УКРАЇНСЬКІ “ПАНСЬКІ” КИЛИМИ XVII – XVIII ст. (Історія та стилістика) : УКРАИНСКИЕ \"барские\" ковры XVII - XVIII вв. (История и стилистика)

Краткое содержание

У Вступі з’ясовується зміст поняття “панський килим”, обґрунтовується актуальність теми дисертації, характеризується ступінь наукової розробки проблеми, визначається мета і завдання, предмет та об’єкт, територіальні і хронологічні межі дослідження. Розкривається наукова новизна, практичне значення роботи, подається інформацію про апробацію головних результатів.

У першому розділі “Історіографія питання” здійснено аналіз наукової літератури за темою дослідження. Передумови для перших наукових студій українського килимарства з’явились у другій половині ХІХ ст., коли сформувалися збірки килимів Львівського промислового музею, приватних музеїв Дідушицького, Чарторийських, Федоровича, В.Шухевича та інших. Одними з перших спроб опрацювання та систематизації матеріалу стали публікації Л.Вербицького (1880) та А.Ріґля (1892). Дослідники головним чином акцентували увагу на питаннях технології виготовлення килимів та особливостях орнаментики. Важливе значення мала дискусія довкола ґенези українського килимарства, взаємодії орієнтальних та автохтонних джерел. На поч. ХХ ст. до студій українських “панських” килимів XVII–XVIII ст. звертаються Т.Криґовський-Лемберґ (1911, 1912) та К.Стемповська (1912) досліджуючи їх в контексті мануфактурних виробів Речі Посполитої, виконаних у техніці ворсового в’язаного килимарства. Численні виставки українських килимів, що відбулися впродовж 1920-х рр., дали черговий поштовх для активізації досліджень, результати яких були опубліковані головним чином у формі статей до експозиційних путівників: Д.Щербаківський (1924), В.Пещанський (1925), Б.Крижанівський (1925), М.Щепотьєва (1926), Я.Риженко (1928). “Панські” килими в цих публікаціях розглядаються як окрема група, що передбачає спроби виокремлення їхніх характерних ознак. Найґрунтовнішим на той час опрацюванням про український килим, яке зберігає своє значення до сьогодні, стала монографія С.Шумана (1929). Проаналізувавши орнаментальні мотиви близько семи десятків гладкотканих килимів з музеїв України та Польщі та синтезувавши отримані результати, автор накреслив схему еволюції українського килимового орнаменту. Окрім цього дослідник достеменно реконструював технологічні процеси виготовлення давніх килимів, розробив типологію композиційних схем та мотивів, а також здійснив атрибуції низки українських “панських” виробів. Результати досліджень С.Шумана доповнює майже синхронна праця Д.Щербаківського (1927), у якій розглянуто килими кін.XVIII-ХІХ ст. з витканими датами зі збірки Всеукраїнського історичного музею ім.Т.Шевченка. Однією з перших праць повоєнного періоду стала монографія Т.Маньковського (1954). Автор присвятив спеціальний розділ ворсовим в’язаним килимам з територій Речі Посполитої, в тому числі українським. Впродовж 1960–1970-х рр. в Україні вийшли друком ґрунтовні дослідження С.А.Таранушенка (1968), А.К.Жука (1966), Я.П.Запаска (1973) та С.Й.Сидорович (1979). Дослідники торкалися передовсім проблем народного килимарства, в контексті якого розглядали окремі “панські” вироби. Для міжнародної популяризації українського килима важливе значення мала виставка українських килимів, що відбулася 1983 р. в Українському музеї в Нью-Йорку (статтю до каталогу написала Л.Волинець). В останні десятиліття видано ряд навчальних посібників, окремі частини яких присвячені килимарству: Р.В.Захарчук–Чугай (1992), Я.П.Запаско (1991), О.Р.Тищенко (1992), О.І.Никорак (1994). 1994 р. відбувся захист дисертації О.Падовської “Килими Поділля” (науковий керівник Р.В.Захарчук–Чугай). Серед новіших закордонних публікацій слід згадати статтю Б.Бєдроньскої–Слоти (1997), у якій дослідниця робить спробу підсумувати дослідження ворсових в’язаних килимів Речі Посполитої, серед яких чільне місце займають вироби українського походження.

Важливою подією в дослідженнях українського килимарства стала Міжнародна науково-практична конференція “Український килим: ґенеза, іконографія, стилістика” (1998). Проблемам національних традицій та ролі інокультурних впливів, що є надзвичайно принциповими в контексті дослідження “панських” килимів, були присвячені доповіді М.Селівачова та Т.Кари–Васильєвої. Серед публікацій останніх років слід згадати також статті Т.Романової (1999) та О.Іванової (2000, 2002). 2002 р. у Києві відбувся круглий стіл, присвячений проблемам збереження та розвитку традицій українського килимарства, а також виставка “Килимова Україна”, на якій експонувалися килими з фондів ДМУНДМ. Ця подія свідчить, що історія українського килимарства в наш час викликає живе зацікавлення і є актуальним напрямом досліджень у вітчизняному мистецтвознавстві. Особливо це стосується давніх килимів XVII–XVIII ст., передовсім “панських”, які ніколи не були об’єктом спеціального дослідження. Огляд історіографії переконує, що за понад столітній період дослідження українського килимарства було підготовано вагому концептуальну та фактографічну базу для написання такої роботи.

Другий розділ “Історичні аспекти виробництва українських “панських” килимів XVII–XVIII ст.” складається з трьох підрозділів. Підрозділ 2.1 висвітлює особливості функціонування килимів у побуті шляхти XVII–XVIII ст., розкриває значення килима в житті тогочасного суспільства. Письмові джерела свідчать, що в маєтках представників еліти України килими нагромаджувалися у великих кількостях (князь Януш Острозький 1616 р. володів 162 килимами, в інвентарі майна Івана Самойловича 1682 р. ми нарахували 143 килими, а в Павла Полуботка 1724 р. – понад 111). Велику чисельність килимів в маєтках панства обумовлювало широке використання цих виробів при облаштуванні інтер’єру. Для світогляду того часу характерним було розуміння килима з рослинним взором як символічного зображення квітучого поля чи саду. У цьому контексті надзвичайно популярне в українському килимарстві чорне тло килимів сприймалося як реальний колір землі, а золотисто-жовте тло, що особливо часто трапляється у “панських” килимах, з огляду на символіку золотої барви, — як земля райського саду. Символізм зумовив активне використання килима як неодмінного атрибуту ритуальних церемоній (шлюб, похорони, тощо). Пов’язаний з побутом панівних верст, килим у суспільній свідомості перетворився на символ розкоші та влади. Кількість килимів у маєтках шляхти ставала мірилом достатку, вказувала на сходинку соціальної драбини їх власника.

З метою з’ясування технологічних передумов виробництва українських “панських” килимів XVII–XVIII ст. у підрозділі 2.2. прослідковано початки килимарства на українських землях. Поруч з терміном “килим”, який з’являється щойно у XVII ст. використовувалися й інші назви килимових виробів: “ковер”, “гуня”, “полавочник”, “коц”, що вказує на технологічні, художні та функціональні відмінності між ними. Традиційними в Україні були вироби, виконані у техніці гладкого килимового ткацтва (“гуні”, “полавочники”), які можна вважати пра-килимами. Ці вироби мали простий взір геометричного характеру, правдоподібно смугастий. Стимулом для інтенсивного розвитку килимарства в Україні стало заснування у XVI ст. “панських” килимарських майстерень, які стали осередками засвоєння на українському ґрунті іноземних впливів. Це пояснює поширення в Україні (найвірогідніше у XVI ст.) східної за походженням техніки ворсового в’язаного килимарства, а також освоєння техніки гладкого ткацтва способом “кругляння”, яка нагадує гобеленоткацтво. Для розвитку мануфактурного виробництва українських килимів у XVII–XVIII ст. існували реальні технічні передумови. Для появи феномену українського “панського” килима потрібен був лише відповідний стимул, яким стала мода та попит на вироби цього типу в середовищі шляхти.

У підрозділі 2.3 здійснено спробу відтворити географію осередків виробництва українських килимів у ХVІІ – ХVІІІ ст. Переглянуто письмові свідчення про існування відомих на сьогодні майстерень, виправлено ряд помилок, здійснено низку уточнень, знайдено нові джерельні дані про діяльність окремих майстерень. Складено карту українських килимарень XVII–XVIII ст. Не вдалося знайти доказів існування килимарських майстерень у Києві на території Києво-Печерської Лаври та Корсуні (Корсунь-Шевченківський) Черкаської обл., які згадуються у науковій літературі без указання джерел. Викликає також сумніви існування килимового виробництва на фабриках “коців” у с. Залізцях Зборівського району Тернопільської обл. та “вовняних ковдр” у с. Махнівцях поблизу м. Бердичева Житомирської області, хоча окремі дослідники і залучають ці фабрики до контексту історії українського килимарства.

Серед провідних килимарень XVII–XVIII ст., факт існування яких не викликає сумнівів, виокремлюємо майстерні Мурата Якубовича в Замості (на території Республіки Польщі), Конєцпольских у Бродах (Львівська обл.), гетьмана Павла Полуботка в с. Михайлівці (Лебединський район Сумської обл.),  гетьмана Кирила Розумовського в Батурині (Бахмацького району Чернігівської обл.) та родини Букарів у с. Іванополі (Чуднівський район Житомирської обл.). Раніше помилково вважалося, що майстерня Букарів знаходилась у Ямполі. Майстерні Томарів у с.Томара поблизу м. Пирятина Полтавської обл., Олексія Розумовського в с. Черняхівці Яготинського району Київської обл. зафіксовані в джерелах поч. ХІХ ст., що дозволяє припускати їхнє заснування ще в ІІ пол. XVIII ст. У джерелах поч. ХІХ ст. згадується також мануфактура Петра Розумовського. Її місцезнаходження (поблизу с. Биків Бобровицького району Чернігівської обл.) ми визначили на підставі заповіту гетьмана Кирила Розумовського, згідно з яким Петро отримав у спадок “биківську волость”. На підставі опосередкованих свідчень джерел та атрибуцій окремих пам’яток гіпотетично припускається існування килимарні у Тульчині (менш ймовірно, в Немирові) Вінницької обл.

Розділ третій “Чинники формування стилістики українських “панських” килимів XVII–XVIII ст.” присвячено дослідженню ролі народного килимарства та імпортної продукції у формуванні стилістики українських “панських” килимів.

В підрозділі 3.1. досліджується зв’язок між народним та мануфактурним виробництвом килимів у XVII–XVIII ст., що здійснюється шляхом зіставлення ареалів поширення народного килимарства XVIII ст. з географією “панських” майстерень, які функціонували у XVII–XVIII ст. Найбільш чітко паралельне існування мануфактурного виробництва килимів та розвинутого народного промислу простежується на Східному Поділлі, де працювала килимарня Станіслава Щасного Потоцького (Тульчин або Немирів) та окремі народні майстри-килимарі. Серед народних килимів східно-подільського походження передовсім слід згадати вироби “вазонного” типу, і, зокрема найдавніші килими XVIII–поч.ХІХ ст. (НМЛ no.НМТ-1067, НМЛ no.НМТ-967, ін.). На Лівобережжі мануфактурне виробництво зосереджувалося у Чернігівській та Полтавській губерніях (килимарня в Батурині, майстерні початку ХІХ ст. у Томарівці, Черняхівці та поблизу с.Биків). Тут існував також розвинутий народний килимовий промисел, представлений чисельними збереженими килимами XVIII ст. (серед них НМЛ no.НМТ-965, МЕХП ІН НАНУ no.ЕП-23375, ДМУНДМ no.КТ-14, ДМУНДМ no.КТ-1, НМІУ no.Т-235). Виробництво народних килимів у XVII–XVIII ст. в районі с. Михайлівка поблизу м. Лебедина на Сумщині, де працювала майстерня Павла Полуботка, на даному етапі досліджень зафіксувати не вдалося. На Заході України у XVII–XVIII ст. існували мануфактури з виготовлення ворсових в’язаних килимів (Замостя та Броди). Наше дослідження не виявило у безпосередній близькості розвинутого народного килимарства, однак етнографічні матеріали ХХ ст. засвідчують, що неподалік, у Володимир-Волинському районі Волинської області, виготовляли килими саме у цій техніці. Фіксуючи виробництво народних килимів на Сх.Волині (Коростенському, Овруцькому та Олевському районах Житомирської обл.), ми не знайшли даних про існування тут “панських” килимарень, хоча таку можливість не слід виключати.

 У підрозділі 3.2. з’ясовується асортимент іноземної килимової продукції на українських ринках, що надходила з тогочасних провідних світових центрів килимарства — Анатолії, Персії та Західної Європи. До розгляду залучаємо свідчення письмових джерел та збережені пам’ятки килимарства. Вперше особлива увага надається зображенням килимів у творах українського живопису XVII–XVIII ст.

Продукція з килимарських осередків Анатолії, Персії, Західної Європи потрапляла на український ринок у різних пропорціях. Найбільш чисельними були анатолійські килими, що було обумовлено близьким географічним розташуванням Анатолії та напрямком транзитної магістралі, яка українськими землями провадила до Західної Європи. В XVII–XVIII ст. на українському ринку фіксується побутування анатолійських килимів типів: “лотто”, “голбейн з дрібним взором”, “ушак з центральним медальйоном” “ушак з мотивами птахів”, а також так званих “семигородських”, які набули особливого поширення. Як анатолійські ідентифіковані килими на портретах: Василя Дуніна-Борковського 1701-1703 рр. (“семигородський”), Антонія Каменського поч. XVIII ст. (“голбейн з дрібним взором”), митрополита Іосафа Кроковського бл. 1718 р. (один з типів молитовних килимів) та на іконі XVII ст. “Різдво Марії” з П’ятницької церкви у Львові (“семигородський” ?). Порівняно менше в Україні було перських килимів. Серед них найпопулярніші — коштовні вироби “polonase”, якими послуговувалися королі, магнати та багатша шляхта. Ми ідентифікували як перські зображення килимів на портреті Кшиштофа Збаразького 1629 р. та на фресці “Перший Вселенський собор” з Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври (1720-і – поч.1730-х рр.). На тлі орієнтальних килимів західноєвропейська продукція, а саме килими французьких мануфактур “Савонері” та “Аубушон”, англійських майстерень Т.Муре та “Аксмістер”, очевидно була представлена поодинокими екземплярами. Проте, українське панство мало реальну можливість познайомитись з цими килимами у подорожах Європою.

У розділі четвертому “Тенденції стилістичного розвитку українських “панських” килимів XVII–XVIII ст.” розглядаються виявлені пам’ятки українського “панського” килимарства XVII–XVIII ст. З’ясовується історія виробів, досліджуються їх технологічні та художні особливості, здійснюються або уточнюються атрибуції, з’ясовуються художні особливості в порівнянні з синхронними іноземними зразками. На підставі отриманих результатів здійснено періодизацію розвитку стилістики українських “панських” килимів XVII–XVIII ст.

Перший етап розвитку стилістики українських “панських” килимів хронологічно охоплює XVII ст. (підрозділ 4.1). Він представлений парою чорно-білих килимів з фондів Національних музеїв Кракова та Варшави і так званим “лаврським коцом” (НМЛ no.21899). Усі три вироби виконані у техніці ворсов’язання, що має східне походження. Два чорно-білі килими традиційно датують XVII ст. і пов’язують з килимарнями Мазовша. На нашу думку датування можна уточнити межею XVI – XVII ст., а місцем створення виробів вважати мануфактуру Мурата Якубовича в Замості. Підставою для такої атрибуції став декор чорно-білих килимів, який виявляє наслідування композицій турецьких килимів типу “ушак з центральним медальйоном”, а також аналогії з орнаментами ренесансних італійських тканин. Атрибуція так званого “лаврського коца” (до 1692 р., килимарня Києво-Печерської Лаври), здійснена В. Пещанським, викликає деякі застереження, оскільки невідоме джерело з якого автор почерпнув дані про існування цієї майстерні. Взір “лаврський коца” виказує деяку схожість з орнаментами перських тканин з рапортним повторенням натуралістично трактованих галузок квітів.

Межі другого етапу розвитку стилістики українських “панських” килимів, якому присвячено підрозділ 4.2, визначають дві датовані пам’ятки: 1698 р. та 1760 р. Загалом період представлений п’ятьма килимами: килим 1698 р. (МЕХП ІН НАНУ no.ЕП-15), килим з гербами Козаковських–Потоцьких (PZSzW no.1726), килим 1760 р. зі збірки MNK, втрачений гербовий килим українського гетьмана Павла Полуботка, відомий з малюнку В.Кричевського та килим, зображений на портреті Павла Полуботка (НХМУ, копія XIX ст. з оригіналу XVIII ст.). Останній у контексті досліджень українського килимарства раніше не розглядався.

При порівнянні “килима з гербом Павла Полуботка”, відомого з малюнку В.Кричевського, та килима, зображеного на портреті Павла Полуботка зі збірки НХМУ виявлено використання споріднених мотивів. Це стало доказом на користь приналежності килима, відомого за малюнком В.Кричевського, саме українському гетьманові, оскільки герб уміщений в центральному полі килима лише частково відповідає відомим варіантам накреслення герба Павла Полуботка. Рік смерті гетьмана — 1724, слід визнати як верхню хронологічну межу для датування виробу. Також запропоновано нове датування килима з гербами Козаковських–Потоцьких. Відповідно до версії Т. Маньковського замовниками килима вважали каменського каштеляна Станіслава Козаковського та грабовецьку старостянку Катерину Потоцьку, і датували роком їх одруження  1744 р. Геральдичні студії дозволили нам з’ясувати, що відтворені у каймі килима герби належать іншій парі Козаковських–Потоцьких: київському каштеляну Миколі Козаковському (? – 1706 рр.) та Олександрі Потоцькій. Це дало підстави датувати килим самим поч. XVIII ст. (до 1706 р.).

З’ясування походження пам’яток є більш проблематичним. Лише килими Павла Полуботка можна впевнено повязати з відомою у письмових джерелах мануфактурою гетьмана, що знаходилась у с. Михайлівці поблизу Лебедина на Сумщині. Килим з гербами Козаковських–Потоцьких, правдоподібно, був виконаний у майстерні м. Броди на Львівщині, що у 1704-1706 році належала родичам Олександри Потоцької (власниці килима). Килим 1698 р. виявляє тематичну схожість з килимом Козаковських–Потоцьких, внаслідок чого виріб гіпотетично пов’язується з Бродівською килимарнею. Де було виконано закуплений у Києві килим 1760 р. встановити не вдалося.

Характер орнаментики килимів цього періоду вказує на зміну смаків. “Панські” килими того часу перебувають під впливом західноєвропейських, а саме французьких, зразків, внаслідок чого у них знаходять своє відображення риси бароко та рококо. Ця тенденція розвитку стилістики українського “панського” килима чітко фіксується уже на межі XVII–XVIII ст. В орнаментах українських килимів (килим 1698 р., гербовий килим Козаковських–Потоцьких) та французьких виробів королівської мануфактури Савонері часів Людовіка XІV використовувались однакові мотиви, такі як кошик з фруктами, ріг достатку, фестони, папужки, листя аканту тощо. Аналоги на французьких килимах “савонері” мають також мотиви геральдичного характеру: лаврові вінки з коронами, бантами та монограмами, зображення орлів, присутні в декорі килима з гербом Павла Полуботка. Взори українських та французьких килимів цього часу єднає урочистий настрій, обумовлений особливостями естетики бароко. Щоправда, в порівнянні з помпезними французькими килимами епохи Людовіка XІV, українські вироби мають інтимніший характер. Килим 1760 р. відобразив риси рококо, що засвідчили витонченість малюнку, делікатність колористики та окремі мотиви, запозичені з композицій французьких килимів Савонері та Аубушон часів Людовіка XV. Серед них рама-“картуш”, яка з’явилась внаслідок пристосування орнаменту килимів до ліпнинної декорації інтер’єрів, та далекосхідні мотиви (пальми), що були результатом впливу поширеної у XVIII ст. “китайщини”. На зв’язок килима 1760 р. із західноєвропейським ткацтвом вказує також техніка виконання. Килим є найдавнішим виробом з датою, виконаним у техніці гладкого гребінцевого ткацтва, що нагадує спосіб виготовлення гобеленів.

Водночас виявлено ряд відмінностей. У декорі українських килимів прочитуємо залишки схеми східного медальйонного килима. На відміну від тривимірних французьких зображень, мотиви українських килимів трактуються площинно. Площинне трактування взору українські “панські” килими цього часу успадкували від килимів минулого періоду, коли зразками для наслідування були східні візерунки. Водночас зафіксовано незначний рух у бік об’ємного трактування взорів, який проявився у так званому “отінюванні”. Привертає увагу архаїчний мотив “дерева життя” з птахами обабіч на гербовому килимі Павла Полуботка. Поява цього мотиву у середньовічній стилізації відображає, на нашу думку, притаманну тій епосі ідею спадкоємності влади українських гетьманів щодо князів Київської Русі. До особливих рис українських “панських” килимів 1698-1760 рр., виконаних у техніці ворсового в’язаного ткацтва, належить тенденція до геометризування рослинного взору, яка проявилась на поч. XVIII ст. у взорі килима з гербами Козаковських–Потоцьких. Це, найвірогідніше, було пов’язано з народним розумінням орнаменту.

Третій етап розвитку стилістики українських “панських” килимів (підрозділ 4.3) припадає на ІІ пол. XVIII ст. Розмитість хронологічних меж етапу, який частково перехрещується з попереднім періодом, обумовлена великою кількістю збережених пам’яток цього часу, які неможливо точніше датувати. Виявлено лише один килим з витканою датою: 1799 р. (ПХМ no.1545) та дві серії виробів, відносно точні атрибуції яких мають під собою реальні підстави (килими з гербами Потоцьких–Мнішків, ворсові килими з вазонами квітів). Стосовно атрибуції килимів з гербами Потоцьких–Мнішків прийнято версію К.Стемповської (додаткові аргументи на її користь віднайшла Б.Бєдроньска–Слота), згідно з якою герби на килимах слід пов’язувати з іменами Станіслава Щасного Потоцького та його другої дружини Амелії Мнішек. Чотири килими з гербами ПотоцькихМнішків датуються роками шлюбу цієї пари ­­­­– 1774-1792 рр., килим з гербом Потоцьких: – 1794-1805 рр., коли у суспільному та приватному житті Станіслава Щасного сталися вагомі переміни, що знайшли своє відображення у трансформації геральдичних елементів композиції килима. Виготовили килими, найвірогідніше, у містечку Тульчин на Вінниччині, де існувала сукняна мануфактура Станіслава Щасного Потоцького. Друга серія килимів з мотивом вазону була виконана приблизно в той сам час, у тій же мануфактурі. На це вказують облямівки кайми з характерним геометричним орнаментом, що їх спостерігаємо у килимах обох серій і які є характерною ознакою “почерку” килимарні. Датування решти килимів базується виключно на аналізі стилістики. Серед них виявлена нами серія килимів XVIII – І пол. ХІХ ст. невідомої мануфактури з півдня Полтавщини (ДМУНДМ no.КТ-77, НМІУ no.Т-6207, ПКМ no.ТК-3162, ПКМ no.ТК-3354). Загалом географія пам’яток ІІ пол. XVIII ст. порівняно з килимами 1698-1760 рр. звужується і охоплює два суміжні регіони: Східне Поділля та землі Лівобережної України в межах Полтавської губернії, відповідно до адміністративного поділу початку ХХ ст.

Взори українських “панських” килимів ІІ пол. XVIII ст. позначені впливами як західноєвропейського, так і орієнтального килимарства. У килимах цього періоду зустрічаємо такі мотиви як вазони з квітами, рами-“картуші”, натуралістично трактовані розквітлі галузки, мотив “герату”, арабески, пальмети, розети. Серед найбільш популярних композицій ІІ пол. XVIII ст. — “фризові” килими з вазонами, що поширились на Сх. Поділлі та килими з рапортним розміщенням розквітлих галузок, характерні, передовсім, для центрально-українських територій. Ці композиційні схеми були поширені і в народному килимарстві XVIIІ – I пол. XІХ ст. Не втратили свого значення і вироби з центричними композиціями. Стилістика українських “панських” килимів на цьому етапі позначена значною варіативністю в інтерпретації рослинних мотивів від натуралістичної до фантастичної. Для килимів, виконаних у техніці ворсов’язання (килими з гербами Потоцьких-Мнішків, килими з вазонами квітів) характерна сильна геометризація рослинних взорів. Українські “панські” килими ІІ пол. XVIII ст. зберегли властиве для минулих періодів площинне трактування орнаментики. Запозичені мотиви часто пристосовувалися до техніки виконання, внаслідок чого отримували умовне трактування.

Наприкінці періоду проявилася тенденція до наслідування класицистичних взорів французьких та англійських килимів. Її репрезентує килим з витканою датою 1799 р., у центрі якого вміщено характерний класицистичний вінок. В оздобленні килимів кін. XVIII ст. активно використовуються характерні для класицизму мотиви: вінки, підвішені медальйони, прямі лінії, галузки з акантовим та лавровим листям, кесони, меандр. Орнаменти деяких килимів виявляють спорідненість з класицистичними розписами стель. Розуміння килима як “дзеркального” відображення стелі було характерне для французьких та англійських килимів того часу. Строгі класицистичні орнаменти не набули в Україні широкої популярності. Й надалі активно використовувались натуралістичні рослинно-квіткові взори, які доповнювали “класицистичними” деталями.

Аналіз основних етапів розвитку стилістики українських “панських” килимів XVII–XVIII ст. свідчить, що попри активне використання запозичених мотивів і композиційних вирішень як східного так і західноєвропейського походження, ці принесені елементи зазнавали послідовної творчої інтерпретації.