ФУНКЦІОНУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТРАДИЦІЇ У РЕЛІГІЙНОМУ МИСТЕЦТВІ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!
Сработали прекрасно, нервы железные. На хамство и угрозы отреагировали адекватно и с пониманием. Можете пользоваться услугами сайта.


Название:
ФУНКЦІОНУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТРАДИЦІЇ У РЕЛІГІЙНОМУ МИСТЕЦТВІ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ
Альтернативное Название: ФУНКЦИОНИРОВАНИЯ НАЦИОНАЛЬНОЙ ТРАДИЦИИ В религиозном искусстве УКРАИНСКОЙ ДИАСПОРЫ ВТОРОЙ ПОЛОВИНЫ ХХ ВЕКА
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, вказано мету й завдання дослідження, визначено обєкт, предмет і методи дослідження, сформульовано наукову новизну та практичне значення дисертації, відображено апробацію  результатів дослідження.


У першому розділі - “Стан наукової розробки теми” - проаналізовано рівень вивченості проблеми, джерела та методологічні засади дисертаційного дослідження.


Філософські рефлексії над категорією “національного” є набутком романтичного періоду західноєвропейської культури. Ідеалістичні погляди О.Шпенглера про духовну сутність нації знайшли продовження й у наукових дослідженнях ХХ століття, присвячених проблемі життєдіяльності еміграційних громад, у культурі яких національний чинник посідає вагоме місце.


Актуалізація краєзнавчої тематики в українській науці впродовж останнього десятиліття спричинила розробку досліджень, пов’язаних з аспектами культуротворчого процесу української діаспори (В.Трощинський, М.Ільницький, М.Лупул, Я.Розумний). У  новій історичній реальності незалежної України виникла потреба розширення знань про українців у світі, що зумовило появу наукових досліджень статистичного й довідникового характеру  А.Шлепакова, С.Лазебника, В.Наулка, Ф.Заставного.


Більшість монографічних досліджень розглядають культуру української діаспори на прикладі однієї з країн проживання переселенців. Цінними щодо цього є праці В.Євтуха, О.Ковальчука, Л.Преварської, М.Марунчака, спрямовані на вивчення культури українців у Канаді, а саме: проблеми взаємодії етнічної групи та канадського суспільства як основи культурного розвитку української спільноти. Подібні питання етнокультурної самоідентифікації українців у країнах Південної та Північної Америки розглядають З.Попова, Я.Закревська, М.Рубець. У їх працях особливо гостро дискутується проблема осмислення емігрантом національної традиції, яка, безперечно, має право на історичну перспективу в нових умовах життя українців.


У зв’язку з розробкою специфіки функціонування національної традиції у культурі української діаспори, передусім акцентується проблема віровизначення українських переселенців та інтерпретації вітчизняної релігійної культури як найсуттєвішої ознаки національного характеру. У цьому аспекті цінні історико-теологічні дослідження С.Савчука, Ю.Мулика-Луцика, М.Марунчака, В.Мокрого, які містять фактологічний матеріал церковного устрою зарубіжних українців.


Досліджувана тема знайшла висвітлення у мистецтвознавчих студіях, спрямованих на аналіз релігійної культури української діаспори. Досягнення храмового будівництва  українських переселенців розглянуті у працях В.Чорновуса, Р.Павлишина, А.Баран. Започаткований ними структурно-типологічний метод аналізу церковної архітектури розширює можливості вивчення  проблеми збереження національної традиції у культових спорудах еміграційного середовища.


Провідним тенденціям розвитку української ікони за межами України  присвячені публікації С.Гординського, Г.Скок-Друзюк, В.Поповича. Спробу стильового визначення іконописного мистецтва української діаспори здійснив Д.Степовик, зосереджуючи увагу на інтерпретації митцями-емігрантами канонів національної церковної традиції. Окремі аспекти вивчення релігійної музики композиторів-емігрантів здійснено в монографічних працях С.Павлишин, Т.Даник.


Важливий дослідницький матеріал містять наукові розвідки стосовно вияву національної самобутності емігрантів, яка взаємообумовлює функціонування національної традиції у релігійному мистецтві українських переселенців. У рамках досліджуваної теми слід відзначити праці науковців української діаспори, які започаткували вивчення характеру поведінки емігрантів щодо національного питання, від розв’язання якого залежало й їхнє майбутнє – насамперед статус у інонаціональному середовищі.


Для визначення специфіки поведінки емігранта в новому суспільстві українські вчені діаспори використовували типологічний метод, проводячи свої дослідження на аналогії з відомими прототипами, передусім української історії та світової літератури (у М.Шлемкевича – М.Гоголь, Г.Сковорода, Т.Шевченко; у Є.Маланюка – М.Гоголь і Т.Шевченко; у Ю.Шереха – Дон Кіхот і Санчо Панса). А.Княжинський виклав теорію національного самовизначення на засадах філософських узагальнень (патріотизм, альтруїзм, егоїзм). Проблеми національної екзистенції, розглянуті в аспекті сприйняття емігрантом національної культури, зазначені в роботах С.Ярмуся (“музейне  збереження” - “культуралізм”) і О.Грабович (позитивне й негативне ставлення до нового суспільства та “акомодація” – поєднання двох традицій).


Науковий доробок українських вчених заклав підґрунтя для поглиблених культурологічних розробок та констатував, що теоретичне осмислення провідних напрямів розвитку національної традиції в релігійному мистецтві української діаспори другої половини ХХ століття досі не було предметом спеціального аналізу.


Другий розділ - “Консервуючий напрям у релігійному мистецтві української діаспори” - присвячений дослідженню реставрації національної церковної традиції у творчості митців-емігрантів.


У першій частині “Фактори формування моделі консервуючого світогляду” окреслюються світоглядні орієнтири певної групи митців українських еміграційних громад, яка принципово зберігає у своїх творах стилістичні ознаки вітчизняного мистецтва минулих віків. Зазначається, що “поетикальна несучасність” митців-емігрантів обумовлена багатокомпонентними факторами впливу на їх духовну конституцію. Насамперед, домінантою світосприйняття українців, орієнтованого на непорушні істини буття (“абсолютна правда”), що уособлюються в національних символах. Відтак, у центрі уваги  емігранта опиняється вітчизняна культурна спадщина як основа його духовного існування.


Збереження національної традиції пов’язане і з політичними інтересами зарубіжних українців. Перебування у новій країні вони осмислюють як організацію нового етапу національного відродження. Тому, спрямування  мистецтва на типові стильові моделі минулого частково орієнтоване на державотворення. Консервація національної традиції у діаспорі зумовлена реакцією на знищення більшовицьким режимом вітчизняної культури в Україні. Водночас, така орієнтація в розвитку культури української діаспори сприяє послабленню процесу асиміляції переселенців, особливо молодшого покоління.


Консервуючий напрям  визначає певне ставлення до релігійної тематики в художніх творах митців української діаспори. Обґрунтовується твердження, що церква виконує в житті українських переселенців важливу етнозахисну функцію. Для більшості емігрантів збереження національної церковної традиції є своєрідним маніфестом їхньої етнічної приналежності. Трактування церкви, позначене патріотичним колоритом, породжує оригінальні мистецькі композиції, у яких автор виражає етико-філософські концепції еміграційного середовища. Художньо-творчий акт митця виявляє свідому консервацію найбільш виразних ознак вітчизняного сакрального мистецтва минулого, вступаючи в опозицію до естетичних смаків інонаціональної культури.


Друга частина  “Реставрація національної традиції в релігійній творчості митців-емігрантів” спрямована на дослідження художніх явищ духовної культури української діаспори.


Аналізуючи церковну архітектуру, виявлено збереження яскраво виражених стильових ознак вітчизняного храмового будівництва різних регіональних форм: карпатських дерев’яних зрубних церков - Івана Хрестителя у Гантері (арх. І.Жуковський), св. Володимира у Глен Спей (арх. А.Осадця); культового зодчества ХVІІ-ХVІІІст. - церква св. Іллі у Врокстоні; київського архітектурного бароко - церква Преображення у Пайн-Рівері.


Наведений аналіз іконопису українських митців-емігрантів підтверджує наявність у діаспорі сакрального живопису, який стилізує українську ікону минулих століть. У середньовічній манері трактує біблійні образи І.Микитин (“Марія”), школу західноукраїнського живопису ренесансно-барокової епохи наслідує В.Лазарович-Сенчук (“Святий Андрій Первозванний з житієм”). Орієнтація на стильові принципи класицизму характерна для творчості П.Липинського. Отже, іконописці діаспори демонструють реставрацію різноманітних стильових зразків національної традиції.


Проаналізовані музичні твори клерикального жанру композиторів-емігрантів виявляють орієнтацію на певний канон церковного богослужіння (греко-католицьку та православну літургію). Переважно розповсюджена в українській діаспорі західноукраїнська церковна традиція, що є генетично рідною композиторам-емігрантам.


 Багатожанрово представлена культова музика у творчості М.Федоріва, який, наслідуючи засади “перемиської школи”, відродив повноцінний репертуар західноукраїнських ритуальних відправ (Літургії, Єрусалимська Утреня, Воскресна Утреня, Вечірня з Литією). За зразок богослужбових циклів він обрав галицьку церковну традицію (самолівку). На прикладі культової музики М.Федоріва проілюстровано консервативні орієнтації композитора-емігранта, що виражені і в його науковій роботі. 


Натомість, А.Гнатишин залучив до своєї творчості наспіви галицької та київської традицій. Прагнучи зберегти всю багатогранність української церковної музики, він у кожному творі зазначив тип використаних наспівів (“Вісім тропарів воскресних і прокіменів західноукраїнських розспівів та вісім прокіменів київських розспівів”). У той же час, основним принципом  культових жанрів І.Соневицького є орієнтація на лисенківську стилістику.


В опрацюванні жанрів паралітургійної музики митці-емігранти звернулись до стильових моделей: композиторів ХVІІІ ст. (А.Гнатишин – обробка творів Д.Бортнянського; І.Соневицький – у манері А.Веделя); перемиської школи (А.Гнатишин, М.Федорів); лисенківської стилістики (І.Соневицький).  Отже, зазначений характер творчості митців-емігрантів зумовлює реставрацію національної традиції, водночас,  екстраполює діяльність представників української діаспори на рівень ексклюзивної старомодності.


У третьому розділі - “Синтезуючий напрям у релігійному мистецтві української діаспори” - визначено модифікацію національної традиції у художній культурі зарубіжних українців.


У першій частині “Чинники формування моделі синтезуючого світогляду” констатується, що в умовах еміграції українські переселенці зуміли створити “нову концепцію нашого часу”, у якій перетинаються актуальні питання національного відродження та природній процес інтеграції  в сучасне соціокультурне середовище. Світогляд емігранта базується на двох джерелах – національній традиції та інонаціональних культурних цінностях, порушуючи проблему компромісного вирішення питання свого перебування в новій країні.


Істотно змінюється ставлення до духовної спадщини генетично рідного етносу. Національна традиція усвідомлюється емігрантом як квінтесенція багатовікового досвіду вітчизняної культури, як своєрідний моноліт різних стильових пластів, у якому минуле інтегрується у сучасність. Художній твір визначає поєднання різночасових і полінаціональних параметрів, одночасно проектуючись на дві культури – своїх предків і новонабутої країни.


Розв’язання проблеми української віри частина переселенців конкретизує в переході до справжнього національного віросповідування, засновуючи в країні свого перебування нову форму української релігії – РУНВіру (Рідна Українська національна Віра), народження якої Л.Силенко пояснює політичними потребами нації. У драматичному протистоянні “старої” та “нової” віри відбувається модифікація культових жанрів вітчизняного релігійного мистецтва. Цей процес збагачується впливом інших систем вірування, у зіставленні з якими найбільш виразно постає самобутність національної церковної традиції.


У другій частині “Модифікація національної традиції у релігійній творчості митців-емігрантів” розглядаються механізми стильового синтезу у творчості представників української діаспори.


Аналіз зразків церковної архітектури в українських громадах доводить появу в храмовому будівництві “неукраїнських стилів” та народження компромісного варіанта поєднання в одному проекті рис національної традиції й сучасної конструкції. Ідея синтезу вітчизняного храмового зодчества та світових досягнень  церковного будівництва виражена у проекті храму св. Миколи у Вінніпезі, церкві св. Покрови у Вейвіллі (арх. Сміт і Трейсі), церкві Різдва Богородиці в Ніагара Фолс (арх. І.Стецюра), церкві св. Андрія Первозванного в Саут Бавнд Бруці (арх. Ю.Кодак). Тенденція стильового синтезу символізує звязок минулого і сучасності.


Стильовий синкретизм у релігійному малярстві української діаспори виявляє механізм поєднання різностильових джерел, у якому спостерігається вибір стильового прототипу та його “модернізація” через використання елементів інших малярських технік. Неовізантійський стиль притаманний творчості П.Холодного (“Благовіщення”), С.Гординського  (мозаїка “Володимир Мономах”)  та Ю.Мокрицького, де джерелом композиційних рішень є традиція константинопольської школи, оновлена різноманітними техніками виконання.


Багатоманітність стильових джерел визначає манеру О.Мазурика, який, узявши за основу традиції вітчизняного середньовічного іконопису, збагатив їх рисами західноєвропейського середньовіччя, ренесансу та сецесії (іконостас церкви св. Володимира в Сен-Жермен). Ідея оновити ренесансну ікону, поєднавши її з іншими стильовими елементами, визначає манеру робіт Х.Дохват (“Вишгородська ікона Богородиці”). Наявність в одному творі стильових прикмет різних історичних періодів і національних шкіл обумовлює стильовий синкретизм як основу творчості українських іконописців.


Звертаючись до написання культових музичних жанрів, представники синтезуючого напряму модифікують усталені канони, переорієнтовуючи композицію з літургійної у паралітургійну. Цей процес розглядається на прикладі аналізу Літургії З.Лавришина, в композиційніному вирішенні якої використані галицькі церковні традиції ХІХ ст. та духовного концерту ХVІІІ ст. При цьому, культовий твір З.Лавришина оновлюється прийомами звукопису пізньоромантичної стилістики й технікою музичного письма французької композиторської школи ХХ століття (вплив А.Жоліве).


 У процесі дослідження виявлено, що змішування різних жанрових моделей релігійної музики характерне “Тропарям воскресним” З.Лиська. Написаний на основі мелодій богослужбової практики, цей твір більше належить до паралітургійного жанру – хорової сюїти, орієнтованої на світське концертне виконання.


Відчутно модифікується і жанр паралітургійної музики – хоровий концерт. Аналіз Концерту ІХ “Сей день” Д.Бортнянського в обробці З.Лавришина дає підставу зробити висновок, що сучасний композитор-емігрант докорінно реформує специфіку духовного концерту, який первісно мав акапельний склад виконання, а в обробці З.Лавришина – доповнюється оркестровим супроводом.


У дослідженні виявлено, що композитори синтезуючого напряму творчості презентують оригінальні музичні композиції, в яких національна традиція знаходить нове, незвичне трактування. На підтвердження цього розглядається “Молитва” А.Рудницького, що не має аналогів культового жанру в українській культурі. Автор осмислює свій твір як нову форму національного богослужіння. Отже, процес адаптації українських емігрантів до нових умов життя породжує секулярну модель національної релігійної культури, магістральною тенденцією якої є об’єднання стильових прикмет української церковної традиції з художніми смаками сучасного суспільства.


У четвертому розділі - “Трансформуючий напрям у релігійному мистецтві української діаспори” - простежується тенденція перетворення національної традиції у художній культурі української діаспори.


У першій частині “Аспекти формування моделі трансформуючого світогляду” розглядається проблема переосмислення українськими переселенцями національної традиції під впливом світоглядних ідеалів інокультури, у результаті якого відбувається переродження вітчизняних культурних цінностей у прагматичних модусах “змодернізованого космополітичним формалізмом” суспільства. Здійснений емігрантом  моральний вибір на користь нової країни породжує оригінальну концепцію осмислення національної традиції як гри в національне -  “It is fun to be Україна” (вислів С.Ярмуся). Принципово важливим є відособлення переселенця від національної традиції, яка сприймається лише як детонатор до майбутньої дії. Використовуючи зовнішню оболонку художніх цінностей української культури, він проектує в ній і розгортає власну фантазію, виражену в ідеї “гри масок”.


Вільне комбінування й зіставлення елементів національної й інонаціональної культури у співзвучній єдності різночасових і просторових параметрів, де першоімпульс автентичних формул вітчизняної культури розшаровується в наскрізь сучасному художньо-мистецькому явищі, утворюючи лише легке, ілюзорне відлуння праджерела – у такий спосіб і формується зміст українського еміграційного світогляду трансформуючого напряму. Вилучена з ціннісного контексту національна традиція трансформується в інший оцінювально-смисловий ряд, підпорядкований світоглядній системі інокультури.


Цей процес відрізняє трактування представниками української діаспори трансформуючого напряму релігії прадідів, яка суб'єктивно інтерпретується, декодуючись у етико-філософську систему сучасної культури. Спадкоємці християнської віри, зарубіжні українці йдуть шляхом сходження-розходження не тільки двох гілок християнства (католицизму і православ'я), але й архаїчного язичництва. У цьому зрощенні духовних цінностей культури митець-емігрант прагне розвязати проблему універсальної, загальнолюдської віри.


Друга частина “Метаморфози національної традиції у релігійній творчості  митців-емігрантів” розглядає мистецькі твори художньої культури українських переселенців, окреслюючи механізм метаморфоз, яких зазнає національна традиція.


У церковній архітектурі виявлено відвертий відступ від традиційних уявлень про структуру українського храму. Такі будівлі гармонійно балансують в архітектурному ансамблі сучасного урбанізованого міста.  Лише поодинокі деталі вітчизняного зодчества нагадують про українські “корені”. У цьому аспекті розглядаються архітектурні проекти Р.Жука (храм св. Євхаристії в Торонто; церкви св. Степана у Калгарі, св. Йосифа у Вінніпезі). Пошуки нових архітектурних ідей  визначають творчість молодого архітектора З.Городинського.


На підставі аналізу зразків живопису митців трансформуючого напряму підтверджується думка про наявність у сучасному мистецтві зарубіжних українців релігійної атрибутики, розчиненої у системі складних філософських роздумів митця над проблемами буття. Поліфонічна стильова техніка з ознаками сюрреалізму, фовізму, експресіонізму, змішуючись із національною традицією декоративно-прикладного мистецтва (гончарства, вишивки, кераміки) та канонами християнського іконопису, визначає художню манеру, насамперед, Е.Андієвської (“Розп'яття з пристоячими”), П.Лопати (“Світ християн”, “Українська Голгофа”), Х.Зелінської (“Краєвид ікон”), Н.Гусар (“Мадонни з Акапулько”), Я.Гніздовського. 


Розглядаючи музичні твори композиторів-емігрантів, доведено, що суто клерикальних жанрів у митців цієї групи не виявлено. Однак, релігійна символіка сполучається з етико-філософськими концепціями світських творів. Це й дає підстави залучити їх до аналізу. На ґрунті фольклорних джерел осмислює національні релігійні образи М.Кузан у циклі “Давидові псалми ” (на сл. Т.Шевченка). Комплекс виразових засобів хорових мініатюр апелює до принципів коломийки. Проте питомі риси фольклорного жанру “розчиняються” у системі художніх смаків сучасного французького мистецтва.


Аналізується ряд творів В.Балея (Концерти для скрипки з оркестром №1, №2, Ноктюрн №5, Симфонія №2), у яких автор використовує жанрові ознаки церковної музики різних конфесій – православ’я, католицизму, протестантизму, а також естетичні засади європейської та східної художньої культури. Ця теза розкрита на прикладі фортепіанного ноктюрна, інспірованого новелою Р.Акутагави “В гаю” та скомпонованого за схемою ізометричного мотету та серійної техніки. Натомість, скрипкові концерти виявляють зв’язок з культовими жанрами латинського (Концерт-реквієм №1) та східного обрядів (Концерт №2 в тисячоліття Хрещення України).  Зазначена трансформація культових жанрів та фольклорних джерел у музичних творах В.Балея виявляє стильові ознаки сучасного мистецтва.


 


Відтак, проблема суміщення різночасових і різнонаціональних параметрів вирішується у творчості митців-емігрантів трансформуючого напряму в існуванні неостилів – неоромантизму, неофольклоризму, неокласицизму з доволі вільним використанням ознак національної традиції.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины