Германова де Діас Елеонора Владиславна

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!
Сработали прекрасно, нервы железные. На хамство и угрозы отреагировали адекватно и с пониманием. Можете пользоваться услугами сайта.


Название:
Германова де Діас Елеонора Владиславна
Альтернативное Название: Германова де Диас Элеонора Владиславовна
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтована актуальність теми, сформульовані мета й основні завдання дослідження, охарактеризована наукова новизна, теоретична і практична значимість отриманих результатів, наведені дані про апробацію і публікацію наукових положень, що виносяться на захист.


У першому розділі “Методологічні проблеми традиціології і сучасні стратегії наукового дослідження релігійної традиції” переосмислені результати попередніх наукових досліджень за темою, визначені напрями, джерельна база і методологія дисертаційної роботи.


Проблема співвідношення релігійної традиції і культури – одна з центральних у сучасній культурології. У даному розділі виявлена специфіка філософсько-культурологічного і релігійного дискурсів щодо проблеми взаємовпливу релігійної традиції і культури. Для вирішення цього завдання розглядається сутність і природа традиції як універсального механізму культури, сформульовані наукові положення щодо впливу релігійної традиції на культурну систему.


Як свідчить огляд спеціальної літератури, проблема культурної традиції привертала пильну увагу зарубіжних і вітчизняних дослідників. Значним внеском у становлення і розвиток вітчизняної традиціології є дослідження Є.С. Маркаряна, С.А. Арутюнова, Д.Д. Благого, Б.М. Бернштейна, І.В. Суханова, Д.М. Угриновича, І.Т. Касавіна та інших науковців. У ході дискусії, що розгорнулася у вітчизняній науці у 80-і рр. ХХ ст., більшість дослідників були переконані, що традиції є необхідними, стійкими елементами культури, вони – не лише елемент минулого, а й існують на всіх стадіях розвитку культури. Різниця ж між традиційним і модернізованим суспільствами полягає більшою мірою у формах культурних елементів, що утворюють систему, а не у її глибинних основах, пов'язаних із традицією.


Різні типи суспільства різняться набором, характером і змістом традицій, темпами їх відновлення, каналами поширення, механізмом передачі, способами фіксації їх стабільних і варіативних складових. У зарубіжній науці, на відміну від вітчизняної, де проблема змінності традиції не викликала сумніву, до 60-х рр. ХХ ст. домінував погляд на традицію як на щось застигле, незмінне минуле. Традиційними суспільствами вважали всі докапіталістичні суспільні структури. Модернізацію уявляли як перетворення традиційного суспільства у “західне”. Вона пов’язана з інтенсивним переносом цінностей (моделей дискурсу).


Крайній традиціоналізм представлений концепцією французького мислителя Р. Генона. На його думку, вічні істини буття були забуті на Заході і збереглися лише на Сході, у традиційній культурі. Традиційна цивілізація, за Геноном, – це цивілізація, де панують духовний порядок, духовні ідеї, а культура в усіх її проявах є похідною від духовності. Традиція – це сукупність трансцендентних знань, що передавалися із покоління в покоління кастою жерців чи іншими організаціями того ж роду. Генон був прихильником теорії “трансцендентної єдності релігій”, що з часом розпалися на окремі традиційні форми. Незважаючи на крайній традиціоналізм, розуміння Геноном традиції як вищого, надлюдського, духовного знання, що розгортається у просторі світової культури, має важливе значення для розуміння християнського Св. Передання. До позиції Генона подібне переконання відомого англійського релігійного мислителя К. Доусона, що вбачав у культурі спільну дію трансценденції і людського начала у межах священної традиції.


Однак, незважаючи на існування у західній науці релігійно-метафізичного погляду на традицію, пріоритетним є переконання, що традиція – незмінне минуле, але минуле, що має не трансцендентну, а соціокультурну природу. З 70-х рр. ХХ ст. сприйняття традиції тільки як консервативної частини культури змінилося. Дослідження американських етнологів і культурологів А. Райса, Ф. Рігса, С. Ейзенштадта, Е. Шилза сприяли утвердженню у західній науці положення про гнучкість і варіативність традиції. Поступово зміцнилася думка про те, що традиція й інновація, традиція і сучасність є взаємозалежними і взаємозумовленими. Зокрема, С. Ейзенштадт – один із найавторитетніших фахівців з цієї проблеми, підкреслює, що модернізація – процес суперечливий і не зводиться тільки до засвоєння досягнень сучасного Заходу. Дослідник переконаний, що специфіка традицій пов'язана не з їх протистоянням сучасності, а з особливостями тієї чи іншої цивілізаційної системи.


Для вивчення феномену релігійної традиції цікавою є концепція “центральної зони культури”, яка запропонована іншим відомим культурологом – Е. Шилзом. “Центральна зона культури” – це нерухомий, незмінний стрижень культури, навколо якого зосереджується рухлива, мінлива культурна периферія. Для християнської культури таким стрижнем є те, що називається трансцендентним Переданням, а периферією – історичні, змінні перекази.


Таким чином, до проблеми вивчення культурної традиції в зарубіжній і вітчизняній науці склалося кілька підходів. Виділяючи із загального масиву традицій традицію релігійну, можна констатувати, що згідно з аксіологічним підходом, релігійна традиція є трансляцією досвіду, у якому знаходять прояви такі цінності як віра, культові дії та обряди. Як частина культурної традиції, релігійна традиція виконує специфічні функції обслуговування сакральної сфери людської діяльності.


Аналіз наведених теорій традиції дозволяє дійти висновку, що історичне ставлення до традиції (мається на увазі культурна традиція взагалі і релігійна зокрема) вибудовується у тріаду: традиціоналізм – модернізм – постмодернізм. Причому кожна з наступних стадій заперечує попередні. У цій тріаді відношення традиціоналізм – модернізм є основним; модернізм завжди вважали опозицією традиціоналізму. У цій боротьбі протилежностей виникає заключна частина тріади – постмодернізм, що, по суті, є не чимось принципово новим, а синтезованою і переосмисленою моделлю відношень традиціоналізм – модернізм.


Християнський постмодернізм прагне до “зняття” модерну, опираючись на світоглядно переосмислений традиціоналізм. Феномен постмодернізму і його прояви викликають жваві дискусії у зарубіжній та вітчизняній науці. Іноді під цим поняттям об’єднують досить різні явища. Зокрема відомі теоретики постмодернізму У. Еко, П. Козловськи вказують на те, що постмодернізм не хронологічне, а духовне явище. Майже в усіх дослідженнях постмодернізму найважливішим є питання про взаємовідношення постмодернізму з модернізмом. Прихильники цієї точки зору відзначають, насамперед принципову протилежність модернізму й постмодернізму, необхідність подолання модерну як ідеології, релігійної парадигми, художнього принципу (Г. Кюнг, П. Козловськи, У. Еко, Д. Затонський та ін.). У такому разі постмодернізм є прямою протилежністю модернізму. Інша точка зору, висловлена відомим дослідником постмодернізму А. Якимовичем, полягає у тому, що модернізм і постмодернізм – явища споріднені.


Однак, незважаючи на констатацію наявності подібних тенденцій, загальним практично для всіх досліджень постмодернізму є твердження про радикальний плюралізм постмодерну, де можуть паралельно існувати різнопланові тенденції.


Проблема постмодернізму і християнства практично вперше була ґрунтовно порушена відомим католицьким теологом Г. Кюнгом. Трансформація релігійної картини світу в епоху модерну дозволила Кюнгові виділити особливу постмодерністську парадигму в християнстві, яка може розглядатися як базова модель.


Спробу проаналізувати зв'язок між естетичними принципами постмодерну і релігією здійснила відомий французький філософ Ю. Кристєва. Досліджуючи естетичні принципи постмодернізму, Кристєва відзначає таку особливість художнього процесу, як перетворення жахливого у величне. Це величне – суто суб'єктивний стан, коли творець переноситься у світ насолоди. Подібне трактування прекрасного має релігійне забарвлення. Саме краса є найважливішою частиною релігії, і саме вона пережила всі зміни історичних форм релігії. Звертаючись до особливостей психоаналізу, Кристєва пов'язує його нове життя з євангельськими принципами. Релігія і психоаналіз, на її думку, не тільки сумісні, але й споріднені поняття.


Крім постфрейдистського, існують й інші підходи до феномену релігійної традиції, що підкреслюють не несвідому, а культурну його природу. Якщо розглядати релігію як особливу сферу людського духу, то культура є первинною стосовно релігії. Такий підхід домінує у сучасній культурології. Теологи і релігійні філософи минулого інакше розглядають цю проблему. Зокрема такі відомі релігійні мислителі ХХ ст. як П. Тілліх, Г. Доусон вбачали саме в релігії джерело людської культури.


Отже, культурологічний і богословський підходи до традиції певним чином пов'язані між собою, але між ними існує важлива відмінність. Традиція, з богословської точки зору, – якісно інша реальність, що має сакральний характер.


У другому розділі “Богословське розуміння традиції. Постмодерні аспекти традиціоналізму” розкривається сутність  традиції в її інтерпретації християнським (православним і католицьким) богослов'ям, процес формування християнської традиції, її джерела, специфіка західної і східної традицій у християнстві, значення Св. Передання в культурі і церковному житті. У цьому розділі проаналізована сутність православного традиціоналізму, значення догматики і східно-християнської екклезіології у збереженні православної традиції, а також визначений зв’язок між християнським традиціоналізмом та постмодерною моделлю християнства.


Християнське богослов'я під релігійною традицією розуміє церковне Передання, що, разом зі Священним Писанням, формує цінність християнства як релігійної системи. Передання служить не для продовження Писання, а для його всебічного розкриття й осмислення. Як підкреслюють багато православних богословів, Св. Передання має вічний характер, пов'язувати його тільки з історичним минулим було б неправильно, як неправильно було б і відокремлювати дві сторони Одкровення – Писання і Передання. Писання стверджує певні істини, Передання ж необхідне для їх тлумачення і всебічного обґрунтування. Святоотечеські тексти, як основа Передання, відбили повноту Священного Писання. Без Св. Передання не може існувати церковне християнство. Св. Передання у православ'ї зафіксоване на догматичних визначеннях семи Вселенських соборів. Хранителем Передання є весь православний народ.


Стосовно сутності і призначення Передання між західним і східним християнством існують деякі розбіжності. Католицтво, на відміну від православ'я, відокремлює Писання від Передання. Передання, у відповідності з західним християнством, – письмові чи усні свідчення, що додаються до Св. Писання, супроводжують його і продовжують. Ці свідчення сприйняті апостолами з вуст самого Христа і призначені для втілення у церковному житті, для проповіді і навчання.


У католицькій Церкві, на відміну від православної, Передання не визначене остаточно. Тому існує можливість подальшого догматичного розвитку католицького віровчення. Водночас збереження уявлень про значимість Св. Передання у католицькій Церкві запобігає можливості різкого розриву з минулим. Богонатхненність Писання утверджується Переданням, а саме Передання є достовірним, оскільки воно безпосередньо сходить до апостолів, визначається як апостольське. Католицьке віровчення трактує Св. Передання як Одкровення Христа, передане через Церкву. Церква в особі папства є тим непогрішним органом, що зберігає Передання. Крім положення про папство, такий погляд подібний до православного розуміння, що тлумачить Св. Передання як церковний переказ.


Ідея про можливість розвитку Передання стала плідною для католицизму: західна Церква виробила нові догмати, що існують разом із догматичними визначеннями IV ст. Питання про Передання для західного християнства трансформувалося в питання про Церкву, виникнення і формування якої синхронні виникненню і формуванню Передання. У ранньохристиянську епоху це Передання втілилося у деяких писемних пам'ятках, однією з яких є Вчення дванадцяти апостолів (Дідахе).


У цьому розділі розглядається процес формування християнської традиції (Св. Передання), аналізуються джерела в її східній і західній складових.


У процесі формування християнської традиції величезну роль відіграла грецька філософська традиція, зокрема платонізм, аристотелізм, неоплатонізм. Зародження та інституціалізація християнської догматики, що стала ядром Традиції, відноситься до IV ст. Підсумком багаторічних бурхливих дискусій, боротьби з єресями стало виникнення двох християнських догматів – тринитарного і христологічного. Ці догмати були теоретично обґрунтовані в богословській спадщині східних Св. Отців. Святоотечеське богослов'я стало органічною частиною Традиції, вплинуло і на подальше богословствування у межах західної традиції, основоположником якої був бл. Августин.


Неабияке значення для сучасної науки має питання про дієвість Св. Передання в культурі. Важливою особливістю Передання є його усний характер. Однак поступово відбувалася його інституціалізація. Традиція – це дещо більше, ніж тлумачення Св. Писання. Традиція – це спосіб існування християнського провіщення, що формувалося дещо спонтанно, всередині християнського співтовариства. У такому разі Передання стає окремим суб'єктом, вступає в діалог з людиною і світом, диктує людині і світові особливості богопочитания, світогляду, культури.


Для ситуації постмодерну характерна тенденція до консервації традиції у межах церковного традиціоналізму. Збереження Традиції в умовах постхристиянського світу передбачає відтворення й актуалізацію богословської спадщини Св. Отців, відторгнення ідеї догматичного розвитку, модернізації церковних обрядів і богослужбової мови. Спроба зберегти Традицію неминуче породжує свої труднощі. Абсолютизація Традиції стала причиною надмірного розвитку естетичного аспекту релігійності, пов'язаного насамперед з ритуально-обрядовим. Результатом цього стало вихолощування етичного аспекту з християнської духовності. Св. Передання, сформоване в епоху домінування візантійської парадигми, стає самодостатнім. З урахуванням цього принципу визначається і ставлення православ'я до екуменічного руху.


Таким чином, християнське богослов'я підкреслює сакральний характер Передання, вказує на його найважливішу функцію – збереження єдності Церкви, її віровчення, таїнств, обрядів. Сформувавшись в історичному минулому, християнська традиція, завдяки закладеним у ній потенційній позачасовості, незмінності, актуалізує свій зміст у віровченні, практиці Церкви й у християнській культурі. У ситуації постмодерну, як відомо, існує необхідність подолання модерну, і одним із шляхів такого подолання визначається повернення до християнського традиціоналізму. У сучасному християнстві існує тенденція звернення до богословської спадщини Св. Отців, що пов’язане з кризою раціоналістичних і модерних теологічних дискурсів та практик церковного життя.


У третьому розділі “Християнський релігійно-культурний модернізм. Пролегомени постмодерну” виявляється сутність модернізаційних процесів у просторі християнської традиції; визначється місце модернізму у постмодерній моделі християнства; аналізуються основні риси новоєвропейської культурної парадигми, тієї ситуації, у якій стала можливою модернізація Традиції. На розвиток новоєвропейської духовної культури величезний вплив мала Реформація, мета якої – трансформація християнської релігії. Реформація внесла нове розуміння релігії як безпосереднього зв'язку людини з Богом, обмежила церковний авторитет у питаннях віри і моральності, затвердила волю совісті як невідчужуваний стан особистості.


Ще однією підставою новоєвропейської культурної парадигми була науково-світоглядна революція XVI – ХVII ст. У сфері духовного життя вона означала ствердження раціоналістичного світобачення, що прийшло на зміну традиційному, теологічному.


Новоєвропейську культурну парадигму, ідеологію Нового часу часто називають модерном (модернізмом). Однак цей термін багатозначний, датується теж по-різному. Модерн чи Новий час – це не тільки стиль у мистецтві, це ціла епоха зі своїми специфічними установками і цінностями. Релігійність Нового часу також має свої особливості.


У Новий час створюється нехристиянська, секуляризована культура. Заперечується зміст християнського Одкровення, але культура все-таки формується під впливом етичних і соціальних християнських цінностей. Суб'єктом нової релігійності став вільний індивід, що вирвався із середньовічних обмежень, у цій релігійності велике значення має людський розум.


Богослов'я як особлива сфера людського духу також випробувало вплив модерністських установок. Зміни торкнулися, насамперед, протестантської теології, що пройшла тривалий і складний шлях свого розвитку, починаючи від ранньопротестантської ортодоксії і розвиваючись у напрямі діалектичної теології.


Представники діалектичної теології боролися перш за все з ліберальною теологією, що намагалася гармонізувати протилежності між вірою й одкровенням, світом і церквою, культурою і християнством. Витоки ліберальної теології містилися в ідеях епохи Просвітництва, що дали світові як раціоналістичну теологічну модель, так і пієтистське “богослов'я почуття”, яскравим представником якого став Ф. Шлейєрмахер. Характерною особливістю новоєвропейського модернізму був інтерес не до з'ясування істинності тих чи інших релігійних систем, а до виявлення їх дієвості як джерела морального почуття. По суті, відбувається розмежування між Традицією і мораллю. Причому авторитет, безсумнівно, належить універсальній моралі. Цьому співзвучні також еволюційні ідеї, відповідно до яких релігії і людське суспільство східчасто розвиваються до досконаліших форм (Г. Лессінг, Ф. Шлейєрмахер, А. Річль та ін.).


Вплив ліберальної теології, що базувалася на ідеях Просвітництва, у протестантизмі був досить тривалим. Видатними представниками цього напряму в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. були А. Гарнак, А. Швейцер, Е. Трельч. У системі поглядів ліберальних теологів і всього протестантського модернізму домінують уявлення про первинність історико-культурного процесу стосовно релігійного розвитку людства, визнання історичної зумовленості християнської традиції. Це, по суті, змінило протестантське богослов'я на дослідження історії церкви і релігійної традиції.


Таким чином, для релігійного модернізму Нового часу характерні історичний оптимізм, віра в розум і прогрес, переконання в можливості існування справжньої внутрішньої релігійності, що не залежить від релігійних традицій. До традицій закликали ставитися  вибірково, розум як універсальний “апарат” перевірки корисності традицій, мав брати участь у їх відборі. Характерною особливістю релігійності Нового часу було протиставлення Традиції і віри. Це протиставлення, з одного боку, було закономірним і логічним, а з іншого – призводило до руйнування Традиції, сприяло розвиткові секуляризму, релятивізму і лібералізму, що намагався покінчити з християнством.


Релігійно-культурний модернізм значно впливає на сучасне християнство, однак у християнстві на сьогодні досить складно відокремити модернізаційні процеси від результатів дії постмодерністських засад. У сучасному теологічному дискурсі і церковній практиці модернізація часто визначається як шкідлива і потребує подолання. Однак, модернізаційні процеси можуть актуалізуватися, зокрема, у протестантському варіанті християнства, оскільки тут модернізація вже стала традицією, і, крім того, модернізація християнства значною мірою залежить від модернізації суспільства і культури. Тому постмодерністська модель християнства не виключає збільшення значущості модернізаційних процесів.


Релігійна і культурна криза ХХ ст. змусила протестантських теологів розвивати богословську думку в напрямі подолання парадигми модерну. Першою спробою такого подолання стала діалектична теологія К. Барта, яку Г. Кюнг визначає як постмодерністську.


У четвертому розділі “Особливості постмодерного стану християнської традиції. Християнський посттрадиціоналізм” виявляються закономірності існування християнської традиції (Св. Передання) в постмодерністській моделі. Для цього, по-перше, аналізуються особливості ситуації постмодерну в культурі, генезис поняття “постмодерн”, джерела постмодерну; розглядається роль релігії і культури у постмодерному світі. По-друге, аналізується ситуація постмодерну в її ставленні до минулого, традиції. По-третє, виявляються особливості постмодерністського теологічного дискурсу; розглядаються напрями розвитку постмодерної християнської теології, богословські проблеми, значимі для постмодерної релігійності. По-четверте, виявляються закономірності існування християнської традиції в ситуації постмодерну; аналізуються різнопланові аспекти існування Традиції, зокрема руйнування її під впливом сучасної цивілізації, взаємопроникнення церковних традицій, виражене в екуменічному християнстві; розглядається ставлення різних сфер християнства до екуменізму; аналізуються міжконфесійні розбіжності щодо основних положень християнської догматики.


Сучасний стан культури, як відомо, характеризується протистоянням двох культурних парадигм. Згідно з точкою зору Ю. Хабермаса, людство живе в епоху модерну, проект якого ще повинен бути завершений. Інша теорія (П. Козловськи) розглядає сьогодення як епоху постмодерну, що повинна, зберігаючи певні характеристики попередньої епохи, одночасно розвити їх.


Існують різні поняття сучасності, і необхідно звернути увагу на розбіжності між такими аспектами поняття “Новий час” як модерн і сучасність. П. Козловски наполягає на тому, що слід розрізняти поняття “сучасність” і “Новий час”. Адже сучасність сприяє виникненню постсучасності. Постсучасність часто називають постмодерном (постмодернізмом). Генезис терміна “Postmode ” починається з 1917 р. Уперше ним скористалися такі мислителі як Р. Паннвіц, А. Тойнбі, Ф. де Онесс.


Джерела постмодернізму проглядаються, зокрема, в елліністичній культурній ситуації, коли відбувалася радикальна переоцінка існуючих до того часу цінностей. А в Новий час постмодерністські особливості пов’язують з ідеями Ніцше, естетичними новаціями модернізму й авангарду 20-30-х рр. ХХ ст.


У постмодерну епоху переосмислюються деякі базові характеристики Нового часу: віра в розум змінюється ірраціоналізмом, сцієнтизм поставлений під сумнів, релігія і наука деякою мірою позбавилися своєї антагоністичності, і, незважаючи на поширення секуляризму, відбулося певне повернення інтелектуальної еліти до релігії саме в провідних у науково-технічному відношенні країнах Заходу.


Одна з основних проблем постмодерну – нове ставлення до культурної традиції, до минулого взагалі. Якщо модернізм, раціоналізуючи традицію, переборює минуле, то постмодернізм не знає подібного відмовлення. Більше того, на етапі постмодернізму все опиняється в минулому, вся світова і вітчизняна культура. Людина постмодерну переконана в тому, що все вже сказано раніше. Для постмодерної свідомості характерне іронічне ставлення до минулого, що припускає наявність гри в постмодерністському дискурсі. У смислі іронії цілком закономірно “скочування” постмодерністського тексту до рівня масової культури.


Звернення постмодерністської людини до минулого, зокрема до минулого сучасних релігій, є спробою створити нову релігійність, що змогла б усунути протиріччя історичних релігій.


Християнський постмодернізм припускає необхідність подолання новоєвропейського (модерністського) ставлення до релігії, що стверджував її суто богослужбовий характер. Християнський постмодернізм наполягає на важливості загального плюралізму, переконаний у необхідності мирного співіснування різних християнських парадигм у рамках секуляризованого світу, пропонує всім християнським віросповіданням відмовитися від своєї винятковості, розвивати екуменічний діалог. Водночас у ситуації постмодерну набула розвитку тенденція повернення кожної християнської конфесії до своїх джерел, проголошується пріоритет віри перед розумом, усе частіше звучить заклик повернення християнству його середньовічної універсальності, що зможе перебороти розірваність духовного вигляду сучасної людини.


Історично першою спробою створення постмодерністського християнства було повернення до ранньопротестантської традиції, основні принципи якої втілені в діалектичній теології К. Барта. Теологічний проект Барта заперечує основні постулати модерністського ставлення до релігії, стверджуючи примат віри над розумом.


Постмодерністське християнство – не тільки діалектична теологія, звернена до віри. Ситуація постмодерну характеризується і нігілістичним ставленням до християнства, що пов'язане з секуляризуючим впливом цивілізації, “Світового міста”.


Через утрату частини традицій в умовах секулярної цивілізації закономірно постає питання про їх відновлення і збереження, що обумовлює існування традиціоналізму в сучасному християнстві та спричиняє пошуки шляхів підвищення його значущості у спробі використання екуменічної моделі.


Проблема екуменізму, мабуть, одна з найскладніших у християнстві. Історично розділене християнство у проекті постмодерністської теологічної парадигми повинне поступово і на основі толерантного діалогу усунути існуючі розбіжності, надати пріоритет тому, що поєднує християн. Екуменізм у ситуації постмодерну припускає не інституціональне об'єднання християн в одній конфесії, а ознайомлення прихильників того чи іншого сповідання з богословськими і культурними цінностями сповідання іншого. Екуменізм можливий у формі діалогу культур і цивілізацій, що мають єдиний християнський корінь. Основними труднощами екуменічного діалогу сучасності є різне розуміння Церкви, екклезіологічної проблематики основними християнськими конфесіями.


Для сучасного секулярного світу, в якому заперечення християнських цінностей є реальністю, одним із шляхів об'єднання християн є створення оновленої теології, яку умовно можна назвати постмодерністською. Теологія в епоху постмодерну втрачає свою, переважно моністичну, спрямованість і стає плюралістичною. Зокрема, плюралізм сучасного богослов'я реалізується в деяких теологічних проектах (“Чорна теологія”, “Теологія звільнення”, ліворадикальна теологія, феміністична теологія та ін.).


Найважливішою проблемою сучасної теології є проблема співвідношення трансцендентної сутності Св. Передання і специфіки конкретної культури, в якій воно виявляється. У сучасній теології домінує герменевтичний підхід, християнство аналізується через призму Біблії як тексту. Св. Писання в постмодерністському богословському дискурсі – це історія його інтерпретацій. Значну увагу постмодерністські теологи приділяють людській особистості як фокусу саморозкриття Бога, проблемі створення світу, переосмислюється традиційна доктрина втілення. Постмодерністська теологія також по-новому оцінює есхатологію й апокаліпсис.


 


Таким чином, новий постмодерністський світогляд значно впливає на існуючу християнську традицію, що переживає період фундаментальних культурних змін, які втілюються в богослужбовій практиці, підвищенні ролі мирян та жінок у церкві, оновлення засобів християнського сповіщення.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины