ЗОЛОТОТКАЦТВО ГАЛИЧИНИ XVIII – ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ ст. (ІСТОРІЯ, ТИПОЛОГІЯ, ХУДОЖНЬО-СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ)

Краткое содержание

1.               У вступі обгрунтовано актуальність теми, охарактеризовано ступінь вивчення проблеми, сформульовано мету й завдання роботи, визначено об’єкт та предмет дослідження, методику та джерельну базу, обгрунтовано наукову новизну, теоретичне та практичне значення дисертації, вказано особистий внесок здобувача, апробацію основних результатів.

Розділ 1. Історіографія проблеми, джерельна база, методика дослідження. У даному розділі аналіз історіографії проблеми подається в хронологічному порядку щодо пам’яток золототкацтва за типами виробів з урахуванням різних наукових поглядів та концепцій.

Дослідженням східних впливів, їх сили та ваги для розвою золототкацтва почали цікавитися російські, українські та польські науковці ще в кінці XIX  століття, здебільшого у формі окремих досліджень у контексті певних історичних, культурних, етнічних та інших особливостей. 

            Термінологію тканин іноземного походження, які були поширеними в середньовічній Русі опрацював російський вчений В. Клейн (1925). Загальні мистецькі процеси, розвиток ткацтва давньоруської епохи та їх зв’язок з візантійською культурою грунтовно опрацьовані російськими вченими здебільшого на базі археологічного матеріалу. М. Фехнер (1982) дослідив близько 350 зразків шовкових тканин візантійського походження на давньоруських землях. На основі аналізу збережених пам’яток з давньоруських курганів, Фехнер зробив конкретні висновки про кількісну перевагу на Русі шовків візантійського походження над західноєвропейськими; доведено також неможливість їх виготовлення на той час місцевими ткачами.

            Важливим внеском у дослідження тканин, що побутували у Східній Європі в добу Середньовіччя, є численні наукові висліди польського науковця А. Нагліка (1965). Особливо цінними є його відомості про відсоткові співвідношення імпортованих і місцевих тканин на Русі, побутування шовку зокрема. Ще одне свідчення зацікавлення польських науковців давньоруською тканиною – термінологічний словник давньоруських тканин А. Поппе (1965), що містить відомості про побутування коштовних тканин у давньоруську добу, зокрема про шовкові коштовні тканини, що згадувалися в давньоруських літописах.

 Східними тканинами та їх проникненням у Європу в добу Середньовіччя почали цікавитися на початку ХХ ст. й українські науковці. Опрацювання турецьких тканин з Лаврського музею в Києві зробила в 20-х рр. ХХ ст. М.Новицька. Виготовлення шовкових і золотних тканин у Західній Україні частково торкається у своєму дослідженні С. Сидорович (1979). Загалом, “орієнт” на західноукраїнських землях в добу Середньовіччя розглядався переважно науковцями крізь призму економічних чинників, торгівлі і ремісництва. Важливого значення для дослідження культурних зв’язків між Сходом і Заходом в добу Середньовіччя мають наукові висліди Я. Дашкевича, який впродовж багатьох років опрацьовував особливості розвою вірменської культури на українських теренах та її вплив на національне історико-культурне середовище. Українські мистецтвознавці звертаються до шовкоткацтва і золототкацтва доби Середньовіччя у вислідах з історії українського костюма. Зокрема, дослідженням як народного українського строю, так і історією костюма заможніх станів займалися, К. Матейко (1977), Г. Г. Стельмащук (1997).

Але найбільшу частку складають праці, що висвітлюють художньо-стильові особливості золототканих поясів XVII – XVIIІ cт., зокрема, це доробки відомих польських мистецтвознавців Т. Маньковського (1954), І. Турнау (1978), Я. Крущинської (1995) та білоруської дослідниці Л. Якуніної (1960).             Трансформація здобутків золототкацтва Східної Галичини XVII – XVIII ст. відбувалася на основі діяльності шовкоткацької майстерні в м. Бучачі, що на Тернопільщині, на зламі XIX – XIX ст. Процеси розвитку художньої промисловості в Галичині даного періоду, в контексті яких досліджується бучацьке золототкацтво, висвітлюються в доробках сучасних українських мистецтвознавців М. Станкевича (1982), Р. Яціва (1999), Р. Шмагала (2000).

Важливими для дослідження золототкацтва є каталоги польських збірок, доповнені термінологічними та іменними покажчиками Cеред них значний доробок у цій ділянці зробила Ядвіга Крущинська (1996), опрацювавши збірку бучацьких макат із Національного музею у Варшаві.

            Загалом, в розділі підсумовується, що в контексті національної мистецтвознавчої науки дослідження золототкацтва Галичини має характер окремих вислідів, до сьогодні йому не надано належного місця в історії національного мистецтва.

Джерельну базу дослідження золототкацтва Галичини склали зразки золототканих виробів, що зберігаються у Львові, Тернополі, Києві, Варшаві, Кракові, Лодзі, Вроцлаві. Для проведення порівняльного аналізу до джерельної бази в роботі залучено зразки золототканих виробів із інших регіонів України, Білорусії, Польщі, наприклад, золототкані пояси, виготовлені в Корці на Волині, Слуцьку в Білорусії, Кобилках під Варшавою.

Для вирішення проблематики дослідження запропонована наступна методика дослідження. Метод порівняння та систематизації дав змогу виділити найхарактерніші риси золототканих виробів. Типологічні групи даних тканин і виробів, що побутували та виготовлялися в Україні впродовж XVIIІ – першої третини XX ст. сформовані за призначенням, суспільною приналежністю та способами декорування. В роботі використано метод художнього аналізу творів декоративного мистецтва.

            Розділ 2. Золототкацтво в Україні: історія мистецького явища присвячений аналізу історичних, суспільно-політичних процесів, які спричинили появу в Україні золототканих виробів, огляду шляхів та ареалу поширення в Україні золототканих виробів, кількісної переваги імпортованих з різних країн золототканих виробів у певний історичний проміжок часу, насамперед у XVI – XVII cт.

Якщо звернутися до витоків поширення в Україні шовкових і золотних тканин, слід згадати, що в давньоруську добу вже були відомі різні типи тканин східного походження, які потрапляли на Русь через Візантію. Це відомі з літописних та інших писемних джерел і оспівані у народній творчості “паволоки”, “коприни”, “парчі”, переткані золотою чи срібною ниткою. Торговельні зв’язки Київської Русі з країнами Сходу включали також використання шовку та парчі як грошового еквіваленту. Шовк відігравав важливу роль у зовнішньоекономічних зв’язках давньої Русі. Про рівень шовкового імпорту можемо судити з археологічних знахідок, які зосереджені переважно в басейні Волги та Дніпра, тобто, на тих найважливіших шляхах, які з’єднували Східну Європу з країнами Сходу та Середземномор’я. З Русі шовк частково експортувався в Західну та Північну Європу – Польщу, Чехію, Південну Німеччину, Скандинавію та в інші країни. Але шовкові тканини на Русі не були лише привілеєм знаті, оскільки переважна кількість знахідок шовкових виробів походять із курганних поховань сільського та міського населення. Шовковими смугами, здебільшого червоного кольору з золотною вишивкою, обшивали коміри верхнього одягу та обшлаги рукавів. Часто шовк використовувався для жіночих головних уборів.

Щодо типів шовкових тканин та їх назв, згідно зі свідченням письмових джерел, в обігу на Русі були шовки різноманітних сортів – “паволоки”, “оксамити”, “оловири грецькі”.

З Візантії, Ірану, Середньої Азії на Русь завозилися гладкі і поліхромні візерункові шовкові тканини та вироби, в окремих випадках декоровані золотими нитками способом вишивки. Натомість золототкані вироби, частіше у вигляді декоративних стрічок, потрапляли на Русь з Іспанії. Серед візерункових східних тканин цього часу, як візантійських, так і іранських, що поширювалися на Русі, парчеві тканини і златоглав зокрема, не відомі.

Особливо активізувалася торгівля шовком та виробами з нього в Середземномор’ї та в європейських країнах з середини XVI століття. Основна маса шовку вироблялася на території Туреччини та Ірану. Високо цінувався на цей час вже не тільки шовк як матеріал, але й якісно, з високою майстерністю виконані вироби, що також сприяло експорту шовку на Захід.

Європейськими пунктами торгівлі східним товаром, які найдалі сягали на Північний Захід, були міста Кам’янець-Подільський та Львів. Кам’янець-Подільський здебільшого виконував роль проміжного пункту для купців по дорозі до Львова, звідки через осілих там волоських купців східний товар висилався далі до Кракова та Бреслава, пізніше до Нюрнберга та до Фландрії.

 Іншим фактором, що поєднував Cхід із Галичиною, була діяльність вірменських колоністів, які осіли у Львові ще в XIII ст. Більшість з них постійно підтримували зв’язки зі своєю батьківщиною, звідки вони експортували турецькі та перські товари до Речі Посполитої. Окрім різноманітних шовкових та коштовних золотних тканин, широкою популярністю у місцевого населення користувалися готові вироби: східні килими, золототкані турецькі та перські пояси, хустки та ін. Торговий дім польських вірмен Нікоровичів у Львові (XVII – XVIII ст.) став потужним підприємством, яке завозило пояси зі Сходу.

 Важливим фактором формування стильових особливостей декоративно-ужиткового мистецтва в Україні в добу Середньовіччя була торгівля не лише зі Сходом, а й з європейськими країнами. При чому, торгівля шовками та золототканими виробами відігравала в цьому процесі чи не провідну роль. В добу Середньовіччя на теренах Галичини поєднувалися в ужитку знаті художні твори як східного, так і європейського виробництва. Венеційці, так само, як і генуезці, як вірменські купці зі Сходу пропонували на продаж свої товари в Кракові, у Львові та в інших великих містах Речі Посполитої. Але в процесі дослідження виявлено, що до XVIII ст. імпорт тканин до Галичини зі Сходу був значно більшим за кількістю, порівняно з європейським.

Розділ 3. Золототкацтво Галичини XVIII ст. У розділі проаналізовано процеси налагодження золототкацького виробництва з урахуванням історико-культурного, економічного та соціального факторів, окреслено провідні осередки золототкацтва Галичини XVIII ст. та проведено типологізацію золототканих виробів за призначенням та способами декорування. На прикладі аналізу зразків золототканих виробів із музейних колекцій окреслено художньо-стильові особливості золототканих поясів та декоративних тканин.

3.1. Попит. Замовники. Організація виробництва. Провідні майстри. Особливого значення для початків місцевого шовкоткацтва та золототкацтва набуває у XVII ст. мода на східний шляхетський костюм – сарматський, поява якого спричинена багатьма факторами і теорією сарматизму зокрема. Особливо модним серед шляхти стає так званий «контушовий» костюм на східний зразок. Обов’язковим атрибутом справжнього шляхтича-сармата була карабела та коштовний, оздоблений золотими чи срібними нитками шовковий пояс.

Вже в другій половині XVII ст., окрім шляхти, контушовий стрій носили заможні міщани, звідси – попит на шовкові пояси, і, відповідно, з’явилася потреба у налагодженні їх місцевого виготовлення. Ще однією вагомою причиною стала міграція ткачів-професіоналів із Туреччини та Персії на європейські терени в пошуках роботи. Завдяки багатьом чинникам, а саме – зменшенню імпорту шовку та шовкових виробів в Україну в другій половині XVII ст., і водночас збільшенню попиту на коштовні східні шовки серед шляхетської та магнатської верхівки, міграцією ткачів зі Сходу на терени України визріла потреба у налагодженні власного шовкоткацького та золототкацького виробництва. Провідними організаторами цього виробництва виступили українські та польські шляхтичі, які запрошували до співпраці шовкоткачів зі Сходу. Відомою постаттю XVII ст. був грек Мануель Корфінський, який під протекторатом Станіслава Конецьпольського налагодив у Бродах виробництво златоглаву та сріблоглаву (парчі). Досі в науковому обігу існують лише припущення щодо атрибуції виробів бродівської майстерні Корфінського. Примітно, що Корфінський ані в Бродах, ані у Львові не належав до ткацьких цехів, а провадив виробництво виключно під протекторатом Конецьпольських. У кінці XVII cт. у Бродах місце Корфінського посів Костянтин Стамовський, який продовжив виготовлення златоглаву. Після Корфінського також виготовлення златоглаву в Бродах провадили – Іван Злотогловнічек (бродівський міщанин) Яків Прилуцький, Лукашевич та Грабар. Скрутна економічна ситуація, яка склалася в Україні в другій половині XVII ст. внаслідок воєн, на деякий час призупинила продукування коштовних шовкових тканин і золототканих виробів.

Золототкацтво XVIII ст. слід пов'язувати з найпоширенішим його типом – “персіярством”. Сам термін "персіярство" введений в науковий обіг польськими дослідниками мистецтва і означає виготовлення відомих шовкових та золототканих поясів. Ареал виготовлення золототканих поясів на теренах тогочасної Речі Посполитої досить широкий: від Станіславова на Сході до Ґданська на Заході та Слуцька, Несвіжа на Півночі (тобто в сучасній Білорусії). Але початки персіярства пов'язані з Галичиною як найближчими землями для ткачів-переселенців зі Сходу. Також важливим для стилістичних ознак шовкотканих поясів є те, що до “персіярень”, що відкривалися на заході та в центрі Речі Посполитої, запрошувалися переважно відомі шовкоткачі з Швейцарії, Франції, натомість на південно-cхідних кордонах держави, тобто в Україні, працювали майстри-вірмени зі Сходу.

У середині XVIII ст. до Станіславова в пошуках роботи прибували з Константинополя вірменські ткачі і засновували тут свої невеличкі майстерні – “персіярні”. Пояси, виготовлені в цих майстернях, позначені в орнаментації відчутними впливами турецького мистецтва. Найвідомішими ткачами вірменського походження, які починали свою мистецьку діяльність у Станіславові, були Домінік Мішорович та Ян Маджарський. У процесі дослідження вдалося зарахувати кілька зразків золототканих поясів із збірок львівських музеїв до творчого доробку Я. Маджарського в майстернях Галичини. Також, однією з перших у Галичині була персіярня жидачівського хорунжого Юрія Лучинського. Про саму майстерню відомостей немає, але маємо підписані зразки золотоголових поясів з Куткора. Є відомості про існування персіярні в Олеську з описів 1756 року спадкового інвентаря Ігнатія Воронича, де сказано, що по смерті він залишив пояси з фабрик Бучача та Олеська.

У майстернях, які відкривалися у Станіславові та інших галицьких містах та селищах, не було поділу праці, і вони функціонували на засадах ремісничої продукції чи навіть на рівні домашнього промислу. Поступово вірмени-ткачі залучали до роботи місцевих учнів. Ткацтво золотних поясів спочатку мало індивідуальний характер, відповідно художній рівень продукції та спосіб декорування виробів формувалися через поєднання творчої манери вірменина-ткача з місцевими ткацькими традиціями.

3.2. Особливості технік виготовлення та маркування золототканих виробів пов’язуються із традиційним виготовленням цих виробів на Сході. Окрім східних технологічних прийомів, місцевим ткачам були відомі і здобутки західноєвропейського ткацтва. Керуючись спочатку виключно східними прийомами організації виробництва та застосуванням східних технологій, галицькі майстри-ткачі поступово налагодили золототкацьке виробництво європейського зразка. У продукції золотолитих поясів і макат XVIII ст. домінують тканини з двома основами та двома підкладними пітканнями, в яких тло і декор утворені одночасно в'язаним пітканням похідного від полотняного ткацького переплетення. Тканини ці виконані середземноморською технікою. Односторонні золототкані вироби, як правило, виконувалися простими переплетеннями, похідними від полотняного: репсом, з додаванням піткання, яке не зачіпало основи тканини, тобто в прикріп,  із застосуванням перебору. Щодо маркування золототканих поясів, спочатку Ян Маджарський або не підписував свої пояси, або ж підписував їх – “Іоannes Madzarski”. Саме такі пояси можемо зарахувати до його початкового періоду діяльності на теренах Речі Посполитої, тобто, до майстерень Станіславова чи Несвіжа. Пізніше, коли Маджарський працював у Слуцьку, він підписував свої пояси як “Іоannes Madzarski” з одного боку по краю голови пояса та “Ме fecit Sluсіе” – з іншої. Відомі також пояси з маркою “Висzacz” та зображенням коня, марковані підписом “Кutkorz”, з ознакою містечка, де виготовлялися золототкані вироби в другій половині XVIII ст. Марку “Ме fecit A.S.” приписуємо також майстру, який працював у Куткорі в XVIII ст. Загалом, технологія виготовлення золототканих виробів будувалась на здобутках східного та західноєвропейського ткацтва з урахуванням місцевих особливостей. У багатьох випадках золототкані вироби Галичини XVIII ст. технологічно поступалися своїм східним чи європейським аналогам через невеликий обсяг золототкацького виробництва в порівнянні з імпортованою продукцією.

3.3. Типологія та художньо-стильові особливості золототканих виробів. Типологічні групи золототканих виробів, що виготовлялися в Україні впродовж XVIII ст., укладені згідно поділу за призначенням і за способами декорування. За призначенням виділяємо золототкані декоративні та вироби ужиткового призначення, до яких зараховуємо як поштучні вироби, що використовувалися в костюмі (пояси), так і метрові тканини, що слугували матеріалом для пошиття одягу чи для подальшого декорування способом вишивки чи гаптування. Окрім окреслення визначальних особливостей тієї чи іншої типологічної групи золототканих виробів, у розділі простежено художньо-стилістичні ознаки певного типу тканин у контексті європейських мистецьких стилів. Ще у XVII ст. у Бродах з метрових золотних тканин виготовляли златоглав та сріблоглав. З архівних джерел відомо, що в майстерні Корфінського продукувалися також декоративні тканини "ас si in ipsa persidae", тобто, на “східний зразок”, а саме: макати й шовкові килимки. Термін «маката» походить з арабського mak-ad , що означає «крісло», «табурет до сидіння». В українському декоративно-ужитковому мистецтві макатою прийнято називати переткану золотом на шовковому тлі тканину. Окрім тканих декоративних макат, до цієї типлогічної групи належать настінні декоративні тканини, оздоблені способом вишивки та гапту. Утилітарне призначення макат, як у XVIII ст., так і сьогодні досить широке: ними прикрашали стіни кімнат, накривали столи і навіть ліжка. У минулому кількість макат у покоях можновладців та багатих міщан виявляла майнову спроможність власника і, звичайно ж, особистий смак. У збірках львівських музеїв збереглося кілька зразків золототканих декоративних макат, в орнаментації яких чітко простежуються художньо-стильові особливості європейського бароко та рококо. На основі проведеного аналізу збережених пам’яток можна стверджувати, що в стилістиці макат місцевого виробництва поєдналися як елементи мусульманського мистецтва, так і впливи провідних європейських мистецьких стилів – бароко, рококо з введенням елементів традиційного народного мистецтва.

 Найпоширенішим видом тканин, які продукувалися в Галичині у XVIII ст., були золототкані пояси. Пояс був однією з основних складових так званого «контушового строю», своєрідним обов’язковим атрибутом приналежності до того чи іншого суспільного стану: шляхетського чи міщанського. Колорит, композиційні прийоми декорування поясів, способи їх носіння свідчили не лише про соціальний статус власника, а й про його естетичні вподобання. У другій половині XVIII ст. сформувалися усталені схеми композицій та орнаментики традиційних поясів (стамбульські, магнатські та ін.), але в кожній місцевості, в кожній шовкоткальні до традиційних елементів додавалися місцеві традиції. Пояси, виготовлені на теренах Галичини у XVIII ст., поділено на кілька провідних типологічних груп згідно специфіки декорування.

На основі аналізу збережених пам’яток виявлено, що художньо-стильові ознаки типологічних груп золототканих виробів, що виготовлялися в майстернях Галичини у XVIII ст., значно вирізнялися, а саме: в характері оздоблення декоративних тканин – золототканих макат – домінуючими є західноєвропейські стильові ознаки бароко, рококо, натомість композиції одягових тканин – золототканих поясів – позначені довготривалим впливом стилістики мусульманського: перського та турецького мистецтва. Елементи традиційного народного мистецтва найповніше виявилися в характері декорування золототканих виробів, що походять з невеликих провінційних ткацьких осередків, де працювали місцеві ткачі.

Розділ 4. Трансформація художньо-естетичних надбань золототкацтва XVIII ст. у виробах Бучацької шовкоткальні (1879 – 1939 рр.) присвячений аналізу золототканих виробів Галичини другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст., окресленню художньо-стильових особливостей золототканих макат, виявленню у даних виробах художньо-естетичних надбань золототкацтва XVIII ст. Також у розділі досліджено впливи золототкацтва на народну тканину підкарпатського регіону у ХХ ст. та продовження традицій золототкацтва Галичини у сучасному польському художньому текстилі.

4.1. Розвиток художньої промисловості в Галичині та бучацьке золототкацтво. Внаслідок історичних, політичних та економічних чинників процес відродження золототкацтва в Східній Галичині, майже після сторічної перерви, пов’язується з діяльністю шовкоткальні, яку заснували в кінці XIX ст. в Бучачі, що на Тернопільщині, брати Потоцькі, а золототкані вироби, що там продукували місцеві ткачі Нагорянські, здобули широку славу як в Україні, так і за кордоном. Оскільки золототкацтво – дорогий процес виготовлення художніх тканин і потребує залучення значних коштів, виробництво шовкових тканин стало можливим у другій половині ХІХ ст. завдяки підприємницькій діяльності графів Потоцьких, що володіли маєтками в Бучачі на Тернопільщині.

Процес налагодження золототкацького виробництва в бучацькій ткальні відбувався шляхом використання досвіду (золототкацтва Галичини XVIII ст.) та залученням до співпраці гуцульських ткачів. Впровадження в декорування золототканих макат гуцульської орнаментики пов’язуємо з творчими пошуками майстрів Гуцульщини в інших видах художньої промисловості, в кераміці та в різьбярстві зокрема. Презентація золототканих макат на багатьох виставках художньо-промислового мистецтва як у Галичині, так і по всій Європі, сприяла попиту та зумовила їх популярність серед заможніх верств, переважно для оздоблення інтер’єрів. Формування художньо-стильових особливостей бучацьких макат відбувалося в контексті стильових пошуків галицького декоративно-ужиткового мистецтва другої половини ХІХ – початку ХХ ст. загалом з урахуванням європейських мистецьких процесів.

4.2. Типологія та художньо-стильові особливості макат. У Бучачі виготовлялися золототкані художні вироби, вже знані на українських теренах. Першість серед цих виробів, незаперечно, належить макатам і литим поясам. Художньо-стильові особливості золототканих бучацьких виробів доцільно аналізувати на прикладі макат. У процесі дослідження усі композиційні схеми декорування золототканих макат розділено на кілька груп. До першої групи віднесено медальйонні композиції, які мають один великий центральний мотив на однотонному тлі, розміщений по вертикальній осі композиції. Ці макати повторюють композиціні схеми, традиційні для гуцульського ліжникарства. Друга типологічна група представлена творами, де орнамент розміщується  поперемінними стрічковими смугами по повздовжній чи поперечній осі виробу. Третю досить численну групу складають макати, декоровані за схемою сітчастої побудови орнаментальних мотивів по всій площині виробу, подекуди із завершенням у вигляді бордюрів. До четвертої групи належать макати, композиційний уклад яких є найхарактернішим для бучацького золототкацтва. Це особливий синтетичний тип орнаментації, поява якого пов’язана з золототкацтвом XVIII ст. Кількість коштовних золототканих поясів часто свідчила про суспільний стан, майнову спроможність власника. Нерідко пояси зшивали і вивішували на стіну. Так утворилася композиційна схема орнаментації декоративних макат, що будується на повторенні (п’ятидільному, семидільному) композицій золототканих поясів, де пілки пояса складають центральне поле макати, а голови стають бордюрами декоративної тканини.

Внаслідок проведеної типологізації виявлено, що в стилістиці бучацьких золототканих макат простежуються впливи історичних мистецьких стилів, пов’язані із добутками золототкацтва XVIII ст., традиційні народні елементи та впливи європейського стилю модерн. 

4.3. Традиції бучацького золототкацтва. Після 1939 р. виробництво бучацьких макат занепало. Але, золототкані вироби були настільки популярними серед місцевого населення, що їх підробляли в Коломиї та Андрухові на фабриках Ґринзпана, а відтак, можемо говорити про певне продовження традиції. Особливий тип вовняних макат із введенням металевого перебірного узору витворився в колі ткачів м. Кіцмань, що на Буковині. Оскільки декор цих виробів має виключно народний характер і нагадує буковинську вишивку, можна стверджувати, що вплив золототкацтва обмежується тут лише введенням золотої чи срібної нитки. Мода на “золото” серед буковинців та інших карпатських горян настільки поширилася, що ці декоративні макати розрізали навпіл і почали використовувати в комплексі народного костюма як поясний одяг (обгортки, горбатки). При цьому, чим ширшою була орнаментована “сирмою”, “хіром” (металевою ниткою) смуга по передній частині обгортки, тим заможнішою вважалася власниця. Загалом, як золототкацтво Східної Галичини набуло національного характеру завдяки використанню традиційної народної орнаментики, так і художня тканина карпатського регіону повоєнних років позначена впливами золототкацтва, як з позитивними, так, на жаль, і з негативними наслідками. Продовження традицій бучацького золототкацтва в Польщі слід пов’язувати з діяльністю Товариства варшавських митців (“LAD”), яке було створене 1926 року. У так званих “ладівських” жакардових завісах та макатах історичний чи фольклористичний орнамент трактувався як своєрідний імпульс, ідея нової концепції, і перетворювався у руслі нових тенденцій європейського мистецтва. У шістдесятих роках можна простежити дві групи трактування бучацької тканини в польському художньому текстилі. Перша група – пряме наслідування чи копіювання, що пов’язується з оздобленням історичних інтер’єрів. Друга група – творча інтерпретація в руслі загальноєвропейських стильових тенденцій 60-х років. Багаточисленні копії історичних тканин, їх впровадження в промисловість призвели до іншого напряму інтерпретації бучацьких золототканих макат у сучасному польському мистецтві художнього текстилю, а саме: використання їх композиційних схем, орнаментики, колориту в декоруванні тканин. Актуальним є звернення до бучацьких золототканих макат як до джерела художніх інспірацій у польському художньому текстилі й сьогодні. При цьому, традиційна “бучатка” як композиційна схема в декоративній тканині стає своєрідним гаслом приналежності твору до пласту польської національної культури.

 Внаслідок впливу багатьох проблемних історичних, політичних чи економічних чинників, більшість сучасних українських мистців-ткачів не знайома з таким явищем, як “бучацька золототкана маката”, відповідно, вони позбавлені потужного джерела художніх інспірацій. Звідси, логічним видається засвоєння польського досвіду збереження та інтерпретації традицій золототкацтва в сучасній художній тканині та спроби його використання на місцевому грунті.