ІРМОЛОЙ ГАВРИЛА ГОЛОВНІ – УНІКАЛЬНА ПАМ’ЯТКА УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКОВНО-СПІВАЦЬКОЇ КУЛЬТУРИ XVII–XVIII СТ.

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!
Сработали прекрасно, нервы железные. На хамство и угрозы отреагировали адекватно и с пониманием. Можете пользоваться услугами сайта.


Название:
ІРМОЛОЙ ГАВРИЛА ГОЛОВНІ – УНІКАЛЬНА ПАМ’ЯТКА УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКОВНО-СПІВАЦЬКОЇ КУЛЬТУРИ XVII–XVIII СТ.
Альтернативное Название: Ирмолои Гаврилов Главные - уникальный памятник УКРАИНСКИЙ ЦЕРКОВНО-певческой культуры XVII-XVIII вв.
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовується вибір теми дисертаційного дослідження та її актуальність, визначається об’єкт, предмет, хронологічні межі теми дослідження, встановлюється мета та завдання. Описується джерельна база, розкривається наукова новизна та практичне значення теми.


У першому розділі “Історія створення Ірмолоя Гаврила Головні” досліджується історія створення Ірмолоя Гаврила Головні в контексті історії розвитку церковного співу України. Тут розглядається роль Ірмолоя Головні, яку він відігравав у зв’язку із започаткуванням нотодрукування в Росії. Окремо, на основі попередніх наукових досліджень та архівних документів, розглядаються біографічні відомості життя і творчості Гаврила Головні. Розділ містить чотири підрозділи.


1.1.        Ірмолой Гаврила Головні в дослідженнях науковців. Подано огляд


Праць, присвячених ірмолою Г. Головні й ситуації навколо нього. Аналізуються й систематизуються основні роботи, що стосуються історичної ситуації розвитку церковного співу в Україні XVIXVIII ст. та на території Російської імперії у першій половині XVIII ст. Окрім того розглядаються дослідження, присвячені ірмолоям – українських, російських дослідників та вчених з української діаспори. За допомогою розробок в роботі було здійснено спробу комплексного аналізу рукописної книги: історичний і хронологічний описи; розвиток каталогізації нотних ірмолоїв, починаючи з кінця XVIII ст. й по сьогодні; музично-теоретичні характеристики репертуару в цілому та систем осьмогласся і наспівів як основних православних богослужбових законів; описано ірмолой як навчальну книгу.


1.2. Традиції українського церковного співу в нотолінійних ірмолоях XVIIXVIII ст. дається характеристика ірмолоїв – пам’яток української церковно-співацької культури XVIXVIII ст. У контексті сучасної наукової проблематики ставиться питання про необхідність комплексного дослідження українського нотолінійного ірмолоя.


 Український монодійний церковний спів розглядається як такий, що сформувався у самобутню музичну систему, набув значення уставного осьмогласного співу та справив вплив на співацьке оформлення богослужбового кола. Освітлений у даній роботі період розвитку українського церковного співу є часом реформування й синтезу двох церковно-співацьких традицій. З одного боку, монодія продовжує звучати в церкві як уставний спів, з іншого, в Україні з`являється багатоголосся. Як засвідчує О. Цалай-Якименко, найхарактернішою особливістю процесу відродження національної культури в Україні було толерантне співіснування давнього і нового, чужого і свого, їх взаємопроникнення та збагачення. Виникає необхідність реформування та оновлення монодійного співу української церкви. При переорієнтації в нову музичну систему намітилися напрямки: розвиток місцевих мелодичних елементів, впливи балкано-слов’янські та західноєвропейські запозичення. Але, як засвідчує Ол. Шевчук з приводу відмінностей рис української монодії від іншонаціональних традицій церковного співу – російських, греко-балканських, латинських, – першочергову роль відіграють фактори самобутності, помітні на східнослов’янському тлі, оскільки вони передають національно специфічне у розвитку староруських джерел у ранньоновітню епоху. Поступово церковний монодійний спів починає сприйматися не тільки як атрибут церковної відправи, а й як явище мистецтва. Його записують більш прогресивною, ніж безлінійна, київською нотацією у рукописні ірмолої, що сприяє збереженню української церковно-співацької традиції. Саме завдяки нотолінійним ірмолоям XVIIXVIII ст., в котрих занотовано самобутній український церковний спів, ми маємо можливість говорити про його особливості.


Окремо розглядається стан церковного хорового співу в Україні у вказаний період. У підрозділі підкреслюється роль братств і меценатів у формуванні професійного рівня церковних хорів та співаків, визначається рівень викладання церковного співу в програмах церковних, монастирських, єпархіальних (архієрейських), початкових, братських, сотенних, полкових шкіл, колегіумів і, нарешті, Острозького культурно-освітнього центру та Києво-Могилянської академії.


Також у підрозділі досліджуються шляхи розповсюдження українського церковного співу за межами України, особливо в Росії. Сформувавшись у самобутню традицію, ставши конкурентоспроможним з іншими співацькими традиціями, наприклад з знаменним співом, український церковний богослужбовий спів почав звучати за межами України в Московії, а згодом в Російській імперії. У Санкт-Петербурзі, завдяки діяльності Олександро-Невського монастиря та Придворної співацької капели, створюються сприятливі умови для розквіту українського церковного співу. Це сталося внаслідок набору до монастиря та до складу капели українського освіченого чернецтва й півчих, де українські співаки, завдяки своїм знанням і вмінню співати, запровадили нову традицію церковного співу. Поступово спів, завезений українцями, починає звучати на рівні з місцевим співом.


1.3. Джерела до біографії Гаврила Головні присвячено дослідженню життєвого й творчого шляху упорядника Ірмолоя Гаврила Матвійовича Головні – видатного українського майстра церковного співу, співака (“генерал-баса”), уставщика, автора та упорядника богослужбової нотної літератури, педагога. Біографія Гаврила Головні тісно пов’язана з Глуховом, тому в підрозділі коротко освітлено історію розвитку цього міста. Також досліджується діяльність Гаврила Головні у Придворно-співацькій капелі, починаючи з 1738 р. і закінчуючи 1743 р., коли Головня вийшов у відставку. Паралельно з постаттю Головні наводяться цікаві подробиці з біографій видатних українських співаків – церковних діячів: Федора Яворського й Павла Федорова, Наума Ладунки та Якова Тимченка,  Григорія Любистка та Федора Божка. Описується відрядження Головні до України для набору півчих для придворного хору 1742 р.


У квітні 1743 р. Головня одружується з дочкою військового капеляна та священика глухівської церкви Св. Анастасії померлого Моїсея Бугаєвського. З цього часу життя Головні проходить між Глуховим і Петербургом. У підрозділі наведено архівний документ, що свідчить про відставку Головні від імператорського двору через одруження та призначення його на посаду священика церкви Св. Анастасії у Глухові. М. Юрченко припускає, що, можливо, Головні вдалося перебувати на посаді священника в Глухові лише якийсь час, але вже на початку 50-х рр., у зв’язку з приїздом до міста гетьмана, це місце виявилося вже зайнятим іншим кандидатом Корнілієм Юзефовичем (у майбутньому – керівник гетьманської капели Кирила Розумовського).


У підрозділі подано низку архівних документів, на основі яких можна простежити деякі моменти життя Головні після одруження. З наведених документів видно, що Головні вдалося відстояти церковну власність, що була надана священику церкви Св. Анастасії, і повернутися в Україну до власного маєтку, де він міг продовжувати творчу діяльність. Цілком можливо, що саме в Глухові Головня працював над упорядкуванням свого Ірмолоя та навчального посібника партесного співу, хоча офіційним місцем створення Ірмолоя досі  вважається Санкт-Петербург. Документи свідчать, що Головня, завдячуючи придворній службі й власній наполегливості, із придворного півчого перетворюється на господаря. А винагорода в тисячу рублів, котру отримав упорядник за свій Ірмолой наприкінці життя, засвідчує визнання російською владою унікальності цієї пам’ятки.


Крім біографічних даних, у підрозділі розглядається творча діяльність Головні. Список цього доробку налічує складену Головнею у 1770-х роках азбуку й навчальний посібник, упорядковані у 1752 р. Ірмолой та збірки партесних концертів. Ця збірка складається з окремо виписаних поголосників концертів, скомпонованих, відредагованих та переписаних ним самим, наприклад, дев’яносто  номерів 12-ти голосних концертів. У розділі проаналізовано навчальний посібник та наведено порівняльну характеристику нотних азбук – ірмолойної нотації з Ірмолоя Головні та партесної  – з навчального посібника.


1.4. Ірмолой Г. Головні в контексті становлення нотодрукування в Російській імперії. У підрозділі йдеться про історію створення Ірмолоя Головні, про уніфікацію церковного співу та пов’язане з цим запровадження  нотодрукування в Російській імперії. Для цього зроблено короткий екскурс в історію розвитку європейського нотодрукування. З появою і затвердженням у Москві лінійної нотації уніфікацію церковного співу було призупинено на ціле століття, бо цьому не сприяли ні політичний стан, ні культурна ситуація першої половини XVIII ст. Крім того, нотна реформа затримувалась ще й через обрядові питання, що загострилися внаслідок церковного розколу. В підрозділі освітлюються передумови та історія створення перших друкованих нотолінійних ірмолоїв (Львівських ірмолоїв 1700 та 1709 рр., Почаївських ірмолоя та осьмогласника 1766 р.). Тут розглядаються відмінності нотодрукування типографії Києво-Печерського монастиря у порівнянні з західноукраїнськими типографіями. Окремо досліджується ситуація із нотодрукуванням в Україні. Позитивними наслідками українського нотодрукування виявилося те, що видання львівських ірмолоїв посприяло упорядкуванню та збереженню церковного співу України, що зберігався в рукописних ірмолоях або побутував в усній традиції. Крім того, поява в Україні першого друкованого нотолінійного ірмолоя стала поштовхом до нотодрукування повного кола богослужбового співу в Росії, хоча перерва між Львівським виданням 1700 р. і Московським синодальним виданням 1772 р. становить 72 роки.


Головною причиною такої тривалої перерви (для нотодрукування Російської імперії) було існування різних традицій церковного співу в Росії, що призвело до непорозуміння між петербурзькою Придворною співацькою капелою та московською синодальною конторою.


У 1752 р. Гаврило Головня подає на розгляд вищій духовній владі упорядкований ним ірмолой з пропозицією видати його друком, маючи на меті уніфікацію роздробленого церковного співу Російської імперії (поклавши в основу рукопису українську традицію). Таким чином Головня створив прецедент, котрий призвів до початку нотного друкування в Російській імперії, що здійснився у 1772 р. виданням синодальних нотних книг.


У підрозділі подається історія наполегливих звернень Г. Головні до вищої духовної влади з метою видати Ірмолой друком. Також наводяться цікаві факти про репертуар, покладений в основу синодальних видань, надрукованих замість Ірмолоя Головні, що спирався на “стару Московську традицію”.


Другий розділ “Музично-теоретичний аналіз Ірмолоя Гаврила Головні”, складається з чотирьох підрозділів, присвячено дослідженню музичного наповнення цієї книги. Тут розглядається дія однієї з основних богослужбових місцевих національних традицій – системи наспівів на матеріалі Ірмолоя Головні. Окремо приділено увагу структурним відмінностям рукопису й питанням, що пов’язані з еволюційними процесами церковного співу, та мають місце у даному ірмолої. Цікавим результатом аналізу виявився наявний в ірмолої, але не зазначений упорядником придворний наспів.


2.1. Структура Ірмолоя Г. Головні. У підрозділі досліджується структурне та внутрішнє наповнення Ірмолоя Головні. Як видно з особливостей репертуару книги, це є типовий український ірмолой. Ірмолой Головні (за структуруванням Ю. Ясиновського) вважається  збіркою мішаного типу: частини книги “октоїх” та “октоїх-ірмолой” відносяться до гласового структурного типу, стихирні частини – до календарно-мінейного, а канони грецького наспіву належать до грецького структурного типу.


 Пропонуємо додати ще одну типологічну ознаку ірмолоїв – ієрархічно-функціональний тип, за яким  вони поділяються на архієрейські, соборні, монастирські та прихідські. Це стосується як зовнішнього вигляду, так і внутрішнього наповнення книги. За цим структуруванням Ірмолой Головні належить до соборного типу, до якого відносяться книги, що охоплюють повне річне коло,  мають велику кількість наспівів, нотний матеріал розповсюджується і на служби, що виконуються під час треб (молебни, таїнства, водоосвячення). Тож ці ірмолої містять усе необхідне для здійснення повноцінного богослужіння. Зовні соборні ірмолої мають чіткі заголовки, багато позначок на берегах, відокремлені розділи. Тобто ці книги широко використовують допоміжну інформацію, що  свідчить про  пристосування таких збірників до богослужбової практики. Крім того, соборні ірмолої виконують роль навчальної книги. В таких збірках обов’язково присутня нотна азбука, пристосована до навчання тогочасної музичної грамоти. Ірмолой Головні має таку азбуку і певний репертуар, тобто відповідає вимогам навчальної книги. Отже, за структурою Ірмолой Головні належить до українського соборного навчального ірмолоя мішаного типу.


Гаврило Головня, подаючи до друку Ірмолой 1752 р., запропонував новий тип богослужбової книги. На перший погляд – це типовий український нотолінійний ірмолой, але значно доповнений новим на той час репертуаром. У нашому дослідженні детально опрацьовано й доведено авторське новаторство Гаврила Головні в упорядкуванні рукописних книг. За новими ознаками Ірмолой Головні можна віднести до рукописів, що укладалися українськими співаками в Росії і становлять окрему групу книг українсько-російського типу.


Систематизуючи рукопис, Г. Головня поклав в основу структурування типовий український нотолінійний ірмолой XVIIXVIII ст. Але, при детальному перегляді книги стало зрозуміло, що упорядник ненав’язливо, а інколи й приховуючи нововведення, додав до типового ірмолоя нетипові співи XVIII ст. Головня виділяє заголовками тільки ті зразки, що є або цікавими для порівнянь, або новими для виконавців. Точними авторськими вказівками Г. Головні частини рукопису не виділяються і в цілому Ірмолой має досить заплутану структуру. Хоча на перший погляд репертуар розташовано за певним порядком по частинах-розділах. Кожен піснеспів має чітко визначене місце відповідно жанрів та уставних богослужбових законів. Всі новаторські на той час зразки репертуару слушно вплетені в загальну структуру календарно-мінейного циклу ірмолоя. І тільки при спеціальному дослідженні нам вдалося розпізнати намагання укладача: введення нетипового репертуару до типового українського нотолінійного ірмолоя.


Було здійснено спробу розібратися з складною, заплутаною структурою рукопису, виявити типологічні та новаторські ознаки Ірмолоя. Весь матеріал книги нами умовно розподілено на частини–розділи (XI) за змістом рукопису та за річним колом богослужінь. Кожен з умовно поділених розділів може вважатись окремою частиною з підібраним за жанрами репертуаром. В такому разі структура книги набуває певної логіки. Таке зручне структурування Ірмолоя свідчить про те, що упорядник не тільки зібрав цікавий репертуар українського церковного співу, а й пристосував книгу до богослужбової практики та навчальних цілей. Сам упорядник у змісті майже не називає розділів, що свідчить про типовість такого структурування українських ірмолоїв. Укладач виділяє лише “Канони грецького наспіву” та “Полієлей святам Господським, Богородичним та нарочитим Святим”, чим акцентує увагу на появі в українських ірмолоях нового репертуару. В середині книги розділи виділені або чистими аркушами, або гравюрами, заставками з малюнками чи кіноварними заголовками.


За переглядом структури Ірмолоя Головні його унікальність підтверджується. Рукопис містить досить повний обсяг зразків богослужбового репертуару. Принаймні, сім частин Ірмолоя розташовано за структурою, притаманною українським нотолінійним ірмолоям. Це свідчить про те, що, укладаючи ірмолої, упорядники посилалися на встановлені часом традиції українського структурування ірмолоїв. Інші п’ять частин мають нехарактерну для українських ірмолоїв структуру. Ці розділи запозичено з інших україно-російських традицій. Такі традиції структурування нотних книг зародились у Придворній співацькій капелі, й на той час вважалися новаторством.


2.2. Система наспівів в Ірмолої Г. Головні. У підрозділі характеризуються наявні в Ірмолої наспіви.


До складу Ірмолоя Головні увійшли наспіви – носії українських й російсько-українських традицій церковно-співацької культури XVIXVIII ст., що уособлює стан практичного репертуару того часу. Зразки наспівів відбивають наявність трьох основних напрямків розвитку церковного співу в Україні XVIXVIII ст.: 1) наспіви системи багатонаспівності:київський та болгарський; 2) допоміжні півуставні наспіви, породжені основними наспівами в системі багатонаспівності: буденний і спрощені варіанти київського й болгарського наспівів; 3) авторські наспіви, створені українськими співаками Придворної співацької капели в Росії: герасимовський й жуковський.


У підрозділі наводиться музична характеристика кожного наявного наспіву. Основний типовий репертуар в Ірмолої Головні розспіваний саме за допомогою київського наспіву.


  З попередніх досліджень, здійснених щодо київського наспіву в Ірмолої Головні, з’ясовано, що характерними ознаками внутрішньої будови музичного матеріалу київського наспіву є формування мелодичних ліній піснеспівів за допомогою мелодичних формул та їх варіювання, розподіл на літературні й музичні рядки, довгочасові внутріскладові розспіви, широкі діапазони, елементи пунктирного ритму тощо. Характерною ознакою деяких незмінних піснеспівів київського наспіву є їхнє формоутворення за вимогами словесного тексту та за псалмодичними акцентами, що формують мелодичні рядки.


  У цьому підрозділі також піднято питання про присутність варіанту київського наспіву в російській богослужбовій практиці першої половини XVIII ст., що спостерігаємо в репертуарі ірмолоїв, укладених українськими співаками в Росії. Упорядниками цього варіанту київського наспіву вважаються співаки Придворної співацької капели, одним з яких був Гаврило Головня. Тому можна було б припустити, що київський наспів, занотований в Ірмолої Головні, є тим варіантом київського наспіву, який виконувався в Росії. Але дослідження показує, що в ірмолої Головні міститься київський наспів саме українського походження, запозичений з українських нотолінійних ірмолоїв XVIXVII ст.


  На відміну від київського наспіву, грецький наспів, наявний в Ірмолої Головні, більше нагадує “російський грецький наспів”, бо є наспівом російського походження. Присутність цього наспіву в українському ірмолої свідчить про спробу поєднання українських і російських традицій богослужбового співу в одній книзі.


Піснеспіви болгарського наспіву, що містяться в Ірмолої Головні, є також типовими для українських рукописних нотних ірмолоїв XVIXVIII ст.


Буденний наспів в Ірмолої Головні зустрічається лише у вигляді хвалебних пісень на “Бог Господь”. Аналіз показує, що “буденний наспів” є допоміжним наспівом: варіантом київського, а не болгарського наспіву.


Вказівок на “простий наспів” в Ірмолої Головні дві: хвалебні пісні на “Бог Господь” та піснеспів зі служб Страсної седмиці – стихира на цілування плащаниці “Приідітє ублажим Іосіфа”. На нашу думку, хвалебні пісні на “Бог Господь” розспівано за допомогою простого виду “російського” грецького наспіву, а стихира на цілування плащаниці є спрощеним різновидом болгарського наспіву.


До другої групи наспівів, занотованих в Ірмолої Головні, належать авторські – герасимовський і жуковський. Обидва мають авторів-українців, які творили у петербурзькій Придворній співацькій капелі.


2.3. Придворний наспів в Ірмолої Г. Головні. Підрозділ присвячено “придворному наспіву”. Як виявилось, у ньому поєднуються дві співацькі традиції. Сам придворний наспів активно розвинувся у XVIII ст. та, набувши статусу одного з головних наспівів імперії, претендував на право основного уставного обиходного наспіву. Серед причин, що сприяли утворенню “придворного наспіву” й зміні церковного співу в Росії, стало виконання Придворною співацькою капелою функцій церковного і світського хору. Для виконання цих функцій у церквах, де співала Придворна співацька капела, вводився скорочений чин богослужінь, розрахований точно по хвилинах, що потребувало чіткого спрощеного виконання. Внаслідок цього змінились і самі наспіви, і спосіб їхнього хорового виконання. Зважаючи на переважно український склад капели зрозуміло, що в практиці придворних співаків переважав український спів: співи системи багатонаспівності і, меншою мірою, російський варіант знаменного співу. Для придворних церков було створено особливий скорочений обиходний гласовий наспів, що й отримав назву “придворний наспів”. Відомо, що в цей час у богослужбовій практиці затверджуються три нових, схожих за мелодичною будовою, спрощених наспіви: спрощений київський, спрощений болгарський та “російський грецький”. Виникає питання, який з цих наспівів, а звідси яку з традицій співу (українську чи російську) покладено в основу спрощеного “придворного наспіву” і звідси – в основу обиходного співу православної церкви Російської імперії? На нашу думку, в основі “придворного наспіву” лежить український церковний спів XVIIXVIII ст. у спрощеному вигляді. Отже, “придворний наспів” є носієм традицій саме українського церковного співу. Це підтверджується деякою інтонаційною спільністю київського, болгарського, “російського” грецького та ”придворного наспівів”.


Аналіз показує, що “придворний наспів” увібрав деякі суто зовнішні риси київського наспіву: псалмодування, повтори словесного тексту, пунктирний ритм тощо. Мелодична ж лінія спрощена настільки, що спільних інтонацій майже не залишилось.


В Ірмолої Головні, на відміну від українських типових ірмолоїв, упорядником двічі виписано великий розділ канонів: один у складі основної частини рукопису, а другий винесено в окремий розділ під назвою “Канони грецького наспіву”, де занотовано всі канони двунадесятих свят. Навіщо Головня подає канони другий раз, якщо вони вже занотовані в основному розділі “Октоїх-ірмолой”? На нашу думку, це зроблено заради представлення нової традиції церковного співу, а саме “придворного наспіву”. Отже, в Ірмолої Головні наведено дві традиції церковного співу: український спів (в основному у вигляді київського наспіву та наспівів балкано-словянського походження) та “придворного наспіву” (інколи прихованого за назвою “грецький наспів”).


Болгарський наспів також має спільні інтонації з “придворним наспівом”. Вони виявляються у фрагментах, де мелодична лінія має довготривалі розспіви. В таких фрагментах простежується спорідненість інтонацій тільки у спрощеному вигляді. А інколи зустрічаємо спрощені варіанти цілих піснеспівів болгарського наспіву, котрий цілком відповідає характеристиці “придворного наспіву” (“Прийдіте ублажим Іосифа”). Виявляється, що в основі “придворного наспіву” лежить система багатонаспівності, сформована з спрощених наспівів балкано-слов’янського походження. Це підтверджує припущення, що в основу “придворного наспіву” покладено спрощений варіант українського церковного співу.


 2.4. Відображення загальної тенденції спрощення церковного співу в Ірмолої Г. Головні. Однією з тенденцій, що тривала протягом XVIII ст. й продовжується тепер, було спрощення церковно-співацького репертуару. Це спрощення розповсюджується на нотний текст у середині піснеспівів і на виконавську практику, де спів замінюється читанням. Починаючи з другої половини XVIII ст. в українських рукописних нотолінійних ірмолоях з’являється новий спрощений репертуар, що також присутній й в Ірмолої Головні.


За структуруванням книга умовно поділена на дві частини – основну типову та додаткову нетипову: вона має два різновиди осьмогласного репертуару, два види наспівів (наспіви балкано-словянського походження, що покладені в основу українського церковного співу, та наспіви українського походження, що сформувались у Росії у вигляді “придворного наспіву”). Отже Ірмолой Головні унікальний не тільки тому, що в ньому занотовано цінний церковно-співацький репертуар, збережено різні традиції церковного співу, а ще й тому, що на прикладі даного рукопису можна простежити поєднання двох співацьких традицій: українського церковного співу XVIIXVIII ст. та тенденції спрощення церковного співу на території Російської імперії, що тривала протягом XVIII ст. Гаврило Головня, упорядковуючи свій Ірмолой, поєднав в одній книзі співи двох епох: церковного співу України XVIIXVIII ст. та уставного співу, який звучав у Санкт-Петербурзі в Придворній співацькій капелі XVIII ст. і який покладено в основу сучасного обиходного церковного співу.


У висновках підсумовуються результати дослідження. Після зробленого аналізу рукопису з’ясовано, що за структурою Ірмолой Головні – це типовий український нотолінійний ірмолой з складною структурою, що відповідає гласовому, календарно-мінейному та грецькому структурним типам. За пропонованою нами системою ірмолой належить також до “соборного” типу. Окрім практичного застосування, він відповідає всім вимогам навчальної книги церковного співу. Типовість належності Ірмолоя Головні до українських ірмолоїв виявлена не лише за суто структурними ознаками, а й за наявним в книзі репертуаром.


Також з’ясовано, що репертуар Ірмолоя представлений київським і болгарським наспівами (представниками балкано-слов`янських наспівів) допоміжними наспівами, наприклад, “російським” грецьким наспівом або “буденним” і “простим” як спрощених форм київського й болгарського наспівів та авторськими наспівами, створеними українцями в Росії.


Доведено, що в рукописі представлено дві традиції  українського співу: 1) спів  XVIXVIII ст., сформований в Україні за допомогою балкано-словянських впливів; 2) спів, що звучав у Придворній співацькій капелі та який дійсно покладений в основу сучасного обиходного церковного співу.


Встановлено, що в українських ірмолоях XVIII ст. простежуються зміни практичного репертуару, зявляються нові наспіви, створені українськими співаками в Росії. Зокрема – прослідковано загальну тенденцію  спрощення церковного співу.


За допомогою музичного матеріалу Ірмолоя Головні та зразків “придворного наспіву” встановлено: 1) “придворний наспів” має схожі музичні інтонації з “російським” грецьким наспівом (отже “придворний наспів” може бути прихований за назвою “грецький наспів” у різних співацьких книгах); 2) “придворний наспів” – це спрощений наспів, який має спільні риси з київським та болгарським наспівами.


Отже, Головня пропонував ще у 1752 р. видати друком книгу, в якій представлені обидва варіанти церковного співу: “старий український”, що міг одночасно з знаменним озвучувати богослужбове коло, та “новий придворний”, який покладено в основу сучасного Обиходу. Але через те, що в Ірмолої занотовано переважно український спів, книга не була видана. Вона залишилася в стані рукопису, чудом уціліла, але дійшла до нашого часу і потребує видання.


У цій книзі показано процес розквіту українського монодійного співу. Водночас у ній висвітлено тенденції спрощення церковного співу, практичний та літургічний репертуар якого становить унікальні зразки церковно-співацької культури. Зазначені якості підкреслюють наукову й практичну цінність Ірмолоя Г. Головні, який є носієм двох традицій церковного співу: українського співу XVIXVIII  ст. та російсько-українського співу, що утворився внаслідок діяльності українських співаків Придворної співацької капели.


 








Цалай-Якименко О. Київська школа музики XVII ст. у її міжслов’янських та західноєвропейських зв’язках / Олександра Цалай-Якименко.  Роль Києво-Могилянської академії в культурному єднанні слов’янських народів. – К., 1988.– С. 25




Шевчук О. Роль старообрядських традицій у порівняльних традиціях східнослов’янської церковної монодії XVII ст. / Олена Шевчук  //Київське  музикознавство. Культурологія та мистецтвознавство: Збірка статей. – Вип. 11. – К.: ДВМУ ім. Р.М.Глієра, 2003. – С. 92




Þð÷åíêî Ì.Ñ. Òâîð÷åñòâî Ìàêñèìà Áåðåçîâñêîãî â êîíòåêñòå óêðàèíñêîé ìóçûêàëüíîé êóëüòóðû XVIII â.: . Äèñ. êàíäèäàòà èñêóññòâîâåäåíèÿ: 17.00.01.  / Þð÷åíêî Ìñòèñëà⠖ Ê., 1995. –  ñ. 33.




Там само -  С. 33.




Прізвища граверів виписані німецькою мовою.




Шевчук О.Київський наспів у контексті багатонаспівності (за матеріалами півчих книг XVIXVIII ст. / Олена Шевчук // Збірник наукових та науково-методичних праць кафедри фольклору та етнографії КНУКіМ – К.1995 – с. 86 – 95.




Òåðåùåíêî-Êàéäàí Ë.Â. Íàñï³âè ³ðìîëîÿ Ãîëîâí³ / ˳ë³ÿ Âîëîäèìèð³âíà Òåðåùåíêî-Êàéäàí // ³ñíèê Êè¿âñüêîãî íàö³îíàëüíîãî óí³âåðñèòåòó êóëüòóðè ³ ìèñòåöòâ. – Ê., 2003. – ¹ 9. – Ñ. 134 – 143.


 


 




Виявлено за допомогою Ол. Шевчук.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины