ГАВРИЛЕНКО Володимир Валерійович Державний суверенітет та його трансформація в умовах європейської інтеграції: загальнотеоретичне дослідження : ГАВРИЛЕНКО Владимир Валерьевич Государственный суверенитет и его трансформация в условиях европейской интеграции: общетеоретическое исследование

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, ступінь розробки теми дисертаційного дослідження, визначаються мета й завдання, об’єкт, предмет і методи 5

дослідження, наукова новизна одержаних результатів, їх апробація, міститься інформація щодо публікацій.
Розділ 1 «Теоретико-методологічні аспекти визначення державного суверенітету» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Історико-правові передумови становлення та розвитку державного суверенітету як основної ознаки сучасної держави» досліджено історико-правові передумови розвитку вчень про суверенітет держави, а також особливості трансформації політико-правового втілення суверенних якостей у суспільному житті протягом різних конкретно-історичних періодів становлення та еволюції державно-правової дійсності.
Визначено, що державний суверенітет традиційно розглядається у теоретико-правовому дискурсі не тільки як основна ознака держави, але одночасно як її базова функціональна складова, необхідна якість для реалізації будь-яких інших внутрішніх чи зовнішніх функцій держави на будь-якому конкретному історичному відрізку її становлення та діалектично-онтологічного трансформаційного розвитку.
Виходячи з подібних методологічних міркувань, важливим елементом наукового осмислення сучасних процесів трансформації та прогресивного перетворення сутності та змісту державного суверенітету є аналіз історико-правових передумов виникнення як суверенітету в об’єктивному державотворчому значенні, так і відповідного політико-правового вчення про особливу роль держави у суспільних процесах та правовому забезпеченні здійснення й охорони правомірних суспільних відносин.
Встановлено, що на доконституційному етапі розвитку держави і права (до XVIII сторіччя) поняття «суверенітет» тісно пов’язувалося з особою суверена, під яким розумівся одноосібний монарх або будь-яка інша особа, яка мала фактичну владу над населенням в межах певної території, з чого випливала відсутність правових обмежень щодо форм та методів здійснення сувереном своїх владних повноважень.
Водночас поступове практичне втілення починаючи з XVIII сторіччя доктрини державного суверенітету як наслідку та необхідної умови реалізації народного суверенітету пов’язано з загальним процесом становлення конституціоналізму як теорії, втіленої на державному рівні починаючи з прийняття перших світових конституцій наприкінці XVIII сторіччя, основний юридичний зміст якої полягає у введенні «обмеженого правління» на основі суспільно-політичного принципу розподілу влади в державі на три основні гілки, що, у свою чергу, породжує можливість втілення положень, що суперечать один одному, в актах різних гілок влади, виданих в межах своєї компетенції, які одночасно визнаються джерелами конституційного права, втілюючи, у тому числі, відповідні політичні інтереси різних державних органів та вищих посадових осіб.
У підрозділі 1.2 «Теоретичні підходи до розуміння політико-правової категорії «державний суверенітет»» досліджено основні науково-доктринальні та методологічні підходи до визначення державного суверенітету як політико-правової категорії, що визначає сутність, форми та методи державного правового регулювання та діяльності сучасної держави в якості політико-територіальної організації усього суспільства в цілому.
Визначено, що державний суверенітет у відповідності до класичних теоретико-методологічних поглядів органічно витікає з народного (національного) суверенітету, 6

але у подальшому сувереном як носієм фактичного суверенітету у вигляді сукупності юридично визначених повноважень виступає держава, що здійснює державний суверенітет шляхом функціонування публічної влади у певних територіальних межах організованого буття політичної нації (народу держави).
Наголошується, що у наявних та проаналізованих доктринальних моделях та дефінітивних визначеннях державницької спрямованості йдеться насамперед про абсолютну інтерпретацію суверенітету та суверенних прав держави, що є притаманним, в перше чергу, дискурсу, сформованому під впливом класичного «вестфальського» сприйняття цілковитої незалежності національної держави як у внутрішніх справах, так і у зовнішніх відносинах з іншими суверенними суб’єктами правового життя. У відповідності до іншого напряму теоретико-правових досліджень, сутність та зміст державного суверенітету пояснюється у контексті народного (національного) суверенітету та розуміння політичної нації (народу держави) як виключного першоджерела будь-яких суверенних прав та конкретних повноважень суверенної публічної влади.
Підсумовується, що суверенітет у загальному суспільно-філософському значенні є іманентною характеристикою держави, невід’ємної від конкретної політичної нації як його першоджерельного творця та носія, але у конкретний історичний період окремі суверенні права держави можуть певним чином самообмежуватися, виходячи з реальної внутрішньої та зовнішньої здатності держави забезпечити свої життєво важливі інтереси та добробут громадян, знайти відповідь на сучасні складні внутрішні та зовнішні виклики, загрози й небезпеки.
У підрозділі 1.3 «Правосуб’єктність держави як носія державного суверенітету» аналізуються елементи та форми реалізації державою своєї суверенної правосуб’єктності, в першу чергу – як носія політичної незалежності та територіальної недоторканості у зовнішніх відносинах, у тому числі – розглядаються права та обов’язки держави в їх виключно суверенній структурно-функціональній інтерпретації.
Встановлено, що держава є єдиним можливим у сучасних суспільно-правових умовах сувереном, якому реально можуть бути передані суверенні права відповідного народу як політичної нації, що створила даного суверена, ipso facto, тобто в силу самого факту власного існування у самостійному та автономному від інших подібних однопорядкових суб’єктів вигляді, виходячи з власних природних домінант та прерогатив.
Виходячи з подібного підходу, акцентується на тому, що необхідним методологічним елементом дослідження сучасних трансформацій державного суверенітету є науково-практичний розгляд змісту та особливостей реалізації суверенних прав держави як фактичного носія-розпорядника державного суверенітету як у внутрішньому, так само у зовнішньому вимірах його функціонально-інституціонального онтологізму та подальшого практично-праксіологічного прогресивного розвитку в частині об’єктивного та суб’єктивного удосконалення відповідних форм та методів.
Водночас державний суверенітет є досить складною політико-правовою конструкцією, фундаментальне пізнання змісту та особливостей реалізації якої потребує комплексного застосування широкого міждисциплінарного підходу, що 7

передбачає декілька вимірів досліджуваного поняття – теоретико-методологічного, політологічного, конституційно-правового та міжнародно-правового, що пояснюється, в першу чергу, множинністю аспектів, притаманних державному суверенітету у широкому сенсі – філософських, внутрішніх та зовнішніх; теоретичних і практичних; класичних та нетрадиційно-аналітичних; історико-правових, реалістичних та перспективних; загальних та притаманних конкретній державі тощо.
У цьому контексті визначено, що до основних прав держави як носія зовнішнього (міжнародного) державного суверенітету сучасна правова доктрина відносить наступні, що є найбільш показовими у площині практичної реалізації її правосуб’єктності: право виступати на міжнародній арені від свого імені; право вступати у відносини з іншими суб’єктами міжнародного права; право брати участь у створенні норм міжнародного права; право на здійснення своєї поведінки у відповідності до чинних міжнародно-правових норм; право на визнання держави в якості суб’єкту міжнародного права іншими суб’єктами міжнародного права; право укладати міжнародні договори; право створювати або приєднуватися до міжнародних організацій; право на індивідуальну і колективну самооборону; право на відшкодування збитків, завданих внаслідок скоєння міжнародного правопорушення.
Розділ 2 «Практичні питання правової регламентації та реалізації державного суверенітету» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 2.1 «Правове регулювання державного суверенітету України» зазначається про те, що єдиним універсальним суб’єктом правових відносин є держава, тому що практично не існує таких міжнародних та національно-правових відносин, учасником яких не може бути Українська держава в якості виразника спільної волі та загальних інтересів народу України як єдиного носія влади в країні. Крім того, міжнародна правосуб’єктність Української держави ніким не була створена штучно (таку правосуб’єктність ще називають фактичною, оскільки вона походить з юридичного факту – виникнення держави на певній території), натомість вона склалася в міжнародному праві у результаті загального визнання як такого.
Водночас вказується, що колективними зусиллями з іншими суверенними державами можуть створювати інших суб’єктів міжнародного права через укладення міжнародних договорів, тому її правоздатність з теоретико-методологічних позицій слід визначати як первинну, а правоздатність створених державами міжнародних міжурядових організацій – як вторинну чи похідну.
У цьому контексті відзначається, що Україна є класичним суверенним суб’єктом міжнародного та внутрішнього права, який має повний обсяг прав, обов’язків та необмежену здатність нести міжнародно-правову відповідальність за власні дії та рішення, що обумовлює теоретико-методологічну об’єктивацію ідеї політичного національного самовизначення на фундаментальних засадах сучасного конституціоналізму, принципу поділу влади, реального народовладдя, пріоритету парламентаризму як форми та методу здійснення публічної влади у процесі суверенної правотворчості, стратегічного спрямування на розбудову правової держави.
У підрозділі 2.2 «Практичні аспекти реалізації суверенітету у сучасних правових системах» досліджено досвід реалізації суверенних прав у сучасних державах, зокрема – порівняно відповідні форми та методи практичного здійснення суверенної правосуб’єктності Україною та державами-членами Європейського Союзу. 8

Наголошується, що в багатьох сучасних державах провідна функціональна роль у механізмі реалізації виключних суверенних прав належить виконавчій владі. При цьому, як уже зазначалося, в президентських республіках глава держави водночас є главою виконавчої влади. Однак у державах із парламентськими формами правління за номінальним главою держави de facto залишаються, насамперед, церемоніально-протокольні функції, тоді як на рівні уряду відбувається трансформація зовнішньополітичних інтересів держави в остаточно оформлений зовнішньополітичний курс на поточний момент. Уряд формулює цілі та пріоритети держави у сфері зовнішніх відносин, визначає засоби їх реалізації, а також забезпечує повсякденне функціонування системи дипломатичних відносин. Уряд має в своєму розпорядженні досить чисельний, розгалужений і високопрофесійний дипломатичний апарат, що приймає участь у зовнішньополітичному процесі на всіх його стадіях. Саме цим зумовлюється ключова роль уряду в конституційно-правовому механізмі зовнішніх відносин сучасної держави. Разом з тим, у державах із парламентськими формами правління функціональна роль виконавчої влади в державному механізмі (в тому числі в механізмі зовнішніх відносин) є фактично невіддільною від відповідної ролі законодавчої влади, оскільки уряди в цих державах формуються виключно на основі парламентської більшості, і, відповідним чином, члени уряду є, як правило, членами парламенту, виступаючи одночасно в двох політико-правових і функціональних статусах.
Зокрема, аналізуючи світову практику, доцільно виділити такі основні функції глави виконавчої влади в сфері практичної реалізації державного суверенітету: загальне визначення зовнішньополітичного курсу держави; участь у заміщенні керівних посад дипломатичної служби, а також у вирішенні питань про дипломатичні відносини з іноземними державами; визначення зовнішньополітичної компетенції урядових органів; участь у вирішенні питань війни і миру шляхом порушення відповідної ініціативи перед законодавчим органом, або ж у формі контрасигнатури відповідних актів глави держави; проведення міждержавних переговорів на найвищому рівні; керівництво укладенням та участь у підписанні і в ратифікації міжнародних договорів шляхом контрасигнатури відповідних актів глави держави.
Розділ 3 «Трансформація уявлень про державний суверенітет в умовах європейської міждержавної інтеграції» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 3.1 «Сучасний розвиток теорії та практики здійснення суверенних прав у контексті впливу глобалізації та європейської міждержавної інтеграції» визначено, що з теоретико-правової точки зору наднаціональність може існувати лише в рамках міжнародних утворень, в яких складові елементи (держави) повністю не втратили свого суверенітету. В чистому вигляді наднаціональність не можлива, оскільки поки держави-члени організації зберігають свій суверенітет, вони мають право вільного виходу з неї, і лишити державу цього права неможливо, як і відмовитися вони від нього не можуть, навіть включивши відповідні положення в установчий документ, в силу загальноправової презумпції недійсності відмови від потенційної вигоди. Також наднаціональність обумовлює те, що поки держави-члени ЄС не втратять свого суверенітету, про федерацію говорити не доводиться, якщо це відбудеться, то наднаціональність втратить свою сутність, тобто нині можна говорити про наднаціональність як про якість політичної системи, яка реалізується у діяльності 9

інститутів ЄС. Оскільки участь держави у міжнародних відносинах вже передбачає певну втрату суверенітету, в основі наднаціональних рішень лежить вихідна колективна згода, що обов’язкова для кожної країни, яка вирішила приймати участь в інтеграційному процесі. При цьому дотримання уніфікованих правил контролюється, а до порушників застосовуються ефективні санкції.
У підрозділі 3.2 «Проблеми та перспективи реалізації державного суверенітету в умовах існування інтеграційного об’єднання з елементами наднаціональності» здійснено спробу системного аналізу особливостей реалізації державного суверенітету в умовах об’єктивно існуючого в Європі інтеграційного об’єднання з елементами наднаціональності як принципово нової політико-правової категорії у сучасному світі.
Аналізуючи принципово нову функцію міждержавної інтеграції та відображенні у цій функції сучасні політико-правові трансформації конституційно-правових принципів державного суверенітету та політичної незалежності у зовнішній політиці зарубіжних країн, необхідно констатувати необхідність при бажанні держави реалізовувати таку функцію практично встановлювати відповідні конституційно-правові механізми легітимного делегування спільним інтеграційним органам певного обсягу суверенних прав у зовнішньополітичній сфері, що можна здійснити виключно на внутрішньому конституційно-правовому рівні. Більше того, країни, що прагнуть стати у майбутньому учасниками міждержавних об’єднань, також мають заздалегідь вносити зміни та доповнення до текстів своїх конституцій, адже тільки за подібного підходу обмеження суверенітету можна вважати проявом державного суверенітету та політичної незалежності держави, а будь-який інший підхід, скоріше за все, підірве основи існуючого міжнародного правопорядку, що ґрунтується на суверенній рівності держав як основному принципі міжнародного публічного права.
При цьому можна констатувати на сучасному етапі домінування політико-правового підходу, за якого передавання державою частини своїх зовнішньополітичних прав міждержавному утворенню є формою реалізації її суверенних прав щодо укладання міжнародного договору, але водночас низка проблемних питань постає у разі недостатнього врегулювання принципової можливості та конкретних обсягів подібного делегування суверенних прав на рівні внутрішніх конституційно-правових актів держав, а тому на сучасному етапі подібне врегулювання вбачається єдине можливим юридично шляхом вирішення проблематики невідповідності спільного європейського права конституційному праву окремих держав-членів, що потенційно може загостритися у контексті подальших процесів правової інтеграції в межах ЄС на нормативному та інституційному рівнях формування та здійснення ЄС спільної зовнішньої політики та політики безпеки як його другої опори.