Гончарук, Андрей Петрович. Механизм правового поведения (общетеоретический аспект)
Тип:
Автореферат
Краткое содержание:
У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації та стан її наукової розробки, визначено зв’язок з науковими планами та темами, мету та задачі роботи, сформульовано об’єкт та предмет, визначено методи дослідження, обґрунтовано положення, що складають наукову новизну одержаних результатів, наведено відомості щодо апробації основних результатів дослідження, його структуру. Розділ перший «Теоретико-методологічні засади дослідження правової поведінки» складається з чотирьох підрозділів, присвячених історіографічній парадигмі пізнання правової поведінки та її механізму, обґрунтуванню методологічних засад цього дослідження, характеристиці правової поведінки, її ознак та видів, а також визначення місця правової поведінки в системі суміжних правових понять. У підрозділі 1.1. «Парадигма дослідження правової поведінки: історіографічний аспект» здійснюється історико-правовий аналіз періодів становлення вчення про правову поведінку. Обґрунтовується, що ще за часів античних філософів правова поведінка виступала предметом пізнання. Визначаються особливості поглядів на правову поведінку впродовж кожного історичного періоду та в залежності від пануючої на той час ідеології. 7 Підтверджується точка зору, згідно з якою сучасний етап дослідження правової поведінки правомірно відраховувати від кінця 60-х р. – початку 80-х р. ХХ ст. Відзначається особлива роль досліджень В.М. Кудрявцева у становленні сучасної наукової думки про правову поведінку. В підрозділі 1.2. «Методологічні основи пізнання правової поведінки» визначаються принципи, підходи та методи наукового пізнання, які покладаються в основу пізнання механізму правової поведінки. Визначено, що методологічною основою дослідження механізму правової поведінки виступають ті методологічні підходи та методи пізнання, що сприяють всебічному аналізу об’єкта дослідження із застосуванням як традиційного філософського інструментарію, так і новітніх підходів до вивчення об’єктів соціально-правової площини. Розглянуто цілісну систему принципів, підходів та методів пізнання, застосування яких покликано забезпечити достовірність та наукову обґрунтованість отриманих знань. У підрозділі 1.3. «Правова поведінка як юридична категорія: поняття та ознаки» розглядається поняття «правова поведінка» як наукова категорія та водночас як соціально-правовий феномен, здійснюється аналіз чинних наукових підходів і концепцій, визначаються ознаки та обґрунтовується авторський підхід до розуміння поняття та рис правової поведінки. Аналізуються дуалістичний та змістовний підходи до розуміння правової поведінки та зауважується однобічність, притаманна всім концепціям правової поведінки. Пропонується авторське бачення організаційних, змістовних та формальних ознак правової поведінки, що відкриває альтернативні способи її дослідження та сприйняття, а також нові напрями у її пізнанні. Обґрунтовується позиція, згідно з якою правову поведінку доцільно розглядати у поєднанні класичних теорій та малодосліджених аспектів її буття, що полягають в її обумовленості правовими, соціальними та психологічними факторами, в її комунікативному призначенні та символічному характері. Характеризується склад правової поведінки, який пропонується розглядати за традиційною структурою: суб’єкт, суб’єктивна сторона, об’єкт, об’єктивна сторона, – однак у контексті принципово нового підходу до сприйняття цього феномену, що підкреслює його комунікативну та символічну природу, а також виключне соціальне призначення. У підрозділі 1.4. «Види правової поведінки та її місце в системі суміжних понять» зауважується відсутність уніфікованого підходу до зіставлення поняття «правова поведінка» із близькими за змістом категоріями. Підтверджується теза про доцільність застосування терміну «правова поведінка» в цьому напрямі досліджень через відсутність логічних протиріч у формулюванні, неприпустимість обмежень сфери правової активності несуттєвими ознаками та виокремлення з усього обсягу суспільних відносин тих, що є найсуттєвішими і потребують належного наукового осмислення. Розглядається співвідношення видів правової поведінки та будується цілісна система таких видів, за якої будь-яка модель поведінки може бути класифікована за її відповідністю правовим приписам та суспільною значущістю діяння. 8 Розділ другий «Категорія механізму правової поведінки в контексті системно-структурного та комунікативного підходів» складається з чотирьох підрозділів, в яких розглядається механізм правової поведінки, обґрунтовується дихотомічний взаємозв’язок її правомірного та неправомірного видів, визначається роль та форми участі феномену правового примусу в становленні правової поведінки особистості. В підрозділі 2.1. «Системно-структурний аналіз природи та елементів механізму правової поведінки» досліджується поняття та елементи механізму правової поведінки, визначається категорія фактору правової поведінки як об’єкту правової, соціальної дійсності чи психологічного явища, що впливає на детермінацію правової активності індивіда. Встановлюється роль правових норм, суспільних цінностей, стану законності, індивідуальних нормативно-правових установок та мотивації у формуванні правової поведінки суб’єктів. Досліджуються стадії мотивації, планування та виконання механізму правової поведінки. В підрозділі 2.2. «Механізм правомірної поведінки: елементи та форми прояву» акцентується увага на критерії правомірності поведінки. Обґрунтовується, що правомірність поведінки поширюється за межі правових приписів і визначається в першу чергу через несуперечність закону. Пропонується розглядати механізм правомірної поведінки як процес становлення, визначення та реалізації соціально доцільної, вольової поведінки індивідів, яка має правовий характер та не суперечить його приписам. Досліджуються правові фактори, мотиви та стимули, які при детермінації поведінки визначають її несуперечливість праву та соціальну доцільність. Звертається увага на категорію стимулу, що розглядається як своєрідний інструмент переконання індивіда у доцільності правомірної поведінки, для чого застосовуються як нормативні засоби, так і психологічні прийоми. Звертається увага на форми правомірної поведінки, які доцільно розглядати у вузькому (нормативному) та широкому (природно-правовому) значенні, та зазначається, що правомірною необхідно кваліфікувати і ту поведінку, яка не суперечить нормам права. В підрозділі 2.3. «Дихотомія правової поведінки та аналіз зв’язків між її видами» правова поведінка осмислюється в аспекті дихотомії її буття у правомірній та протиправній формах. Встановлюється логічний взаємозв’язок між її видами, визначаються їх межі та формулюються критерії належності поведінкової моделі до певного виду правової поведінки. Обґрунтовується доречність застосування терміну «неправомірна поведінка» для позначення правової активності суб’єктів, що не відповідає або прямо протирічить правовим приписам, має суспільно-небезпечний або суспільно- шкідливий характер і є протилежною правомірній поведінці. Встановлюється, що визначення механізму неправомірної поведінки базується на трьох її основних ознаках – структурності, здатності піддаватись зовнішньому та внутрішньому впливу та неправомірних наслідках поведінки. Визначаються та класифікуються фактори неправомірної поведінки індивідів. Розглядаються шляхи протидії проявам 9 неправомірної поведінки на двох рівнях: у соціально-правовій сфері, в якій існує оточення, що визначає поведінкові орієнтири індивіда, та власне на рівні детермінації правової активності. Пропонується застосування поняття «значущість фактору правової поведінки» як оціночної категорії, що характеризує значення та роль впливу об’єктивно- правових, суб’єктивно-правових та соціальних факторів на становлення правової поведінки індивіда, в тому числі її відповідності праву. В підрозділі 2.4. «Реалізація правового примусу як елементу механізму правової поведінки» досліджується категорія правового примусу як невід’ємної частини вчення про правову поведінку і обов’язкового елементу механізму впливу держави на волю та поведінку особи. Відстоюється теза, згідно з якою правовий примус не обмежується призначенням панування держави над волею суб’єктів, а існує як повноцінний елемент соціальної системи, що забезпечує її сталість, належний рівень функціонування, сприяє взаємодії суспільних інституцій та, що найважливіше, стимулює суб’єктів до орієнтування на правові приписи у своїй поведінці та забезпечує реалізацію комунікативної функції правової поведінки. Акцентується увага на тому, що правовий примус не завжди ґрунтується на конфлікті і не має характеру протиріччя волі суб’єкта та правового припису. Натомість, істотна роль у виконанні покладених на цей інститут завдань полягає в інтеграції правових ідей та принципів у нормативно-правові установки суб’єктів. Запропоновано теоретичну модель участі правового примусу в детермінації правової поведінки, що полягає у сукупності його нормативного, комунікативного і психологічного аспектів.
