ХУДОЖНЄ ЖИТТЯ КАТЕРИНОСЛАВА – ДНІПРОПЕТРОВСЬКА КІНЦЯ ХІХ – ХХ СТОЛІТТЯ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!
Сработали прекрасно, нервы железные. На хамство и угрозы отреагировали адекватно и с пониманием. Можете пользоваться услугами сайта.


Название:
ХУДОЖНЄ ЖИТТЯ КАТЕРИНОСЛАВА – ДНІПРОПЕТРОВСЬКА КІНЦЯ ХІХ – ХХ СТОЛІТТЯ
Альтернативное Название: Художественная жизнь ЕКАТЕРИНОСЛАВА - ДНЕПРОПЕТРОВСК КОНЦА XIX - ХХ ВЕКА
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, її хронологічні та територіальні межі, мету і завдання роботи, об’єкт, предмет і методи наукового дослідження, наукову новизну та практичне значення результатів, надано інформацію про їх апробацію.


У першому розділі «Стан наукової розробки теми, джерела та методика дослідження» проаналізовано вивченість теми в науковій літературі, розглянуто джерела та застосовані методи дослідження.


У підрозділі 1.1 «Огляд літератури» показано, що початок вивченню художнього життя України, хоч і іншого, ніж в нашому дослідженні періоду, було покладено відомим українським вченим-мистецтвознавцем П.Жолтовським в монографії «Художнє життя України ХVІ – ХVІІІ ст.» (1983). І хоч Катеринослав на той час ще не існував, але ця праця важлива для нашого дослідження своїм концептуальним підходом: в ній вперше художнє життя України розглядається як історико-культурне явище, відзначене яскравою національною своєрідністю.


Услід за цим протягом другої половини 1980-х – початку 2000-х рр. було захищено декілька дисертаційних праць, присвячених художньому життю в окремих українських регіонах - Харкові (А.Півненко), Півдні України (Н.Сапак), Львові (О.Семчишин-Гузнер), Івано-Франківську (І.Чмелик).


Окремим елементам художнього життя в Україні присвячена монографія Ю.Турченка «Київська рисувальна школа», статті С.Шевельова з історії художньої освіти в Одесі, наукові дослідження Л.Соколюк з історії харківської художньої школи та С.Нікуленко про становлення художньої освіти в Україні в 1917-1941 рр., Л.Савицької про розвиток художньої критики в Україні у другій половині ХІХ – початку ХХ ст., У.Мельникової про художні об’єднання України 1920-х – початку 1930-х рр. У своїй фундаментальній монографії «Мистецька освіта в Україні середини ХІХ - середини ХХ ст.» Р.Шмагало зупиняється, головним чином, на західному регіоні, але виходить за часові межі попередників.


Деякі питання, пов’язані з художнім життям окремих регіонів України, побіжно розглядаються в узагальнюючих фундаментальних наукових виданнях, зокрема ІVVІ т.т. шеститомного видання «Історії українського мистецтва», що вийшло друком у 1960-1970-х рр., у тритомнику, створеному В.Овсійчуком, С.Черепановою та Д.Крвавичем (2003) та у ІV і V т.т. п’ятитомної історії українського мистецтва (2006-2007).


Втім у науковій літературі зустрічаються лише окремі відомості, дотичні до нашої теми. Перші згадки про існування художньої освіти в Катеринославі у ХІХ ст. знаходимо в роботі Н.Молєвої та Е.Белютіна, які у 60-ті рр. ХХ ст. досліджували розвиток російської художньої школи кінця ХІХ – початку ХХ ст. та її вплив на становлення художньої освіти у тогочасній російській провінції. На роль діяльності передвижників у розвитку художнього життя в Катеринославі звертається увага в роботі П.Говді та О.Коваленка «Передвижники і Україна» (1978). У другому томі монографії В.Рубан, присвяченій українському портретному живопису (1984), подаються деякі факти щодо творчої діяльності художника-педагога Ф.Рєпніна-Фоміна, який викладав у катеринославській чоловічій гімназії. Втім більш повно його педагогічна та творча діяльність розглядається в дисертаційній роботі Л.Соколюк, яка досліджувала історію харківської художньої школи (1986).


З демократизацією суспільного життя у кінці 1980-х рр. зростає інтерес до культури регіонів. Помітно активізується пошукова робота науковців Дніпропетровського історичного музею та Дніпропетровського національного університету, спрямована на вивчення недооцінених явищ історії культурного життя краю. Наукові розвідки С.Абросимової, О.Аліванцевої, В.Бекетової, Н.Капустіної, В.Лазебник, М.Мирошніченка, В.Савчука, С.Світленка, М.Чабана, Л.Чурилової та ін. певною мірою доповнюють відомості більш ранніх публікацій щодо розвитку художнього життя регіону.


Корисні для нашого дослідження доповнення і уточнення щодо історії формування колекцій ДХМ наведені Л.Тверською в статті, вміщеній в альбомі художніх творів, що зберігаються в цьому музеї (2001), та пізніших публікаціях. Самобутню сторінку місцевого художнього життя відтворює альбом (2001) з репродукціями творів петриківського розпису з фондів ДХМ і ДІМ. Рідкісні фотоматеріали творів з фондів ДІМ ім. Д.Яворницького та приватних колекцій відтворені в науково-популярному виданні місцевих істориків-краєзнавців «Дніпропетровськ: минуле і сучасне» (2001). Втім в ньому мають місце фактологічні помилки.


На початку 1990-х рр. зростає увага до митців, творчість яких раніше не визнавалась через невідповідність офіційній ідеології, розпочинається легалізація мистецтва молодих. Важливі матеріали для створення цілісної картини художнього процесу наводяться у виданні 2005 р. «Художники Дніпропетровщини» (авт. колектив: Л.Богданова, О.Годенко, Л.Тверська). Подано часом маловідомий ілюстративний матеріал, але вкрай стислі статті містять неточності.


При вивченні загальних тенденцій розвитку художнього життя в окремих центрах України доводилося звертатися до монографій та дисертаційних досліджень, присвячених цій проблемі в російській провінції. Втім важливішим для нашого дослідження стало наукове видання І.Свириди, присвячене художньому життю Польщі (1978), в якому вона розглядає це явище як складову частину загального процесу формування польської нації і національної культури.


При визначенні підходів, які існують в спеціальній науковій літературі щодо вивчення художнього життя як специфічної проблеми особливої уваги заслуговують дослідження російських вчених-мистецтвознавців Г.Стерніна та В.Лапшина. Перший виділяє найважливіші явища, аналізуючи їх в окремих розділах нарисового характеру, другий дотримується хронологічного принципу, який в чистому вигляді навряд чи доречний при співвіднесенні із завданнями нашої роботи. Історіографічний огляд показав, що наявні публікації лише частково торкаються обраної теми дисертаційної праці і підтвердив необхідність проведення дослідження в обраному напрямі.


У підрозділі 1.2 «Джерельна база і методика дослідження» зазначено, що специфіка обраної теми з її широкими хронологічними межами зумовила необхідність звернення до різноманітних документальних матеріалів – як до періодичних видань другої половини ХІХ – ХХ ст., що знаходяться в наукових бібліотеках України (Київ, Харків, Дніпропетровськ) та Росії (Москва, Санкт-Петербург), так і до архівних джерел в центральних державних архівних сховищах – історичному та вищих органів влади й управління України (Київ), Дніпропетровської області (Дніпропетровськ), Російському державному архіві літератури й мистецтва (Москва). Окрім публікацій періодичної преси та архівних документів, залучались матеріали з музеїв – художнього, історичного ім. Д.Яворницького та сім’ї Фадєєвих-Ган-Блаватської (Дніпропетровськ), Московського державного художньо-промислового університету ім. С.Г.Строганова (Москва) і приватних колекцій.


Серед архівних джерел та публікацій ХІХ – початку ХХ ст. слід виокремити, перш за все, різноманітні офіційні документи: статути й періодичні звіти товариств, каталоги, а також краєзнавчі збірники, статті в періодиці, в яких висвітлюється історія розвитку Катеринослава, діяльність громадських товариств та окремих особистостей, деякі факти з музейного життя, художньої освіти тощо. Важливим джерелом інформації для сучасних дослідників є конкурсні звіти, статути громадських організацій і товариств, які містять дані про їхню діяльність та засновників, мету і шляхи реалізації. Міцним підґрунтям для різних уточнень та реконструкції окремих явищ художнього життя в місті, особливо арткритики, складу учасників художніх виставок та представлених на них творів стали відповідні публікації в часописах «Екатеринославские губернские ведомости», «Приднепровский край», «Южная заря», «Вестник юга», «Днепровская молва», «Екатеринославский юбилейный листок», «Аргонавти», «Звезда», «Нове мистецтво» та ін. Деякі важливі відомості знайдені в тогочасних статутах та звітах громадських організацій і товариств.


Значна кількість нових даних допомогла створити міцну фактологічну базу дослідження, а виявлені в музейних зібраннях мистецькі твори, а також їх втрачена частина, репродукована в періодиці, склали ілюстративну частину роботи.


Методологічною основою дослідження стали принципи історизму та системного підходу до висвітлення явищ мистецького життя регіону на основі комплексного використання джерел. З методів наукового аналізу використовувались, перш за все такі, як систематизація фактологічного матеріалу, його класифікація, періодизація. Формування певних мистецьких традицій, дослідження взаємозв’язку традицій і нових впливів не могло обійтись без порівняльного аналізу у його типологічному аспекті. Компаративний метод застосовувався і при вивченні специфіки художнього життя Катеринослава - Дніпропетровська в контексті загальних процесів мистецького розвитку. При розгляді художніх творів - метод мистецтвознавчого образно-стилістичного аналізу. У зв’язку з тим, що коло творів, що аналізувались, включали значний символічний пласт, де часто символічні образи не відповідали традиційним смисловим схемам, доводилося звертатись до іконографічного методу як першої стадії тлумачення образу, переходячи до іконологічного. У відновленні характеру мистецьких виставок особливе значення надавалось методу історичної реконструкції.


У загальнотеоретичному осмисленні проблем, порушених в дисертації, автор спиралася як на наукові праці провідних дослідників мистецьких процесів в Україні ХІХ – ХХ ст. – П.Білецького, О.Голубця, П.Жолтовського, О.Лагутенко, М.Мудрак, В.Овсійчука, О.Петрової, В.Рубан, Л.Соколюк, О.Тарасенко, О.Федорука, Р.Шмагала, Р.Яціва та ін., так і на дослідження російських авторів, які порушують загальні проблеми культури та образотворчості ХХ ст. – М.Бахтіна, К.Дьоготь, О.Морозова, В.Полєвого, Д.Сараб’янова, Н.Степанян, Г.Стерніна, О.Якимовича та ін.


У другому розділі «Художня освіта» проаналізовано розвиток мистецької освіти в Катеринославі – Дніпропетровську наприкінці ХІХ – ХХ ст. як важливого фактору розвитку художнього життя регіону, а також творчість окремих митців-педагогів та їх учнів у контексті художніх процесів досліджуваного періоду.


У підрозділі 2.1 «Становлення та еволюція художньої освіти в Катеринославі в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.» показано, що основи художньої освіти, як одного з важливих елементів художнього життя в Катеринославі, були закладені ще наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. в системі тогочасної загальної середньої освіти. Головну роль в цьому відіграв випускник Санкт-Петербурзької академії мистецтв Ф.Рєпнін-Фомін, який викладав у Катеринославській чоловічій гімназії (1804-1815). Сам Катеринослав тоді ще не був значним культурним центром, як, наприклад, Харків. В Харківському університеті (засновано 1805 р.) склалися кращі умови для реалізації художньо-педагогічного таланту Ф.Рєпніна, що і посприяло його переїзду до столиці Слобожанщини.


З розвитком Катеринослава як важливого промислового центру України у другій половині ХІХ ст. виникла потреба в художньо-промисловій освіті, що ставало характерною ознакою часу. З метою розв’язання цієї проблеми у місті за підтримки Санкт-Петербурзької академії мистецтв у жовтні 1870 р. була заснована благодійна установа «Громада опікування жіночою освітою в Катеринославі», при безкоштовних школах якої з 1894 р. працювали рисувальні класи, що відігравали помітну роль у поширенні елементарної художньої та художньо-промислової освіти серед жіноцтва міста. Тут, як і в першому реальному училищі (відкрито з 1875 р.), викладали такі відомі митці, як П.Окулов, З.Стефанський. Педагогічна праця цих фахівців неодноразово відзначалася радою Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. Отже, протягом ХІХ ст. в місті були закладені необхідні підвалини для розвитку художньої та художньо-промислової освіти.


На початку ХХ ст. основним напрямом художньої освіти став художньо-промисловий. Підготовка художника для промисловості та розповсюдження елементарної художньої освіти серед населення міста стали головною метою художньо-технічних курсів, заснованих у 1909 р. з ініціативи художньої комісії Катеринославського наукового товариства, очоленої вихованцем Санкт-Петербурзької академії мистецтв М.Моргуновим. Він та митці з ґрунтовною професійною освітою (М.Сапожников, В.Коренєв, В.Шохін й ін.) викладали на курсах рисунок і живопис, поширюючи в регіоні професійну художню культуру, укріплюючи його художнє середовище. А особиста участь названих професіоналів у художніх виставках, влаштування виставок робіт учнів пожвавлювали і збагачували художнє життя міста.


Вперше проаналізовано діяльність Катеринославської філії Строганівського художньо-промислового училища – художньо-ремісничої навчальної майстерні О.Долгової, відкритої в 1907 р. Важливим принципом педагогічної системи майстерні стала спрямованість на відродження самобутніх традицій української культури в жіночих ремеслах. Вироби, створені ученицями філії, користувались великим попитом серед населення міста. Перший успіх прийшов на Південноросійській (1910 р., Катеринослав) виставці, коли майстерню за доцільну постановку навчального процесу і високу якість представлених виробів було нагороджено малою срібною медаллю. Цей успіх неодноразово підтверджувався схвальними відгуками знавців, зокрема А.Бенуа та директора Строганівського училища М.Глоби щодо виставок у Петрограді та Москві. Майстерня проіснувала до початку 1930-х і була однією з ланок на шляху становлення дизайнерської освіти в регіоні.


Певну роль у розвитку художньо-технічної освіти в місті відіграли й архітектурно-художні курси, відкриті у 1913 р. й очолені техніком-архітектором С.Бейліним. З часом вони стали базою, на якій зросла Придніпровська державна академія будівництва та архітектури. В період становлення цього навчального закладу в першій половині ХХ ст. спеціальні дисципліни тут викладали відомі митці й архітектори – С.Грузенберг, Б.Володимирський, С.Тамарін, Л.Красносельський, Г.Теннер та ін., які внесли вагомий внесок у створення міцної школи рисунку й архітектури в регіоні.


У підрозділі 2.2 «Творчість художників-педагогів у контексті стильових зрушень доби» показано, що у кінці ХІХ відмінними ознаками мистецького процесу в регіоні стали консерватизм, запізніле сприйняття нових тенденцій. Місцеві митці, як правило, займались педагогічною діяльністю, були вихованцями Петербурзької академії мистецтв і знаходились під визначальним впливом передвижників. У їх творчості отримали розвиток релігійний живопис, портретний та пейзажний жанри. На початку ХХ ст. лірико-поетичний образ природи, як основна модель в українському мистецтві, поширюється в пейзажах катеринославських живописців В.Коренєва, С.Піскарьова, П.Порубаєва, І.Горбоносова та ін., головною і найулюбленішою темою яких стало зображення величі Дніпра, ландшафтів міських околиць, багатих яскравою історією та героїчним минулим. Розширюється діапазон емоційних характеристик, застосування колориту.


У контексті стильових зрушень доби в українському мистецтві на початку ХХ ст. особливе місце серед катеринославських митців займає маловивчена на сьогодні творчість М.Сапожникова. Аналіз його доробку, зокрема символістських серій, показав, що його живопис і графіка збагатили мистецтво модерну в Україні, відобразивши як і твори Ю.Михайліва, гіркі передчуття чутливої душі художника в умовах суспільно-історичних потрясінь, демонструючи новий спосіб усвідомлення часу, людини і Всесвіту, людини і духовності.


У підрозділі 2.3 «Формування мережі художньої освіти в місті в ХХ ст.» увагу зосереджено на аналізі особливостей утвореної різноступеневої системи фахової художньої підготовки в Дніпропетровську.


Особливо важливою подією в еволюції мистецької освіти в Дніпропетровську у першій половині ХХ ст. стало заснування 1925 р. спеціальної художньої профшколи. І хоча в 1920-ті рр. у Києві, Харкові, Одесі вже діяли вищі мистецькі навчальні заклади, а в Катеринославі відкрилось лише училище середнього типу, тим не менш це було серйозним зрушенням в художній культурі міста. Справжній розквіт Дніпропетровського державного художнього училища припадає на другу половину ХХ ст. В цей період з його стін вийшло, отримавши професійну освіту, більше двох тисяч випускників. Чимало з них продовжили навчання в українських та російських вишах, стали відомими майстрами. Серед них скульптори В.Бородай, О.Олійник, В.Зноба, Б.Климушко, Д.Красняк, В.Литвинов, В.Дубінін, В.Небоженко, К.Чеканьов; живописці В.Пузирков, Є.Жердзицький, Г.Чернявський, Ф.Шевченко, А.Ткач, В.Шкуропат, С.Фоменок, М.Боровський, Ф.Клименко, Г.Соколенко, П.Бондаренко; графіки О.Данченко, В.Шевченко, М.Родзін, Б.Свердлов, Ю.Корякін; художники-монументалісти І.Моргунов, В.Данилов та інші; провідні дніпропетровські митці: М.Кокін, А.Потапенко, В.Ерліх, В.Щедрова, Л.Вітковський, А.Пікуш, талант яких розквітнув в училищі. Тут навчалися П.Корецький, В.Хитриков, С.Кошовий, В.Амельченков, Р.Звягінцев та багато інших митців, які свій творчий шлях продовжили в різних містах Радянського Союзу. Створивши міцне художнє середовище у місті, активізувавши виставкову діяльність своїх вихованців, училище у другій половині ХХ ст. стало осередком формування локальної художньої школи і справжнім центром художнього життя міста. А твори його колишніх учнів Ф.Гуменюка, В.Макаренка, А.Ткаченка, О.Бородая, В.Скрипки, О.Голосія та ін., представлені на міжнародних виставках, здобули широке визнання у світі.


З 1997 р. у контексті міністерських реформ, спрямованих на укрупнення навчальних закладів, ДДХУ стало відділенням Дніпропетровського театрально-художнього коледжу після об’єднання з місцевим театральним училищем.


Вперше розглянуто діяльність заснованої в 1945 р. Дніпропетровської дитячої художньої школи, яка є однією з провідних в системі початкової художньої освіти в Україні та її філії в уславленому центрі народного розпису – Петриківці (утвореної в 1958 р.), що сьогодні має статус самостійного навчального закладу.


У кінці ХХ ст. зроблено перші кроки у формуванні повної мережі художньої освіти в місті – від початкової до вищої. У 1995 р. в Дніпропетровському національному університеті було відкрито спеціальність «Образотворче мистецтво», а в 1998 – «Дизайн». Нині ці галузі вищої освіти (художня та дизайнерська) знаходяться в стадії становлення.


У підрозділі 2.4 «Від соцреалізму до опозиції у творчості педагогів та вихованців ДДХУ» показано, що в результаті характерного для провінції послаблення офіційних нормативів у мистецтві за радянських часів у живописі дніпропетровців стає очевидним збільшення «питомої ваги» пейзажу у станковій картині і розширення можливостей пейзажного жанру. Загальна панорама пейзажного живопису характеризується різноманіттям індивідуальних стилів і почерків (М.Кокін, А.Потапенко, С.Фоменко, А.Ткач, В.Матюшенко, В.Горбаченка, В.Ерліх та ін.). Поширенню активності цього жанру в регіоні посприяла і наявність у творчому колективі, що склався головним чином з художників-педагогів та їх вихованців, яскравої особистості одного з видатних пейзажистів України, народного художника Г.Чернявського. Зображення природи у їх творчості вийшло за межі втілення поетичного чуття та ліричного настрою, як це було у попередників на початку ХХ ст. Пейзаж ставав приводом для інтелектуального роздуму, часом наділявся ускладненим психологічним характером.


Не залишився Дніпропетровськ осторонь неофіційної художньої опозиції, що за доби застою найактивніше проявляла себе в столичних центрах. Неординарним явищем в мистецтві регіону стала творчість ряду вихованців Дніпропетровського художнього училища, що являла опозицію соцреалізму і скеровувалась у бік відродження та визнання у світі новітнього українського мистецтва (В.Падун, О.Бородай, Г.Чернета, В.Самохвалов, В.Скрипка, О.Нем’ятий та ін.). Характерними для їхньої творчості ставали відмова від натуралізму, звернення до національних архетипів, традицій авангарду, перехід до умовного зображення форм. Орієнтиром для місцевих нонконформістів багато в чому стали нині відомі у світі вихованці ДДХУ Ф.Гуменюк, В.Макаренко, С.Портнов, О.Ткаченко та ін.


У творчості дніпропетровців пострадянського періоду спостерігається відкритість сучасного світосприйняття до надбань національної української спадщини (В.Корнєв, Л.Сизова, А.Онищенко) і до різноманітних стильових тенденцій – експресіонізму (Л.Антонюк, В.Сосна), абстракціонізму (С.Юшков, В.Бузмаков), сюрреалізму (В.Городиський, О.Рєзник) та ін., що є характерною ознакою доби постмодернізму.


У третьому розділі «Музейне будівництво, виставки та художня критика» досліджено музейну та виставкову діяльність, а також становлення і розвиток художньої критики в регіоні в кінці ХІХ – ХХ ст.


У підрозділі 3.1 «Приватне колекціонування як передумова становлення музейної справи в місті» на основі вперше зібраних і проаналізованих автором розпорошених відомостей про місцевих колекціонерів показано, що в регіоні, як і в інших культурних центрах України, з початку ХІХ ст. міцнішає інтерес до збирання старожитностей. Визначну роль у цій справі відіграла О.Фадєєва – одна з найосвіченіших жінок часу. Її домашній музей, що налічував сотні одиниць предметів нумізматики, фалеристики та ін., включав і твори образотворчого мистецтва, якими були портрети представників князівської лінії Долгоруких та французького дворянського роду дю Плюссі, нащадком яких була О.Фадєєва.


Наголошується, що приватні колекції губернатора міста (він же один із засновників Одеського Товариства історії і старожитностей у 1839 р.) А.Фабра та директора училищ Катеринославської губернії і місцевої чоловічої гімназії Я.Грахова склали перше в місті музейне зібрання, відкрите для публічного відвідування в 1849 р. Крім нумізматики, рукописів і стародруків, старовинної зброї, церковного начиння, предметів археологічних знахідок та етнографії, значну частину експонатів являла колекція кам’яних скульптур кочових народів («кам’яних баб»), яка і сьогодні є найбільшою в Україні.


Одним з перших приватних публічних музеїв не лише в Україні, але й на теренах Російської імперії був музей старожитностей катеринославського юриста, відомого громадського діяча та дійсного члена Одеського товариства історії і старожитностей О.Поля. Відкритий у 1887 р., він розмістився в чотирьох кімнатах власного помешкання засновника. О.Поль сам займався вивченням і популяризацією свого зібрання, на наукових принципах побудував експозицію. Серед відвідувачів були як учні навчальних закладів, міська інтелігенція, так і фахівці-науковці з інших регіонів.


Колекція налічувала більше 4,5 тис. найменувань археологічних пам’яток, включаючи ювелірні вироби грецьких майстрів доби Перикла та IV ст. до н.е., предмети зі скіфських курганів, а також історичні документи, експонати з етнографії тощо. Крім того, до складу збірки входила велика колекція предметів образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва: картини, гравюри, старовинна порцеляна, емалі, камеї, геми тощо.


В другій половині XIX ст. колекціонування в місті знайшло послідовників. Предмети релігійного мистецтва склали основу колекцій П.Проніна, декоративно-ужиткового мистецтва – предводителя дворянства Катеринославської губернії М.Урусова, орієнтального – підприємця В.Левенсона, козацької старовини – фольклориста Я.Новицького, портрети українських гетьманів – голови Державної Думи Росії М.Родзянка.


Особливу роль у розвитку колекціонування як основи подальшого музейного будівництва в Катеринославі відігравав приват-доцент Московського університету, автор багатьох праць з історії запорізького козацтва, власник багатої колекції козацьких реліквій Д.Яворницький, запрошений в 1902 р. Катеринославським науковим товариством на посаду директора майбутнього музею з історії культури краю. Завдяки його авторитету вченого-історика та активній діяльності у 1905 р. під час проведення у місті ХІІІ археологічного з’їзду працювала виставка з предметів названих вище колекцій та місцевих храмів, які після закриття з’їзду стали експонатами упорядкованого Яворницьким музею. Він став одним з перших збирачів і дослідником творів петриківських майстрів. Дослідження показало, що графіка і малярство у зібраннях катеринославських колекціонерів займало досить скромне місце.


У підрозділі 3.2 «Шляхи комплектування та особливості колекцій Дніпропетровського художнього музею» проаналізовано історію створення цього музею, джерела комплектування та склад його колекцій.


Показано, що визначну роль у заснуванні ДХМ (1914) відіграли голова художньої комісії КНТ М.Моргунов та князь М.Гедройц, зусиллями яких втілювалась в життя ідея організації провінційних художніх музеїв. В дореволюційній колекції ДХМ переважали твори російських та українських художників, творчість яких перебувала під впливом передвижників, що було характерною ознакою часу та певною мірою відображало інтереси мецената і художника М.Гедройца, пов’язані з популяризацією вітчизняного мистецтва.


Протягом ХХ ст. зібрання ДХМ збагатилося творами образотворчого мистецтва українських художників з фондів історичного музею. Серед експонатів, переданих в 1920-ті р. за ініціативи Д.Яворницького, були картини С.Васильківського, Й.Олешкевича, В.Орловського, К.Крижицького, Д.Бурлюка та ін., в 1950-ті рр. надійшли твори провінційного портрета катеринославських майстрів, колекції оригінальних жанрових творів народних художників та народної картини «Козак-Мамай», які залишились у зібранні ДІМ після закриття ХІІІ археологічного з’їзду (1905). Поповнення колекцій художнього музею в 1920-х рр. здійснювались за рахунок надходжень з Державного музейного фонду, інших музеїв. В 30-ті роки розпочалася, а у другій половині ХХ ст. набула регулярного характеру робота з комплектування фондів сучасних митців образотворчого та декоративного мистецтва Придніпров’я. В результаті цих зусиль особливої цінності та різноплановості набула колекція унікального мистецтва петриківського розпису, яка містить на сьогоднішній день роботи всіх поколінь народних художників.


Крім того, за докорінно змінених політичних умов в країні після 1917 р. обов’язковою стала практика формування фондів сучасного радянського мистецтва. Незважаючи на те, що колекція післяреволюційного мистецтва за різноманітністю жанрів та кількістю прізвищ найбільш чисельна, вона не віддзеркалює у повній мірі всю складність художніх процесів в країні. Дніпропетровське музейне зібрання творів радянського мистецтва 20-30-х рр. ХХ ст. невелике у порівнянні зі столичними колекціями, втім цінне. Незважаючи на присутність у його фондах таких творів, як «Зимова місячна ніч» І.Бродського, «Час. Колаж», «Людина з рибою», «Маяк у Сенді Гук» Д.Бурлюка, «Натюрморт» І.Грабаря, «Дама в чорному» Б.Григор’єва, «Ваги» П.Кончаловського, «Чаювання» В.Коровчинського, «Біля домни» Л.Крамаренка, «Краєвид з церквами» А.Лентулова та ін., вони лише фрагментарно розкривають складний розвиток нового мистецтва, тим не менш являють важливе доповнення до столичних колекцій.


З середини 1980-х рр. музейне зібрання поповнилось персональними колекціями творів провідних майстрів Дніпропетровщини: М.Котляревської, М.Кокіна, Г.Чернявського, А.Ткача, А.Потапенка, В.Горбаченка, В.Ховаєва, В.Матюшенка, Ф.Клименка В.Ерліха, М.Родзіна та ін. Завдяки переосмисленню в 1990-х рр. загального мистецького процесу та легалізації «неофіційного» мистецтва до музею потрапили як пожертвування кращі твори місцевих митців Л.Антонюка, І.Єрмолова, О.Рєзніка, С.Юшкова, В.Самохвалова та ін. Але відсутність в музеї картин відомих нині у світі Ф.Гуменюка, В.Макаренка, В.Скрипки, В.Падуна, Л.Сизової та ін. певною мірою збіднює повноту картини.


У підрозділі 3.3 «Роль виставкової діяльності передвижників у розвитку художнього життя Катеринослава» проаналізовано рецензії місцевих авторів на експозиції ТПХВ в Катеринославі, виставкова діяльність яких зумовила прискорення культурного розвитку міста, що було характерним явищем і в інших центрах країни, де демонстрували свою творчість представники цього творчого об’єднання. Вперше з’ясовано загальну кількість (15, а не 5, як вважалось раніше) виставок ТПХВ в Катеринославі на межі ХІХ і ХХ ст., дві з яких були т. зв. «паралельні», інші основні.


Аналіз критичних оглядів виставок показав, що у Катеринославі, як і інших культурних центрах України (Харків, Київ), художня школа, російськомовна газетна періодика мали першочергове значення в становленні художньої думки. Так само не було зв’язку з національною літературою і літературною критикою, а увагу художньої думки притягували головним чином не соціально-політичні проблеми, а етичні й естетичні цінності. Критичні відзиви друкувалися в місцевих газетах «Екатеринославские губернские ведомости», «Приднепровский край», «Южная заря» та ін. Постійних рецензентів не було, а автори більшості статей невідомі.


Аналізуючи, перш за все, побутовий жанр передвижників, представники місцевої критики підтримували їх демократичний реалізм, прагнули донести до глядача необхідність естетичних знань, зміцнити зв'язок між митцем і глядачем. Як показала реакція місцевої критики на ХХХІІ виставку ТПХВ (автор П.Соколов), вона адекватно сприймала занепад передвижництва. А деякі критичні виступи у місцевому друці спрямовувались проти естетики передвижництва і були суголосні ідеям нового художнього стилю – модерну (П.Соколов, М. Сапожников).


Виявлено, що на відміну від вищеназваних регіональних центрів діяльність передвижників в Катеринославі не стала поштовхом до створення власних мистецьких угруповань, а їхню функцію в організації виставок місцевих митців, розширенні контактів з іншими містами виконували громадські об’єднання - художня комісія КНТ та Катеринославське художньо-артистичне товариство.


Перші виставки місцевих митців (1903, 1904, 1906, 1907) демонстрували консерватизм і провінційність, у той час як в інших регіонах (Харків, Київ, Одеса) молоде покоління відходило від ідеалів ТПХВ, використовуючи надбання нових течій.


У підрозділі 3.4 «Новітні художні течії в оцінці місцевої критики» показано, що з метою подолання відставання головою художньої комісії КНТ М.Моргу-новим до участі у наступних виставках катеринославських митців (1908, 1909, 1910, 1912, 1913, 1914) запрошувалися представники різних напрямків російського (І.Рєпін, В.Полєнов, брати Васнєцови, М.Реріх, О.Бенуа, М.Врубель, А.Лентулов та ін.) українського (К.Богаєвський, Є.Агафонов, М.Саввін), французького (Ван Донжен, Мутермільх) мистецтва. На VІІ виставку 1910 р. було залучено авангардистів – І.Машкова, В. і Д.Бурлюків, М.Ларіонова, Н.Гончарову, М.Кульбіна та ін. Ставлення художньої критики було неоднозначним – від повного заперечення «останніх криків моди» до доволі виважених і доброзичливих відгуків.


У підрозділі 3.5 «Художній процес ХХ ст. в Катеринославі - Дніпропетровську у відображенні періодичних видань» виявлено, що в обстановці докорінно змінених суспільно-політичних умов після 1917 р. мистецька думка в Катеринославі – Дніпропетровську помітно згасає. Лише у другій половині 1920-х рр. у місті були створені художні угруповання як філії АХЧУ і АРМУ. Місцеві представники цих об’єднань не відзначалися особливою активністю: на Всеукраїнській виставці «10 років Жовтня», що демонструвалася у Дніпропетровську 1928 р., взяли участь лише чотири автори.


Заідеологізованість мистецької думки після прийняття відомої партійної постанови 1932 р. прослідковується до кінця радянського періоду. Але зі зміною мистецьких координат на початку 1990-х рр. помітного пожвавлення художньої критики в місті не сталося. Поза її увагою залишились нові авторські концепції альтернативного мистецтва в регіоні. Своє місце вони знаходять не у місцевій пресі, а у публікаціях дніпропетровських мистецтвознавців на сторінках спеціальних часописів та у наукових збірниках, призначених для вузького кола фахівців.


 


ВИСНОВКИ


1. Аналіз літературних та архівних джерел показав, що художнє життя Катеринослава Дніпропетровська кінця ХІХ – ХХ ст., відобразивши як загальні закономірності мистецького процесу в Україні заявленого періоду, так і своєрідність даного регіону, ще не було предметом спеціального дослідження. А систематизація відомих розрізнених фактів, їх узагальнення і введення до наукового обігу нових архівних й інших джерел дало можливість розширити та в окремих випадках вибудувати заново фактологічну базу дисертації, створивши цілісну картину формування і розвитку художньої культури міста.


2. Виявлено, що етапи розвитку художнього життя в Катеринославі Дніпропетровську збігаються з періодизацією, прийнятою в українському мистецтвознавстві. Активізація у другій половині ХІХ ст., а згодом і на межі століть, як і взагалі в Україні, великою мірою зумовлена зростанням національно-культурного руху, спрямованого на відродження національної культури та художнього життя як її частини. Мистецький процес у 1920-ті та у 1930-ті – на початку 1950-х рр. проходив під ідеологічними гаслами радянської системи. Художнє життя в Дніпропетровську другої половини ХХ ст. розвивалося в умовах, характерних для України, яка продовжувала залишатись художньою провінцією радянської імперії, а статус міста як «закритого» центру ВПК всебічно сприяв лише збільшенню розриву у співвідношенні «столиця – провінція». Навіть процеси оновлення за часів «відлиги» не внесли будь-яких помітних змін у сферу художнього життя регіону. У роки «застою» накопичується мистецький потенціал, спостерігається прояв різноманіття художніх манер і тенденцій. У пострадянський період відбувається зміна координат і орієнтирів культурного розвитку, розподіл на центр і периферію багато в чому втрачає сенс, хоча інертність попередньої моделі дається взнаки.


3. Перші кроки в становленні мистецької освіти в Катеринославі було зроблено на початку ХІХ ст. в загальноосвітній системі, де художня підготовка була лише її частиною. З розвитком Катеринослава як важливого промислового центру наприкінці ХІХ ст. виникла потреба в художньо-промисловій освіті, що ставало характерною ознакою часу і перегукувалося з процесами, що відбулися в інших регіонах України, зокрема в Харкові, де у 1869 р. була відкрита одна із перших в Російській імперії спеціалізована багатопрофільна школа художньо-промислового напряму. І хоча спроба створення спеціального мистецького навчального закладу в Дніпропетровську припадає лише на 1920-ті рр., у той час як у Києві, Харкові, Одесі у цій галузі були засновані вищі навчальні заклади, зі стін Дніпропетровського художнього училища протягом другої половини ХХ ст. вийшло більше двох тисяч випускників, які, продовживши навчання в українських і російських вишах, стали відомими майстрами. А твори його вихованців Ф.Гуменюка, В.Макаренка, О.Бородая, В.Скрипки, О.Ткаченка, О.Голосія та ін. здобули широке визнання у світі. Локальні особливості місцевої культури розвиває створена у 1958 р. філія дитячої художньої школи, що нині має статус самостійного навчального закладу, в уславленому центрі народного розпису – Петриківці. Із заснуванням в Дніпропетровському національному університеті спеціалізацій «Образотворче мистецтво» (1995) і «Дизайн» (1998) сформувалася повна мережа художньої освіти в місті з усіма необхідними ланками – від початкової до вищої, що є однією з найважливіших умов подальшого розвитку художньої культури в регіоні.


4. Вивчення матеріалів, що стосуються основного кола художників-педагогів та їх учнів в Катеринославі Дніпропетровську, дало можливість не тільки розширити відомості про їх шлях у мистецтві, а й розкрити особливості творчості. Показано, що з кінця ХІХ ст. характерним в регіоні є посилення інтересу до пейзажного жанру, становлення т. зв. пейзажу-настрою, що набував поширення в тогочасному українському мистецтві. В умовах суспільно-історичних потрясінь в Україні перших десятиліть ХХ ст. соціальна проблематика в завуальованій символістській формі як передчуття трагічних наслідків суспільних катаклізмів знайшла відображення в мистецтві регіону, що було тоді досить рідкісним явищем. У творчості дніпропетровських художників доби соціалістичного реалізму спостерігається тяжіння до станкових видів мистецтва, наслідування реалістичних традицій, але характерне для провінції послаблення офіційних нормативів. Неординарним явищем в мистецтві краю доби застою стала творчість ряду вихованців Дніпропетровського художнього училища, що являла опозицію соцреалізму і якій притаманні відмова від натуралізму, звернення до національних архетипів, традицій авангарду, перехід до умовного зображення форм. Характерною особливістю творчості місцевих митців кінця ХХ ст. є відкритість сучасного світосприйняття різноманітним стильовим тенденціям та загострений інтерес до надбань національної художньої спадщини.


5. Розкрито, що важливим фактором становлення художнього життя в місті та передумовою музейного будівництва стало приватне колекціонування, зумовлене, як і в інших культурних центрах України, розвитком археології та зростанням інтересу серед освіченої громадськості до збирання старожитностей. Регіональна специфіка місцевих колекцій найяскравіше відобразилась в зібраннях вченого-історика Д.Яворницького, що серед чисельних козацьких реліквій містили найбільшу в Україні збірку народних картин «Козак Мамай» та творів петриківських майстрів.


Важливим результатом цілеспрямованої колекціонерської діяльності відомого на півдні України громадського діяча, катеринославського юриста О.Поля стало відкриття у 1887 р. одного з перших в Україні приватних публічних музеїв. І хоч це був музей старожитностей, втім до складу зібрань входила досить велика кількість предметів образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва.


6. Показано виняткову роль у заснуванні в Катеринославі художнього музею (1914) кн. М.Гедройца, меценатська діяльність якого мала вплив і у Херсоні, Миколаєві, та голови художньої комісії КНТ М.Моргунова. В дореволюційній музейній колекції переважали твори російських та українських митців, творчість яких перебувала під впливом передвижників. Подальше формування здійснювалось з фондів історичного музею, за рахунок надходжень з Державного музейного фонду та приватних колекцій. Саме «провінційність» музею сприяла поповненню його колекцій творами митців, що не відповідали офіційній ідеології, зокрема Б.Григор’єва, Д.Бурлюка, А.Лентулова, Л.Крамаренка та ін. Непоправною помилкою в 1970-ті рр. стала відмова музейного керівництва прийняти в дарунок твори відомих сьогодні у світі місцевих нонконформістів Ф.Гуменюка, В.Макаренка, В.Падуна та ін. З середини 1980-х рр. музейна колекція суттєво поповнилася творами провідних митців Дніпропетровщини, включаючи представників неофіційного мистецтва (бойчукістки М.Котляревської, а також І.Єрмолова, В.Самохвалова та ін.)


7. Розкрито вплив виставок передвижників, як і в деяких інших культурних центрах України (Харків, Київ, Одеса), на активізацію художнього життя регіону, зокрема на розвиток виставкової діяльності та зростання зв’язку мистецтва з глядацькою аудиторією. Виявлено, що на відміну від вищеназваних регіональних центрів у Катеринославі протягом 1900-х – першої половини 1910-х рр. не було створено власних мистецьких угруповань, а їхню функцію в організації виставок місцевих митців, розширенні контактів з іншими містами та представниками різних художніх напрямів, включаючи авангардистів, виконували громадські об’єднання – художня комісія при Катеринославському науковому товаристві та Катеринославське художньо-артистичне товариство. Особливе значення у відродженні національної самобутності художньої культури краю, поширенні стилю «українського модерну» в архітектурі мала діяльність товариства «Просвіта».


Лише у другій половині 1920-х рр. у Дніпропетровську були створені свої мистецькі об’єднання як філії АХЧУ і АРМУ, що не встигли набрати сили до прийняття відомої партійної постанови 1932 р., а участь їхніх представників на всеукраїнських виставках, які демонструвалися у цей період в місті, була надто скромною. Створенням у 1957 р. місцевого відділення СХ було закладено організаційні й матеріальні основи розвитку художнього процесу в місті, а мистецтво регіону, як свідчать виставки, органічно увійшло в добре налагоджену систему величезної імперії. Виставки альтернативного мистецтва в регіоні стали можливими у пострадянський період. Особливу роль у розвитку цього напряму відіграло місцеве творче об’єднання «Пан-Українська галерея» і мистецьке угруповання «Коло».


 


8. На основі вперше виявлених критичних статей в катеринославській періодиці, присвячених виставкам ТПХВ, проаналізовано ставлення місцевої критики до творчості передвижників і адекватне сприйняття його занепаду. Відзначено, що деякі критичні виступи у місцевому друці були спрямовані проти естетики передвижницького реалізму і суголосні ідеям нового художнього стилю – модерну, зокрема щодо побудови живописного твору за принципом музичної форми. Із закінченням агітмасового періоду в українському мистецтві після революційних потрясінь, відновлення виставкової діяльності у другій половині 1920-х рр. у Дніпропетровську на відміну від Харкова, Києва бурхливої активізації художньої критики не спостерігалось. Поза її увагою залишились і нові авторські концепції альтернативного мистецтва 1990-х рр. в регіоні. Таким чином, художнє життя Катеринослава-Дніпропетровська другої половини ХІХ – ХХ ст., з одного боку, відбиває загальні тенденції мистецького процесу в Україні даного періоду, з іншого – відзначається своїми регіональними особливостями.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины