ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ ТА ЇЇ ТРАНСФОРМАЦІЯ У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ М. ХВИЛЬОВОГО (середина ХІХ – 30-ті рр. ХХ ст.) : ФИЛОСОФИЯ УКРАИНСКОЙ НАЦИОНАЛЬНОЙ ИДЕИ И ЕЕ ТРАНСФОРМАЦИЯ В творческом наследии М. волнового (Середина XIX - 30-е гг. ХХ в.)

Краткое содержание

У вступі подаються необхідні пояснення щодо обраної автором теми дисертаційного дослідження, обґрунтовується її актуальність, окреслюються об’єкт і предмет дослідження, визначаються мета й задачі роботи. Обґрунтовується наукова новизна результатів дослідження, їх теоретичне та практичне значення.

Перший розділ роботи “Концептуальні засади дослідження національної ідеї” присвячений аналітичному опису і з’ясуванню фундаментальних принципів дослідження феномену національної ідеї й, відповідно, висвітлює два аспекти: теоретичну та методологічну базу дослідження й постановку означеної проблеми та її розвиток в науковій дослідницькій літературі.

Підрозділ 1.2. “Теорія та методологія дослідження”. По-перше, загальним методологічним підходом дисертаційного дослідження є філософська дедукція, в межах якої найбільш продуктивним, враховуючи специфіку предмету (філософія української ідеї), є використання  традиційного для культурології методу “репрезентативних постатей”. Цей метод дозволяє, вивчаючи “життєтворчість” найхарактерніших представників відповідного культурного напрямку в контексті їх доби провести культурологічну реконструкцію та аналіз досліджуваного предмету. Теоретична база методу “репрезентативних постатей” була закладена американською школою етнопсихології - Ф. Боас, А. Кардінер, Р. Бенедикт, які з’ясували зв’язок “моделі культури” з “базовим типом особистості” (в нашому дослідженні “національне Я”) як основи будь-якого соціуму, в тому числі й етнічного. Крім цього, даний метод поєднує суспільний і особистісний виміри людського буття й дозволяє показати, що в індивідуальному бутті можуть виникати імперативи, які завдають певні норми світосприйняття і знаходять свій відбиток в етноменталітеті.

По-друге, природа культурологічного знання як сфери синтезу багатьох гуманітарних дисциплін обумовлює велику кількість і різноманітність методів дослідження: історичні, філологічні та традиційні філософські методи (феноменологічний, діалектичний, герменевтичний, семіотичний) в дослідженні співпрацюють за принципом композиції. При аналізі художніх текстів в дослідженні використовується, як найпродуктивніший, рікерівський (археологічний) варіант герменевтичної методи, для якої базовим, власне науковим рівнем, є структурно-семіотичний аналіз.

Теоретичною базою наукової роботи є модерністська концепція нації (у її Ґелнеровскому, власне культурницькому варіанті), в межах якої узгоджуються багато, на перший погляд різноманітних, теорій, що до них апелює дослідження. Серед таких теорій, досить продуктивними у науково-теоретичному осмисленні генези саме української національної ідеї є гіпотези “опосередкованого впливу” й “нерівномірного розвитку” (в різних її варіантах) Р. Шпорлюка, в яких закцентовано увагу на периферійному положенні України в імперіях, які, у свою чергу, були периферіями Заходу. Отже своєрідна “багатоступенева нерівномірність” розвитку спровокувала нерівномірний і опосередкований вплив модернізаційних процесів на українське суспільство, яке опинилося в “аутсайдерах”. Розвиваючи цей аспект, І. Балинський пропонує теорію аутсайдерства як специфічного засобу збереження української національної ідентичності. Також в межах модерністського підходу, досить плідною стосовно осмислення феномену конкретно української національної ідентичності є теорія “уявлених спільнот”, яка спрацьовує в межах всіх вищеозначених моделей нації. Розроблена в творчості західного дослідника Дж. Армстронга (і, опосередковано, у К. Хюбнера, М. Поповича), ця теорія основою еволюції становлення української ідентичності вважає не демографічну чи лінгвістичну безперервність (континуїтет), а міф про цей континуїтет, де міф розуміється як інтегруючий феномен, в якому символи національної ідентичності набувають зрозумілого значення. Отже, “винайдена традиція” та міф виконують функцію інструментального чинника в націогенезі. Таким чином, проведений аналіз дає можливість переконатися, що феноменологія української нації та національної ідеї цілком “уписуються” в рамки аналітичних структур і теорій нації, які формулювалися у світовому суспільствознавстві.

Підрозділ 1.2. “Історіографія досліджень феномену нації й національної ідеї у  світовій та вітчизняній філософській думці” присвячений визначенню й аналітичному опису традиції теоретичного осмислення національної проблематики в європейській філософській та суспільній думці, починаючи від її актуалізації за доби Просвітництва й до наших часів. Враховуючи величезний обсяг зазначеного питання, коло праць, розглянутих у підрозділі, цілком свідомо обмежено найпоказовішими, “етапними” для цього напрямку роботами.

У підрозділі відстежена загальна логіка розвитку історіографії національних досліджень в європейській філософській думці й визначено, що родовою рисою всієї традиції осмислення проблеми нації в європейській свідомості (від французьких й англійських просвітників, німецьких класиків, романтиків, модерністів й до сучасних західних і вітчизняних дослідників) є постійна невирішена дилема між “пригодницькими” (біологізаторськими) і “соціально-культурницькими” концепціями нації. Отже, представлена ще опозицією “географічних детерміністів” (Ш. Монтеск’є та Д. Дідро) й прихильників соціально-культурницьких теорій націогенези (Ф. Вольтера, Ж. Ламетрі, Ж-Ж. Руссо), розробка цієї проблематики в європейській думці йшла між двома ідейними полюсами, що й знайшло свій найґрунтовніший, в науково-теоретичному плані, відбиток в опозиції сучасних наукових шкіл: “примордіалістів” та “модерністів”. У найзагальнішому вигляді, “примордіалістська” школа вважає націю “прадавньою”, “споконвічною”, природною спільнотою, на противагу  модерністській, яка  пов’язує народження нації з модерною епохою і трактує її як виключно культурний феномен. Позначаючи наукові пріоритети дослідження, слід зазначити, що саме остання, модерністська, версія стала базовою парадигмою, в межах якої розглянуті проблеми національних спільнот, націогенези, національної ідеї.

У підрозділі окремо відстежено вітчизняну традицію осмислення національної проблематики на прикладі творів та поглядів українських мислителів, письменників та діячів українського відродження Кониського, І. Крип’якевича, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненки, М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, В. Липинського, О. Потебні, М. Грушевського, Д. Донцова, М. Хвильового, Д. Чижевського та ін. Як окремий блок національних досліджень в україністиці розглянуто роботи вчених з діаспори: І. Лисяка-Рудницького, М. Шлемкевича, О. Кульчицького, І. Дзюби, О. Бочковського.

На підставах аналізу історіографії питання визначено, що проблеми національної ідентичності та національної ідеї як феноменів національної культури та історичних чинників в українській суспільній думці чітко виокремленні (на відміну від європейській, де ця проблема є складовою загальних філософських побудов), що складає її специфіку та пов’язано з “позаісторичними” умовами існування України, адже українські мислителі намагалися вичленити особливості свого народу аби обґрунтувати його право на власну історичну долю та незалежний розвиток. В цілому українська історична та філософська думка стосовно питань національної ідентичності та національної ідеї пройшла ті ж самі етапи розвитку, що і західноєвропейська та російська.

До найбільш ґрунтовних та узагальнюючих досліджень національної проблематики у сучасній філософській україністиці належать монографії А. Швецової та Г. Касьянова, теоретичні та методологічні положення яких були дуже продуктивними для даної роботи.

Окремим аспектом, що розроблявся в науковій думці за останнє десятиліття є, власне теорія та історія національної ідеї, що відображено у статтях В. Панфілова та О. Руденка, О. Кіхна, Ю. Римаренка, М. Лука, М. Розумного та ін. Серед розглянутих робіт присвячених власне філософії української ідеї як самостійній інтелектуальній течії найбільш значущими є дослідження О. Забужко та В. Горського які концептуально розкривають традицію осмислення української ідеї як окремої галузі філософського українознавства й пропонують “схему” її розвитку, виділяючи певні якісні етапи у формуванні національного мислення. Крім цього, дослідники зосереджуються на розгляді філософських поглядів “творців української ідеї” серед яких чільне місце посідає Миколи Хвильовий, де й роблять філософський аналіз його концепції “Азіатського ренесансу”. Це особливо цінно, адже проведений аналіз дослідницької літератури стосовно творчості цього митця української ідеї свідчить про наявний брак власне філософсько-культурологічних (на противагу літературознавчим і політологічним) досліджень його доробку.

Другий розділ “Національна ідея як предмет культурологічного дослідження”.

Підрозділ 2.1. “Нація як форма нової ідентичності культури Модерну” присвячений визначенню нації як суто модерної форми суспільної ідентичності, що є вихідною тезою подальших умовиводів дослідження. Відповідно, й постання проблеми національної ідеї пов’язано з Модерном, в межах якого актуалізується та насичується новим змістом старе поняття нації, відбувається активний процес конструювання і оформлення національних культур в сучасному розумінні, а  націоналізм, як “поєднання держави з національною культурою” (за визначенням Е. Ґелнера) конституюється як загальновизнана норма. Супроводжуючим фактором цих процесів є зміна соціальної стратифікації в культурі Модерну (з традиційної станово-династичної на мобільну класову), що виявляє недостатність старих критеріїв соціальної ідентичності. За цих умов нація в Модерні, як цілісній культурній парадигмі стає єдино можливим (що задовольняє потреби модерного нестабільного класового суспільства) критерієм нової ідентичності, а національна ідея специфічно модерною формою суспільної самосвідомості.

У підрозділі 2.2. “Національна ідея як теоретична категорія” подається етимологія даного концепту (походження, семантична еволюція, визначення) та версії його змістових інтерпретацій (внутрішня структура, система семантичних зв’язків між його складовими, спосіб функціонування).

Серед багатьох наведених в дослідженні дефініцій національної ідеї, за найбільш продуктивну, з точки зору культурологічного аналізу проблеми, приймається трактовка цього складного ідейного комплексу як системи соціокультурних координат, що задає нації як етносоціальній спільності цілепокладаючі орієнтири і напрямки розгортання цієї спільності в історії. В свою чергу, означені орієнтири і напрямки, структуруються в умовні смислові блоки (що відповідають рівням подальшого аналізу), засвоєння кожного з яких виробляє у свідомості і підсвідомості члена нації відповідні ідеали, мотиви, цілі і стереотипи: історіософський (в якому концентрується і узагальнюється історичний досвід даної нації), аксіологічний (в якому закумульовано ціннісні і морально-етичні канони співжиття, притаманні даній нації), політичний (що відповідає за соціально-організаційну та націозахисну функцію) та футуристичний блок (який містить проект спільного майбутнього і спільного національного поступу). 

Відповідно, під філософією національної ідеї розуміється досить широкий діапазон форм філософської рефлексії об’єктом якої є національна ідея (від академічного логіко-понятійного дискурсу до маргінальних жанрів популярної есеїстики та публіцистики й художньої літератури включно), тобто всі види словесної культури, в яких національна самосвідомість формулює і розв’язує “смисложиттєві” для себе питання.

 Підрозділ 2.3. “Генеза філософії української національної ідеї” містить аналітичний опис концепту, а саме еволюції філософії української національної ідеї як самостійної інтелектуальної традиції в українській культурі. На рівні історичної генези, ідейною і соціальною атмосферою, що породила перші спроби філософського осмислення національної ідеї в європейській свідомості була так звана “весна народів” – хвиля демократичних і національних революцій 1848 р. Саме в контексті цього загальноєвропейського процесу, у дослідженні розглянуто й український національний рух середини ХІХ ст.

Історичний аналіз концепту довів, що генеза філософії української ідеї фактично співвідноситься з етапами розвитку всієї української літератури, позаяк з ХІХ століття українське національно-культурне відродження, як і більшість слов’янських розгорталася за романтичною моделлю, де саме мова, а за нею й словесна творчість, письменство, як головна етнодиференцююча ознака бере на себе у “тлі” культури “централізаторську”, системно-організуючу функцію. Таким чином, історію літератури вдається спроектувати на цілу історію культури без особливих натяжок.

Отже, перший період розвитку філософії національної ідеї співвідноситься з “періодом мовної партикулярізації” в історії української літератури (від “Енеїди” І. Котляревського до “братчиків”), коли, незважаючи на виразно-провінційний характер перших творчих спроб, спричинених потужним впливом Романтизму з його підвищеним інтересом до етнічної культури, було виявлено “епіцентр”, навколо якого систематизуватиметься вся майбутня національна культура – народну мову. Другий – українофільський чи культурно-просвітницький період (від романтичного націоналізму і зародження “української ідеї” у документах Кирило-Мефодіївського братства до київської “Старої громади”); в цей час у літературі як самосвідомості культури відбувається відокремлення України як суб’єкта історичного процесу. На зламі століть (з кінця 80-х років ХІХ ст. – по 10-ті роки ХХ ст.) можна виділити третій - франківський період, або період “Молодої України”; тут остаточно “завершився процес структурного укомплектування української культури”, що призвело до усвідомлення необхідності не тільки культурного, а й політичного самовизначення. Але вийти на той рівень теоретичної абстракції, де філософія української ідеї здобуває вартість самодостатності, - змогло тільки покоління модерної української інтелігенції , назване згодом поколінням “Розстріляного відродження”, що здатне було вже на автентично українському культурному ґрунті ставити питання про “європеїзацію” психологічної домінанти українства, про перехід до національного само-владдя.

Третій розділ “Модерний етап еволюції української національної самосвідомості”.

У підрозділі 3.1. “Українське національне відродження 1920-х років” розглянута історико-культурна ситуація в Україні означеного періоду.

Діахронний аналіз довів, що на тлі попередніх історичних етапів культурне обличчя пореволюційної доби являло цілком нову, якісно відмінну систему ідей і духовних цінностей, що було спричинено як соціально-політичними обставинами (надання Україні формального статусу окремої державної одиниці в складі СРСР та політика “коренізації” (“українізації”)), так і внутрішньою логікою розвитку національної свідомості. Стихійні елементи національного піднесення, що перебували на попередньому етапі в пасивному, інертному стані самоохорони свого національного ”Я” перед загрозою асиміляції, у модерну добу перейшли в динамічний стан владної волі ствердити себе в українській суверенній державі, у національному відродженні.

Підрозділ 3.2. “Українська культура у поглядах сучасників М.Хвильового” присвячений аналізу ідейних позицій діячів покоління “Розстріляного відродження”, які в своїх творах розв’язували культуротворчі питання й переходили до моделювання нової реальності - модерної нації.

Аналіз зосереджується, головним чином, на  двох проблемах, що були найбільш актуальними для української інтелігенції тих років: по-перше, узгодження свого національного єства з історичною реальністю, в якій тоді домінувала тенденція до пролетарсько-інтернаціонального перетворення світу, інакше кажучи, проблема співвідношення національного та комуністичного образів світу, та, відповідно, по-друге, проблема співвідношення двох культурних парадигм: “Маскульту” та елітарної (професійної) культури, орієнтованої на вищі духовні досягнення світової культури. Ці проблеми акумулювали культурний потенціал всього покоління 20-х років і, відповідно, породили різні точки зору щодо їх вирішування, що й стало у підрозділі умовним критерієм класифікації культурних сил означеного періоду.

Підрозділ 3.3. “”Літературна дискусія” 1925-1928 років та М. Хвильовий: конфлікт уявлень про культуру” присвячений аналізу “Літературної дискусії” 1925-28 рр. як ключового культурного явища періоду, в якій погляди М. Хвильового посідали центральне місце. У підрозділі відстежено трансформацію цього явища: з обговорення проблем розвитку українського мистецтва дискусія набуває характеру загальнофілософського осмислення української національної ідеї, втягуючи до себе майже всі репрезентативні культурні сили доби.

Четвертий розділ “Українська національна ідея в творчості М.Хвильового: спроба культурологічної інтерпретації”.

Підрозділ 4.1. “Філософія української національної ідеї в концепції “Азіатського ренесансу” М. Хвильового” присвячено детальному аналізу інтерпретації української ідеї в теорії “Азіатського ренесансу” М. Хвильового, як найбільш концептуальному втіленні основних тенденцій і надбань української культури того часу в галузі філософської рефлексії. В цьому підрозділі робиться спроба “інсталяції” публіцистичної спадщини М. Хвильового (як інтелектуального, цілком свідомого шару творчості) в аналітичні рамки теорії, а саме класифікація культурологічних поглядів письменника за структурно-семантичними рівнями національної ідеї, виділеними у  теоретичній частині дисертаційного дослідження.

У підрозділі 4.2. “Художня концепція української ментальності (як відбиток стану національного культурного розвитку) в мистецькій практиці М. Хвильового” робиться аналіз художньої концепції, що склалася в мистецькій практиці письменника як емоційно-образного шару творчості, який містить не стільки інтелектуальні раціональні конструкти, скільки інтуїтивні неусвідомлені візії митця, що зумовило необхідність використання в аналізі художніх текстів герменевтичної методи в її рікерівському варіанті.

Наступною проблемою розглянутою у підрозділі є проблема поведінкових моделей і орієнтацій у життєтворчості діяча “Розстріляного відродження” як зовнішнього прояву комплексу внутрішніх ментальних (усвідомлених і неусвідомлених) мотивацій і як проекції основної інтенції національної свідомості, “волі нації до життя”.