до вибору засобів музичної виразності (система класичної артикуляції);


-    романтичну (П. Казальс, Ж. дю Пре, О. Князєв, Й. Ма), що мала ши-роке розповсюдження на початку ХХ ст. та набула нового витку популярності в останні його десятиліття. Їй притаманні такі ознаки, як тяжіння до романтичного ідеалу звуку, розвиток тембру (підсилення ролі лівої руки, застосування різних видів вібрато), психологізація, тенденція до наскрізного об’єднання, в окремих випадках – превалювання індивідуального стилю виконавця над жанрово-стильовими особливостями музичного твору.


У музичному виконавстві кінця ХХ – поч. ХХІ ст. твори минулого все частіше інтерпретуються у рамках змішаного типу. Прикладом залучення не музичних засобів виразності до техніки виконання є експеримент у творчості американського віолончеліста Й. Ма (створення відеоряду; залучення танців-ників, артистів театру, фігуристів до процесу виконання сюїт).


У підрозділі 3.2. „Актуальні типи виконавської інтерпретації віолончельної музики ХХ століття” здійснено характеристику найбільш вживаних у віолончельному мистецтві типів виконавської інтерпретації сучасності.


Як було виявлено шляхом аналізу сучасних тенденцій композиторської творчості, що тяжіє до музичних експериментів, більшість виконавських версій будується в межах авторського типу інтерпретації, оскільки музичний текст подібних творів, найчастіше, потребує детальних особистих коментарів автора щодо особливостей артикулювання, агогіки тощо.


Аналіз актуального шару еталонних виконань віолончельних творів ХХ століття дозволив визначити знакові для цієї творчої галузі опуси, до яких відносяться Симфонія-концерт С. Прокоф’єва, як кульмінаційний твір в процесі еволюції віолончельного концерту та Соната для віолончелі соло З. Кодаї, як вершина розвитку традиції сольного музикування.


У роботі розглядаються дві еталонні виконавські версії Симфонії-кон-церту для віолончелі з оркестром С. Прокоф’єва (1952 р.) – М. Ростроповича й О. Рудіна. У першій – має місце поєднання ознак авторського типу вико-навської інтерпретації (М. Ростропович є фактичним співавтором твору) з класичною формою історичного різновиду. В цей же час виконання О. Рудіна містить яскраві ознаки орієнтації на романтичний жанрово-стильовий еталон.


Аналогічним чином аналіз інтерпретаційних версій Сонати для віолон-челі соло З. Кодая ор. 8 (Й. Ма, Я. Штаркер), написаної у 1915 р. як сміливий авторський експеримент, в якому поєднуються численні ознаки різного стильового спрямування, підтвердив універсальність застосування у виконавсь-кій практиці історичного типу інтерпретації. Встановлено, що виконавську версію Й. Ма було побудовано на основі романтичного жанрово-стильового еталону, в той час, як виконання Я. Штаркера носило явний „класикоцент-ризований” характер (по О. Соколову).


 


ВИСНОВКИ


 


„Ідеальне” та „еталонне” відіграють ключову роль у процесі формування категоріальної структури теорії музично-виконавського мистецтва. Вони дозволяють систематизувати теоретичні поняття, які розкривають специфіку музично-виконавської діяльності та художньої інтерпретації у музичному мистецтві і тим самим сприяють ефективному застосуванню цих понять у цілісному аналізі музичного виконавства та його складових.


На підставі проведеного дослідження було зроблено такі висновки:


1.  В результаті аналізу методологічних досліджень, присвячених роз-робці системи категорій теорії музично-виконавського мистецтва встановлено, що вона знаходиться у стані формування і не має чіткої ієрархічної побу-дови. Більшість дослідників розташовують у її центрі категорію художньої інтерпретації як інструмент аналізу, за допомогою якого розкриваються значення структурних елементів системи музичного виконавства.


2.  Введення до теорії музично-виконавського мистецтва універсальної категорії ідеального дозволило розглянути художню інтерпретацію як родову ознаку музичного виконавства з позицій метатеорії, що уможливило спробу розкриття онтологічних основ музично-виконавського процесу, в тому числі, феноменів відтворення і самої художньої інтерпретації.


3.  На основі залучення категорії ідеального в роботі було здійснено аналіз музичного виконавства як виду діяльності, сутністю якої є опредмет-нення та розпредметнення ідеального у форми його матеріального вираження. Стадіальність виконавського процесу розглянуто у відповідності до етапів опредметнення ідеального, на основі чого виділено дві основні фази: утво-рення ідеального образу виконання і моделювання його інтерпретаційної версії в уяві виконавця; реалізацію її на практиці.


4.  Встановлено, що на усіх етапах виконавської творчості, спря-мованих на реалізацію інтерпретаційної моделі виконання, важливу роль відіграють еталони виконавства, побудовані як форми узагальнення звуко-ідеалів у виконавській практиці. Для розкриття особливостей їх функціонування у музично-виконавському процесі в теорію музичного виконавства введено категорію „еталонного”.


5.  Розроблено та структуровано ряд понять теорії музично-виконавсь-кого мистецтва, зокрема: еталонна виконавська версія (структуроване у вигляді звукозапису індивідуальне виконання музичного твору, що відповідає звукоідеалам, узагальненим у виконавській практиці), жанрово-стильовий еталон виконавства (усталений у виконавській практиці цілісний образ виконання музичного твору, заснований на поєднанні стабільних (жанрових) і варіативних (стильових) елементів та підпорядкованій їм системі вико-навських засобів музичної виразності) та тип виконавської інтерпретації (форма узагальнення виконавських інтерпретаційних версій, орієнтованих на певні жанрово-стильові еталони виконання), що є формами звукоідеалів музичного виконавства (образів досконалого виконання, що виникають в уяві музикантів як зразкові взірці).


6.  Досліджено функціонування жанрово-стильового еталону виконавства як інструменту аналізу актуальних типів виконавської інтерпретації ХХ–ХХІ ст. Цей перспективний напрям осмислення музично-виконавського спадку дозволив встановити наявність щонайменше трьох типів виконавської інтер-претації – історичного, авторського та змішаного, а також їх форм.


7.  Доведено, що запропонована в роботі типологія виконавської інтер-претації музичних творів є важливим етапом у процесі становлення підходів до вивчення характеру видозмін у сучасному музичному виконавстві, ознакою якого є одночасне співіснування традицій та еталонів виконання різних музичних епох. У час тотального змішування жанрів, стилів та форм різних видів творчості типологія, здійснена на основі жанрово-стильових еталонів виконання, дозволяє узагальнити виконавські традиції і спрогнозувати шляхи розвитку нової традиційності музичного виконавства, що можна віднести до перспективних напрямків подальшого дослідження.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины