Постол, Олена Євгенівна. Посткласичні політико-ідеологічні течії та їх роль в умовах соціальних змін кінця ХХ – початку ХХІ століть

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено ступінь її
наукової розробки, об’єкт і предмет, мету і завдання, розкрито методологічну
основу дослідження, сформульовано концептуальні положення, які
відзначаються новизною і виносяться на захист, відзначено теоретичне і
практичне значення та структуру дисертаційного дослідження.
У першому розділі – «Політологічний аналіз ідеологічних
трансформацій на зламі ХХ – ХХІ століть» – розглянуто особливості
функціонування ідеології як політичного феномена та її роль на сучасному
етапі світового соціального розвитку. На основі аналізу широкого кола
політологічних джерел та супутніх матеріалів з інших соціально-гуманітарних
наук переосмислено поняття «ідеологія» та показано характер ідеологічних
трансформацій в сучасній зарубіжній і вітчизняній політичній науці. В рамках
досліджуваної проблеми визначено методологічні аспекти дослідження ідейно-
політичного потенціалу епохи постіндустріалізму.
У підрозділі 1.1. – «Ідеологія як політичний феномен та її роль на
сучасному етапі світового соціального розвитку» – виявлено специфічні
характеристики ідеології, показано її історичні передумови, процес
становлення і значення її потенціалу в сучасних умовах.
На початку ХХІ ст. значна частина країн сучасного світу опиняються в
силовому полі конкретних ідейно-політичних впливів. Процеси ідеологізації
помітні у багатьох державах, незалежно від типу політичного режиму, форми
державного правління та інших соціополітичних чинників. Реально відбу-
вається не деідеологізація суспільства, а посилення ідеологізації суспільно-
політичної свідомості у більшості країн. Концептуалізований розгляд цих
тенденцій дає підстави для з’ясування сутності політичної ідеології та
основних підходів до її тлумачення; висвітлення специфіки розгляду
ідеологічного спектру в сучасній політичній науці; аналізу особливостей
функціонування ідеологічних доктрин сьогодення. До цього, насамперед,
спонукають праці Т. Алексєєвої, І. Антоновича, З. Баумана, У. Бека, І. Варзара,
К. Гаджиєва, Л. Губерського, С. Кара-Мурзи, Б. Каріпова, М. Кастельса,
О. Кольєва, В. Макаренка, А. Мельвіля, Ч. Міллза, М. Недюхи, А. Нікітченка,
З. Самчука, Ф. Фукуями, Е. Хейвуда, Є. Шацького та інших.
У терміносистемі сучасної політичної науки категорія «політична ідеологія»
несе особливе емоційне навантаження, її активно застосовують як специфічну
політичну технологію і засіб маніпулювання суспільно-політичною свідомістю.
У політології виокремлюють такі її тлумачення: процес відтворення смислів,
знаків і цінностей у соціальному житті; сукупність ідей, притаманних
конкретній соціальній групі або класу; «хибні» ідеї, які сприяють легітимізації
панівної системи влади; постійно спотворена комунікація; форми мислення,
мотивовані соціальними інтересами; тип ідентифікації; соціально необхідні
ілюзії; збіг установок влади з домінуючим суспільно-політичним дискурсом;
діяльнісно-орієнтована сукупність переконань.
9
У функціонуванні політичних ідеологій останніх десятиліть помітний
ідеологічний симбіоз – сплетіння цінностей та ідеалів різних доктринальних
систем. Усі провідні типи ідейно-політичних течій сучасності окреслюють
різнопланові напрями і форми загальносвітового та національного розвитку, що
приводять до змін на різних рівнях суспільно-політичного функціонування і в
різних політичних системах. Основними є зміни в природі влади і громадян-
ського суспільства, цінностях та сприйнятті індивідуумів, національних і
міжнародних системах. Головна проблема функціонування політичних
ідеологій – їх нездатність (більшою чи меншою мірою) вчасно й ефективно
реагувати на виклики часу.
Економіка обслуговування ознаменувала перехід від цінностей економічної
безпеки до цінностей якості життя, які кожен розуміє індивідуально. Класовий
та ідеологічний критерії структурування соціуму почали втрачати актуальність,
поступаючись місцем індивідуалізму та ідентичності. Ідеологічну політику
стали витісняти інституціолізовані в ідейних течіях і рухах політика
ідентичностей і політика проблем, породжуючи ідеологічний плюралізм і
фрагментарність суспільства.
Підрозділ 1.2. – «Переосмислення поняття «ідеологія» та ідейно-полі-
тичного розвитку в сучасній зарубіжній і вітчизняній політичній науці» –
присвячено складним процесам ідеологічних змін на тлі масштабних
модернізаційних зрушень у цивілізаційній, державно-політичній і політико-
культурній сферах.
Із зарубіжних і українських учених системно до проблематики, пов’язаної з
ідеологією, звертаються В. Андрущенко, З. Бауман, С. Бєлошицький, В. Гера-
симов, К. Гірц, В. Горбатенко, Т. А. ван Дейк, Ю. Ірхін, Ф. Кирилюк, В. Кор-
нієнко,С. Куцепал, В. Лісовий, К. Мангейм, Ю. Манелюк, О. Малинова,
В. Мартьянов, М. Михальченко, О. Уткін, М. Фріден, Н. Хома, Н. Чубур,
Дж. Шварцмантель та інші. Вивчення праць зазначених вчених засвідчує, що
ідеологія у трактуваннях пройшла складний шлях від ідеалістичних уявлень
про її призначення та соціальне значення, породжених ідеями епохи великих
революцій у Європі та Північній Америці, до прагматичного, навіть
утилітарного розуміння її сутності у ХХ ст. – столітті ідеологій. В епоху
Постмодерну і становлення інформаційної цивілізації панівним стає
синергетичне бачення ідеології як одного з варіантів та інструментів пізнання
політичного і соціокультурного життя.
Детальний розгляд концепту ідеології потребує вивчення функцій, які вона
має здійснювати:1) легітимаціївлади і політичного порядку; 2) забезпечення
можливостей колективної дії; 3) формування і збереження ідентичності на рівні
групової й індивідуальної свідомості; 4) мінімізації соціальної напруги і
психологічних деформацій у суспільстві, зумовлених соціально-економічними
стресами; 5) внутрішньополітичної інтеграції соціуму на основі політичної
соціалізації; 6) демаркації політичного простору, що опосередковує різнома-
нітні форми політичної участі; 7) політичної комунікації і забезпечення
процесів демократизації.
10
Сучасна політична наука виробила різноманітні підходи у розумінні
сутності політичної ідеології, які постійно еволюціонували. У цих процесах
сформувалося шість основних напрямів вивчення ідеології: 1) соціально-
економічна теорія, згідно з якою світ становить собою реалізацію думок та
принципів; тип розумової діяльності, що не усвідомлює залежність власних
ідей від життєвих обставин і матеріальних інтересів класів; ілюзорне
відображення дійсності у політичних, релігійних, моральних й інших формах
(Ф. Енгельс, К. Маркс); 2) аксіологічний погляд на політичну ідеологію як на
систему цінностей (Ф. Ніцше); 3) психологічний (психоаналітичний) підхід, в
рамках якого ідеологія розглядається як ментальна (раціональна) конструкція,
що приховує несвідомі імпульси людської психіки (В. Парето, З. Фрейд);
4) соціологічний напрям, що досліджує ідеологію як теоретично оформлене
вираження самосвідомості групи, засіб захисту її інтересів, один зі способів
пояснення дійсності, вияв хибної системи знань, що приховує від правлячих
груп справжній стан справ у суспільстві (К. Мангейм); 5) концепція «деідео-
логізації» суспільства, орієнтована на зменшення ваги й авторитету влади,
поширення горизонтальних політичних і соціальних зв’язків, визнання толе-
рантності базовою політичною цінністю (Р. Арон, Д. Белл, С. Ліпсет,);
6) концепція «реідеологізації» суспільства, що передбачає розуміння ідеології
як найважливішого національного ресурсу, ключового чинника модернізації
країни та зміцнення її становища у світі (Т. Адорно, Л. Альтюсер, Ю. Габермас,
У. Матц).
На основі вищезазначених підходів політичну ідеологію можна визначити
як систему концептуально оформлених поглядів та ідей, яка виражає інтереси
різних соціальних класів, груп, товариств, усвідомлює й оцінює ставлення
людей до дійсності та одне одного, а також санкціонує наявні в суспільстві
форми панування і влади або обґрунтовує необхідність і шляхи їх
перетворення.
У підрозділі 1.3. – «Методологія дослідження ідейно-політичного потен-
ціалу епохи постіндустріалізму» – визначено основні напрями і засоби
дослідження ідеологічних течій в умовах цивілізаційних зрушень і проти-
стояння різних ідеологічних систем та їхніх модифікацій.
У межах методологічного забезпечення дослідження сучасної ідеології
важливе значення має її осмислення в контексті політичної культури, котра як
концепт тривалий час привертає постійну увагу науковців і водночас є
найневизначенішою. Високу активність у виробленні концептуальних розумінь
політичної культури виявляють українські вчені. У контексті світового
наукового дискурсу вітчизняна політична думка сформувала два теоретичні
напрями її аналізу. До першого належать ті, хто політичну культуру вважає
сукупністю знань, цінностей, політичного досвіду і традицій, принципів і
способів політичної діяльності та функціонування політичних інститутів
(Л. Нагорна, В. Полохало, В. Потульницький, С. Рудницький, С. Рябов та інші).
Прихильники другого напряму аналізують її під кутом зору політико-
психологічних характеристик індивіда та його включення в політику (В. Бебик,
В. Лісовий, М. Пірен, О. Рудакевич, В. Янів та інші).
11
В сучасних умовах важливо бачити причини виникнення посткласичних
ідеологій і їх змістовну спрямованість. Зазначені ідеології – реакція
зацікавлених людей на проблеми буття, безпосередніми співучасниками яких
вони є. Посткласичні та інші модерністські течії в ідеології мають нетривалу
історію свого буття. Та вони не менш цінні для суспільства, ніж класичні
науково-теоретичні концепції.
Аналіз політичного розвитку українського суспільства неможливий у
відриві від сучасних світових соціально-політичних процесів, найважливіші з
яких – розпад соціалістичного табору і крах комунізму, розвиток світової
капіталістичної економіки, становлення постмодерністського суспільства, зміна
домінування і світоустрою, популяризація етнічного націоналізму та
релігійного фундаменталізму, стрімке поширення міжнародного тероризму. Все
це відображено у глобалізаційному дискурсі.
З методологічного погляду при з’ясуванні характеру посткласичних
ідеологічних течій на особливу увагу заслуговують: «тотальні» і «часткові»
ідеології; деідеологізація і реідеологізація в еволюції політичної ідеології; роль
політичної ідеології в сучасному українському суспільстві; взаємозв’язок
ідеології і групових інтересів; суспільно-політичні доктрини (ідеологічні течії)
сучасності в контексті суспільних перетворень; межі рухливості основних
ідеологічних доктрин («константи» та змінні складники, деформації і
модифікації); конвергенція ідеологій у структурі суспільно-політичної
динаміки; перспективи розвитку основних суспільно-політичних доктрин в
умовах сучасних соціальних змін; ідеологічна криза в сучасній Україні як
об’єкт політологічної рефлексії; причини виникнення деструктивних явищ на
різних рівнях функціонування політичної ідеології; деформації найпоши-
реніших суспільно-політичних доктрин як чинник виникнення ідеологічної
кризи; вплив глобалізації та інформатизації на розвиток ідеологічної кризи;
інтегративний потенціал політичної ідеології, передумови і можливості його
реалізації; ідеологічний діалог на державному, регіональному і світовому
рівнях; специфіка ідеології інформаційного суспільства.
У другому розділі – «Визначальні характеристики політико-ідеологіч-
ного розвитку в умовах глобалізаційної експансії» – охарактеризовано
сутність і специфічні ознаки глобалізації як загальноцивілізаційного явища.
Проаналізовано зміни у сфері державно-політичного розвитку та їх вплив на
характер ідеологічних орієнтацій. Розглянуто особливості глобалізму як ідео-
логії, спрямованої на подолання системної кризи капіталізму.
Підрозділ 2.1. – «Сутність і специфічні ознаки глобалізації як загально-
цивілізаційного явища» – присвячено розгляду глобалізації в контексті полі-
тико-ідеологічних аспектів її забезпечення в сучасних умовах цивілізаційного
розвитку.
У пізнанні сутності глобалізації серед дослідників немає одностайності.
Відповідно до сфер розгортання глобальних процесів можна виділити три
напрямки: соціологічний, антропоекологічний та культурологічний. У вивченні
глобалізації виокремлюють світосистемний підхід і цивілізаційний. Погляди на
глобалізацію різняться також і за ставленням до її сутності й наслідків, на
12
підставі чого виокремлюються напрямки її дослідження – гіперглобалісти
(М. Албров, К. Огме, Р. Райх), скептики (Л. Вейс, П. Гірст, Дж.Грей,
Дж. Томпсон) і трансформаціоналісти (Д. Гелд, Е. Гідденс, М. Кастельс). Щодо
впливу глобалізації на суспільство і державу, неоліберали-гіперглобалісти
вітають перемогу ринкових принципів над державою; скептики вважають, що
нічого не змінилось і нація-держава залишається потужним інститутом, а
частина неомарксистів і радикалів, перебуваючи на гіперглобалізаційних
позиціях, вбачають у глобалізації пригноблювальну сутність світового
капіталізму. Такої позиції дотримуються і деякі представники антиглобалістів.
На противагу поглядам трансформаціоналістів і гіперглобалістів, деякі
дослідники (П. Гірст і Дж. Томпсон) вважають глобалізацію надуманою
проблемою, міфом, за яким приховується справжня сутність міжнародного
господарства. Трансформаціоналісти ж стверджують, що новітня глобалізація
перетворює основи світового устрою, перебудовуючи традиційні форми
суверенної державності і по-новому впорядковуючи міжнародні політичні
відносини.
Суперечності глобалізації дали потужний поштовх для кристалізації та
посилення впливу низки ідейно-політичних течій, які в недалекому минулому
мали обмежену підтримку соціуму – екологізму, комунітаризму, фемінізму – і
стимулювали появу антиглобалізму як ідейно-політичної течії, що синтезувала
демократичні, ліві та альтернативістські ідеї. У відповідності з цим сучасний
світовий порядок доцільно розглядати як складний, конкуруючий і
взаємопов’язаний устрій, в якому міждержавна система є елементом
регіональних і глобальних політичних мереж, в лоні яких формуються
політична влада і механізми багаторівневого управління.
На сучасному етапі змінюються ідеологічні системи і розуміння самої
ідеології, оскільки соціальну дійсність уже не можна пояснити за допомогою
традиційних обґрунтувань, засобів і переконань. Відповіддю на виникнення
нових викликів соціуму з боку природи, соціальної, гендерної і культурної
нерівності тощо стають нові ідейні течії і рухи, які, на відміну від класичних
ідеологій, ще не мають значної соціальної бази. Їх цінність полягає у
привернені уваги до наявних проблем, а також в ідейній і нормативній
спрямованості, яка визначає вектор розвитку. Завданням при цьому має бути
розробка гармонійної, а не однобокої концепції розвитку. Оскільки ідеї рухають
світ, то всупереч тезі про зникнення ідеології можна стверджувати, що
ідеологія має майбутнє.
У підрозділі 2.2. – «Зміни у сфері державно-політичного розвитку та їх
вплив на характер політико-ідеологічних орієнтацій» – характеризуються
принципові трансформації, які визначально вплинули на розвиток політичних
ідеологій кінця ХХ – початку ХХІ ст..
Глобалізація є провідною серед світових макротенденцій, формує якісно
нову соціопланетарну реальність. Неоднозначність і суперечливість політичних
процесів, що також глобалізуються, породжують гострі дискусії щодо сутності,
проявів і наслідків глобалізації у політичній площині. На цьому зосереджують
дослідницьку увагу І. Алексєєнко, З. Бауман, З. Бжезинський, Д. Гелд, О. Гьофе,
13
М. Злобін, В. Іноземцев, М. Кастельс, С. Перегудов, Р. Робертсон, Дж. Сорос,
Дж. Стігліц та інші. Зокрема, в їх роботах увага концентруєтьсяна розвитку
демократичних процесів, зміні політичних інститутів і архітектури глобальної
політичної системи, світовому порядку і світовому уряді, місці і ролі
національних держав у світі, що глобалізується, а також характері владних
відносин, долі політичних ідеологій, джерел конфліктів тощо. У
постмодерному добу категорії «держава», «нація», «суверенітет»,
«національний ринок» тощо піддаються переосмисленню, адже у
глобалізованому світі змінюється формат нації-держави, як інституту, що
виконує осьову роль у соціально-економічному розвитку нації і контролює всі
відповідні механізми. Відбувається переформулювання функцій традиційної
кейнсіанської держави добробуту (демонтаж держави добробуту), встановлення
примату економіки над політикою, громадським благом і колективними
(соціальними) інтересами. Вторгнення ж економічної раціональності у
політико-державну сферу, інтенсифікація міжнародних відносин на тлі
стрімкого розвитку науки та інформаційно-комунікаційної сфери актуалізують
питання «прозорості кордонів» і, відповідно, фінансово-економічної безпеки та
політичної й економічної незалежності, соціально-політичної стабільності.
Зазначені тенденції вплинули на дискусії щодо ролі нації-держави в сучасному
світі та формування серед гіперглобалістів думки щодо її відмирання.
Разом з тим, зміни політико-державних відносин вищевказаного періоду
слід розглядати у двох площинах: 1) негативний радикалізм, зумовлений
здобуттям деякими народами державної незалежності без усвідомлення власної
окремішньої політичної сутності – всього лише на рівні інституціалізації в
державних установах; 2) позитивний радикалізм, що проявляється у сприянні
державами становленню громадянського суспільства, за якого суб’єктами
політико-державного життя є людина, свідома своєї політико-правової
відповідальності.
Невкоріненість демократичних традицій у свідомості громадян, відсутність
досвіду побудови демократії знизу і відповідної політичної, громадянської
культури, неготовність до ринку і недостатнє розуміння його механізмів,
доповнені нечіткістю стратегічних пріоритетів подальшого розвитку, переросли
у деяких країнах у системні кризи. За цих умов, тільки чіткість стратегії
суспільного розвитку країни, побудованої на ідеології державності, створення
відповідних ефективних структур для її реалізації, дієві демократичні
процедури, просвітницькі заходи і зміна свідомості народу зможуть виправити
недосконалість форм і механізмів політичної організації, що сприятиме
сталому їх розвитку та інтеграції у світові структури.
Об’єктивний, неупереджений аналіз глобалізації вимагає детального
дослідження її сутнісних характеристик, передумов виникнення і розгортання,
представлених різними концепціями і підходами, а також проявів у політичній,
економічній, соціальній, культурній, екологічній, міжнародній і правовій
сферах, адже її наскрізний характер формує нову світову і суспільну реальність,
вимагаючи від кожного громадянина і соціальних спільнот переорієнтації,
перегляду і зміни ціннісних детермінант, суспільних орієнтирів, ідей, цілей і
14
способів їх досягнення, переосмислення й усвідомлення кожним себе і свого
місця у цьому складному світі. Це означає активізацію ідеологічного дискурсу,
зміну ідеологічної площини.
У підрозділі 2.3. – «Глобалізм як ідеологія подолання системної кризи
капіталізму» – зазначається, що світова громадськість в сучасних умовах
зіткнулася з необхідністю конструктивного реформування капіталізму та
модернізації ідеологічного простору.
Теоретико-концептуальну основу ідеології глобалізму склали напрацювання
М. Алброва, Ф. Гайєка, Д. Гелда, Дж. М. Кейнса, Р. Нозіка, К. Огме,
С. Стрейндж, М. Фрідмана, Ф. Фукуями, М. Штегера, Дж. Шумпетера та
інших.
Під тиском різноманітних деструктивних явищ постало питання
позиціонування концептів «капіталізм» і «глобалізація» у функціональному
інструментарії модернізованої політичної реальності.
У контексті зазначеного постає нова ідеологічна платформа моделювання
соціально-політичної реальності – «глобалізм», яка відповідає трьом фунда-
ментальним критеріям, що визначають утворення самостійної ідеологічної
матриці: 1) особливість ідейної платформи; 2) потенціал адекватної реакції на
широкий спектр актуальних політичних проблем; 3) здатність генерувати
дискурс ефективної концептуальної аргументації. У поняттєвому полі цієї
ідеології виникло дві диференціальні категорії – «ринковий глобалізм» і
«справедливий глобалізм».
«Ринковий глобалізм» – продукт асиміляції ліберальних принципів
«індивідуальної свободи» й «автономності ринкових відносин» в ідеологічну
структуру глобалізму. Цей ідейний механізм організації соціально-політичної
реальності спрямований не на комплексну трансформацію реального стану
речей, змодельованого раніше лібералістичними конфігураціями, а на часткову
модернізацію соціально-політичних канонів. Імплементація принципів
ринкового глобалізму в соціально-політичний простір і економічний сектор
детермінує інтернаціоналізацію господарської діяльності і стандартизацію
норм соціальної ідентифікації політичного процесу. «Ринковий глобалізм» є
продовженням інсталяції ідей ліберальної доктрини з орієнтацією на
міжнародний простір.
Альтернативним типом організації соціально-політичного устрою в ідео-
логічних межах глобалізму виступає «справедливий глобалізм». Нонкон-
формізм дискурсу «справедливого глобалізму» полягає у відхиленні від
неолібералістського розуміння «розвитку» суворо в межах економічного
зростання і вимірювання соціального благополуччя виключно матеріальними
цінностями. Ідеологічна платформа «справедливого глобалізму» побудована на
принципах превалювання різноманітності політичного процесу стосовно
стандартизації, інтеграції соціалістичних механізмів в економічній сфері,
домінування гуманізму в соціальному секторі та демократизації політичного
простору.
Глобалізм можна розглядати як ідейний складник процесу глобалізації,
форму політичної свідомості, вибудувану на принципах і цінностях неолібе-
15
ралізму, носієм якої є транснаціональна еліта, інституціалізована урядами
розвинутих держав, транснаціональними корпораціями, різними неурядовими
організаціями (МВФ, СОТ, НАФТА, ЄБРР тощо), деякими політичними
партіями. Певною мірою ідеологія глобалізму виникла як реакція суспільства
на обмеженість можливостей існуючої системи, її невідповідність потребам і
запитам соціально-економічного розвитку. Її ідеї, цілі, механізми і засоби
виявили контраст між політикою минулих часів і її новим типом, характерними
ознаками яких є «закритість» і національно-державний суверенітет та
«відкритість» з орієнтацією на міждержавну взаємодію і мультикультуралізм.
У третьому розділі – «Сутнісні характеристики і основні різновиди
неокласичних та ранніх посткласичних політико-ідеологічних течій» –
систематизовано класичні ідеологічні течії з урахуванням динаміки політичних
трансформацій. Розглянуто основні форми реалізації ранніх посткласичних
ідеологічних течій. Показано спільні риси й відмінності ідеологій лівого
радикалізму і правого екстремізму.
Підрозділ 3.1. – «Систематизація та осмислення ідейно-теоретичного
потенціалу неокласичних політико-ідеологічних течій» – присвячено
аналізу неокласичних ідеологій, які виникли внаслідок системних змін у
світовому суспільно-політичному розвитку.
Неоліберальні ідеї були своєрідною реакцією на появу світової системи
соціалізму, що спонукало капіталістичні країни, передусім США, до лідерства в
політиці й економіці. Розробниками ідеології неолібералізму та його варіацій є
Дж. Грей, В. Заблоцький, Б. Капустін, В. Лекторський, В. Мойсеєнко, Р. Нозік,
Дж. Роулз, Г. Самуель, В. Согрін, М. Фрідман, Ф. фон Хайєк та інші. Неолі-
бералізм головну увагу концентрує на підході до людини як до істоти політико-
економічної. З одного боку, як істота політична вона знаходить своє завершення
у державі; з другого – могутність держави забезпечується розвинутістю й
потужністю її економіки, що зростає на системі права, сутність якого полягає у
функціонуванні його як міри справедливості, максимально наближеної до
кожного індивіда. Основними принципами неоліберальної ідеології можна
вважати: активне входження держави в систему ринкового життя суспільства;
консенсусні й толерантні відносини між усіма суб’єктами політичного та
економічного життя; максимально можливе сприяння демократичній участі
громадян в управлінні державою; формування плюралістичного типу
суспільства як необхідної умови для вивільнення творчої енергії громадян.
Ідеологія неоконсерватизму сформувалася внаслідок необхідності присто-
сування класичних консервативних ідей до умов існування постіндустріального
суспільства. Сутність консерватизму за сучасних умов та різні типи
неоконсерватизму аналізують в своїх роботах П. Альтер, О. Бабкіна, Дж. Блаут,
В. Воронкова, Е. Гамбл, О. Голобуцький, І. Крістолл, Т. Неїрн, М. Сенченко,
Х. Сетол-Уотсон,О. Ситник, Р. Скратон, Л. Снайдер, О. Соболь, У. Сульцбах,
Г. Щокін та інші. Соціально-економічні засади неоконсерватизму
передбачають: утвердження монетаристської моделі розвитку економіки
замість реформістської; обмеження методів державного регулювання
економіки; розробка ефективних методів стимулювання ринкових відносин на
16
засадах максимального сприяння розвитку приватного підприємництва; перехід
до практики «економічного реалізму» – постійного підтримання рівноваги між
можливостями економіки та соціальними витратами.
Ідеологія неокомунізму розкривається через ідеї, висвітлені в роботах
В. Грибачова, Ю. Ташкової, С. Шушкевича. Вона передбачає: своєрідний
синтез лібералізму, комунізму і традиційного суспільства; створення
своєрідного типу цивілізації, який охоплюватиме «присадибну урбанізацію»,
відновлення общини як самодостатньої у своїй виробничій та соціокультурній
інфраструктурній потужності первинної клітинки суспільства; створення
рівних умов для самобутнього розвитку і самозбереження різних народів як
втілення багатовікової мрії людства про рівність, братерство і справедливість.
Ідеологія неонаціоналізму прагне ідеологічно обґрунтувати ідею особливих
прав конкретних народів у формуванні економічного, політичного і духовно-
культурного життя суспільства. Ідеї неонаціоналізму розвинуті в роботах
І. Багряного, Р. Брюбейкера, В. Вілкова, Е. Гелнера, Г. Кас’янова, Г. Кона,
А. Лейптхарта, Е. Сміта та інших. Націоналізм як ідеологія не має серйозних
політичних, економічних, соціокультурних підстав для прояву в країнах
Західної Європи, США, Канаді. Навіть сепаратистські рухи розгортаються в
контексті національно-демократичної ідеології. Такими є намагання
франкомовного Квебеку здобути державну незалежність. В Іспанії баскський
сепаратизм досяг націоналістичних проявів через етнопсихологічні особливості
темпераменту. Подібні енергії живлять прагнення Північної Ірландії
об’єднатися з Ірландією, вийшовши зі складу Великої Британії. Ідеологія
неонаціоналізму властива країнам, що втратили імперський статус: Росії і
Сербії. Йдеться не про впливовість там націоналістичних партій, а про
перейнятість майже всіх політичних сил націоналістичними ідеями, публіч-
ними глашатаями й виразниками яких є клуби «за політичними інтересами».
Соціал-демократична неомодерністська ідеологія, спираючись на праці
Е. Бернштейна, К. Каутського, Л. Нельсона, знаходить продовження в роботах
В. Айхлера, О. Бауера, В. Брандта, Т. Майєра, С. Міллера, ідеологів його різних
внутрішніх течій – І. Бегея, Н. Боббіо, П. Глотца, В. Гошовської,Е. Еплера,
Дж. Коула, О. Лафонтена, Л. Пеллікані, К. Траубе, Г. Фогеля, Г. Швана,
Г. Шмідта, Й. Штрассера та інших. Проголошуючи принципи свободи, солідар-
ності, справедливості та рівності, становить досить мобільну форму соціально-
філософської, політико-правової, морально-етичної свідомості. У зв’язку з цим
її правомірно вважати своєрідним духовним світоглядно-методологічним
фундаментом стосовно інших ідеологій та ідеологічних течій. Всі вони, хоч і
різною мірою, сповідують зазначені в ній принципи. Соціал-демократична
ідеологія зазнає модернізації й оновлення на шляху поглиблення розуміння її
компонентів у мінливих економічних, політичних, соціокультурних умовах.
Обравши визначальними ідеї рівності, свободи, солідарності, справедливості,
суб’єкти цих цінностей поставили себе в дуже складну й відповідальну
ситуацію, адже визначити значення таких важливих категорій практично
неможливо.
17
Підрозділ 3.2. – «Основні форми реалізації ранніх посткласичних
політико-ідеологічних течій» – присвячено розгляду ідеологічних течій, що
намагаються реагувати на соціальні зміни певними пропозиціями щодо
вирішення проблем, які ці зміни породжують. Йдеться про ідеології
лібертаризму, комунітаризму, «нових правих», фемінізму, релігійно
детерміновані течії та ін.
Лібертаризм є своєрідною реакцією на напружений характер життя в
розвинутих країнах. Ідейними натхненниками цього напрямку є Д. Боуз,
Ф. Гайєк, Л. Фон Мізес, К. Огме, М. Фрідмен та інші. Він пропагує розгляд
крайніх форм індивідуалізму як адекватної відповіді на сучасне конкурентно-
ринкове суспільне середовище, для чого потрібно йти шляхом деетатизації
суспільства, щоб створити в ньому майже необмежену свободу ринкових
відносин. Це означає, що мораль має поступитися праву як ученню про свободу
вибору людиною напрямів і умов свого розвитку. Лібертаризм обґрунтовує
ідею первинності права людини на свободу, більш характерну для визначення її
сутності, ніж її як політичної істоти. Звідси – ідея про мінімум свободи в тому
сенсі, що має бути забезпечене право на вільне входження і вільний вихід із
будь-якого співтовариства як форми політичного (громадського, колективного)
об’єднання.
Розробниками політичної філософії комунітаризму є М. Волцер, А. Етционі,
А. Макінтайр, М. Сандел і Ч. Тейлор, які впродовж останніх двох десятиліть
ХХ ст. створили своєрідну ідеологічну школу соціально-політичної думки.
Головними її ідеями є: критика сучасного постіндустріального суспільства (без
поділу його на соціалізм та капіталізм) як побудованого на конкуренції, а не на
засадах братерства і солідарності між людьми; заперечення будь-яких головних
політичних ідеологій сучасності як таких, що не сприяли досягненню головної
мети – всебічного розвитку людини, а лише породили і породжують нові
проблеми; обґрунтування універсальної значущості обраного ними ідеалу
солідарного братства між людьми.
Помітне місце в суспільно-політичному житті посідають ідеологічні,
насамперед молодіжні, течії «нових правих». Ідеологію «нових правих»
розробляють філософи, культурологи, політологи, які не просто героїзують
архаїчне минуле, а намагаються знайти в ньому суб’єктні вольові енергетичні
потуги, яких, на їхню думку, не вистачає сучасності. Для її модернізації
потрібно: мати сильне бажання дистанціюватись від сучасних суспільних
цінностей, відмовитись від моральних і духовних зв’язків із ними; створити
ідеологічну і моральну силу, здатну зайняти більшість у законодавчих органах
влади для здійснення сучасного ренесансу греко-римської античної культури;
надати суспільної цінності архетипам, які визначають людську поведінку і
об’єднують не абстрактно-теоретичними постулатами, а спільністю
інтуїтивних почуттів, первинних імпульсів; відновити первинні релігії як рідні,
спроможні відродити почуття сакральності.
Ідеологія фемінізму пережила розквіт разом із радикалізмом 60 – 70-х років
ХХ ст. і стала його невід’ємною складовою. Фемінізм став потужним
соціальним явищем сучасного світу. Визначальними для його становлення є
18
роботи Дж. Батлер, С. де Бовуар, Г. Брандт, М. Вітіг, Дж. Грір, О. Кісь,
Ю. Кристевої, М. Мід, К. Міллет, С. Павличко, Е. Сіксу, Б. Фрідан, Н. Ходоров,
О. Ярош та інших. Метою сучасного фемінізму була вже не емансипація, якої
можна було досягти політичними реформами, а жіноча лібералізація, яка
вимагала радикальних соціальних перетворень. Ідеї і цінності фемінізму
кинули виклик соціальній і політичній традиції, змусивши радикально змінити
ставлення до статі й підняти питання гендерної рівності у публічному житті.
Конфлікт релігійних цінностей і соціально-політичних орієнтирів, що
породили більшість проблем сучасності, набув особливої динаміки в іслам-
ському світі. Інтервенція релігійних канонів у політичний простір стала
ключовою закономірністю модернізації соціально-політичної реальності.
Незворотність цього процесу підтверджує потенціал ідеологій, заснованих на
ідейній готовності духовенства адекватно реагувати на виклики політичного
процесу, зумовлені дисбалансом політичної системи, соціальними проти-
річчями, економічною деградацією і кризою світських ідеологій. Питання зако-
номірностей співвідношення релігії і політики є предметом дослідження таких
вчених як Дж. Андерсон, Дж. Браун, М. Гільдебрант, О. Дугін, Дж. Еспозіто,
Р. Інглхарт, Л. Каплан, П. Норріс, М. Перрі, М. Родінсон, Ф. Фукуяма та інші.
Підрозділ 3.3. – «Ідеології лівого радикалізму і правого екстремізму:
спільні риси й відмінності» – присвячено порівняльному аналізу двох
впливових ідейно-політичних течій сучасності.
Дослідженню зазначених течій – їх природі, ідейним засадам, структурі,
соціальній обумовленості та перспективам у сучасному світі присвятили свої
роботи О. Аршби, М. Асанте, В. Волков, І. Кнехт, І. Кудряшова, Д. Кул, О. Ліка-
ренко, Ю. Манелюк, В. Остроухов, В. Петрик, Л. Сохань, І. Сохань, Н. Чубур,
П. Шляхтун, В. Ященко та інші.
На початку ХХІ ст. під впливом процесів становлення постіндустріального
(інформаційного) суспільства відбулося оновлення теоретико-доктринальних
засад й основ практичної діяльності ліворадикальних рухів. Ліворадикальні
ідеології сучасності надзвичайно строкаті, охоплюють традиційні (класичні)
доктринальні моделі бачення майбутнього (анархо-комунізм, анархо-
синдикалізм, анархо-індивідуалізм, троцькізм тощо) і їх новітні модифікації
(анархо-фемінізм, анархо-пацифізм, інфоанархізм, неотроцькізм, різноманітні
екологічні течії та антиглобалістські рухи).
В останнє десятиріччя минулого століття в контексті дискурсу постмодерну
у середовищі лівих радикалів сформувалося нове угруповання – «нові ліві».
Світоглядно-ідеологічна база «нових лівих» ґрунтується на необхідності
виявлення і розв’язання трьох основних проблем сучасного людства:
1) есхатологічної (можливості загибелі всього живого на Землі внаслідок
ядерної війни або екологічної катастрофи); 2) гуманістичної (відчуження
людини від її тіла, що призводить до атомізації особистості; самотність і втрата
свободи особистості стають провідною темою сучасної культури);
3) економічної (принцип приватної власності вони піддають сумнівам, оскільки
відбувається активне порушення меж приватної власності). Як вихід
представники «нових лівих» пропонують залучення кожної людини до пошуку
19
альтернативних шляхів розвитку сучасної цивілізації, виступають за
розширення подальшої боротьби за звільнення особистості, економічну й
політичну справедливість.
Ідеологія правового екстремізму заперечує демократію, легітимність її
соціальних структур і політичних інститутів. Політичний ідеал для них – це
авторитарна політична система, яка становить єдиний сплав держави й
гомогенного (етнічно, расово та конфесійно) народу. Ідеальний політичний
порядок для них – панування тотальної ідеології, яка відображає базові
цінності правого екстремізму, викорінення будь-якого інакомислення та
ліквідацію свободи слова. Основними формами їх політичної діяльності в
Європі є тероризм, погроми, організація та забезпечення функціонування
воєнізованих угруповань і навіть різноманітні методи «партизанської» війни.
Під впливом активізованих процесів глобалізації та міграції (трудової,
політичної, соціальної) все частіше праві екстремісти Європи пропагують ідеї
ксенофобії, антисемітизму, ворожості до представників інших рас, насильства
щодо іммігрантських меншин. Найрадикальніші в цих домаганнях неонацисти,
які мають чітку і дисципліновану політичну організацію й орієнтуються на
цілеспрямовані політичні дії.
У четвертому розділі – «Новітні посткласичні політико-ідеологічні течії
на зламі ХХ – ХХІ століть» – розглядаються екологізм, альтерглобалізм і
трансгуманізм, які мають значну висхідну траєкторію подальшого розвитку.
Підрозділ 4.1. – «Екологізм як перспективна ідеологія захисту людства
від самознищення» – присвячено з’ясуванню впливу екологічної складової на
ідеологію і поведінку представників влади і громадянського суспільства у
світовому масштабі.
Ідейні початки сучасного екологізму мають місце в роботах Е. Геккеля,
Л. Клагеса, В. Вернадського та продовжують розвиток в контексті актуалізації
глобальних проблем сучасності у другій половині ХХ ст. в працях таких вчених
і суспільних діячів як Дж. Барні, Н. Бор, А. Ейнштейн, Р. Карсон, М. Кисельов,
Е. Ласло, Д. Медоуз, М. Месарович, М. Мойсеєв, А. Печчеї, Б. Рассел,
Дж. Форрестер, Е. Харріман, М. Хилько та інших.
Ідеологія екологізму (інвайронменталізму) впливає на екологічну політику.
У процесі екологізації політики формується світоглядна основа екологізму, що
передбачає більше індивідуалізму, самоорганізації і самовизначення як засобів
подолання екологічних проблем. Поряд з іншими новітніми ідейними течіями
екологізм набув поширення у другій половині ХХ ст. як супутній прояв
соціальної емансипації та науково-технічної революції. Гасла екологізму
перебувають в одній площині з ідеями пацифізму, антиглобалізму, різнома-
нітних рухів за права дискримінованих меншин, молоді, жінок, а також новими
течіями в культурі та мистецтві.
Ідеологію екологізму можна розглядати в широкому контексті ліберальної
ідейної парадигми. Ліберальний концепт «звільнення» було поширено на
живий світ і природу загалом. «Зелена» ідеологія претендує на універсальність
не лише у вирішенні проблем відносин людини з природою, а й у подолані
національних, релігійних і будь-яких інших соціальних суперечностей,
20
проголошуючи пріоритет загальнолюдських інтересів та цінностей. Пропозиції
екологістів коливаються між розвитком нових безпечних для природи
технологій і відмовою від надбань цивілізації, які шкодять довкіллю. Помітним
у діяльності «зелених» є поширення в суспільстві нової екологічної моралі –
усвідомленого повсякденного застосування правил: помірного споживання,
користування природоохоронними технологіями, уникнення забруднення
природи тощо.
У підрозділі 4.2. – «Альтерглобалізм і його громадсько-політичні моди-
фікації» – розглянуто ідейну платформу нового громадського руху, основою
контексту якого є часткова відмова від ринкової економіки в напрямку
ліквідації європейсько-американської ліберальної моделі соціально-політично-
го устрою. Різні аспекти альтерглобалізму досліджуються в роботах С. Аміна,
О. Бузгаліна, І. Валлерсайна, Д. Еріксона, В. Іноземцева, Н. Кляйн, К. Майда-
ника, О. Панаріна, Н. Рогожиної, А. Уткіна, М. Чешкова, а також у працях
скептиків глобалізації та ідеологів течій, що входять до руху антиглобалістів.
Під альтерглобалізмом, який сформувався на основі антиглобалізму,
розуміють сукупність ідейних течій, які виступають не проти глобалізації, а за
альтернативну глобалізацію, що базується на засадах модернізації як
перетворення соціуму. Відношення альтерглобалізму та антиглобалізму іноді
розглядають як відношення базису і надбудови, де альтерглобалізм виступає
теоретичною надбудовою практики антиглобалістського руху. Для підкрес-
лення конструктивної спрямованості руху все частіше вдаються до його
позитивного визначення – «рух за глобальну справедливість», «рух постгло-
балістів», а через значну кількість різнорідних течій, рухів, громадських
організацій та інших груп (рух за мир, за громадянські права, права споживачів,
екологічні рухи, а також жіночі, трудові і профспілкові рухи) його називають і
«рух рухів».
Головною формою альтернативного руху є масові акції, кампанії протесту і
громадської непокори, що супроводжуються процесіями і мітингами за участю
тисяч і навіть сотень тисяч людей у всьому світі. Учасники альтерглоба-
лістського руху не тільки сповідують різні, визначальні для цього угруповання
ідейні погляди, цінності, настанови, а й різні, іноді навіть протилежні, вихідні
позиції щодо глобалізації, по-різному уявляючи альтернативу йому та шляхи і
методи її реалізації. Це відбувається тому, що одна частина бореться з
наслідками та ефектами глобалізації, інша, представлена громадськими та
політичними рухами, – обстоює ідеї екологічні, пацифістські, ліворадикальні,
комуністичні, анархістські, солідарності з «третім світом» тощо; треті висту-
пають проти звуження демократії, за розширення прав людини і громадянина.
А всі вони сходяться на критиці неоліберального варіанту капіталізму та
інститутів, що його репрезентують. Така строкатість рухів породжує критику їх
з боку суб’єктів світового панування, які вказують на їх ідейну нечіткість,
розпорошеність і неготовність кинути виклик існуючій системі.
У підрозділі 4.3. – «Ідея постлюдини, постлюдства і зародження транс-
гуманізму» – розглядаються ідеї вдосконалення людського роду, подолання
духовної і фізичної недосконалості людської істоти.
21
Тема втручання в людську природу та його наслідки актуалізується в
роботах Д. Белла, Ж. Бодрійяра, Ю. Габермаса, Дж. К. Гелбрейта, Е. Гідденса,
Р. Дарендорфа, П. Друкера, Р. Інглхарта, Е. Тоффлера, Ф. Фукуями та інших. На
зародження трансгуманізму як раціонального і культурного руху, розвиток його
ідеології вплинули ідеї науковців, розробників, дослідників і публіцистів –
Дж. Хакслі – автора поняття «трансгуманізм», Н. Бострома, Д. Пірса, М. Вор-
віка – першого кіборга в світі, О. Болонкіна, В. Вінджа, І. Вишева, М. Дері,
М. Дірінга, Д. Дойча, Е. Дрекслера, Ферейдун М. Есфендіарі (FM-2030),
Х. Ісігуро, М. Калашникова, Р. Курцвейла, О. Міщенка, Г. Моравека,
Ю. Нікітіна, та інших.
Поняття «трансгуманізм» обґрунтовує новий підхід у розумінні майбут-
нього, заснований на ідеї, що людський вид є не кінцем нашої еволюції, а
початком у ланцюгу «людина – транслюдина – постлюдина». У цьому
розумінні він є своєрідним продовженням гуманізму, спрямованим на
транслюдину. Відмінність між ними полягає у засобах і методах. Якщо
гуманізм в удосконаленні людини, її якостей, соціального середовища
покладається на виховання, освіту і просвіту, то трансгуманізм прагне
максимального вдосконалення людської істоти та її середовища завдяки
досягненням науково-технічного прогресу і раціональному мисленню, що має
вивести людство на якісно новий етап розвитку, навіть за межі того, що
більшість вважає людським.
Трансгуманізм можна визначити як сукупність взаємосуперечливих
еволюційних світоглядів. У ньому існує багато груп, що різняться за інте-
ресами, поглядами, цінностями або географією. Сформовані за інтересами
групи включають прибічників кріоніки, подовження життя, фахівців з нано-
технологій, мережевих спільнот, ентузіастів освоєння космосу, прихильників
наукової фантастики, трансгуманістичних художників і виконавців, цифро-
панків, експериментаторів з альтернативними соціальними групами. Постлю-
дина з погляду трансгуманізму – це нащадок людини, інтелектуальні, фізичні
та психічні можливості якого надзвичайно розширені. Вона модифікована
настільки, що вже не є людиною у звичному для нас розумінні. На думку
трансгуманістів, можливі різні напрямки розвитку постлюдини і форм
постлюдства, а тому й різні сценарії формування моделі постлюдства. Деякі
напрямки можуть привести до єдиної постлюдини, а деякі – до суспільства
різних постлюдей. Складно уявити, як взаємодіятимуть постлюди, постлюди і
транслюди, постлюди і люди. Але вже тепер висловлюються припущення, що
майбутнє суспільство, через доступність гуманотехнологій, буде набагато
конфліктнішим, ніж теперішнє, більш ієрархічним, соціально нерівним.
Закріплення трансгуманістичних цінностей у сфері політики покликане
інтенсифікувати «технологізації» політичного процесу, а концепція «постлю-
дини» слугує своєрідною теоретичною основою ідеального громадянського
суспільства. Імплементація технологічного потенціалу в політику може
здійснюватися не тільки на рівні модернізації праксеологічних закономір-
ностей, а й на поясненні природи сучасних проявів політичного виміру.
22
У п’ятому розділі – «Загальноцивілізаційний і суспільно-політичний
контекст трансформації посткласичних ідеологій» – показано особливості
зміни ідеологічних парадигм в умовах переходу від епохи Модерну до
Постмодерну. Розглянуто інформаційно-комунікаційні детермінанти
ідеологічної легітимації демократичного суспільства. Виявлено форми проявів і
перспективи розвитку посткласичних ідеологій у сучасній Україні.
У підрозділі 5.1. – «Зміна ідеологічних парадигм в умовах переходу від
епохи Модерну до Постмодерну» – зазначається, що на нинішньому етапі
свого розвитку людство подолало просторово-часові форми буття і перейшло
на соціокультурні взаємозв’язки у формах вічності й безкінечності.
Технологічні артефакти створюють реальні можливості для соціокультурної
комунікації між людьми, яка спрямовує їхню свідомість на необхідність
подолання соціокультурних розбіжностей, зафіксованих у змісті політичної,
правової, морально-етичної, художньо-естетичної, релігійної, філософської
свідомості.
Постмодерн сучасні суспільствознавці характеризують як новий історичний
етап розвитку соціуму і як час інтенсивного прояву суспільних та природних
проблем нової якості. У різних сферах буття соціуму цей феномен останніми
десятиліттями спричинив широкі дискусії, породив нові концепції і теорії.
Дослідники розглядають постмодерн у різних проявах: як нову тенденцію в
культурному самоусвідомленні західних суспільств, котрому властивий відхід
від ідей і цінностей попередньої доби – ідеї прогресу, послідовного розвитку
свободи, великої мети, універсальності знань, індустріально-технічного
розвитку тощо; як глобальний стан цивілізації останніх десятиліть, котрий
характеризує багато невизначеностей в усіх сферах життєдіяльності, що
свідчить про неспокійний, катастрофічний стан планети; як новий напрям у
соціальній теорії, що намагається пояснити явища і процеси соціальної
дійсності, які формують «постсучасну» реальність – постмодерне,
постіндустріальне суспільство, а також визначити стратегії, цілі й завдання
розвитку людства, оскільки ідеологічні проекти кращого майбутнього,
вибудувані на духовно-культурному арсеналі модерну, вже нежиттєздатні.
В умовах постмодерністської реальності стає неможливим втілення
прагнення представників влади створити цілісну уніфіковану систему управ-
ління суспільними процесами. Атомізованість, фрагментарність, дискретність,
плюралізм, поліцентричність стають іманентними характеристиками
трансформованого – вже не модерного суспільства. Це сприяє виникненню
різноманітних суспільних рухів, партій, організацій, які висувають свої ідеї,
розробляють норми, створюють інститути, механізми, на основі яких вибудо-
вують політичну практику, будуючи окрему суспільно-політичну реальність.
У підрозділі 5.2. – «Інформаційно-комунікаційні детермінанти політико-
ідеологічної легітимації демократичного суспільства» – звертається увага на
той факт, що серед теорій, які пояснюють сучасні суспільні перетворення,
досить поширена теорія інформаційного суспільства, оскільки причиною
суттєвих соціальних змін у всіх сферах багато науковців вважає науково-
технічний прогрес і стрімке поширення інформаційних технологій.
23
В інформаційну добу традиційні інституції й організації громадянського
суспільства перетворюються на «порожні оболонки», безсилі щодо
інтегрування в людське життя соціальних цінностей. Люди перестають
ідентифікувати себе з державою, громадянами якої є, як і з організаціями
громадянського суспільства, оскільки вони вже неспроможні виконувати свої
зобов’язання перед громадянами, постачати соціальні послуги, захищати їх,
відстоювати їхні права та інтереси, через що втрачають лояльність і
легітимність. Люди вимушені покладатись на себе, свої здібності, збільшуючи
їх завдяки інформації і знанням. Так розгортаються індивідуалізація та
інформатизація.
Україну не оминула така небезпека, а виходом для українського суспільства
мають бути розвиток суспільної свідомості і самосвідомості через знання і
освіту, активізація демократичних ініціатив, налагодження ефективного
громадського контролю, вдосконалення механізмів зворотного зв’язку,
підвищення рівня політичної комунікації, перегляд і формування адекватної
системи цінностей тощо. Це дасть змогу суспільству стати демократичнішим, у
тому числі і щодо рівного доступу до отримання, використання та поширення
інформації як найважливішого ресурсу, сприятиме просуванню до
постсучасного, справжнього інформаційного суспільства.
У підрозділі 5.3. – «Форми проявів і перспективи розвитку посткласич-
них політичних ідеологій у сучасній Україні» – зазначається, що з’ясування
характеру ідеологічних трансформацій в сучасній Україні передбачає розгляд
таких проблем: виокремлення сутнісних ознак ідеологічної соціалізації як
базового ідейно-політичного виробництва в суспільстві; з’ясування специфіки
політико-управлінських аспектів функціонування ідеологічних систем;
формулювання ключових засад новітнього дискурсу здійснення ідеологічної
політики держави; висвітлення перспектив актуалізації основних ідей і
цінностей доктрини солідаризму в Україні.
У перехідному суспільстві, яким є й українське, проблема забезпечення
ідеологічної соціалізації набуває особливого значення, бо є однією з передумов
успішності розвитку країни, визначення й світоглядно-ціннісного
обґрунтування його вектора. Однак процеси ідеологічної соціалізації в сучасній
Україні мають переважно хаотичний, спонтанний, нецілеспрямований і
суперечливий характер. Для більшості громадян України ідеологічна
соціалізація зводиться до адаптивної стратегії – механічного, часто поверхового
пристосування до нових соціополітичних й економічних реалій і цінностей, без
їх усвідомлення і прийняття як базисних складників власного світогляду.
У сучасній Україні набуває важливості з’ясування можливостей актуалізації
ідеологій лібералізму (неолібералізму), консерватизму (неоконсерватизму) і
соціал-демократії (неомарксизму). Для цього доцільно: здійснити системний
теоретико-прикладний аналіз перспектив розвитку в українському суспільстві
ключових ідей тріади «свобода – традиція – рівність»; визначити ментальні
особливості української нації, завдяки яким можливе або неможливе
вкорінення у масову суспільну свідомість базових цінностей (нео)лібералізму,
(нео)консерватизму та (нео)марксизму; виявити специфіку впровадження у
24
вітчизняний політичний простір конкретних ідей, ідеалів, цінностей цих
ідеологій.
Ідеологічний дискурс у вітчизняній науці охоплює весь спектр ідейно-
політичних течій сучасності – від класичних до посткласичних доктрин, від
поміркованих і центристських до найрадикальніших, екстремістських. Однак
такі дослідження надто затеоретизовані, а питання перспектив актуалізації
конкретної ідеології у політичному просторі зазвичай залишаються нез’ясо-
ваними. Насправді, висвітлення перспектив розвитку класичних і посткла-
сичних ідеологій в Україні є надзвичайно актуальним, адже від вирішення
цього евристично-прикладного завдання залежатимуть: вектор розвитку країни
(внутрішньополітичний, зовнішньополітичний); можливість подолання
суспільної аномії, спричиненої ідеологічним вакуумом в останні двадцять років
державотворення; визначення шляхів підвищення політичної культури у
суспільстві та відповіді на інші суспільно значущі проблеми сьогодення.