Мініатюра як феномен музичної культури (на матеріалі фортепіанних творів українських композиторів кінця ХІХ – ХХ століть) : Миниатюра как феномен музыкальной культуры (На материале фортепианных произведений украинских композиторов конца XIX - ХХ веков)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, доводиться її актуальність, показано зв’язок роботи з науковими планами і темами, визначаються мета і завдання, базова методологія дослідження.

У першому розділі – „Теоретико-методологічні основи дослідження мініатюри як феномену музичної культури” – на основі аналізу наукової літератури надається характеристика сучасного стану проблеми, виокремлюються і обґрунтовуються основні методи дослідження музичної мініатюри.

У підрозділі 1.1. – „Музична мініатюра в контексті сучасної наукової думки: історіографія проблеми” – виокремлюються три основні напрями досліджень, які торкаються в окремих аспектах проблем вивчення жанру музичної (зокрема фортепіанної) мініатюри: 1) історичні дослідження, оглядові та монографічні, в яких жанр мініатюри розглядається як невід’ємна частина історичного розвитку музичної культури, епохи, стилю, напряму, національної школи; вони становлять фактологічний матеріал дослідження і дають змогу розкрити історичну динаміку мініатюри в європейському та українському музичному мистецтві (праці Т. Ліванової, О. Алексєєва, М. Друскіна, М. Дремлюги, Л. Архімович, М. Гордійчука, Т. Булат, Г. Курковського, М. Бялик, В. Самохвалова, С. Павлішин, Л. Корній, Л. Кияновської та ін.); 2) дисертаційні дослідження, в яких фортепіанна мініатюра розглядається в контексті жанрово-стильової еволюції української фортепіанної музики різних часів (дисертації М. Степаненка, Ю. Вахраньова, В. Клина, О. Фрайт); 3) дослідження, що становлять теоретико-методологічну основу дисертації і висвітлюють у окремих аспектах теоретичні проблеми жанру музичної мініатюри (монографії В. Панкратової, Є. Назайкінського, К. Зенкіна).

Запозичені концепти „одномоментність”, „сюхвилинність” (К. Зенкін) використовуються в дисертації як дефініції, що розкривають специфіку часопростору мініатюри у двох вимірах: семантичному, де одномоментне буття суб’єкта – ліричного героя, життя якого є психологічно насиченим – розуміється як перебування в одному душевному стані; комунікативному, що розкриває одномиттєвість як „сюхвилинне” вираження душевного стану за принципом „тут і зараз”. Отже, подвійний термін підкреслює концепційну ідею – „велике в малому”, яка, у свою чергу, виявляє мініатюризм як принцип мислення.

У підрозділі 1.2. – „Музична мініатюра як предмет культурологічного дослідження” – розглядаються теоретико-методологічні основи дослідження, обґрунтовується методика аналізу творів.

Загальну концепцію дисертації визначив системний підхід. Цей підхід, обґрунтований у працях М. Кагана, М. Арановського, Є. Назайкінського, І. Котляревського, розкриває мініатюру як ієрархічне, системне явище в музичній культурі і зумовлює використання термінів „принцип художнього мислення”, „семантика жанру”, „музична експресія”, „музичний хронотоп”, „ментальна структура жанру”. Вивчення музичної мініатюри в аспекті культури дозволяє виявити, по-перше, її специфіку як морфологічної одиниці; по-друге, скласти культурологічну модель жанру як способу світопізнання і моделювання картини світу. Підґрунтям слугують культурологічні праці В. Медушевського, Б. Каца, Л. Закса, О. Самойленко, І. Сніткової, В. Суханцевої.

Феномен мініатюри розкривається через розуміння його не тільки як специфічного жанру, а й як способу духовного засвоєння і емоційно-образного відтворення художньої картини світу, що виражається в мініатюризмі як принципі художнього мислення. Феноменологічний підхід допомагає розкрити внутрішню суть мініатюри, її „культурний смисл”. У зв’язку з цим у роботі застосовується методологія аналізу художніх творів з позиції структурно-семіотичного підходу, яка обґрунтована в працях Ю. Лотмана, О. Лосєва, М. Бахтіна.

Розкриття феномену мініатюри в музичній культурі передбачає також дослідження його внутрішньої структури і функцій з позиції семантичного, структурно-функціонального підходів, а також визначення жанрової специфіки. Основоположне значення в дисертації мають праці з музичної семіотики М. Арановського, В. Медушевського, Є. Назайкінського, В. Холопової, музичної семантики Б. Асаф’єва, Г. Орлова, Л. Березовчук, теорії національного стилю С. Тишка, жанрово-теоретичні концепції А. Сохора, Л. Мазеля, В. Цукермана, М. Арановського, О. Соколова, Л. Шаповалової. Методологічною основою пояснення логіки музичної композиції мініатюри слугували теоретичні концепції Б. Асаф’єва, Є. Назайкінського, В. Бобровського, Т. Чернової, А. Мілки, Н. Горюхіної.

Історико-стильова інтерпретація жанру в контексті розвитку української музики репрезентує основні історичні модуси фортепіанної мініатюри: „фольклорний”, „романтичний”, „постромантичний”, а також „авангардний” стосовно композиторської практики другої половини ХХ ст.

Унаслідок методологічної взаємодії в роботі розкрита ментальна структура жанру мініатюри, яка дає підставу до розуміння мініатюризму як специфічного принципу художнього мислення. Аналіз жанру фортепіанної мініатюри в даному проблемному аспекті розкриває усталений взаємозв’язок між засобами музичної виразності та типами музичної експресії, що „вбудовуються” в структуру української ментальності.

Другий розділ – „Специфіка жанру мініатюри в музичній культурі” – містить теоретичну концепцію мініатюри в музичній культурі, що розкривається через семантичні функції і особливості часопростору.

У підрозділі 2.1. – „Мініатюризм як принцип художнього мислення в мистецтві” – проводиться етимологічний аналіз дефініції і розгляд жанрових різновидів мініатюри в системі видової специфіки мистецтва. У дисертації доведено, що мініатюра є загальнохудожньою категорією, тому що репрезентована широким спектром жанрових модифікацій у всіх провідних видах мистецтва: образотворчому, музичному, поезії та літературі. Зазначається, що назва „мініатюра” перейшла з образотворчого мистецтва в літературу, музику, театр, де позначилася як жанр малих форм. Кристалізація музичної мініатюри в професійній культурі відбувалася одночасно з іншими крупними жанровими зразками інструментальної, вокальної, хорової, оркестрової музики.

Мініатюра, яку прийнято вважати найменшою серед існуючих жанрових моделей, має єдину для багатьох видів мистецтва художню природу та функції. У такому визначенні мініатюра – це „мала модель світу”, яка уособлює в собі жанрову систему малих форм у мистецтві. Єдність жанрового розмаїття мініатюри в контексті видової специфіки мистецтва складають особливості психології, семантики, а також соціокультурна детермінованість, тобто умови функціонування в культурному просторі, які утворюють жанрову модель з власною картиною світу. У сфері музичного, образотворчого, літературного мистецтв мініатюру визначено як жанр, пов’язаний зі специфічними принципами художньої організації, які об’єднують жанрові різновиди мініатюри в цілісний феномен, а саме: максимальна концентрація змісту, психологічне навантаження на кожну семантичну деталь, нюанс, елемент, що приводить до лаконізму і сконцентрованості художньої композиції; камерний простір, стислий і сконцентрований час (література, музика). Психологія і естетика жанру пов’язані з суб’єктом творчості (образом людини), характеризують мініатюру як найменшу жанрову модель, яка здатна концептуально відбити картину світу.

Отже, мініатюра в художній культурі є морфологічною цілісністю. На основі малої форми поступово складається свій особливий жанровий принцип художнього моделювання духовного світу людини. Це уможливлює виокремити в межах нашого дослідження мініатюризм як загальнохудожній принцип у мистецтві, що ґрунтується на сукупності специфічних форм і художніх засобів, націлених на максимально сконцентроване вираження внутрішнього духовного світу особистості, що, у свою чергу, виявляє жанрову картину світу. Стосовно музичного мистецтва, мініатюризм розуміється як система історично усталених принципів художньої організації твору, що породжують максимально сконцентрований характер змісту, камерний спосіб музикування і розкривають модус мислення автора як суб’єкта творчості.

У підрозділі 2.2. – „Семантичні функції жанру мініатюри в музичній культурі” – розкривається художня природа мініатюри через семантичні ознаки жанру в музичній культурі, які складаються в певну систему функцій.

У розвиток жанрової теорії М. Арановського, запропонована система зовнішніх і внутрішніх факторів мініатюри. До зовнішніх факторів належать історичні аспекти (тип, умови музикування, пов’язані з генезисом мініатюри), які виявляють зв’язок жанру з соціокультурним контекстом суспільства, його світоглядною парадигмою, внаслідок чого актуалізується його потенціал. Мініатюра – це тип музичного твору, що існує для всіх складів виконавців, але переважно для сольного (інструментального, вокального) і камерно-ансамблевого (камерно-інструментального, камерно-вокального) музикування (наприклад, фортепіанна, вокальна мініатюри). Жанр мініатюри, генетично пов’язаний із міською побутовою культурою і домашнім музикуванням (аматорством), є переважно камерним жанром, призначеним для виконання в невеликих (камерних) приміщеннях, у яких існують необхідні умови для зосередження уваги слухачів. Жанр мініатюри, що зароджувався в надрах європейської музики, є явищем професійної культури і виражає ступінь авторства, оригінальності, що зафіксовані в структурі музичного тексту.

До внутрішніх факторів належать тип образного змісту і форми, спосіб утілення художнього образу (тип ліричного героя) в системі „мова – мовлення”. Образний зміст мініатюри зумовлений її часопростором. Підкреслюються такі особливості ментальної структури мініатюри: збільшення психологічного навантаження на семантичну одиницю художнього цілого, деталлю якого можуть бути тематичне ядро, мотив, фраза тощо; змістовна концентрація, тобто інформаційна насиченість на короткому відрізку часу; лаконізм й афористичність музичного висловлювання. Внутрішній фактор пов’язаний з критерієм художньої цілісності і на глибинному рівні виявляє жанрову картину світу. Об’єднання соціокультурних, гносеологічних функцій жанру в систему, що відбиваються („сублімуються”) саме в його семантиці, допомагає розкрити зміст такого ключового терміна в культурологічному дослідженні мініатюри, як „художньо-генетичний код”.

Найповніше розкривають художню сутність мініатюри саме внутрішні фактори. Розглядаючи жанр як цілісну картину світу, ми визнаємо мініатюру найменшою серед існуючих жанрових моделей в музиці. Незважаючи на камерний часопростір, мініатюра здатна відбивати цілісність душевного світу людини з її багатим психологічним життям. Це впливає на логіку композиційної побудови твору, потребує від автора особливих засобів створення художнього образу, а саме: увага до кожної деталі, лаконізм і афористичність інтонацій, технічна майстерність, відточеність і філігранність музичного тематизму. Художній зміст мініатюри спрямований на відображення внутрішніх почуттів, вражень, емоцій, що надає можливості авторові розкрити емоційну сферу психіки людини в усій різноманітності її прояву.

Основою багатьох зразків жанру мініатюри (зокрема фортепіанної) є композиція простої одночастинної форми, а також простої дво- або тричастинної форми. У мініатюрі художній образ твору експонується відразу в процесі свого становлення. При тяжінні до завершеності і досконалості форми композитор використовує такі засоби, які зумовлюють інтенсивність мікротематичного розвитку, ускладнюють ладотональний план періоду й активізують його синтаксис.

Стосовно психології жанру зазначимо, що головну роль у мініатюрі виконує суб’єкт і його психологічне життя в „художньому світі” твору. Суб’єкт творчості узагальнює в мініатюрі специфічну картину світу, часо-простір якої відрізняється від усіх існуючих жанрів. Під суб’єктом мініатюри ми розуміємо персоніфікацію особистості „Я”, тобто єдність автора і ліричного героя. До цього треба віднести ще й реципієнта – виконавця та слухача.

Твори малих форм зазвичай містять один єдиний музичний образ, тому для жанру мініатюри типовою є монообразність та монодраматургія (термін В.Бобровського): розвиток та інтонаційне розгортання одного образу, що ґрунтується на ідеї саморуху (внутрішньому розвиткові) без контрастних зіставлень. Джерелом монодраматургії є тема – „момент часу” – драматургічна одиниця і музично-інтонаційне втілення ліричного героя за принципом монотематизму. Отже, музичний образ передається в мініатюрі через тему, яка часто має особливу психологічну характеристику.

Лірика як суб’єктивний спосіб художнього висловлювання є основою і своєрідною формою екзистенції мініатюри, породжує іманентні принципи організації художнього простору і часу – „ліричну драматургію”. Зміст лірики, що зосереджений на відображенні внутрішнього світу людини, стає основою психологічного змісту мініатюри. Ліричний сюжет у мініатюрі – це одномоментне відображення духовного досвіду авторської свідомості крізь призму душевних станів ліричного героя.

Механізм суб’єктивного музичного переживання ліричного героя і жанрова семантика мініатюри розкривається через музичну експресію, яка розглядається в запропонованій роботі як категорія музичної психології. Стосовно до семантики жанру мініатюри, тип музичної експресії – це своєрідний модус психічного стану суб’єкта твору, що характеризується „сюхвилинністю”, одномоментністю камерного часопростору. У душі ліричного героя сфокусовані різні психічні модуси: почуття, емоція, настрій, споглядання, процес міркування та роздумів.

Підсумовуючи зазначимо, що цілісна модель жанру музичної мініатюри містить три рівні типізації (соціокультурні, гносеологічні й семантичні функції). Їх системність і цілісність пов’язані з відображенням усього макрокосму буття крізь призму суб’єкта творчості (автора – ліричного героя – реципієнта). Головними умовами екзистенції мініатюри є її камерний часопростір та лірика як своєрідний зміст і психологія жанру.

У підрозділі 2.3. – „Особливості часопростору музичної мініатюри” – розкривається специфіка жанрової моделі мініатюри через принципи організації часу і простору в їх єдності. Співвідношення цих двох параметрів і створює особливе „семантичне поле”, яке, у свою чергу складає естетичну та концептуальну основу жанрової картини світу. Семантичний простір мініатюри є максимально сконцентрованим, оскільки відбиває цілісну картину світу.

Часопростір, або хронотоп мініатюри – це спосіб моделювання суб’єктивного світу людини, тобто психології суб’єкта, який пізнає себе та світ у межах камерного простору музикування (малої форми) та внутрішнього психологічного часу (часу переживання). Одномоментність, „сюхвилинність” образу організовує в мініатюрі буття ліричного героя в реальному часі, за принципом „тут і зараз”, і, на перший погляд, позбавляє музичний образ будь-якої процесуальності. Але становлення музичної думки в мініатюрі здійснюється як у статиці (одномоментності), так і в динаміці, за принципом саморуху, спрямованого на виявлення внутрішніх відтінків, нюансів і різноманітних граней ліричного стану. В такому відчутті часу полягає головний принцип мініатюризму – психологічне навантаження на одиницю часу.

Художній простір мініатюри камерний, тому що обмежений рамками малої форми, створює умови для лаконічного вираження внутрішніх, інтимних мікропочуттів людини. Зазвичай мініатюра, що написана в простій тричастинній формі, сприймається як трифазний розвиток музичної думки. Камерний часопростір мініатюри зумовлює логіку музичної форми, яка складає три функціональні етапи: „i” – репрезентація ліричного „Я”, „актуальний час”; „m” – розгорнення ліричної концепції на основі „саморуху” ліричного образу, „час переживання”; „t” – час згортається у просторі, „спросторовування” часу. У разі простої двочастинної форми, наявними є дві стадії розвитку ліричного образу, що пов’язані з розгалуженням особистості на два виміри – теперішній час і минулий час. Це не різні образи, а, навпаки, виміри єдиного ліричного стану героя, моменти ліричного споглядання.

Концептуальний вимір часопростору мініатюри є антропоморфічним, оскільки підкреслює семантичний зв’язок жанру мініатюри з психологією суб’єкта, яка виражається через відображення внутрішнього світу автора крізь призму ліричного героя. Драматургічна лінія розвитку розкриває в мініатюрі психологічний час, що цілком віддзеркалює психологію суб’єкта жанру, відповідає антропоморфічній природі психології переживання – розгортання художнього образу в цілісній формі або згортання „драматургічного часу” в композиційному просторі (найчастіше за принципом „хвилі”). Відсутність багатоскладового сюжетного розвитку в мініатюрі зумовлює внутрішньо згорнутий психологічний час.

Екзистенція мініатюри як художньої моделі світу виражається в камерному часопросторі як способі одномоментного світосприйняття в межах малої форми. Часопростір мініатюри і є втіленням камерного типу висловлювання, що притаманний мініатюризму як своєрідному принципу художнього мислення. Отже, мініатюра – це певна семантико-структурна організація музичного твору, яка має специфічні властивості: камерний часопростір та інтонаційно-сконцентрований ліричний зміст.

У підрозділі 2.4. – „Класифікація та внутріжанрова типологія мініатюри в музичній культурі” – характеризуються загальні жанрові властивості мініатюри, надаються дефініції та визначення основних різновидів жанру на прикладі української фортепіанної музики.

Поняття „мініатюра” в музичній науці та практиці є певною мірою родовим, тому що поєднує жанрові різновиди малої форми, які „вбудовуються” і співвідносяться з терміном „камерна музика”. Система малих форм як складова частина камерної музики відтворює її семантичні ознаки. Саме камерні умови виконання зумовили специфіку змісту мініатюри (поглибленість, інтимність, лірико-філософську спрямованість), а також в цілому її часопростір.

Жанр мініатюри в композиторській і виконавській творчості притаманний майже всім типам музикування. За способом виконання і складом виконавців мініатюру прийнято поділяти на: інструментальну, вокальну, хорову, оркестрову. Кожна з них має свою жанрову специфіку, пов’язану з виконавськими особливостями, умовами музикування, які залежать від життєвого призначення. Отже, жанр мініатюри має поліфункціональну спрямованість музичної екзистенції.

Фортепіанна мініатюра – це історично сформований, типологічно усталений жанр професійної музичної культури, призначений для сольного музикування в умовах камерного або концертного виконання. Фортепіанна мініатюра як узагальнююча категорія містить внутрішню історично обумовлену, динамічну систему жанрів. Для виявлення жанрової специфіки фортепіанної мініатюри здійснюється внутріжанрова класифікація в контексті української музичної культури на всіх етапах її становлення (генезис, кристалізація, жанровий інваріант і актуалізація).

У запропонованій внутріжанровій класифікації розрізнюють фольклорну, програмну і непрограмну мініатюри. Фольклорна мініатюра – це такий різновид жанру, який несе в собі ознаки традиції (тобто національних фольклорних джерел, пов’язаних із жанрами пісні і танцю). Фольклорна мініатюра є генетично первинною, національно окресленою формою екзистенції жанру мініатюри в контексті української фортепіанної музики. Програмна мініатюра поділяється на жанровий і образно-асоціативний типи програмності. Жанрова програмність виявляє семантичні ознаки мініатюри і зв’язок із первинними такими жанровими началами, як: декламаційність, моторність, розспівність. Програмність образно-асоціативного типу, як правило, заявляється у самій назві твору. Непрограмна мініатюра („чиста” або „абсолютна”) має свою внутріжанрову ієрархію: прелюдія та її жанри-супутники (прелюд, інтермецо, постлюдія), а також експромт, музичний момент, ескіз, імпровізація, нарис, експресія. Остання жанрова підгрупа є віддзеркаленням сутнісної природи жанру мініатюри („сюхвилинності”, одномоментності вираження емоційного стану) і продовженням романтичної традиції в українській фортепіанній музиці.

Таким чином, мініатюра в музичній культурі – це специфічний жанр, історично усталений на основі малих форм, призначений для різних складів виконавців (інструментальний, вокальний, хоровий, оркестровий, змішаний) і типів музикування (камерний, концертний, побутовий), що характеризується одномоментним, „сюхвилинним” буттям суб’єкта творчості (автора – ліричного героя – виконавця – слухача) в межах камерного часопростору.

Третій розділ дисертації – „Історична динаміка фортепіанної мініатюри в українській професійній культурі кінця ХІХ – ХХ століть” – присвячено історико-типологічному аналізу жанру у творчості українських композиторів означеного періоду.

У підрозділі 3.1. – „Генеза жанру фортепіанної мініатюри в українській музичній культурі” – доводиться, що в українській музиці склався свій історичний досвід екзистенції жанру фортепіанної мініатюри, що пов’язаний, по-перше, з європейською професійною культурою, у надрах якої він зароджувався, кристалізувався та розвивався, а по-друге – з особливостями національного стилю.

Генезу жанру української фортепіанної мініатюри становить етап зародження фортепіанної музики в Україні у кінці ХVІІІ століття, яка перебувала в тісному зв’язку з розвитком світського напряму в мистецтві і практики камерного музикування. Опанування жанру мініатюри в долисенківську добу починалося з жанру обробки українських пісень і танців, клавірного перекладення духовних і світських кантів, популярних арій і пісень, що призначені для аматорського салонно-побутового виконання. Потенціал української музичної культури ще не був спроможний до сприйняття і засвоєння художніх принципів європейської романтичної моделі жанру. Тому перші українські фортепіанні мініатюри являли собою „пряме” художньо-естетичне засвоєння українського фольклору з його пісенно-танцювальною стихією. Такі приклади використання фольклорного матеріалу (зокрема теми, цитати, окремих мелодійних та ладово-гармонійних зворотів) в умовах камерного, салонно-побутового музикування виступають історично-зумовленим етапом переходу від аматорсько-побутового до якісно нового, професійного мистецтва. Першими композиторами, які писали фортепіанні мініатюри, були О. Лизогуб, Й. Витвицький, М. Маркевич, М. Завадський, Г. Ходоровський та ін.

Таким чином, у долисенківську добу жанр української фортепіанної мініатюри перебував тільки на стадії свого становлення, здійснювався відбір принципів формо- та жанроутворення. Намітилася мініатюра двох типів: фольклорна мініатюра, що ґрунтувалася на принципах народного музикування і обробки фольклорних джерел (пісень, танців); фортепіанні мініатюри, пов’язані з поступовим засвоєнням європейської традиції (жанри вальсу, мазурки, ноктюрна).

У підрозділі 3.2. – „Фортепіанна мініатюра у творчості українських композиторів першої половини ХХ століття” – аналізується професійний етап розвитку української фортепіанної мініатюри у творчості М. Лисенка, Л. Ревуцького і Б. Лятошинського.

В українському мистецтві творчість М. Лисенка – це активний етап розвитку національного стилю в українській професійній музиці. Композитор заклав семантико-структурний інваріант жанру в українській музиці, фортепіанна мініатюра стає повноцінним, самостійним жанром професійної культури. М. Лисенко засвоїв і відновив семантичні, структурні та драматургічні особливості романтичної моделі жанру, що сформувалися в європейській музичній культурі. Мініатюризм як творчий метод і різновид камерного типу мислення стає для композитора сконцентрованим віддзеркаленням внутрішнього світу, відображенням романтичної типології творчості. Узагальнюючи всю внутрішню множинність жанрового вияву фортепіанної мініатюри у творчості М. Лисенка, слід зауважити, що вона досить динамічна: від національних образів з пісенно-танцювальною основою до витончено суб’єктивного ліризму романтичного світосприйняття. М. Лисенко творчо переосмислив, збагатив і розвинув фортепіанну мініатюру національно-стильовими принципами музичного мислення.

У фортепіанних мініатюрах Л. Ревуцького відбулося семантичне розширення, романтизація та психологізація української фортепіанної мініатюри. Найкращим зразкам жанру притаманна психологічна сюжетність з цілим спектром типів музичної експресії, завдяки чому відтворюється концепція психології людини через стани душі ліричного героя. Для розкриття психологічної характеристики ліричної образності ключовими обрані такі категорії: „музична експресія” та типологічна пара „інтроверсія – екстраверсія” в значенні „спосіб самовираження” суб’єкта твору. Ліричний герой у фортепіанних мініатюрах Л. Ревуцького є типовим романтиком. Модуси ліричної свідомості героя та його психічні стани відбивають романтичну картину світу, в центрі якої постає особистісне „Я”. У внутрішньому світі такого героя, „Людини Душевної”, розкривається різноманітна палітра почуттів як типів світосприйняття: від інтровертної до екстравертної сфери романтичної образності. Жанровий стиль фортепіанної мініатюри Л. Ревуцького відрізняється високим рівнем психологізації та романтизації музичної експресії, крізь призму якої ми спілкуємося з ліричним героєм.

У творчості Б. Лятошинського жанр фортепіанної мініатюри оновлює свій модус завдяки раціоналізації, інтелектуалізації музичної експресії. Ця тенденція приводить до розширення жанрових меж, що пов’язані переважно із симфонізацією жанру. Фортепіанна мініатюра стала для композитора творчою лабораторією для пошуку прийомів і засобів музичної стилістики, де кристалізувався симфонічний тип мислення композитора. Б. Лятошинський поглибив психологічний світ і виявив новий тип героя як образ людини. Це Людина Розумова, чия свідомість відтворює в українській фортепіанній музиці постромантичну модель жанру мініатюри. Ці пошуки композитора, як прийнято вважати, належать до музичного стилю експресіонізму як типу музичного висловлювання – символічного, завуальованого, далекого від романтичної відкритості, щирості, безпосередності.

У підрозділі 3.3. – „Фортепіанна мініатюра в контексті української музичної культури другої половини ХХ століття” – надається характеристика історико-культурних чинників, які склалися в українській музиці означеного періоду та їх конкретизація у фортепіанній творчості В. Сильвестрова, В. Годзяцького, Л. Дичко, Б. Фільц.

Українська музика другої половини ХХ століття характеризується появою широкого спектру різноманітних стильових напрямів, які зумовили процес концептуального оновлення композиторської творчості, сприяли бурхливому експериментаторству у сфері композиторських технік (серійність, пуантилізм, алеаторика, сонористика, додекафонія та ін.). Причинами стилістичних пошуків були як внутрішні, так і зовнішні фактори (український авангардизм 60-х років, прагнення вийти на рівень західноєвропейського мистецтва, формування нової картини світу).

Нову тенденцію розвитку жанру, яка пов’язана зі зміною в принципах музичного мислення і появою категорії „техніка письма”, в дисертації названо умовним терміном „авангардна мініатюра”. Під цим терміном слід розуміти такий спосіб художнього висловлювання, при якому радикальність нових композиторських технік письма зумовлює зміну семантики, часопростору та й самого суб’єкта мініатюри.

На прикладі фортепіанних мініатюр українських композиторів 60-70-х рр. (В. Сильвестрова, В. Годзяцького, Л. Дичко і Б. Фільц) помітним є вплив мінімалізму, структуралізму і техніцизму, задум яких полягає в максимальній концентрації художнього змісту, в особливій насиченості, сконцентрованості музичної інформації на малому проміжку часу, прагненні відобразити нове світовідчуття сучасної людини з його максимально вираженими експресіями. Це зумовило нові принципи мислення – тенденцію до мініатюризації і камернізації письма. Особливого семантичного навантаження набувають „звукотембр”, „звукоритм”, навіть пауза. Відбувається своєрідна „мініатюризація” часопростору музики і процесів музичного мислення (теми, ладово-гармонійного і мелодико-ритмічного комплексів). Темою може бути звукова структура, „серія”, або вертикальний комплекс (додекафонія, серійна техніка), ще більшого семантичного значення набуває „звук-атом” (пуантилізм), „випадкове” звукове сполучення (алеаторика), звукотемброві „плями” (сонорна техніка). Перетворюється семіотичній устрій жанру фортепіанної мініатюри, що зумовлений організацією музичної мови (новими композиторськими техніками письма), мініатюризацією та камернізацією принципів мислення, пов’язаних з максимальною концентрацією часу і простору. Семантичними ознаками мініатюри стають „елітарність” жанру, „інтелектуалізація” образу людини як наслідок раціоналізації музичної діяльності.

У підрозділі 3.4. – „Риси української ментальності в дзеркалі жанру фортепіанної мініатюри” – проаналізовано художню сутність жанру крізь призму національної ментальності, що продемонструвало нові можливості сучасної музичної культурології щодо вивчення мініатюри та мініатюризму. В дзеркалі жанру фортепіанної мініатюри відбилися особливості етнопсихології укра-їнської душі: кордоцентризм, чутливість та сентиментальність, поетичність та ліризм, особлива задушевність ліричної емоції, прагнення до занурення у внутрішній світ, лірико-суб’єктивну сферу, а іноді віддалення від реальності, „відступ у себе”, драматичність, неспокій та рухливість, що пов’язані з прагненням до внутрішнього самоствердження і „свободи”. Психологія, естетика, семантика мініатюри відповідають рисам національного характеру, які відчуваються крізь призму музичної стилістики: „інтроспективність” лірики, сконцентрованість на внутрішній сфері почуттів, тяжіння до кордоцентричності та особливої емоційності музичного висловлювання. У жанрі фортепіанної мініатюри яскраво відбилися національно-самобутні особливості музичного мислення: широкий спектр інтонаційного мовлення (від декламації до пісенно-романсового типу висловлювання), варіаційність і варіативність, ладово-гармонійне мислення, підголосково-поліфонічна фактура.

Неофольклорна мініатюра, яку репрезентують фортепіанні твори Л. Дичко, Б. Фільц, зберігає специфічну мову, використання фольклорних першоджерел у поєднанні з сучасними принципами музичного мислення: поспівковий тематизм, модальність ладової системи, темброву стилізацію народних інструментів, підголоскову фактуру, варіантність як основу тематичного розвитку. Техніцизм і структуралізм сучасного мислення не позбавили українську фортепіанну мініатюру національно-характерних рис, які є віддзеркаленням національного характеру. Через етнографічну цілісність, пісенність виявляється душа українського народу.