НЄМЦЕВА Аліна Олексіївна ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ БЕЗ ВИНИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, викладається її зв’язок із науковими програмами, планами, темами, визначаються мета й задачі дослідження, його об’єкт і предмет, методологія, розкривається наукова новизна та практичне значення роботи, наводяться відомості про апробацію її результатів і публікації за темою дослідження.
Розділ 1 «Загальна характеристика теорії відповідальності без вини у цивільному праві» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Поняття, зміст та науково-методологічна основа теорії відповідальності без вини у цивільному праві» досліджено та окреслено коло основних теоретичних проблем і питань теорії цивільно-правової відповідальності без вини, що у сукупності та системному зв'язку визначають її зміст, зокрема: 1) поняття цивільно-правової відповідальності без вини; 2) принципи цивільно-правової відповідальності без вини; 3) функції цивільно-правової відповідальності без вини; 4) умови цивільно-правової відповідальності без вини; 5) заходи цивільно-правової відповідальності без вини; 6) механізм дії цивільно-правової відповідальності без вини; 7) ефективність цивільно-правової відповідальності без вини; 8) перспективи розвитку цивільно-правової відповідальності без вини.
З'ясовано, що доктриною цивільного права України не вироблено єдиних засад і підходів щодо обґрунтування поняття, змісту та сутності цивільно-правової відповідальності без вини. Переважна більшість питань цивільно-правової відповідальності без вини в науці цивільного права України мають дискусійний характер. Висвітлюються підходи щодо розробки теорії відповідальності без вини в цивільному праві України.
Зазначається, що теорія цивільно-правової відповідальності без вини є системою взаємопов’язаних і взаємоузгоджених понять, поглядів, суджень і висновків про цивільно-правову відповідальність без вини як явище об’єктивної правової дійсності. Вона є складовою теорії цивільно-правової відповідальності, що виступає однією зі складових частин (елементів) вчення про цивільне право в цілому, а також теорії про юридичну відповідальність.
За результатами загального аналізу теоретичних проблем, що порушувалися цивілістичною наукою в рамках вивчення цивільно-правової відповідальності, визначаються такі, що є основними складовими теорії цивільно-правової відповідальності без вини і в системному зв’язку дають можливість сформувати уявлення про зміст теорії, а саме: поняття; принципи; функції, умови, механізми дії, їх ефективність та перспективи розвитку.
Визначено науково-методологічну основу та підходи щодо розробки теорії цивільно-правової відповідальності без вини. 8

У підрозділі 1.2 «Ґенеза теорії цивільно-правової відповідальності без вини» визначаються основні історичні закономірності розвитку цивільно-правової відповідальності з точки зору значення вини як умови її застосування, аналізуються правові підходи до встановлення такої відповідальності.
Огляд історії становлення і розвитку приватного права від найдавніших до наших часів дав можливість виокремити етапи розвитку інституту деліктної відповідальності у діалектиці співвідношення безвинної і заснованої на вині деліктної відповідальності.
Досліджено ґенезу теорії цивільно-правової відповідальності без вини. З'ясовано, що її витоки беруть початок із римського права, в рамках якого інститут відповідальності без вини пройшов еволюцію в проекції: відповідальність-помста, закон таліона - jus talions (або закон відплати), система штрафів (poena). У класичному римському праві було започатковано диференціацію деліктної відповідальності за ознаками звичайних деліктів та особливих випадків – квазіделіктів, що виникали незалежно від вини за принципом спричинення. Такі випадки були винятками, що чітко визначалися законом.
На основі комплексного аналізу наукових концепцій щодо обґрунтування теорії відповідальності без вини, що дає достатньо повне уявлення про особливості формування її теоретичних основ та розвиток цивілістичної правової думки з цих питань, запропоновано авторську класифікацію таких концепції:
– теорії функціонального обґрунтування цивільно-правової відповідальності без вини: теорія двохаспектної правової відповідальності (Д.В. Боброва, П.Є. Недбайло, М.С. Строгович); теорія організаційно-технічної превенції (В. Варкало); теорія стимулювання чи винуватого начала з винятком (теорія вини з винятком або теорія стимулювання) (М.М. Агарков, Б.С. Антимонов, Д.В. Боброва, В.І. Серебровський);
– теорії щодо розуміння вини у складі цивільно-правової відповідальності без вини: теорія “двох підстав” (К.К. Яічков); теорія стимулювання чи винуватого начала з винятком (теорія вини з винятком або теорія стимулювання); теорія вини та спеціальних юридичних фактів (теорія “вини та закону”) (Г.К. Матвєєв); теорія вини та суб’єктивного ризику (В.А. Ойгензіхт, С.І. Братусь); теорія вини та об’єктивного ризику (О.О. Красавчиков, М.С. Малеін, О.Е. Лейст);
– теорії причинного зв’язку: теорія необхідного і випадкового причинного зв’язку (Б.С. Антимонов, П.Д. Камінська, Л.А. Лунц, Г.К. Матвєєв, Е.А. Флейшиц); теорія необхідної умови (або рівноцінних умов) (Т. Гоббс, М. Бурі);
– теорії об’єктивних умов цивільно-правової відповідальності без вини: теорія можливого і дійсного заподіяння шкоди (О.С. Іоффе); необхідної умови (або рівноцінних умов) (Т. Гоббс, М. Бурі); теорія адекватного заподіяння; теорія вини та об’єктивного ризику (О.О. Красавчиков, М.С. Малеін, О.Е. Лейст); теорія вини та ризику (А. Гусаков, І. Лібба); теорія законного страхування (О.О. Красавчиков).
У підрозділі 1.3 «Правова сутність цивільно-правової відповідальності без вини» досліджується природа цивільно-правової відповідальності без вини, її 9

винятковість та суть як виду деліктного зобов’язання, що виникає з фактів заподіяння особі шкоди у випадках, коли вина не має юридичного значення для притягнення правопорушника до цивільної відповідальності.
Цивільно-правова відповідальність без вини має характер цивільно-правового примусу, що полягає не в покаранні та вихованні правопорушника, а в охороні цивільних правовідносин та компенсації завданої шкоди на засадах справедливості, об’єктивності, адекватності та розумності.
У контексті теорії абсолютних правовідносин досліджено ознаки позитивного деліктного обов’язку як додаткового. Естрапалюючи ж модель абсолютних правовідносин на структуру реального правоохоронного правовідношення, що виникає з делікту без вини, визначено можливим відповідні деліктні зобов’язання безвинного заподіювача шкоди розглядати як основні, що з абсолютного негативного обов'язку трансформуються в суб’єктивне позитивне (деліктне) зобов’язання.
Розвиток цивілістичної думки щодо обґрунтування цивільної відповідальності без вини пов'язаний із тенденціями розвитку цивільного законодавства з цих питань та законодавства у цілому. Доводиться, що в сучасних умовах формування системи права України інститут цивільно-правової відповідальності без вини не вичерпав свого правоохоронного потенціалу, втім потребує нових концептуальних підходів його обґрунтування та оновлення, зокрема за рахунок пошуку правових форм та механізмів оптимального поєднання приватно-правових та публічно-правових елементів щодо розподілу ризиків за випадкове заподіяння шкоди особі та порушення її цивільних прав.
Розділ 2 «Правові основи відповідальності без вини у цивільному праві України» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1 «Джерела правового регулювання цивільно-правової відповідальності без вини у праві України» зазначається, що джерела правового регулювання цивільно-правової відповідальності без вини включають усі відомі види джерел (форм) права: а) нормативно-правовий акт; б) нормативно-правовий договір; в) правовий звичай; г) правовий прецедент. Визначено їх особливості.
Особливістю такого виду джерел цього інституту як нормативно-правові акти є те, що до них належать виключно закони. Тож, він має законодавчу природу.
За результатами аналізу законодавчих актів України, що містять норми, які регулюють питання цивільно-правової відповідальності без вини, встановлено: а) комплексність інституту цивільно-правової відповідальності без вини, оскільки його норми містяться в різно-галузевих законодавчих актах: ЦК України, ГК України, Кодекс цивільного захисту України, Водний кодекс України, Кодекс торговельного мореплавства України, законах України «Про заставу», «Про транспорт», «Про залізничний транспорт», «Про захист прав споживачів», «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції», «Про загальну безпечність нехарчової продукції», «Про об'єкти підвищеної небезпеки», «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»; б) системність законодавчого 10

регулювання: закріплення норм про таку відповідальність у спеціальних законодавчих актах у розвиток відповідних положень ЦК України.
Основною формою такого виду джерел як нормативно-правові договори визначено універсальні міжнародні правові акти (документи ООН: Про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об'єктами 1972 р., Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р.), що містять універсальні норми та мають загальнообов’язкову силу для усіх суб'єктів міжнародного права. З'ясовано, що міжнародне право передбачає існування деліктних зобов'язань без вини у договірних і позадоговірних відносинах.
Особливістю правового прецеденту як джерела правового регулювання цивільної відповідальності без вини в національному праві є його міжнародне походження, що аргументовано в контексті практики Європейського суду з прав людини.
У підрозділі 2.2 «Загальна характеристика та класифікація відповідальності без вини у цивільному праві України» обстоюється позиція, що цивільна (деліктна) відповідальність без вини може мати місце як у позадоговірних, так і договірних відносинах. Аргументується, що у договірних відносинах цивільна відповідальність без вини має місце у разі заподіяння шкоди (збитків) невиконанням договірних зобов'язань із незалежних від зобов’язаної особи обставин.
Визначено особливості розгляду справ, що стосуються деліктної відповідальності без вини: справи, що стосуються позадоговірних деліктних зобов'язань розглядаються за правилами цивільного судочинства, спори про відповідальність без вини, що виникають з договірних відносин між суб'єктами господарювання, – за правилами господарського судочинства. На підставі аналізу судової практики щодо відшкодування шкоди в рамках договірних відносин (на прикладі залізничних перевезень) встановлено, що доведення факту заподіяння шкоди (втрати вантажу) здійснюється в порядку та відповідно до правил, встановлених власне для таких суб'єктів господарювання, тобто йдеться про спеціальний процедурний порядок доказування, що забезпечує належність доказів.
Досліджено наукові підходи щодо визначення системи деліктних зобов'язань, визначено критерії для класифікації спеціальних деліктів, що пов'язують з цивільно-правовою відповідальністю без вини.
У підрозділі 2.3 «Підстави звільнення від відповідальності без вини у цивільному праві України» досліджуються підстави (юридичні факти) звільнення заподіювача шкоди, завданої без вини, від обов’язку відшкодування потерпілому збитків. Визначено їх дві групи: 1) юридичні факти, які повністю звільняють заподіювача від відшкодування збитків (непереборна сила, випадок та умисел потерпілого); 2) юридичні факти, що звільняють заподіювача від такого відшкодування частково (груба необережність потерпілого та майновий стан заподіювача). 11

Встановлено, що непереборна сила та випадок (казус) як підстави звільнення від відповідальності за заподіяння шкоди без вини мають об'єктивний характер та надано критерії для їх диференціації.
За результатами дослідження судової практики встановлено неоднозначність позицій судових органів у питаннях застосування положень, що стосуються підстав звільнення від відповідальності без вини та кваліфікації грубої необережності потерпілого як підстави для звільнення. На підставі чого наведено аргументи щодо доцільності конкретизації таких обставин на законодавчому рівні.
Розділ 3 «Особливості цивільно-правової відповідальності без вини в окремих випадках» складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 3.1 «Відповідальність незалежно від вини за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки» проаналізовано особливості виникнення деліктних зобов'язань зі спеціального делікту з заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. У розвиток концепції «відповідальності за ризик», запропонованої Пендягою Г.Л. для теоретичного обґрунтування деліктних зобов’язань з відшкодування такої шкоди (замість концепції «відповідальності без вини»), висловлено позицію, що запровадження критерію виправданого (припустимого) деліктного ризику як підстави звільнення від деліктної відповідальності за таку шкоду є можливим за умови покладення обов'язку її відшкодування на суб’єкта публічного управління у сфері поводження з джерелами підвищеної небезпеки, яким забезпечується загальний правопорядок у цій сфері, зокрема щодо управління ризиками. Аргументовано, що таким суб'єктом є держава, на яку покладено обов'язок забезпечення та гарантування прав людини (ст. 3 Конституції України).
Обґрунтовано, що теоретичну основу для визначення поняття джерела підвищеної небезпеки становлять підходи та положення, втілені в теорії об'єктів та теорії діяльності, що мають розглядатися в системному зв'язку, оскільки пропонують юридичні критерії (ознаки) визначення джерела підвищеної небезпеки, необхідні для кваліфікації деліктного правопорушення, правильного визначення суб'єкта деліктного зобов'язання та його змісту (міри відповідальності).
Доведено, що правовий режим джерел підвищеної небезпеки має публічно-правову природу. Правова категорія «джерело підвищеної небезпеки» включає складові: а) об'єкти підвищеної небезпеки; 2) діяльність, пов'язану з поводженням із такими об'єктами (їх утриманням, експлуатацією, зберіганням, транспортуванням, виготовленням, переробкою, видаленням, використанням тощо). Діяльність, пов'язана з поводженням (утриманням, експлуатацією) об’єкта підвищеної небезпеки, ґрунтується на засадах ризику, що є її кваліфікуючою ознакою.
Обстоюється позиція, що термін «діяльність» в значенні джерела підвищеної небезпеки не є достатньо вдалим, на заміну пропонується поняття «поводження з об’єктам підвищеної небезпеки», що змістовно є більш широким визначенням і містить ознаки не лише змісту дії в значенні діяльності, але й контролю як її 12

складової, що власне виступає кваліфікаційною ознакою правомочностей зобов'язаного суб'єкта поводження з джерелом підвищеної небезпеки.
Аргументовано, що розвиток інституту обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності суб’єктів, чия діяльність пов’язана з поводженням з об’єктами підвищеної небезпеки, значно зменшить фінансові ризики та виключить випадки невідшкодування збитків відповідальною особою внаслідок її неплатоспроможності.
У підрозділі 3.2 «Відповідальність держави за шкоду, заподіяну її органами» проаналізовано перелік визначених ЦК України випадків покладення на державу відповідальності за шкоду, заподіяну приватній особі суб’єктами держави. Розглянуто основні теоретичні підходи щодо обґрунтування відповідальності держави відшкодувати шкоду, заподіяну її суб’єктами незалежно від вини. Підтримано позицію О.М. Клименко про те, що деліктну відповідальність держави з відшкодування шкоди, заподіяну її органами, слід розглядати не як захід державного примусу, а як форму реалізації її правозахисної функції, спрямованої на правовідновлення та компенсацію (відшкодування). В її розвиток висловлено аргументи, що правові умови наділення держави деліктною відповідальністю за шкоду, заподіяну приватній особі її суб'єктом, пов'язані з покладенням на державу законом обов’язку прийняти в загальносуспільних інтересах ризик за діяльність її органів, їх посадових і службових осіб щодо: 1) володіння (утримання, користування, експлуатацію тощо) об’єктами, що є джерелами підвищеної небезпеки; 2) виконання функцій (обов’язків), пов’язаних з умовами існування підвищеного ступеня небезпечності або крайньої потреби (необхідності); 3) виконання державно-владної діяльності, що має підвищений ступінь загальносуспільної відповідальності.
Запропоновано врегулювати законом порядок відшкодування особі шкоди, завданої неконституційними актами, та порядок відшкодування особі шкоди, завданої злочином.
У підрозділі 3.3 «Відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)» дано аналіз положень національного законодавства, що регулюють таку відповідальність. Встановлено, що порівняно з ЦК України, який є базовим актом цивільного законодавства, Закон України «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції» ґрунтується на концепції більш широкого кола зобов'язаних осіб. Аргументовано, що ЦК України в цій частині потребує доповнення.
Аргументовано позицію про слушність встановлення на законодавчому рівні підходів щодо визначення моральної шкоди споживача, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), що має визначатися за критеріями втрат немайнового характеру, яких споживач зазнав унаслідок: а) споживання (використання або користування) дефектної продукції; б) надання недостовірної або недостатньої інформації про таку продукцію, її виробника (виготовлювача, 13

виконавця); в) незаконних дій (бездіяльності) продавця, виготовлювача, виконавця, що перешкоджали споживачу в захисті його прав.
У підрозділі 3.4 «Відповідальність без вини, що випливає з інших спеціальних деліктів» досліджено особливості змістовного наповнення та структурного розташування положень, що регламентують делікти за участю осіб із вадами дієздатності. Встановлено, що відповідальність зобов'язаних осіб за шкоду, заподіяну особами, які не досягли повноліття, перебуває у прямій залежності від обсягу деліктоздатності заподіювача шкоди як на момент її заподіяння, так і по факту виконання деліктного зобов'язання. Визначено особливості відповідальності за шкоду, заподіяну особами, які не досягли повноліття, або недієздатними особами: а) заподіювачем шкоди є особа, яка має вади деліктоздатності; б) суб'єктом відповідальності виступають особи, які на законних або інших правових підставах є зобов'язаними щодо здійснення опіки, піклування та нагляду за особою, заподіяння шкоди якою стало наслідком невиконання або неналежного виконання ними обов'язків щодо неї; в) правила щодо даного виду відповідальності можуть бути застосовані стосовно заподіяння шкоди у будь-яких правовідносинах.