Боятюк, Олена Василівна. Безпековий вимір використання соціальних мереж в освіті

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми та ступінь її наукового опрацювання, формулюються мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами, наводяться положення, що претендують на наукову новизну, демонструється теоретична і практична цінність отриманих результатів.
У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади дослідження соціальних мереж в освіті» – уточнюються основні історичні, термінологічні, методологічні параметри вивчення окресленої проблеми.
У підрозділі 1.1. – «Світоглядне підґрунтя дослідження проблематики освіти та її ролі в забезпеченні стабільності й розвитку країни» –прослідковується еволюція поглядів на феномен освіти і уточнюється сучасне значення цього поняття. Звертаючись до історико-філософських основ проблематики, автор аналізує первісну модель освіти – «пайдейя» (виховання), ідею функціонального росту духовності, перетворення матерії знання в силу пізнання (М. Шеллер, К. Ясперс, М. Фромм, В. Франкл), тлумачення освіти як засобу входження до комунікативного простору культури (Г.-Х. Гадамер), розуміння освіти як засобу існування людини як духовної, розумової та вільної одиниці (Г.Гегель). Приділено увагу погляду Ф.Ніцше на освіту як виявлення або звільнення людиною істинної сутності себе, питанням зв’язку цивілізації з освітою, зокрема ідеям Е. Тоффлера про специфіку освіти і виробництва, властиву кожній із трьох хвиль світової цивілізації.
Основні закономірності розвитку освіти розглянуто у трьох часових періодах суспільного розвитку: суспільстві премодерну, модерну та постмодерну. Автором обґрунтовано, що для культури премодерну характерним є доінституціональне буття освіти, оскільки тут основна функція полягає у некритичному сприйнятті інформації та уже наявній ієрархії цінностей. Модерна культура продукує інституалізацію освіти, оскільки в цей час вона набуває статусу автономності, формуються трансцендентальні принципи, волевиявлення громадянина виходить на перший план, відбувається професіоналізація навчання. Постмодерне суспільство поставило перед особистістю нові вимоги та нові виклики, пов’язані з НТП та НТР, що в свою чергу вимагають від громадянина lіfеlong education. Робиться огляд основних версій походження феномену безперервної освіти: а) «твердження про давнину
8
ідеї» та б) версія про виникнення безперервної освіти у зв’язку з науково-технічним прогресом.
Заявлено, що останні півстоліття все актуальнішою стає загальносвітова настанова на безперервну освіту. Адже масиви знань, корисні для людини в той чи інший момент часу стають такими великими, що протягом навчання в університеті їх засвоїти неможливо, разом із тим, інформація застаріває все швидше. Тому успішність і особистості забезпечується не засвоєнням максимуму з освітньо-професійної програми, а здатністю до постійного самонавчання, відбору релевантної інформації, гнучкістю, адаптивністю. Показано, що на сьогоднішній день принцип освіти-впродовж-життя утвердився у своїй безальтернативності.
Показано, що найбільш актуальні тенденції розвитку освіти, її форм та функцій обумовлені специфікою сучасного суспільства як мережевого утворення, зі складними переплетіннями соціокомунікативних процесів, інтенсивним обміном інформацією. Показано, що безперервність освіти – це функція, потенціал мережевого суспільства з усіма його перевагами і недоліками.
Однією з функцій освіти, яка актуалізується в контексті мережевого суспільства, і якій в попередні історичні епохи приділялось не так багато уваги, є вплив освіти на безпеку держави. Аналізу цього впливу присвячено підрозділ 1.2. – «Сучасні характеристики й форми освіти та їх вплив на гуманітарну безпеку держави». Враховуючи історичний розвиток філософських та наукових поглядів на феномен освіти, автор уточнює сучасне розуміння цього терміну. З іншого боку, аналіз дефініцій проведено з урахуванням сучасної нормативно-правової бази, концептуальних документів розвитку освітньої галузі та робіт вітчизняних науковців.
У підрозділі послідовно уточнюються поняття «мережева освіта», «безперервна освіта», «освіта-впродовж-життя», «освіта дорослих», «післядипломна освіта».
Показано, що освіта, яка розгортається на засадах безперервності, посідає особливе місце в гуманітарній сфері суспільства. Адже моральні цінності, гуманістичні настанови, громадська свідомість – все це формується не лише в школі або в університеті, а протягом усього життя. Тому безперервній освіті має приділятись особлива увага в розробці гуманітарної політики держави. У цьому контексті в підрозділі проаналізовано «Національну доктрину розвитку освіти», окремий розділ якої привчений навчанню-впродовж-життя, «Концепцію гуманітарного розвитку України на період до 2020 р.», в якій підкреслено важливість розвитку сучасної системи безперервної освіти як основи життєвого успіху особистості, а також розвитку дистанційного навчання. Показано, що однією з перших на вітчизняних теренах була «Концепція безперервної педагогічної освіти» (1989 р.), а загальносвітові тенденції зафіксовані Меморандумом неперервної освіти Європейського Союзу (2000 р.). Цінності, ідеали та норми поведінки громадян, сформовані в рамках освіти, можуть або чинити сприятливий вплив на забезпечення цілісності й стабільності країни, або становити загрозу для її безпеки. Спираючись на
9
дефініції у законодавчих актах і в наукових розвідках, безпека держави визначається як захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави і пов’язана з цим здатність стримувати й усувати загрози національному суверенітету, територіальній цілісності, соціальному ладу й економічному розвитку. Підкреслено, що гуманітарна безпека держави як система захисту гуманітарного потенціалу нації (фізичного й психічного здоров’я, соціального благополуччя, моральності, духовності, психологічної єдності, гуманітарної активності та інтелектуального ресурсу) залежить значною мірою від освітнього впливу.
У підрозділі наголошується, що мережева освіта як необхідна вимога інформаційного суспільства і суспільства знань є найбільш актуальною формою навчально-виховного процесу. І вплив мережевої освіти на безпеку держави може бути набагато сильнішим, ніж традиційних форм навчання й виховання. Цей вплив опосередковується значними масивами інформації, яка циркулює за посередництвом мереж і так чи інакше позначається на розвитку гуманітарних цінностей громадян, що може мати як негативні, так і позитивні наслідки.
Другий розділ – «Мережева освіта як функція мережевого суспільства» – починається з виокремлення сутнісних ознак освіти в рамках мережевого суспільства. Показано, що посилення мережевого характеру освіти є основним шляхом забезпечення її реальної, а не декларативної, безперервності.
У підрозділі 2.1. – «Інноваційні освітні технології та методи в умовах інформатизації суспільства» – розкрито сутнісне наповнення понять інформатизації, виявлено, що реалізація цього процесу сьогодні є нормою в системі освіти. Оскільки мережевість освітньо-наукових комунікацій, цифрова культура, поширення дистанційних форм навчання стають все більш яскравими характеристиками освітньої діяльності, то інформаційні зрушення є однією з найбільш впливових детермінант сучасного розвитку цієї сфери.
На основі наукових поглядів і нормативних документів уточнено поняття інновацій, сутнісною рисою якого є створення чогось нового, незвичайного, неординарного та оригінального по відношенню до звичних стереотипних процесів. Підкреслено, що в прикладному значенні – це ті новостворені або вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукція, послуги, організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно підвищують якість, ефективність та результативність навчально-виховного процесу. Таке тлумачення дозволило виокремити найбільш актуальні технології та методи, що використовуються в освітньому середовищі. Зокрема, розглянуто: імітаційні технології, кейсові методики, комп’ютерне моделювання, ігрові, тренінгові та інтерактивні технології; методи ситуативного моделювання; проектні технології; технології диференційованого навчання. З’ясовано, що всі освітні інновації включають педагогічну, науково-виробничу та соціально-економічну складову.
Серед усіх цих форм проаналізовано інформаційно-комунікаційні технології. Підкреслено, що на сучасному етапі на зміну закритій системі приходять технології відкритого характеру, зокрема дистанційна та мережева освіта. У цьому контексті охарактеризовано телеконференції (аудіо-
10
конференції, аудіо-графічні, відео-конференції, інтернет-конференції), чат-заняття та веб-заняття. Показано, що дедалі більшого поширення набувають електронні бібліотеки баз даних освітньої інформації, автоматизованих навчальних курсів, електронних підручників, телекомунікаційних технологій.
Обґрунтовано, що для успішного використання цих технологій педагог має відповідати певним вимогам, серед яких: вміння генерувати і продукувати нові ідеї, бути гнучким, мати високий рівень культурно-естетичного, інтелектуального та емоційного розвитку, не боятись змін, бути відкритим до нового, зокрема, до самоосвіти, і позбуватись звички конформності.
У підрозділі 2.2. – «Соціальні мережі як інноваційний інструмент освітнього процесу» – аналізується сутність і різновиди соціальних мереж, їх інноваційна роль в освітньому середовищі. Показано, що термін «соціальні мережі» первісно виник для позначення будь-якої соціальної структури, однак у сучасному дискурсі ним позначають насамперед он-лайнові мережі, створені у віртуальному просторі. Розкрито три основні шляхи використання мережевих технологій з освітньою метою: інформаційно-пошукова робота у глобальній мережі; власне дистанційне навчання; організація творчої діяльності з використанням ІКТ. Такий перелік підкреслює відсутність вікової, статусної, фахової чи культурної обмеженості у використанні соціальних мереж для освіти.
Зазначено, що в наявних наукових джерелах існує багато класифікацій соціальних мереж. На основі їх аналізу визначено чотири основних різновиди соціальних мереж, які застосовуються в освітньому середовищі. Виокремлено соціальні мережі, найбільш ефективні для використання: у вищій школі (Facebook, Edutopia, Twitter, Classroom 2.0); у середній школі (Острів знань, Партнерство в навчанні, Щоденник.ua, ВікіОсвіта); у науковій роботі (Facebook, Ukrainian Scientists Worldwide, Українська наукова інтернет-спільнота Вконтакте); у самоосвіті. Остання категорія виключає другу сторону будь-якого навчально-виховного процесу, вона не потребує цілеспрямованого організаційного, мотивуючого чи оцінного впливу, процес відбувається самоорганізовано і певною мірою має спонтанний характер. Такі мережі в свою чергу поділяються на мережі загальної тематики (MySpaсe, Facebook, Вконтакте, Одноклассники), спеціалізовані (Last.Fm, Geni, MyChurch, Autokadabra, Livemocha, Soziety, Digg); а також ділові (МойКруг, Plaxo LinkedIn). Підкреслено, що такі мережі, як Вконтакте та Одноклассники не несуть специфічно освітнього навантаження, але є дуже популярними для обміну інформацією, дозволяють спілкування у різних групах і спільнотах, позитивно сприймаються школярами та студентами і за умови їх використання для освітніх потреб роблять інформацію більш привабливою для студентів.
Також у підрозділі виокремлено ознаки використання соціальних мереж у формальній та неформальній освіті, серед яких: місце використання, джерела використання, результат мережевого навчання, цілі навчання та рівень демократичності їх використання. Обґрунтовано, що ефективність використання соціальних мереж у неформальній освіті є значно вищою,
11
оскільки ця форма ґрунтується на особистих інтересах та цілях учасника, що і сприяє кращому засвоєнню знань.
У третьому розділі – «Соціальні мережі як засіб сучасної освіти і чинник безпеки держави» – з одного боку, окреслено проблеми та перспективи розвитку мережевої освіти в Україні та світі, а з іншого – вплив мережевої освіти на зміцнення національної безпеки держави.
У підрозділі 3.1. – «Проблеми та перспективи розвитку мережевої освіти в Україні та світі» – окреслено загальні тенденції розвитку останньої, які наразі домінують в українському суспільстві та впливають на його гуманітарну безпеку. Обґрунтовано, що мережева освіта в Україні перебуває на етапі формування, так само як і розвиток інноваційного типу суспільної свідомості. Такі умовиводи пов’язані з наступними фактами: порівняно з провідними країнами світу, рівень знань іноземних мов та комп’ютерної грамотності українців є досить низьким; якщо на Заході питання штучного інтелекту є нормою, то в Україні тільки ведеться мова про можливі розробки в цій галузі; якщо в США активно реалізується система он-лайн шкіл, то для середньої освіти в Україні її впровадження не допускається можливим; якщо в країнах Африки система навчання «plazma-teacher» набуває все більшої актуальності – то в українському суспільстві це не розглядається як допустимий варіант підготовки учнів, адже потребує додаткових коштів на обладнання. Подібний розрив характеризує і використання соціальних мереж, які є невід’ємною складовою інформаційного обміну та інструментом мережевого соціуму. Соціальні мережі активно використовуються в системі освіти і науки у США та Європі, але більшість українців через консервативний психологічний спротив не використовують їх навіть для отримання інформації.
Систематизовано фактори, які гальмують процеси інформатизації та розвитку мережевості українського суспільства. Серед них, у першу чергу, - спадковий радянський етатизм, який обумовлює домінування консервативного мислення та неприйняття змін і сприяє закритості інформаційного простору. По-друге, в Україні практично відсутня комплексна державна програма розвитку науково-освітньої мережі. По-третє, порівняно з провідними країнами, слабкою є фінансова та організаційна підтримка інформаційних розробок з боку державних інституцій. Також слабко реалізуються заходи щодо приєднання Українського науково-освітнього інформаційного сегменту до європейського і світового інформаційного простору. Також конкретизовано проблеми і загрози від використання соціальних мереж в освіті. Українська освіта наразі потребує перебудови не тільки на рівні міністерств, відомств, законодавчих інституцій, але й у середовищі самих навчальних закладів. На локальному рівні першочерговими проблемами, які гальмують процеси інформатизації та мережевості в освіті, є: недостатньо висока інформаційна компетентність педагогів; слабка самомотивація до змін, зокрема в середній освіті; низький рівень інформаційно-комунікативної грамотності, особливо в сільських школах; невисокий рівень мережевого етикету; значні трудовитрати педагога на розробку навчальних матеріалів для мережевого використання, на організацію та підтримку мережевого
12
навчального процесу; неготовність значної кількості педагогів до впровадження інформаційних технологій у навчальний процес; непоширеність відкритого доступу до інтернету в навчальних аудиторіях та ін.
У підрозділі 3.2. – Вплив мережевої освіти на зміцнення національної безпеки держави – окреслено подальші напрями розвитку мережевості освіти як одного з феноменів постіндустріальної цивілізації. Систематизовано основні фактори на державному, організаційному та особистісному рівнях, необхідні для реалізації зазначеного завдання. Найбільш значимими факторами подолання інформаційного відставання України від розвинених держав і розвитку мережевого суспільства на державному рівні є: прийняття та закріплення нормативних документів, які сприятимуть розвитку та захищеності інформаційного суспільства; активне включення України у світові комунікаційні процеси; розробка власної концепції інформаційного розвитку (на основі ретельного аналізу українських реалій); затвердження програм підтримки науково-освітніх мереж; закріплення на державному рівні програм фінансової підтримки молодих вчених, які створюють ноу-хау в галузі інформаційних систем та технологій; фінансова підтримка з боку держави щодо закупівлі інформаційних технологій для системи освіти. На організаційному рівні необхідно створити розвинену телекомунікаційну інфраструктуру; посилити навчальні програми модулями інформаційного спрямування; відкрити на базі ВНЗ курси з питань медіа-освіти для вчителів та викладачів всіх галузей знань; передбачити в кошторисах університетів кошти на закупівлю комп’ютерного обладнання та технічного оснащення; систематично проводити он-лайн курси для всіх прошарків населення без вікових, статусних чи будь яких інших обмежень; вивчити потреби в інформаційних знаннях громадян тощо. На рівні особистісному доцільним стане орієнтація громадян на використання мережевого простору не з метою розваг, а з метою навчання, самонавчання та саморозвитку. Обґрунтовано, що активізація використання соціальних мереж для навчальних цілей є важливим чинником розвитку мережевої освіти. Систематизовано переваги, які дає використання соціальних мереж в освіті – з одного боку, на рівні особистості (педагогу чи студенту), з іншого – на рівні суспільства і держави в цілому. Серед останніх проаналізовано такі: участь освітян і науковців у громадських обговореннях освітянських проектів; багатогранний розвиток інформаційної культури суспільства; можливість інформування та участі у наукових, освітніх, бізнесових проектах, спрямованих на вирішення науково-освітянських проблем; зручність отримання необхідної інформації, яка формує погляди, цінності, ідеологію, що у свою чергу впливає на громадянське виховання; можливості створення єдиного інформаційного педагогічного ресурсу. Підкреслено, що соціальні мережі, порівняно з іншими засобами інформування, характеризуються більшою відкритістю, гнучкістю, швидким поширенням інформації цілеспрямовано на певні соціальні групи користувачів. У зв’язку з цим мережеві технології є зручним засобом поширення національних цінностей серед молоді, отримання альтернативної інформації для її неупередженого аналізу та перевірки достовірності, розвитку
13
навичок критичного ставлення до отримуваної інформації на предмет її маніпулятивності та пропагандизму.
Реалізація зазначених напрямів сприятиме розвитку мережевої освіти, яка є необхідною передумовою реального розвитку безперервного навчання. Нація, здатна до навчання-впродовж-життя, є більш конкурентоспроможною, оскільки складається з активних, відкритих до нового, ініціативних, самомотивованих і самодисциплінованих особистостей, відповідальних не тільки за свої знання і власне життя, але і за долю своєї держави.