КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ СТАНОВЛЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ РАЦІОНАЛЬНОСТІ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!
Сработали прекрасно, нервы железные. На хамство и угрозы отреагировали адекватно и с пониманием. Можете пользоваться услугами сайта.


Название:
КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ СТАНОВЛЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ РАЦІОНАЛЬНОСТІ
Альтернативное Название: Культурно-исторические КОНТЕКСТ Становление ЕВРОПЕЙСКОЙ РАЦИОНАЛЬНОСТИ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовуються актуальність проблеми, теоретична і практична значимість дисертаційного дослідження; розкривається його зв'язок із науковими програмами, планами, темами; визначаються об'єкт, предмет, завдання, методи дослідження; формулюються його мета і конкретні завдання; окреслюються хронологічні межі та джерельна база; розкривається наукова новизна роботи; подається інформація про апробацію результатів дослідження.


В першому розділіЄвропейська раціональність як культурно-історичний феномен” – наводиться історіографія проблеми, аналізуються наявні наукові джерела, розглядається концептуальний фон тематизації європейської раціональності, розробляється типологія основних підходів до її осмислення, виявляються соціокультурні детермінанти її становлення, характеризуються історико-культурні передумови проблематизації історичного розуму та раціональності в науці, аналізуються культурно-історичні форми її буття.


Термінологічно обґрунтовується поняття „раціональність”, яке походить від латинського ”ratio”, семантично пов’язаного з дієсловами „рахувати” і „числити”, і перебуває в семантичному зв’язку з давньогрецьким „logoV” („збирати”, „пов’язувати”).


Наголошується, що розгляд раціональності можливий лише в парі з її антиподом – ірраціональністю, які тісно пов’язані з категоріями раціонального та ірраціонального.


Розгляд історії питання дозволяє зробити висновок, що про раціональне розуміння людиною природи є підстави говорити вже у зв’язку з давньогрецькою культурною традицією, хоча сам термін „раціональне” (як загальна характеристика будь-яких осмислених висловлювань) набуває теоретичної ваги в XVII ст. Категорія ж ірраціонального як опозиція раціональному введена давньогрецькими математиками і тривалий час перебувала виключно у спеціальному математичному вжитку, здобувши загальнонауковий статус лише у XVIII ст.


В аспекті аналізу становлення історичної свідомості констатується, що історія як спосіб буття суб’єкта (окремої людини і людства в цілому) набула в науці ХІХ ст. того самого статусу, який мала природа як спосіб буття об’єкта в науці XVII – XVIII ст. Уже на кінець ХІХ ст. з очевидністю виявилась неспроможність класичного розуму, орієнтованого на пошук вічних основ людського буття, розв’язувати конкретні практичні питання в межах минущого, конкретного історичного часу. Альтернативою йому постає історичний розум, що розширює діапазон наукового аналізу до меж усього реального світу.


В руслі цього розуміння характеризуються особливості марксистської науково-дослідної програми, що задає предметне поле розгляду проблеми раціональності і визначає метод її дослідження (матеріалістична діалектика), засновану на пріоритетності практики.


Оцінка пізнавальної здатності історичного розуму і визначення ціннісних засад як основи осягнення сенсу пройденого людством історичного шляху постали основним завданням німецької школи історизму (М. Вебер, В. Дільтей, Г. Зіммель, Е. Трьольч, Г. Ріккерт) внаслідок констатації обмеженості пізнавальної здатності класичного розуму, неспроможного дати вичерпну історичну картину, що припускає поліваріантні її інтерпретації через призму життєвого світу особистості.


Як ключ до розуміння раціональності представниками німецької школи історизму розглядаються її програмні установки: пошук об'єктивної відмінності соціально-історичних наук від природничих і встановлення критеріїв їх розмежування; спроба замінити абстрактні узагальнення аналізом „суттєвих” історичних фактів; розуміння історії як продукту творчої діяльності в контексті історичного часу; жорстка дихотомія історії і природи на основі незаперечного визнання специфічності історичного процесу; індивідуальний характер продуктів людської культури, що є об’єктами історичного пізнання, на противагу повторюваній одноманітності природних об'єктів; доцільність людських вчинків з огляду на ціннісну перспективу як базовий принцип теорії цінностей; визначення в ролі об’єкта дослідження людини в культурно-історичній обумовленості її потреб. Оцінюється внесок у розуміння раціональності окремих представників школи. Наголошується, що історична раціональність виступає в її програмі як інструмент конструювання історичного світу в науках про дух.


Розглядається концепція раціональності М. Вебера, що започатковує соціологічний підхід до розробки проблеми. В її основі лежить розуміння цілераціональної дії як чітко формалізованої, спрямованої на пошук ефективних способів досягнення мети.


Аналізується осмислення Е. Трьольчем феномена європеїзму. В ході аналізу проблем історичного розуму вчений констатує світоглядну кризу, вихід з якої він бачить у поєднанні моральних цінностей з релігійними.


Характеризується феноменологічний підхід до осмислення раціональності, пов’язаний з ім’ям Е. Гуссерля. Вводячи у сферу раціональності поняття „життєвого світу”, Е.Гуссерль першим стає на шлях осмислення безпосереднього духовного досвіду.


Як розвиток теоретичних засад марксизму в поєднанні з критикою основних положень теорії раціональності М.Вебера розглядається подальша розробка проблеми Д. Лукачем, який вбачає в раціональності універсалізований і ідеологізований ринково-буржуазний "розрахунок". Послідовна реалізація такого підходу оберталася запереченням раціональності "буржуазної" науки і проголошенням "нової раціональності" як основи "пролетарської" науки, в якій суб'єкт не протистоїть об'єкту, а творить його.


Особливість підходу істориків французької школи "Анналів" (М. Блок, Л.Февр, Ф. Бродель, Ж. ле Гофф, Ж.-П. Вернан, Ф. Фюре, Ж. Дюбі, Р. Мандру) полягає в тому, що вони розглядають проблему раціональності через осмислення ментальності як центру тяжіння історичного дослідження. Раціональність постає інваріантом, що, визначаючи предметно-практичну і пізнавальну діяльність людини, в той самий час виступає її онтологічно-гносеологічною основою.


Слід відзначити, що наявність спільної програми не виключає індивідуального бачення проблеми окремими представниками школи. Так, ментальність як загальний тип поведінки, властивий окремому індивіду і представникам певної соціальної групи, як розуміє її М. Блок, базується на баченні ними світу в цілому і свого місця в ньому. Л. Февр, виводячи з поняття "ментальність" поняття "ментальний інструментарій", включає раціональність у число категорій останнього як таку, що характеризує сприйняття, концептуалізацію і дію як засоби структуризації індивідуального і колективного досвіду. Ф. Бродель науково обґрунтовує положення про час як організовуючу силу історичного процесу, стверджуючи множинність часу. Він виокремлює в ньому три рівні: глибинний природний рівень великої часової тривалості; час господарчих кон’юнктур; дискретний час людського буття, політичної історії. Раціональність Ф.Бродель осмислює в межах великої часової тривалості, пов’язуючи її розвиток із хронологічно і географічно віддаленими одна від одної політичними подіями.


Простежується подальший шлях теоретичної розробки проблеми раціональності, що відбувалася в ракурсі осмислення її як наукової в межах логіки і методології науки (К.Поппер, Т.Кун, І.Лакатос, П.Фейєрбенд, С.Тулін та ін.). При цьому поняття наукової раціональності не зводиться лише до відповідності процесу відкриття, прирощування і обгрунтування знання певним ідеалам науковості (логічні процедури, норми, стандарти).


Більш детально аналізується внесок у дослідження К. Поппера, який, крім актуалізації проблеми раціональності в руслі розробки її дедуктивної моделі, піддав критичному аналізу методологічні принципи історицизму як теоретичного обґрунтування тоталітаристської ідеології "закритого" суспільства. Останнє послужило не лише основою для розмежування „закритої” і „відкритої” раціональності в науці, а й надало раціональності соціального виміру.


Зазначається, що паралельно з теоретичним осмисленням наукової раціональності робляться спроби доповнити її іншими, більш фундаментальними типами раціональності: раціональністю міфу, релігії, мистецтва, політики та ін. Перелічені типи раціональності мають своєю спільною ознакою структурованість, впорядкованість, своєрідну "логічність", тоді як генетична, змістова різниця між ними не піддається аналізу.


Продовженням критичного аналізу раціонального розуму (М.Хоркхаймер) є з’ясування історичних причин і виявлення антропологічних основ (імпульсивне прагнення людини до панування над природою) його домінування, доведення можливості загрози його тиранії – понятійної, ідеологічної, політичної.


Як основа концепції комунікативної раціональності розглядається "теорія комунікативної дії", розроблена Ю. Хабермасом. Комунікативна раціональність, на відміну від інструментальної, орієнтованої на досягнення певної мети (успіху), виступає показником індивідуальної здатності окремих суб’єктів процесу спілкування на основі дотримання визнаних норм логічної аргументації, універсальних етичних вимог досягти в ході вільної полеміки взаєморозуміння і згоди.


Позиція прихильника комунікативної теорії раціональності російського вченого В.С.Біблера полягає в тому, що в силу нездатності класичного розуму осягнути тотальну ірраціональність XX ст. постає необхідність його переорієнтації на ідею взаєморозуміння, де виняткового значення набуває етика. Діалогіка як основа діалогічної раціональності забезпечує взаєморозуміння, взаємоосмислення і взаємовизначення в ході діалогу різних суб’єктів комунікації.


Характеризується погляд на проблему К. Ясперса, який, осмислюючи особливості культурно-історичного процесу і виявляючи місце і значення людини в ньому, вважає за необхідне підкреслити нерозривність раціонального (розуму) та ірраціонального (екзистенції) як невід’ємних начал у людині і в історії. Раціональність, на думку Ясперса – це універсальне свідчення присутності божественної трансцендентності у світі особистості і запорука безперервності становлення історії.


Проблеми, перед якими постала європейська цивілізація у ХХ ст., актуалізували питання співвідношення міфу і раціональності. У зв’язку з цим французький етнолог Л. Леві-Брюль уперше порушує проблему специфічної логіки міфу, обумовленої основною особливістю мислення первісної людини – містичною співпричетністю. Російський учений Я. Е. Голосовкер пов’язував особливості раціональності міфу з функціонуванням закону імагінації. Наявність „партитурного” мислення, логічний „бріколаж”, дія механізму медіації служать обґрунтуванням раціональності міфу в дослідженні К. Леві-Строса, виконаному на основі методу структурного аналізу.


Являє інтерес точка зору К. Хюбнера, який приходить до висновку, що міф як первинна людська реальність, вихідна інваріантна форма досвіду і переживання світу є самостійним і повноцінним різновидом раціональності. Будь-яка раціональність, у тому числі й наукова, тільки тому й можлива, що сам міф є раціональним. Тобто раціональність є видовою ознакою людини, але виступає в історично і культурно відмінних формах.


Методологія структуралізму сприяла перетворенню феномена раціональності на “епіфеномен”, знаково-символічний за своїм характером (Р.Барт).


Значення досліджень П. Бурдьє полягає в розширенні предметного поля вивчення раціональності, в якому співіснують різні підходи до осмислення цього феномена, в тому числі гендерні. Він вводить у науковий обіг поняття “габітус” (від лат. gabitus – „зовнішність”) і припускає можливість вияву раціональності в тілесності.


Відзначається, що постмодерністські методологічні установки (деконструкція, децентрація, ризоматичність, алегорія) трансформуються в новий спосіб освоєння світу, культури, мистецтва як тексту і стають основою для розробки постнекласичної раціональності. Сприйняття світу як нескінченного і безмежного тексту, поза яким ніщо не існує, а все суще існує в межах тексту, визначається грою і контекстуальними інтерпретаціями, роблячи проблему раціональності дещо розмитою.


Розглядається осмислення раціональності М.К.Петровим, у культурологічній концепції якого вона виступає як соціокод. Культуротворче значення раціональності як соціокоду полягає у трансформації традиційних форм культури з метою створення нових, що неминуче супроводжується усвідомленням людиною своєї ролі і місця в цих процесах.


Окремо характеризується радянський період дослідження феномена раціональності, де він розглядався в межах марксистської теоретико-пізнавальної програми (П.В. Копнін, А.С. Богомолов, Н.С. Автономова, В.С. Біблер, П.П. Гайденко, І.Т. Касавін, С.Б. Кримський, М.В. Попович та ін.). Діапазон осмислення цієї проблеми охоплював протилежні полюси: від цілковитого прийняття її трактування в межах постпозитивістської концепції до повного заперечення. Вона вивчається переважно у світоглядному аспекті, в її співвідношенні з соціальною реальністю і суспільним пізнанням, а також у зв’язку з проблемою свободи.


Безсумнівним є наукове значення концепції класичної і некласичної раціональності, розробленої М.М. Мамардашвілі.


Досить широко і неоднолінійно розглядається проблема раціональності в сучасній російській науці. Так, Н.С. Автономова аналізує раціональність в історичній і теоретико-пізнавальній площині. Окрема увага приділяється проблемі раціональності позанаукових форм творчої діяльності.


Особливістю дослідження В.С. Швирьова є розгляд раціональності за такими її змістовими параметрами, як „відкритість” (здатність виходу за межі фіксованої системи координат і критичний рефлексивний аналіз вихідних передумов концептуальних систем, покладених в основу певної парадигми) і „закритість”.


В.С. Стьопін простежує еволюцію різних типів наукової раціональності. Обґрунтованим бачиться висновок Н.С. Мудрагей про те, що ірраціональність не просто існує, а є самодостатньою як у бутті, так і в пізнанні. Ще один ракурс розгляду раціональності – як передумови і змісту модернізаційних і трансформаційних процесів у суспільстві – є предметом дослідження В.Г. Федотової. Має місце також осмислення раціональності як культурної реальності, що поєднує в собі методологічні та аксіологічні аспекти (В.Н. Порус, А.Л. Никифорова).


Проблема раціональності є предметом наукового інтересу українських дослідників. Аналізу піддаються, зокрема, роботи М.В.Поповича, С.Б.Кримського, В.В.Кизими, В.Захарченка, В.Пироженка.


Аналіз соціокультурних детермінант становлення і розвитку європейської раціональності дав можливість виявити культурно-історичні форми її буття. Першу форму раціональності можна визначити як природно-практичну, оскільки особливість архаїчного, міфологічного мислення полягає у високій мірі інтегрованості індивіда і природи. Міф має два змістові пласти: зовнішній (образно-символічний) і внутрішній (знаково-понятійний). У першому слово виступає символом, а у другому – знаком. У ролі символа слово є багатозначним, полісемічним і конкретним, здатним відтворити ситуацію чи предмет у всій повноті і цілісності. Архітектоніка міфу підпорядкована розгортанню у просторі тих смислів, що містяться у слові-символі. Слово-знак, навпаки, однозначне, точне, абстрактне, здатне відтворити лише окремі сторони ситуації, окрему якість предмета.


Подальший розвиток європейської раціональності відбувається в руслі формування логіко-понятійного мислення. При цьому значення слова-символа поступово втрачається, а роль слова-знака зростає. Міфологія намагається пояснити всю різноманітність Всесвіту, його походження і розвиток за допомогою єдиних першоджерел, уособлюваних світовими стихіями – водою, землею, повітрям, вогнем, яким надавалось сакрального змісту. Звільнення цих образів від сакральності в межах давньогрецької філософії можна вважати першим кроком у становленні європейської раціональності. Одночасно були задані її теоретичні параметри: ідея тотожності мислення і буття; ідея наявності у світі універсальних закономірностей; ідея можливості пізнання світового логоса на основі раціонального мислення. Логос започатковує новий соціокод культури, тип раціональності, що претендує на роль інтеграційної основи світу. Ейдетичний характер античного розуму виявляється в його націленості на космізацію світу, його впорядкування, трансформацію хаосу в космос, естетизацію світу. Практична ж раціональність як здатність удосконалення всіх сфер людської діяльності розвинулась на римському грунті і знайшла вияв у раціональній організації господарювання, чіткому економічному розрахунку його ефективності.


Обґрунтовується твердження, що вже в античності міститься інтенція подвійного сприйняття співвідношення культури і природи і, відповідно, двох підходів до осмислення раціональності. Перший підхід, характерний переважно для Давньої Греції, вбачає в розвитку культури органічне продовження природи, пізнання якої спрямоване на осягнення її краси і гармонії. В Давньому Римі раціональність розвивається в напрямі формування інтенції “підкорення” природи на основі її десакралізації.


На відміну від античності, орієнтованої на пізнання буття і оволодіння істиною, для Середньовіччя характерна переконаність у відкритості істини і в тому, що Біблія є єдиним джерелом знань. Це обумовлює містичну, ірраціональну орієнтованість розуму епохи Середньовіччя. Віра в Бога об’єднується з раціонально-дискурсивним знанням у цілісний сакрально-когнітивний комплекс навколо сакрального ядра, яке складають догмати християнської релігії. Логіко-понятійний апарат, успадкований новою культурою від античності, спрямовується на осягнення не космосу, а “оламу”. Детермінантою розвитку культури, що визначає характер її головної внутрішньої суперечності, стає її розщеплення на духовну і світську. В ній присутній також дуалізм раціональності та ірраціональності, “чистого” і “нечистого”, “священного” і “профанного”.


Очевидним є рецептурний характер культури Середньовіччя, основою функціонування якої є рецепт. Він регламентує всі сфери діяльності людини і виступає специфічною характеристикою феномена раціональності. Раціональність осмислюється в контексті коментування і тлумачення тексту. Її герменевтична природа знаходить своє вираження у ставленні до світу як до школи, у вселенській універсалізації образів учительства і учнівства.


Європейську раціональність можна розглядати як цілісний складний системно-структурний феномен, що сформувався на кінець ХІХ ст. в процесі культурно-історичного розвитку як результат взаємодії антично-середземноморського і західноєвропейського світів і поєднав у собі різноспрямовані сили, ідеї, що, перебуваючи в безперервній боротьбі між собою, надають європейській культурі глибини і життєвості.


В другому розділі дисертації – „Виміри європейської раціональності в історії XX ст.” – європейська раціональність розглядається як система; аналізуються її атрибутивні характеристики, ціннісні орієнтири та ідеали, виявляються суперечності функціонування в культурно-історичному контексті XX ст.


Європейська раціональність як складна, динамічна система являє собою дворівневу модель, організація, самоорганізація та еволюція якої визначається двома групами факторів: внутрішніми, генетично обумовленими, і зовнішніми (впливом середовища). Генетичні фактори, що відповідають рівню моделювання, забезпечують часову стійкість системи. При відсутності тісного зв’язку з соціумом вони все ж більшою чи меншою мірою зазнають тиску з його боку. Діапазон цього впливу лежить між полюсами максимального сприяння реалізації генетично закладених можливостей і найжорсткішої деформації, здатної в крайньому її вираженні спричинити загибель системи.


Європейська раціональність характеризується пластичною соціальною оболонкою. Зміни в соціальній сфері (нові ціннісні орієнтири, норми і правила) мають своїм безпосереднім наслідком відповідні трансформації, що обумовлюють конкретно-історичне розуміння раціональності та особливості її суспільного функціонування на даному історичному відрізку.


Моделюючий рівень як малорухлива, консервативна сфера, що базується на стійкій генетичній пам’яті, складає ядро раціональності. Вона не має жорсткої опосередкованості соціумом і зазнає змін на основі соціального досвіду, що є критерієм апробованості тієї чи іншої інновації в умовах зміни соціокультурного середовища. Трансформації в цій сфері відбуваються з помітним часовим лагом.


Соціальна оболонка раціональності піддається осмисленню лише в межах відповідного суспільного контексту. Що ж до ядра раціональності, то воно не має тісного зв’язку з історичним часом.


Синтез ейдетичної раціональності з теологічною в епоху Ренесансу і подальший розвиток її в епоху Реформації та Просвітництва сформували в XIX ст. європейську раціональність як культурно-історичну цілісність з певною системою координат. Функціонуючи як смисложиттєві орієнтири, вони визначали її відтворення і динаміку. В гносеологічній раціональності як формі буття європейської раціональності світло розуму пронизує всі сфери людського буття при безумовному домінуванні думки, що впорядковує, пояснює, класифікує. Все, що не має чіткості, достовірності, виключається з поля зору, а чиста думка спрямовується на пошук першооснов буття. У свідомому житті не відводиться місця метафорі, символу, міфу; з нього видаляється все, що може належати до сфери сну або безумства. Неспростовним є припис очевидності, прозорості людських суджень про світ. Свідомість розглядається як єдиний, абсолютно унікальний текст історії, мислення, культури, буття. Досвід тілесності абсолютно виключається. Текст свідомості завжди виступає як знаково організований текст, мова розглядається як природжена і незмінна субстанція думки.


Цей тип раціональності виходив із розуміння науки як ідеалу раціональності, що відображає сутність об'єкта, і був пов'язаний з формуванням уявлення про всемогутність науки, переконаності в тому, що вона не має ніяких ні внутрішніх, ні зовнішніх перешкод у своєму розвитку. Таким еталоном раціональності виступають, зокрема, математика і природознавство. Структура цієї раціональності характеризується формально-логічною правильністю та емпіричною змістовністю. Безмежна віра в розум і науку як вище втілення розуму відкриває можливість беззастережного панування людини над природою. Поступово формується механістичне світобачення. Світ сприймається людиною як суто матеріалістичний, логізований, жорстко детермінований. Духовність і свобода втрачають значимість для індивіда. Сам же він набуває механістичних рис, перетворюючись на подобу технічного пристрою.


Найбільш значимими цінностями виступають: сприйняття людини як активної істоти в її протистоянні світові, вираженому в діяльності, спрямованій на його перетворення; розуміння самої діяльності як інноваційного процесу; сприйняття природи як своєрідної матеріально-ресурсної бази цієї діяльності; цінність активної самодіяльної особистості; інновації і технічний прогрес; наукова раціональність.


Наукову раціональність слід розуміти як атрибут наукових теорій і наукової діяльності як такої. В ній наявні два рівні. Перший пов’язаний з логікою мислення, необхідною в теоретичних побудовах. Другий має моральне забарвлення і базується на нормах і правилах, які регулюють поведінкові моменти у професійній діяльності науковців. У цьому сенсі наукова раціональність виступає як характеристика професійної поведінки вченого.


Наука як генетичне ядро європейської раціональності перетворилась на пріоритетну сферу. Її зв’язок з іншими структурними елементами здійснюється на основі безперервної взаємної кореляції. Система базисних ідей і цінностей наукової раціональності в межах першого і другого рівнів є її смисловим центром.


Розвиток науки забезпечується не лише соціокультурними і техніко-економічними умовами, наявними в суспільстві, але і її внутрішнім механізмом, що приводиться в дію необхідністю осягнення розумом законів, на основі яких функціонують і розвиваються об'єкти. Вона націлена на постійний приріст знання, накопичення нових знань, і в фундаментальній сфері орієнтована на відкриття нових предметних світів, що потенційно можуть стати об'єктами практичного освоєння. Така пізнавальна діяльність можлива лише за умови визнання пріоритетної цінності інновацій і прогресу.


Принцип раціональності послідовно реалізований у практиці функціонування соціокультурних механізмів у межах техногенної цивілізації. Ним визначається розвиток соціальних систем і інститутів. При цьому мірилом суспільного прогресу є економічне зростання, підвищення ефективності виробництва і розширення споживання. Людина і суспільство розглядаються в термінах і категоріях користі, інтересу, цілеспрямованої дії. Стрижньовою моделлю наукового дослідження виступає: раціональність мислення – цілераціональна дія – техногенне суспільство.


Орієнтація на інновацію обумовлює високу динамічність європейської науки. Це пов’язано, по-перше, з критичною оцінкою нею власних успіхів (на противагу консерватизму і догматизму релігії, не схильної до методологічної рефлексії, принаймні в період її домінування в добу Середньовіччя). По-друге, її кумулятивно-спадкоємний принцип розвитку (кумулятивність на емпіричному і спадкоємність – на теоретичному рівні), у відповідності з яким наступне знання базується на фундаменті попереднього, суттєво відрізняє її від мистецтва, що не передбачає врахування його попередніх досягнень.


Віра в розум як силу, здатну паралельно з пізнанням світу перебудувати соціальні відносини на розумних началах, змінюється поділом раціональності на раціональність знання, що ототожнюється з формально-логічною впорядкованістю, і раціональність дії, яка пов’язується із здатністю досягти успіху. Установка, у відповідності з якою наука визнається вищою культурною цінністю, поступається місцем констатації її неспроможності виконувати роль центральної ланки в системно-структурній моделі європейської раціональності.


Цей період ознаменований поворотом суспільного розвитку в напрямі, що може бути умовно означений як техніко-споживчий. Розвиток останнього був обумовлений розщепленням ціннісно-смислового ядра європейської раціональності на власне науку і техніку. Гносеологічна раціональність поступово трансформується в технократичну.


В основу технократичного дискурсу покладена науково-інженерна картина світу і переконаність у здатності людства розв’язувати за допомогою техніки основні цивілізаційні завдання, в тому числі й ті, що породжені останньою. В його межах під відповідним кутом зору розглядаються всі сфери людської діяльності: наука, технічна творчість, виробництво, освіта, владні структури. Наука виступає як безпосередня продуктивна сила, здатна дати людині владу над природою. Інженерна думка спрямована на розробку технічних проектів. Освіта сприймається як сфера підготовки фахівців для потреб виробництва. Саме ж виробництво є втіленням технічної могутності суспільства. Призначення влади полягає в підтримці технічного розвитку. Техніка при цьому мислиться виключно як благо для людини.


Технічно орієнтована свідомість в ідеологічному аспекті реалізовується шляхом сприйняття ідей прогресу і загальної стандартизації. Вона містить установку на безперервне зростання і його прискорення, блокуючи будь-які вияви мислення, здатні стати на перешкоді цій технічній реальності, аж до відмови від морального судження. При цьому раціональні аргументи розуму з легкістю переорієнтовуються в потрібному напрямі.


Якщо на початку ХХ ст. стає очевидною обмеженість гносеологічної раціональності, руйнується уявлення про дійсність як раціонально впорядковану систему буття, що супроводжується втратою віри в науку, в її здатність внести у світоустрій гармонію і порядок, то в кінці XX ст. постає питання про дискредитацію суверенного розуму. Оголосивши себе абсолютним, вимагаючи від усього сущого доказів на користь існування останнього, розум сам стає об’єктом всеосяжної критики з позицій цілісного підходу до дійсності і тому змушений доводити своє право на існування, легітимізувати себе. Наукова, технічна раціональність як втілення технократично орієнтованого розуму, націленого на досягнення максимальної ефективності, виявилася внутрішньо недосконалою. Ця визначальна контроверза раціональності безперервно провокує трансформацію раціональності в ірраціональність. Постає проблема „ірраціональності” науки як цілком закономірний наслідок її відходу від ідеалу технократичної раціональності, поступової втрати нею об'єктивності у зв’язку з необхідністю оперування логікою ймовірності. Гіпотези, які висуваються в галузі космології і в суміжних з нею розділах фізики, набувають характеру нових міфів через неможливість їх дослідної перевірки та верифікації. Звернення до ймовірнісного мислення суттєво змінює бачення світу. Усвідомлення того, що цілісна дійсність немовби відсутня взагалі, що реальність та істина можуть мати множинне вираження, являє складність для теоретичного осмислення і майже не піддається розумінню на рівні буденної свідомості.


Формується реальність, у якій втрачає сенс здатність людини розрізняти протилежності і невизначеність, нестійкість, спонтанність, незворотність, хаос стають визначальними її характеристиками. Саме звідси бере початок криза ідентифікації особи, „втраченість” розуму, хаотичний стан душі („криза легітимності”). Втрачена сама „ідея прогресивного розвитку раціональності і свободи”, яка свого часу допомогла осмислити реальність, легітимізувати світ і перебування в ньому людини. Філософія, релігія, наука і мистецтво виявились нездатними дати відповідь на докорінні питання людського буття. В мистецтві і літературі знайшла відображення розірваність свідомості людини, в якій втрачає сенс поняття об'єктивної і незалежної реальності. Постає необхідність перегляду європейської раціональності, що призводить до спроб створення на основі особливої онтології суб'єктивності її нових парадигм. Однак, не вказавши шляху до розв’язання проблеми „втраченості” людини, це породжує проблему „втраченості” реальності. Сучасною наукою, з одного боку, ставиться під сумнів одвічна двоїстість людської свідомості, а з іншого, піднімається питання про метасвідомість, про трансіндивідуальну, неперсоналізовану свідомість, що є свідченням багатоманітності нашого буття і багатовимірності людської свідомості, вимагаючи осмислення ймовірнісного начала буття. Тому принципово нова постнекласична раціональність покликана відтворити „духовний універсум концентричними системами і з'єднати мистецтво з магічною силою, яка властива фopмyлювaнням точних наук”. Для цього необхідно перебороти протистояння раціональності та ірраціональності як таких теоретичних установок, що визначають спосіб мислення, загальні концептуальні структури і теоретичний інструментарій. Досягнення єдності і гармонії, завершеності і досконалості, подолання дуалізму світу, уособлюваного співіснуванням у ньому природи і культури, стало можливим у межах постнекласичного розуміння раціональності.


Подальший стійкий розвиток суспільства можливий лише на основі соціокультурного коригування техніко-економічних принципів і способів розв’язання проблем. У наш час суспільство освоює все нові важелі впливу на хід свого подальшого розвитку. Воно зміщує акцент на диверсифікацію виробничих, соціальних, політичних структур, культурних установок і ціннісних орієнтацій, суспільний плюралізм.


Звернення суспільства до етичних, естетичних, релігійних цінностей являє собою спробу подолання однобічності технократичної раціональності і недосконалості її критеріїв. Постіндустріальне (інформаційне) суспільство має поєднати чи принаймні наблизити один до одного надто віддалені полюси раціональності, якими є ціннісна раціональність і цільова раціональність. Їх зближення можливе з огляду не на взаємодоповнюваність чи розмежування сфер функціонування, а на взаємодію і взаємозабезпечення один одного.


Однак нові технології вступають у суперечність із старими організаційними структурами, що вимагає нових форм організації людської діяльності і спричиняє перебудову самої структури суспільства, змінює відносини між соціальними групами.


Формується нове бачення природного середовища, яке починає розглядатися не як конгломерат якісно специфічних об'єктів, а як цілісний живий організм, перетворення якого людина може здійснювати лише в певних, чітко означених межах. Порушення цих меж призводить до зміни системи, її переходу в якісно інший стан, що може викликати зворотній рух у напрямі її спрощення і спричинитись до зникнення багатьох біогеоценозів і навіть загибелі людства.


Постнекласичний тип мислення недостатньою мірою відповідає потребам поступального розвитку людства, виявившись безпорадним перед необхідністю розв’язання глобальних проблем сучасності. Це актуалізує питання про зміну парадигми наукового пізнання реальності і про нові виміри раціональності.


Проникнення інформаційно-комп’ютерних технологій в усі сфери функціонування суспільства, в індивідуальну і суспільну свідомість обумовлює принципову зміну самого механізму не лише індивідуального, а й суспільного світосприйняття. Зміщення акценту з вербального сприйняття на рецепцію зорових образів означає перехід від логічного до образного типу мислення, пов’язаного з чуттєвою сферою, від логіко-аналітичного до образно-синтетичного мислення. Тим самим активізується вплив на підсвідомість, що спричиняє докорінну зміну ціннісних орієнтирів і поведінкових установок.


Фізичне виживання, уникнення антропогенної кризи і тотальної екологічної катастрофи потребує переосмислення самої сутності раціональності як продукту розвитку європейської культури, подолання однобічності техноцентричного уявлення про раціональність шляхом звернення до етичних, естетичних, релігійних та інших цінностей духовного порядку. Утвердження останніх може призвести до формування нової, духовно високої людини – Homo axios (А. Печчеї). Попри всю, здавалося б, утопічність цієї ідеї така аксі-революція є єдиною можливістю виживання людства.


Водночас глобалізація є найскладнішим викликом людству упродовж усієї його історії, так чи інакше пов’язаним з раціональністю. Загрози, які несе в собі глобалізація, людство здатне перебороти шляхом оволодіння політичними, економічними, соціокультурними механізмами їх регулювання. Потреба в раціональному управлінні глобальними процесами на змістово новому рівні і підводить до необхідності аналізу європейської раціональності як першопричини глобалізаційних процесів і джерела їх суперечливості.


 


Фрагментарність, маргінальність, "мозаїчність" (А. Молль) постнекласичного типу мислення не могли не позначитись і на долі раціональності цієї епохи, що підтверджується історичною зміною її парадигм. Поняття "невизначеність" стало пристосовним до характеристики глибинних основ матеріального буття. Хаотичність, а звідси – ірраціональність, непізнаваність, абсурдність останнього, руйнування зв'язків людини із світом стали домінантною ідеєю європейської культури, що здобуло своє втілення в сюрреалізмі, абстракціонізмі, експресіонізмі, абсурдизмі. Навіть реалізм втрачає характерне для класичного мистецтва прагнення до осягнення буття в його цілісності, потребу у виявлені всеохопних зв'язків між людиною і природою, натурою і культурою, особистістю і суспільством.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины