ЛІРНИЦЬКА ТРАДИЦІЯ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЛІРНИЦЬКА ТРАДИЦІЯ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ
Альтернативное Название: Лирницкой традиции В КОНТЕКСТЕ УКРАИНСКОГО ДУХОВНОЙ КУЛЬТУРЫ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовується вибір теми та її актуальність, визначається мета, матеріал і методологічні засади дослідження, розкривається новизна та практичне значення проведеної роботи, декларуються положення, що виносяться на захист.


          Перший розділ дисертації "УКРАЇНСЬКЕ ЛІРНИЦТВО В МЕТОДОЛОГІЧНИХ НАПРЯМКАХ ФОЛЬКЛОРИСТИКИ ХІХ-ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТЬ" є спробою відтворити становлення лірництвознавчої проблематики і поступове перетворення її на окрему галузь фольклористичних досліджень в контексті основних методологічних напрямів історико-культурного процесу в Україні. Розглядається період найбільш інтенсивного студіювання й записів лірницької практики в її активному побутуванні на зламі ХІХ-ХХ століть, котрий видається кульмінаційним етапом в еволюції суспільно-світоглядних та художньо-естетичних тенденцій століття. Зокрема в питаннях науково-фольклористичного опанування національного фольклорного спадку особливий акцент припадає на твори "високого етосу" з морально-дидактичним спрямуванням та історико-міфологічним підкладом, що їх виконували епічні мандрівні сліпі співці – кобзарі й лірники. Знаменуючи собою становлення народного професіоналізму, вони утворювали окремий культурний пласт, в якому зберігалась і розвивалась епічна традиція українського народу.


          Показовим виявилося те, що в Україні носіями народного епосу ставали так звані  старці, котрі залучалися до розряду Христової (жебрацької) братії, поширеної на Русі ще за часів раннього християнства. Вони засвоювали і відтворювали епічний репертуар в сполученні з традиціями "христарадницьких" набожних піснеспівів, що серед народу сприймалися як "побутові божі проповіді" здебільшого у виконанні жебруючих лірників. Внаслідок цього в свідомості культурно-освітніх верств населення поступово формується погляд на лірницьку практику як на жебрацьку, а на лірників – як на "менших братів" кобзарів, представників спрощеного віддзеркалення великої славної культури українського кобзарства, їхніх традицій, звичаїв, репертуару. Пріоритетним у вивченні українського епосу було звернення до кобзарського спадку, натомість лірницька практика не викликала достатньої зацікавленості у дослідників і збирачів фольклору, що є однією з об’єктивних причин маловивченості цього дуже типового й поширеного в свій час явища.


          В період ХІХ ст., коли спостерігався такий захоплюючий, різноманітний, інтенсивний розквіт нових світоглядних тенденцій, всебічно поширюється ідея національної свідомості, реалізаторами якої стає нова соціальна верства інтелектуалів або інтелігенції, котра виходить на авансцену соціальних і культурних змін епохи. Внаслідок політичних подій процесу історичного розвитку і під впливом нових європейських віянь, що висували проблеми фольклору (Персі, Гердера, німецьких романтиків, Нібура, діячів молодої історичної школи у Франції, слов’янських філологів-фольклористів) культурно-освітницькі кола вітчизняної інтелігенції все більш приверталися до народної культури й переймалися ідеями народництва.


          Вивчення лірництва як одного з аспектів народної епічної традиції, що зберігає ознаки національної самобутності й унікальності народного світосприйняття, починає поступово вписуватися в загальний процес становлення української фольклористики. В цей період, охарактеризований як "романтично-етнографічне народництво" (В.Петров), з’являються перші розвідки про лірництво, в характерному для тих часів стилі романтичного письменства (К.Вуйціцький, Ю.Крашевський), а також і перші записи лірницького репертуару (Я.Головацький, Жегота Паулі).


          Фольклористичні розшуки другої половини ХІХ ст. під впливом позитивістського, або реалістичного народництва значно розширюють лірництвознавчу проблематику. В ній починають переважати культурологічні й соціально-психологічні аспекти, а також подаються відомості інструментознавчого, репертуарного, біографічного характеру і детальні описання корпоративно-цехової організації і таємної "лебійської" мови (В.Боржковський, В.Гнатюк, В.Горленко, О.Гільфердінг, О.Грузинський, П.Єфименко, П.Житецький, Л.Куба, П.Куліш, М.Лисенко, О.Малинка, П.Мартинович, С.Маслов, М.Никифоровський, О.Русов, М.Сперанський, К.Студинський, М.Сумцов, П.Тихонов, О.Фамінцин, Є.Чикаленко). Відповідно здійснюються і перші нотні записи "з голосу" лірницьких наспівів (О.Кольберг, І.Тюменєв, Л.Куба, М.Лисенко). Великого резонансу проблема українського лірництва (й кобзарства) – і перш за все в аспекті соціальному з усвідомленням нагальності вивчення й збереження цієї традиції – набуває у зв’язку із ХІІ Археологічним з’їздом у Харкові (1902). Інтенсифікуються різнобічні дослідження в цій сфері таких авторів, як: Д.Аракчієв, К.Біч-Лубенський, В.Василенко, В.Данилов, О.Малинка, О.Маслов, Є.Кріст, М.Привалов, В.Перетц, М.Сумцов, М.Сперанський, О.Сластіон, Г.Хоткевич та ін. Із введенням в практичний обіг фонографу на початку ХХ ст. розпочинається інтенсивний період записів лірницьких матеріалів (П.Демуцький, Є.Ліньова, Ст. Людкевич, Й.Роздольський, Ф.Колесса).


          Нові імена і нові проблеми у лірництвознавстві висувають бурхливі 20-ті роки (А.Бабій, Ф.Бахтинський, Мих.Гайдай, К.Грушевська, К.Квітка, Б.Луговський, В.Прус, Дм.Ревуцький, Ф.Сенгалевич, В.Харків, В.Щепотьєв та ін.). В цей час, коли лірництво постає вже як об’єкт наукової думки, активна традиція та її дослідження вимушено зупиняються в свій кульмінаційний період біля межі "високої науки". Внаслідок нових ідеологічних засад державницької політики 20-30-х років "христарадницька" практика й поширення набожних піснеспівів, як і їх дослідження, "опиняються" поза законом. Великий сировий матеріал текстових, нотних фонографічних записів дедалі стає важкодоступним й залишається без певної класифікації, систематизації й належного фольклористичного аналізу.


         Історіографія вивчення лірництва як цілісного явища духовної культури українців, систематизація й наукова оцінка лірництвознавчої літератури, виділення основних проблем і аспектів дослідження лірницької традиції в руслі провідних художньо-естетичних тенденцій епохи обумовлює змістовний потенціал першого розділу.


          У другому розділі "ВИТОКИ І ОНТОЛОГІЧНИЙ СТАТУС ЛІРНИЦЬКОЇ ТРАДИЦІЇ" досліджуються передумови асимілятивно-інтеграційних процесів виникнення, поширення й побутування лірницької традиції в українському культурному просторі. Розглядаються питання ролі і значення лірництва в історії українського етносу, його поліфункціональний характер, особливості сприйняття, відтворення і подальшої репродукції даного ремесла відповідно до соціально-психологічних рис української ментальності.


Лірництво - складне і багатозначне явище, що поєднує релігію, філософію, мораль і традицію та врешті решт відображує певний рівень культури як засіб взаємовідносин між людьми, їх душевну і духовну орієнтацію. Лірники або так звані старці, діди - були надзвичайно типовим явищем для України,  що асимілює в собі особливості образної уяви прадавніх часів (архетип “мудрого” старця) і вияву релігійної набожності, прихиль­ності українців до християнської віри. В цій амбівалентності характерна риса української ментальності – “двовір`я або православно-язичницький синкретизм”(Г.Лозко) - знаходить нову форму свого виявлення і сприймається народом абсолютно природньо. як специфічна ознака власної своєї культури.


Внаслідок впровадження християнства на Русі відбувався процес християнізації фольклору і фольклоризації християнства. Він реалізувався через багатоскладову систему мандрівних елементів, що базувалися на особливостях релігійної свідомості та духовних принципах даного етносу. В цей поліфункціональний пласт входили різносоціальні верстви з різною хронологією утворення, які синтезувалися в період ХІ-ХУІ ст. в різнобарвний конгломерат, що годувався “словом Христовим” (братія Христова). Її складовими компонентами можна вважати:


          середовище дружинного билинного епосу; скоморохів;


          богомольців різного типу – прочан, калік перехожих, пілігрімів, тощо;


шкільництво – бурсаків, школярів-пиворізів, мандрівних дяків;


          далі – мандрівних філософів (традиція Сковороди та його оточення, яким була без перебільшення вся Україна);


                    старців (в розумінні духовного вдосконалення,  відлюдників);


          старців – різноманітних дідів, “дєдов-характерників”, старців-жебраків.


Всі вищеназвані категорії, надто різноманітні і різнопланові кожна по собі об`єднувалися:


1)    мандрівним (здебільшого) характером існування;


2)    виконавською практикою (заробляли на життя “виконанням” певних промов – “творів”, музично забарвлених, різною мірою мистецьки інтерпретованих) – що становила своєрідну професію;


3)  репертуаром, який звичайно дуже різнився і в кожній групі мав свої специфічні   особливості. Але при цьому він містив у собі обов`язковий зв`язок з християнсько-моралізуючими мотивами на основі релігійного світосприйняття і “Христового слова”;


4)    належністю до спеціальних товариств, що утворювали так звані братства, а потім і цехи.


Останні забезпечували їхній соціальний статус: об`єднували їх в особливі організації, наділяли їх певними правами, соціально захищали та врешті відрізняли від інших груп населення в окрему соціально-професійну єдність, визнану суспільством.


  Переважаюче релігійне забарвлення діяльності цих осередків обумовлювало специфічну функціональну орієнтацію їх представників в руслі морально-християнської проповідницької місії. Вона по-різному сполучалася з церковними догматами: від точного слідування вченню ортодоксальної релігійної науки до вільного її тлумачення в апокрифічних творах і варіантах, які не визнавалися церковниками і зараховувались до єретичних. Проте народна свідомість ліпше переймала саме апокрифічні сюжети і побутові божі проповіді “христарадників”, які відображали специфічну форму християнського культу епохи середньовічної Русі.


Як наслідок нових рис духовності, що їх несла з собою ідеологія християнської церкви, формуються нові психологічно-поведінкові ідеали і норми  етичних форм людського буття. На гребінь цього явища ви­носиться традиція мандрівних музикантів промовців, міфічних рапсодів, що постає в образі сліпого старця-лірника.


Суспільні уявлення щодо справжньої духовності реально проявлялися в лірницькому осередку, на прикладі їхнього життя і практичної діяль­ності : відречення від світських принад та суєтності життя; байдужість до слави і почестей, презирство до багатства; аскетичне існування, по­божність та проповідництво, суворі моральні поведінкові норми; відособ­лення в таємничих цехових організаціях із власним усним статутом ("Устиянські книги") і мовою.


У спілкуванні з лірниками певною мірою реалізовувалися благодійні пориви українського етносу. Через них як основних представників духовно-творчої місії в українській провінції, віддзеркалювався складний спектр світоглядних вірувань і душевних переживань українців. В цьому поліфункціональному комплексі лірник сприймався багатозначно: як божа лю­дина, святий і провісник; як характерник і віщун; поет-оповідач і виконавець-музикант; людина із сакрального світу і бідний каліка-сліпець, який потребує народного співчуття і підтримки в християнському милосерді як єдиного шляху до спасіння душі.


 Українське лірництво - оригінальний вияв національ­ної традиції України, було і є потрібним українцям - і як відображення історичного минулого, і як віддзеркалення певного рівня .духовного стану нації та суспільства.


У третьому розділі дисертації “ВЕРБАЛЬНО-ІНТОНАЦІЙНА СИСТЕМА ЛІРНИЦЬКОГО РЕПЕРТУАРУ (джерела, класифікація, жанрова атрибуція)” висувається проблема систематизації й класифікації лірницького репертуару з акцентом на музичному виконавстві та стилістичних особливостях лірницького лексичного фонду. Подібне дослідження стикається з великими труднощами добору саме нотного матеріалу і проводиться вперше. Представлені і описані такі специфічні жанри лірницької традиції, як: жебранка, лірницький плач, “благодарєніє”, лірницький причет і псальма. Користуючись методом історико-типологічного аналізу, робиться спроба простежити історичні і жанрово-стилістичні витоки домінуючих в репертуарі лірників «набожних пісень» з відповідною жанровою атрибуцією і типологічними зв’язками із жанрами «діахронічного зрізу»: духовним віршем, кантом, псальмою. Внаслідок наукового опрацювання доводиться правомірність розмежування канту («книжної пісні»), що представляє переважно професійну культуру епохи Бароко і псальми як фольклоризованої духовної пісні, що доступається музично-поетичних джерел раннього християнства в мандрівній практиці різного роду прочан і калік перехожих. Фольклорна псальма, еволюційна в часі і просторі, сягає наших часів і є жанром добре збереженим і шанованим в народі з широкою панорамою високих духовних сюжетів. Окрему частину роботи становить порівняльний розгляд сюжетів духовних віршів і псальм в різнонаціональних площинах.


Як показали результати проведеного дослідження, український лірницький репертуар являє собою розгалужену жанрову систему із своїми стилістичними закономірностями та музично-лексичним фондом, індивідуальною інтонаційною сферою виконавства, що виокремлює його в осібне явище народно-творчої духовної культури України. Лірницький репертуар відзначався вражаючою різноманітністю жанрів, сюжетів і образів, що охоплювали практично всі форми народного буття: святу молитву й веселі жарти, поминальні піснеспіви й гостру соціальну сатиру, історичні "притчі" та оповіді й побутові пісні, сирітські плачі й жваві весільні награвання, а також просьби, заговори, побажання "за здравіє" та ін. Без них не обходились ні храмові свята, ні вечорниці, ні поховання, ні весілля, ні ярмарки. Лірницькі співи доповнювали народний побут, спрямовуючи народне уявлення до морально-етичних настанов лірницької дидактики.


Вербально-інтонаційна система українського лірництва утворювала поліжанрову сукупність, тяжіючи до жанрових трансформацій і синтезів. Класифікація (досить умовна) всього комплексу лірницького спадку спричиняється до виділення трьох основних розділів:


духовні ("набожні") наспіви: духовні вірші, псальми, молитви, акафісти, жебранки, “благодарєнія”, причитання, жебрацькі рецитації;


епіко-імпровізаційні твори: думи, балади, історичні пісні й притчі;


побутові жанри: жартівливі, сатиричні, соціально-побутові, танцювальні пісні та награвання.


Особлива роль жанру "дума" в лірницькому репертуарі наближає його до кобзарської епічної традиції. Відповідно пріоритет "божественних" псальм в лірницькому репертуарі (разом із комплексом інших об’єктивних причин) спричиняє тенденцію до "витіснення" кобзарської традиції й підміни її лірницькою на рубежі ХІХ-ХХ ст. Натомість і кобзарський репертуар, згідно із смаками публіки, схильної до лірницької дидактики, насичується псальмами, що призводить до інтеграції кобзарсько-лірницького репертуару в єдину епічно-духовну традицію українських мандрівних сліпих співців-старців.


Провідне місце в лірницькому репертуарі посідає полістилістичне жанрове утворення – псальма, котра асимілює в собі різноманітні витоки церковної, світської, професійної й народно-пісенної культури та як окреме фольклорне явище постає в процесі постійних еволюційно-трансформаційних перетворень. Певний інтерес становить питання поширення лірницького псальмового репертуару в слов’янському культурному просторі. Паралелі функціонування й сприйняття лірницьких провідних жанрів, а особливо духовного вірша, відповідно до інонаціональних культур (російської, білоруської, польської, литовської) намічено в даній роботі і є перспективною для подальших досліджень.


Різноманітність лірницького репертуару в жанровому, функціональному, стилістичному й індивідуально-виконавському аспектах врівноважується таким об’єднуючим чинником, як переважання речитативно-імпровізаційної творчої манери, котра пронизує всі жанрові утворення і напрямки лірницької практики і є провідною стилістичною домінантою лірницького музикування. Речитативна монотонність лірницьких наспівів з відсутністю контрастних елементів в образних інтерпретаціях виважено співпадають з високо-етичною ідеєю набожно-повчальних і сумно-плачових сюжетів, а вкупі із безкінечно-подовженим звуком колісної ліри утворюють суггестивно-гіпнотичний ефект сприйняття й психологічної ідентифікації, таки підносячи слухачів до стану катарсичного очищення. В піснях побутового, історичного й жартівливого змісту одноманітна декламаційність лірницьких наспівів "розфарбовується" особливою майстерністю відтворення та подачі відповідних піснеспівів, а головне, рівнем досконалості у володінні інструментом з безліччю ледве вловимих  мелізмів і вишуканих прикрас "мережанок".


Специфічною ознакою лірницького музичного стилю є панування вільно-варіативної сфери функціонування репертуарних номерів, котрі творилися по відомим апокрифічним сюжетам – лірницьким канонам, наспів проте здебільшого добирався (шляхом творчої "композиції", переінтонування чи варіативної трансформації існуючого звукового фонду) самим виконавцем. Дослід над механізмом варіативних алгоритмів в спектрі конкретної пісенної парадигми на прикладі лірницького наспіву "Сирітка" становить головний зміст і завдання останнього розділу даної роботи.


Четвертий розділ роботи "НАСПІВ "СИРІТКА" В ЧАСОВО-ПРОСТОРОВОМУ КОНТИНУУМІ ЛІРНИЦЬКОЇ ТРАДИЦІЇ" спрямований на виявлення динаміки варіативно-трансформаційних процесів в часі і просторі як домінуючої форми побутування лірницької (і фольклорної взагалі) традиції; в ньому розвинуто і практично проілюстровано поняття пісенної парадигми. Крім питання ідентифікації варіантів висувається проблема з’ясування самого механізму варіативних процесів, алгоритмів зовнішніх і внутрішніх модифікацій на рівні функції і структури, а також рівноваги "сталості і змінності варіативного ряду" (С.Грица) чи навпаки – порушення рівноваги стабільного й мобільного, що призводить до утворення жанрових трансформацій.


Для початкової стадії розробки заявленої проблематики, якою є дане дослідження, обрано наспів лірницької "Сирітки", що до неї вдалося віднайти понад 100 зразків варіативного ряду, котрі охоплюють різнорегіональний простір в часовому вимірі у 160 років. На основі аналітичного опрацювання пісенного матеріалу зроблено спробу виявлення механізму варіативно-трансформаційних процесів пісенної парадигми обраного наспіву на таких 4 рівнях:


текстово-тематичного варіювання;


модифікацій системи інтонування в межах утворення відповідних ладозвукорядних структур;


ритмічного варіювання в різних інтерпретаторських стилях у сучасній науковій виконавській реконструкції;


функціонального переосмислення наспіву "Сирітки" з виходом на жанрові трансформації в лірницькій активній практиці й сучасному побутуванні.


В динаміці варіативних процесів інтерпретації лірницького наспіву спрацьовує цілий комплекс алгоритмів. Простеживши панораму відтворення одного фольклорного зразка в множині його варіативних модифікацій, виділяємо сукупність позицій, що характеризують цей процес.


          Варіативна система текстової парадигми "Сирітки" базується на принципі сюжетної тотожності з обов’язковим набором певних типових елементів (текстово-тематичних кодів: ТТК) і характеризується стабільною складочисловою формулою (6+6)2, показовою для даного наспіву на рівні його жанрового інваріанту. Механізм варіювання виявляє закономірні тенденції взаємодії стабільного і мобільного, що обумовлює наявність різнофункціональних елементів (St, Mob, M/d) і композиційних зон (варіативних, редуктивних, ампліфікаційних тощо). Стабільні елементи тяжіють до розширення (зона ампліфікації) і можуть переходити в імпровізацію. Мобільні елементи концентруються в початковій і фінальній зонах і знаходяться в стадії постійної змінності – варіюванні із збереженням відповідних масштабів. Модифікаційні елементи виокремлюються в самостійні епізоди і підлягають редукції або й повному вилученню. Вони нерідко зустрічаються як епізоди в "чужих" піснях, можуть ставати основою для нової пісні і навіть перевтілюватися в нові жанри. Від обраних тематичних елементів, що затверджуються у фіналі та особливостей їх інтерпретації або вилучення залежить функціональне осмислення сюжету з виходом на нову жанрову орієнтацію (і трансформацію). Сюжет пісні про "Сирітку" визначається тільки за наявністю стабілізованих елементів, котрі являються його своєрідним ідентифікаційним кодом на рівні даної текстової парадигми.


Стосовно наспіву як мелодико-інтонаційного втілення відповідного сюжету зазначимо, що  варіативно-пісенна парадигма наспіву "Сирітка" в межах українського простору виявляє цілісне стильове явище і становить значний контраст до інонаціональних варіантів, зокрема Білорусі і Моравії. Структура ладоутворення варіативного наспіву лірницької "Сирітки" узгоджується із специфічними ознаками ладової будови лірницького духовного репертуару, а саме: псальм і кантів (в записах Демуцького). Найтиповішим ладовим інваріантом в ладово-інтонаційній системі лірницьких набожних піснеспівів представляються неоктавні форми таких ЛЗТ: мінорний (мажорний) пентахорд; мінорний пентахорд + #VII; мінорний пентахорд + V i #VII; мінорний/мажорний тетрахорд + субтональний тетрахорд. Композиційні опори цієї пісенної парадигми утворюють своєрідний тип кадансових співвідношень – секундових, що вказують на рудименти старовинних пентатонних чи тетрахордних зв’язків. З давніми пластами середньовічної епіки споріднюють "Сирітку" такі особливості як переважання неповних ладів у вигляді пентахордів. Нетиповими видаються октавні форми, що відповідають напливовим або трансформованим зразкам пізньої доби.


          Специфіка ладотворчого процесу наспіву "Сирітка" найкраще сполучається із характерними особливостями другої пісенної формації (за Ф.Колессою він припадає на період від ХІ – до другої половини ХУІ ст.). Найдавніші зразки у вигляді діатонічної неоктавної форми кварто-квінтового звукоряду 1-2 опорного з архаічним квартовим кадансом характеризують простір Правобережної України. Регіони Центральної України презентують здебільшого варіанти розширеної неоктавної форми з наявністю приставних субтонів і увіднотоновими різновидами кадансування. Нерідко вони позначаються додатковою хроматизацією щаблів (#IV, #VI), котрі відображають типовий стрій інструменту ліри.


          Система жанрових трансформацій лірницького наспіву "Сирітка" в своїй різноманітності виявляє інтегральну панораму основних жанрових різновидів лірницького репертуару, а саме: псальму, сирітський плач, епічну рецитацію з ознаками думи, баладу й побутову пісню. Відповідно виявляється еволюція стилістичних характеристик від мелодичної декламації до кантилени. В цих модифікаціях простежується спорідненість із різними часовими пластами, що характеризують в цілому динаміку історичного розвитку лірницької традиції від періоду середньовічної Русі (духовна пісня-псальма), через добу козаччини (епос) із впливом кантової культури  бароко, нарешті з новітньою формацією (побутова лірика). В просторовому вимірі регіони Західної України зберігають ознаки давньої традиції з тяжінням до епосу й псальми, що подекуди в сучасному побутуванні наближаються до співанки. В Центральних регіонах переважає баладний стиль відтворення лірницької "Сирітки". Натомість на Лівобережжі в сучасному автентичному виконавстві даний наспів перетворюється на суцільну лірику.


 


          Маючи великий потенціал до розкриття сфери людського співчуття і душевних емоцій пісня "Сирітка" залишається досить популярною в сучасній фольклорній традиції здебільшого серед жіноцтва та еволюціонує в бік ліризації і насичення її домінантними рисами ліричних побутових жанрів, особливо в багатоголосному виконанні. Проте в лірницькому середовищі цей наспів добре зберігся і законсервувався в часовому вимірі української епічної традиції із своєю специфічною детермінованою виконавською манерою, яка наслідується і відтворюється представниками нової хвилі відродження лірницької традиції на рівні сучасної наукової виконавської реконструкції.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины