ШЕВЧУК МАРТА ІВАНІВНА ІНІЦІАТИВА СУДУ ТА ЇЇ МЕЖІ У З’ЯСУВАННІ ОБСТАВИН КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ПІД ЧАС СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ

Краткое содержание

РОБОТИ У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, ступінь наукової розробки проблеми дослідження, визначено його об’єкт і предмет, мету та завдання, зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами, розкрито методологію дослідження, сформульовано наукову новизну отриманих результатів, охарактеризовано практичне значення роботи, а також висвітлено рівень апробації результатів дослідження та структуру роботи. Розділ 1 «Процесуальне становище суду у кримінальному провадженні» складається з двох підрозділів, у яких досліджуються особливості процесуального становища суду в дослідженні доказів в різних типах (видах) кримінального процесу (загальнотеоретичний та історичний аспекти). У підрозділі 1.1 «Процесуальне становище суду в рамках типології кримінального процесу (провадження)» охарактеризовано типи кримінального процесу та їх види, проаналізовано місце суду серед інших учасників судового провадження, характер взаємовідносин з ними, повноваження суду щодо участі в процесі доказування в різних типах (видах) кримінального процесу, досліджено зміну виду вітчизняного кримінального процесу та визначено модель ролі українського суду в дослідженні доказів у ньому.
Розглянуто способи збирання судом доказів з власної ініціативи та проаналізовано ступінь участі суду в процесі доказування у кримінальному провадженні за законодавством ФРН та США – найхарактерніших представників двох правових систем. На підставі такого аналізу автор дійшла висновку, що німецький кримінальний процес характеризується ініціативною діяльністю суду в збиранні доказів. Відповідно до
інструктивного принципу, суд зобов’язаний встановлювати матеріальну істину та для реалізації даної мети досліджувати всі допустимі докази, які можуть мати значення для прийняття рішення (§ 244 КПК ФРН). Стосовно нормативних приписів США, то вони, незважаючи на задекларовану пасивність суду в збиранні доказів як одного з необхідних елементів принципу змагальності, все ж наділяють суд достатньо широким колом повноважень для ініціативної участі в дослідженні доказів. У рамках існуючих типологій кримінального процесу (ідеальної, морфологічної, історичної) автор виділила чотири моделі ролі суду в дослідженні доказів, які обумовлені відповідною формою побудови кримінального процесу та є характеризуючими ознаками того чи іншого типу (виду) кримінального процесу, а саме: активна (розшуковий тип кримінального процесу); пасивна (обвинувальний, приватно-позовний види змагального типу кримінального процесу, приватно-змагальний тип); відносно-активна (публічно-змагальний тип кримінального процесу, змішаний тип кримінального процесу, в якому досудове розслідування побудоване виключно на розшукових засадах, а стадія судового розгляду – на змагальних); відносно-пасивна (публічно-позовний вид змагального типу кримінального процесу, змішаний тип кримінального процесу, на досудовому провадженні якого є елементи змагальності). У підрозділі 1.2 «Засада змагальності та її вплив на формування функції суду у кримінальному провадженні України» досліджено нормативний зміст принципу змагальності, позиції вітчизняних та зарубіжних вчених щодо його структурних елементів, межі реалізації яких в сучасному кримінальному провадженні з’ясовано завдяки системному аналізу норм чинного КПК України. На основі аналізу норм кримінального процесуального законодавства та різних доктринальних підходів до розуміння поняття змагальності як засади (принципу) кримінального провадження з’ясовано, що засада змагальності знаходить своє закріплення у кримінальному процесуальному законодавстві у вигляді керівних положень та приписів, які поширюють свою дію на все кримінальне провадження та є обов’язковими до виконання; визначають напрями процесуальної діяльності сторін кримінального провадження та суду, які обумовлені їх процесуальним становищем у кримінальному провадженні; забезпечують гарантії дотримання прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального провадження; визначають таку побудову кримінального провадження, за якої функція правосуддя (вирішення справи) відділена від функцій сторін, які наділені рівними процесуальними правами для їх здійснення; суд займає керівне становище у кримінальному провадженні та наділений виключним правом ухвалювати рішення у справі про кримінальне правопорушення.
В роботі проаналізовані позиції науковців щодо співвідношення принципу змагальності з принципом встановлення об’єктивної істини, яка встановлюється всебічністю, повнотою і об’єктивністю дослідження обставин справи, і гарантією пошуку якої є активність суду в дослідженні доказів, що зведені до двох протилежних поглядів на цю проблему. Автор дотримується позиції, що принцип змагальності не виключає і не забороняє активну участь суду в дослідженні доказів під час судового розгляду кримінальних справ, всебічне, повне та об’єктивне
дослідження судом обставин кримінального провадження та пошук об’єктивної (матеріальної) істини в кримінальному провадженні. Автор зазначає, що не дивлячись на те, що чинний КПК України порівняно з КПК України 1960 року відзначається позитивними змінами в напрямі розширення процесуальних прав сторони захисту, способи реалізації рівноправності сторін як невід’ємного елемента принципу змагальності на стадії досудового розслідування в чинному КПК України є дещо ускладненими, оскільки, по-перше, сторони не наділені рівними можливостями у збиранні доказів; по-друге, не створено ще необхідного процесуального механізму, застосування якого забезпечувало б можливість реалізації наданих стороні захисту прав в процесі доказування, насамперед, у збиранні доказів. Розділ 2 «Організаційно-керівна роль суду у судовому розгляді кримінального провадження за КПК України» присвячений дослідженню організаційно-керівних повноважень суду, які спрямовані на забезпечення судом здійснення учасниками судового провадження їхніх процесуальних прав і виконання ними процесуальних обов’язків. За результатами дослідження автором запропоновано виділити коло повноважень суду, які належать до організаційно-керівних, та проведено їх аналіз. Автор констатує, що однією з передумов встановлення істини щодо обставин кримінального провадження є успішна організація судом рівноправного змагання сторін. Зусилля суду слід спрямувати на створення рівних умов для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків шляхом ухвалення відповідних процесуальних рішень та вчинення процесуальних дій. Наголошується на тому, що організаційно-керівні повноваження головуючого (суду), спрямовані на створення необхідних умов для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків, реалізуються ним як під час здійснення керівництва всім ходом судового засідання (процедурою судового розгляду), так і в ході керівництва проведенням окремих процесуальних дій. Головуючий (суд) під час проведення процесуальної дії повинен керувати ходом процесуальної дії, здійснювати контроль за дотриманням встановлених законом правил проведення процесуальної дії учасниками судового провадження та своєчасно реагувати у випадку їх порушення, створювати необхідні умови для отримання повноти всієї доказової інформації за результатами проведення процесуальної дії. На думку автора, в КПК України доцільно передбачити право головуючого під час допиту свідка, потерпілого сторонами кримінального провадження знімати запитання, що не стосуються суті кримінального провадження або є достатньо з’ясованими з власної ініціативи, за винятком запитань, які спрямовані на з’ясування достовірності показань свідка, потерпілого. При цьому, запитання і мотиви їх зняття, заперечення учасників судового провадження проти дій головуючого, які, на їхню думку, обмежують або порушують їхні права, обов’язково мають бути зафіксовані в журналі судового засідання з метою подальшого використання під час оскарження у вищих інстанціях та обмеження суддівського свавілля.
Розділ 3 «Роль суду у забезпеченні з’ясування обставин кримінального провадження» складається з трьох підрозділів, у яких досліджено діяльність суду,
пов’язану із спрямуванням судового розгляду на забезпечення з’ясування всіх обставин кримінального провадження. У підрозділі 3.1 «Сприяння активності сторін у з’ясуванні обставин кримінального провадження» автор підкреслює, що здійснюючи керівництво судовим розглядом, головуючий спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного та всебічного з’ясування всіх обставин кримінального провадження як за допомогою здійснення ним з власної ініціативи процесуальних дій, які закон надає у його розпорядження, насамперед, з метою перевірки поданих сторонами кримінального провадження доказів, так і шляхом сприяння активності сторін в дослідженні доказів, яка виражається у формі клопотання. Обґрунтовано доцільність закріпити офіційне визначення поняття «клопотання» в ч. 1 ст. 3 КПК України. Запропоновано власну класифікацію клопотань, які забезпечують активну участь учасників судового провадження в дослідженні доказів. Обґрунтовується доцільність надання сторонам кримінального провадження та потерпілому можливості заявляти клопотання про визнання доказів недопустимими вже в підготовчому провадженні. Аналогічну позицію займають 86,7 % опитаних адвокатів, 69,1 % суддів, 19 % прокурорів.
Досліджуючи питання доцільності обмеження дискреції суду під час розгляду та вирішення ним клопотань учасників судового провадження, які забезпечують їх активну участь в дослідженні доказів, автор звертає увагу на наявність суперечливих положень у реалізації на стадії досудового розслідування одного з основоположних елементів в структурі засади змагальності сторін – рівноправності сторін. Доводиться, що на даній стадії провадження сторона обвинувачення має незрівнянно більші можливості у порівнянні зі стороною захисту для формування доказової бази в реалізації своєї функції. Тому є велика ймовірність того, що суд, ознайомлюючись з поданим стороною обвинувачення матеріалом, який, не будучи доповненим доказами сторони захисту (вона тут має менші можливості для їх збирання), відображає лише позицію сторони обвинувачення, і відповідно свідчить про винуватість обвинуваченого, ще до етапу перевірки поданих доказів під час судового розгляду (в силу впливу неусвідомлених психологічних процесів) може захопитися неперевіреною версією обвинувачення. Адже ймовірне припущення суду про те, що обвинувальна теза може підтвердитися в ході судового розгляду апріорі не є рівнозначним з ймовірним припущенням, що вона може не підтвердитися, що й перешкоджатиме суду об’єктивно визначати: чи можуть обставини, до встановлення яких прагне сторона захисту, мати значення для кримінального провадження та чи можуть вони бути отримані в результаті задоволення клопотання. Тому обґрунтовано необхідність посилення ролі сторони захисту в доказуванні та запропоновано закріпити в КПК України низку процесуальних положень, які б сприяли стороні захисту у змагальному процесі (favor defensionis), а саме: 1) закріпити обов’язок суду задовольняти наступні клопотання сторони захисту: про допит свідків; про здійснення судового виклику певних осіб до суду для допиту, якщо у неї виникнуть труднощі щодо забезпечення їх присутності; про витребування певних речей чи документів, які вона не може отримати самостійно; 2) внести зміни до ч. 1, 2 ст. 349 КПК України, які сприятимуть тому, що в ухвалі суду буде міститися порядок (послідовність)
дослідження доказів, визначений саме учасниками судового провадження, які подають докази до суду, а не волею головуючого. Оскільки правила допустимості доказів, отриманих внаслідок проведення слідчих (розшукових) дій, поширюються як на обвинувальні, так і на виправдувальні докази, автор пропонує внести до КПК України відповідні правоположення, зокрема: якщо сторона обвинувачення долучила до матеріалів досудового розслідування докази, отримані за результатами проведення слідчих (розшукових) дій з порушенням порядку, встановленого КПК України і ініціатива в заявленні клопотання про визнання доказів недопустимими з вищезазначених підстав належить їй або потерпілому, то в такому випадку дані докази можуть бути визнані допустимими, якщо: 1) за результатами слідчої (розшукової) дії отримано докази, які виправдовують обвинуваченого або пом’якшують його покарання; 2) всі учасники кримінального провадження, які належать до сторони захисту, виражають згоду на те, щоб даний доказ був визнаний допустимим. Враховуючи невідповідність завдань органів досудового розслідування (сторони обвинувачення) інтересам сторони захисту, автор вважає за доцільне передбачити в кримінальному процесуальному законі положення, відповідно до якого у разі прийняття судом під час судового розгляду за клопотанням сторони захисту рішення про доручення органу досудового розслідування провести певну слідчу (розшукову) дію, стороні захисту має бути надане безумовне право участі в її проведенні, якщо вона є гласною. У підрозділі 3.2 «Ініціативна діяльність суду в дослідженні обставин кримінального провадження» досліджено правову природу ініціативної діяльності суду, проаналізовано різні підходи до розуміння вказаного поняття в доктрині кримінального процесу та запропоновано авторське визначення ініціативної діяльності суду, як діяльності, яка обумовлена керівним становищем суду і полягає у реалізації судом на його власний розсуд наданих йому законом прав, які не передбачені іншими нормами кримінального процесуального закону як його обов’язки, з метою створення необхідних умов для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків, виконання завдань кримінального провадження, ухвалення законного та обґрунтованого рішення. Розмежовано поняття «ініціатива суду» та «активність суду». Ініціативна діяльність суду має місце у випадках здійснення правового регулювання кримінальних процесуальних відносин лише за допомогою диспозитивного методу. Активність суду може реалізовуватись при здійсненні правового регулювання кримінальних процесуальних відносин імперативним, диспозитивним та арбітральним методами. Ініціативність, на думку автора, не є характеризуючою ознакою активності суду, оскільки не у всіх випадках активна діяльність суду є ініціативною, проте обов’язковим складовим елементом ініціативної діяльності є активність. Прямою вказівкою ініціативної діяльності суду в КПК України є наступні словосполучення термінологічного характеру: «за ініціативою суду», «суд за своєю ініціативою», «суд за власною ініціативою» («суд з власної ініціативи»). КПК України також вживає непрямі термінологічні вказівки на ініціативну діяльність суду: «суд має право», «суд може».
Повноваження суду, пов’язані з дослідженням доказів в судовому провадженні,
залежно від ініціатора вчинення процесуальних дій автор пропонує класифікувати на чотири групи (див. наукову новизну «Уперше»). В роботі вивчено та проаналізовано практику ЄСПЛ, кримінальне процесуальне законодавство України, США, РФ, положення ч. 3 ст. 62 Конституції України, яке знаходить своє сприйняття також у консолідованій судовій практиці та позиції науковців щодо наділення суду правом з власної ініціативи вирішувати питання про визнання доказів недопустимими. На основі такого аналізу автор дійшла висновку, що в КПК України необхідно передбачити право суду виступати ініціатором питання про визнання доказів недопустимими, що відповідає тій керівній ролі, яка відведена йому у змагальному кримінальному провадженні. Розглядаючи ініціативу суду у з’ясуванні обставин кримінального провадження в практичному аспекті, за даними, отриманими в результаті вивчення дисертантом 225 кримінальних проваджень (справ), з загальної кількості процесуальних дій, які суд проводив у ході судового розгляду з метою отримання доказів, у 86% випадків їх проведення ініційоване сторонами кримінального провадження (49% стороною захисту, 37% стороною обвинувачення), у 14% випадків ініціатором їх проведення виступав суд. В роботі проаналізовано структурні елементи кримінально-процесуального доказування та визначено ступінь участі суду в процесі доказування. Автор дійшла висновку, що незважаючи на те, що законодавець у чинному КПК України не включив суд до кола суб’єктів збирання доказів поряд з сторонами кримінального провадження, потерпілим, не назвав суд серед суб’єктів, на яких лежить обов’язок всебічно, повно та неупереджено дослідити обставини кримінального провадження (ч. 2 ст. 9 КПК України), суд є суб’єктом доказування у вузькому значенні. Адже на нього законом покладений обов’язок ухвалювати законні, обґрунтовані і вмотивовані рішення. Якщо говорити про доказування у широкому значенні, то суд, на думку дисертанта, є активним учасником процесу доказування у двох його аспектах – перевірці та оцінці доказів. Якщо говорити про процесуальні дії суду, які спрямовані на збирання доказів, і які підтверджують чи спростовують доказ, який перевіряється, то вони не утворюють зміст такого елементу доказування як збирання доказів, а є способом перевірки доказів. У підрозділі 3.3 «Межі активності суду у з’ясуванні обставин кримінального провадження» проаналізовані позиції вітчизняних та зарубіжних вчених-процесуалістів щодо ролі суду в процесі доказування в змагальному кримінальному провадженні, які можна поділити на наступні три групи: 1) роль суду у збиранні доказів повинна бути активною та ініціативною з метою встановлення істини у справі; 2) суд в змагальному кримінальному провадженні повинен виконувати роль пасивного арбітра, який не вправі з власної ініціативи збирати докази; 3) за судом можуть бути збережені повноваження збирати докази з власної ініціативи, проте межі таких повноважень повинні бути чітко визначені в законі.
Не розділяючи позицію науковців першої групи, автор вважає позитивною тенденцію до звуження меж ініціативної діяльності суду щодо збирання доказів та звільнення суду від виконання невластивих йому функцій, яка знайшла свій подальший розвиток в КПК України 2012 р., що є закономірним наслідком відходу
від розшукових елементів змішаної моделі кримінального процесу, закріпленої в КПК України 1960 р. Піддає автор критичному аналізу також позицію вчених-процесуалістів другої групи. Вона обґрунтовує підхід, що суд не може бути стороннім спостерігачем за змаганням сторін з байдужим ставленням до істини, оскільки саме суд, а не прокурор чи захисник несе відповідальність за прийняте рішення (в тому числі і за неповноту судового розгляду, яка зумовлена пасивністю сторін в дослідженні доказів), що і повинно спонукати суд до процесуальних дій, спрямованих на те, щоб його рішення ґрунтувалося на всебічному, повному та неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження та відповідало вимогам законності, обґрунтованості та вмотивованості. Не заперечуючи того, що зміна ролі суду в дослідженні доказів під час судового розгляду кримінальних справ потребує і іншого підходу до перевірки судових рішень в апеляційних та касаційних інстанціях, автор критикує позицію законодавця, який не передбачив в кримінальному процесуальному законодавстві такої підстави для скасування або зміни вироку, як однобічність судового розгляду. Автор дійшла висновку, що позиції тих науковців, які намагаються визначити оптимальні межі активної та ініціативної діяльності суду щодо дослідження доказів, не заперечуючи при цьому прагнення суду до встановлення об’єктивної істини (всебічного, повного та об’єктивного з’ясування всіх обставин кримінального провадження) та усвідомлюючи важливість змагальності як засобу (методу, прийому, способу) пізнавальної діяльності на шляху до цього, є найбільш конструктивними. Проте, законодавцеві і кримінальній процесуальній доктрині необхідно визначити критерії для вступу суду у процес збирання доказів та умови, за яких суд вправі вчиняти за власною ініціативою ту чи іншу процесуальну дію. Аналіз норм Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р., Регламенту Європейського суду з прав людини та вивчення практики ЄСПЛ дав підставу для твердження, що суд може і повинен застосовувати свої владні повноваження для отримання доказів з метою перевірки доводів сторін кримінального провадження. Лише таким чином можна гарантувати право на справедливий судовий розгляд, що включає в себе, у тому числі, й належне дослідження доказів та винесення на їх основі законного та обґрунтованого вироку. Разом з тим, для встановлення оптимального співвідношення активності сторін та суду в дослідженні доказів, уникнення негативних наслідків, які може спричинити ініціативна діяльність суду, зменшення ризику передчасного захоплення суду лише однією версією та відповідно формування обвинувального ухилу, забезпечення суду можливості усувати сумніви, які в нього виникли, дисертантка пропонує в кримінальному процесуальному законі передбачити положення, яке закріплюватиме умову, за наявності якої суду буде надано право на вчинення з власної ініціативи процесуальних дій з метою перевірки наявних в справі доказів, а саме: лише після того, як буде вичерпана активність сторін в дослідженні доказів (право суду проявляти ініціативу виключно в субсидіарному (додатковому, другорядному) порядку).
Автор пропонує передбачити право суду на внесення сторонам кримінального провадження пропозиції про подання додаткових доказів на підтвердження чи
спростування будь-якої обставини, яка відноситься до предмету доказування, та, яка, на його думку, є недостатньо дослідженою. Така пропозиція повинна реалізовуватись ним виключно на завершальному етапі судового розгляду після з’ясування обставин кримінального провадження та перевірки їх доказами, а також після вирішення клопотань сторін про доповнення судового розгляду, якщо такі були подані.