Головата, Альона Олександрівна. Розвиток змісту і методики навчання географії розумово відсталих учнів в Україні (20-ті рр. ХХ – початок ХХІ століття)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційної роботи, визначено мету,
завдання, об’єкт, предмет і хронологічні межі дослідження, охарактеризовано
джерельну базу та методи, розкрито наукову новизну та практичне значення
одержаних результатів.
У першому розділі – «Становлення шкільної географічної освіти учнів з
вадами розумового розвитку в Україні (1920–1947 рр.)» – висвітлено процес
становлення змісту та методики навчання географії розумово відсталих школярів;
зʼясовано визначальні чинники, що вплинули на формування шкільної географічної
освіти цієї категорії дітей у зазначений період.
Аналіз архівних матеріалів свідчить, що на початку 20-х років ХХ ст.
навчання і виховання розумово відсталих дітей розвивалося як складова державної
системи народної освіти. У складних суспільно-політичних та соціально-
економічних умовах (громадянська війна, голод, розруха, економічна криза в країні,
дитяча безпритульність та ін.) усі зусилля уряду спрямовувалися на розвʼязання
організаційних питань щодо створення мережі спеціальних закладів, подолання
матеріальних труднощів у їх роботі та ін. Характерною особливістю становлення
географічної освіти в Україні було те, що питання змісту, форм і методів навчання
дітей цієї категорії залишалися поза уваги науковців, тому вчителі-практики
відчували значні труднощі організаційного та методичного характеру. В умовах
відсутності єдиного навчального плану та програм для спеціальних шкіл
спостерігалася певна розбіжність у вивченні навчальних дисциплін, зокрема й
географії. При визначенні змісту навчання географії розумово відсталих дітей
орієнтиром слугували програми: єдиної трудової школи першого ступеня (1921 р.),
О. М. Граборова (1923 р.), Є. В. Герьє та М. В. Чехова (1923 р.).
Становлення державної системи спеціальних закладів стало запорукою
розроблення офіційної та єдиної програми для допоміжної школи (1927 р.). Аналіз
цієї програми свідчить, що її побудовано на основі комплексних програм для єдиної
трудової школи першого ступеня. Географічний матеріал входив до складу
комплексних тем, присвячених сезонним явищам, природі та галузям господарства
свого міста, рідного краю та СРСР. Здобування школярами знань про Україну не
передбачалося. Перехід на навчання за єдиною програмою усунув розбіжності та
сприяв наступності у вивченні окремих географічних тем. Разом з тим,
перевантаженість комплексної програми, відсутність методичних порад щодо
опрацювання комплексних тем та рекомендацій щодо організації уроку негативно
позначалося на якості географічних знань та умінь учнів.
Відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 10 січня 1932 р. здійснено перехід
допоміжної школи до предметного навчання, що стало важливою віхою у
становленні географічної освіти. У навчальному плані 1932 р. географія була
виокремлена як самостійна шкільна дисципліна, що вивчалася в 3–7-х класах.
Тижневе навантаження з цього предмета уточнювалося та удосконалювалося
впродовж 1932–1934 рр. Наркомосом України було затверджено навчальну
програму з географії для допоміжної школи (1933 р.), у якій спостерігалося
збільшення обсягу навчального матеріалу без урахування особливостей розвитку
розумово відсталих дітей, переоцінка їх пізнавальних можливостей. За програмою
7
вивчалися географія своєї області, фізична географія, географія СРСР і географія
капіталістичних країн. Коротка інформація про Україну подавалася під час розгляду
теми «СРСР як союз національностей». І хоча географічний матеріал було
скорочено і спрощено, він залишався недоступним для більшості учнів. Формування
цілісних географічних знань у школярів ускладнювалося недостатнім забезпеченням
уроків відповідним навчально-дидактичним матеріалом, відсутністю підручників та
методичних розробок. За таких умов допоміжна школа фактично не виконувала
свого головного завдання – корекцію вад розумового розвитку учнів.
Певним кроком у розвитку шкільної географічної освіти розумово відсталих
дітей стало затвердження у 1938 р. нового навчального плану та програми.
Відбулося скорочення терміну вивчення географії до чотирьох років, уточнення
мети та завдань курсу, розподілення географічного матеріалу за принципами «від
близького до далекого», «від конкретного до абстрактного» і «від відомого до
невідомого», визначення місця і змісту пропедевтичного періоду в навчанні
географії, окреслення обсягу географічних знань, якими повинні опанувати
розумово відсталі учні. Основним курсом визначено географію СРСР. До складу
цього курсу входили невеликі розділи географії всіх республік Радянського Союзу.
У звʼязку з введенням нової програми, керівними органами освіти особливу
увагу звернено на розробку навчально-методичного забезпечення курсу географії в
допоміжній школі. У другій половині 30-х рр. ХХ ст. видано перші підручники для
всіх класів та їх україномовні варіанти (В. О. Грузинська, М. Н. Серебровська), які
стали міцним підґрунтям у вивченні географії розумово відсталими учнями. Разом з
тим, підручники мали низку недоліків, а саме: не повна відповідність їхнього змісту
навчальній програмі, перевантаженість географічними відомостями та великою
кількістю ілюстрацій, наявність складної термінології, відсутність визначень
основних географічних понять, одноманітність запитань і завдань для закріплення,
безсистемне розташування текстів для позакласного читання, обмеженість
картографічного матеріалу.
Встановлено, що впровадження навчальних планів і програм, видання перших
підручників з географії каталізували процес теоретико-методичних пошуків.
Виключна роль у розробленні теоретичних основ корекційного навчання розумово
відсталих дітей у цей період належить видатним ученим-дефектологам
(Л. С. Виготський, О. М. Граборов, Л. В. Занков Н. Ф. Кузьміна, Ф. М. Новік та ін.).
Виходять друком перші методичні посібники з географії (В. О. Грузинська), в яких
розглянуто загальні питання методики навчання (зміст, принципи, форми, методи і
засоби), визначено методику роботи за роками навчання та надано рекомендації
щодо географічної пропедевтики.
Характерною особливістю цього періоду було те, що зміст навчання географії
у допоміжній школі змінювався відповідно до завдань, які ставилися перед масовою
школою. Традиційні функції освіти, виховання, розвитку поступово поповнювалися
корекційно-розвивальною функцією. У процесі активного пошуку педагогічних
засобів вдосконалення географічної освіти удосконалювалися навчальні плани та
програми, вводилися більш ефективні методи, засоби та форми організації
навчально-виховного процесу. Водночас, із введенням єдиних для всіх республік
8
Радянського Союзу навчальних планів, програм та перекладених з російської мови
підручників посилювалася русифікація допоміжної школи в Україні, її уніфікація.
У другому розділі – «Розвиток теорії та практики навчання географії
розумово відсталих учнів в Україні (1948–1990 рр.)» – розкрито процес
удосконалення змісту та методики навчання географії в допоміжній школі як
складової державної системи освіти.
Аналіз архівних матеріалів, наукової літератури дав змогу визначити
взаємозв’язок між розвитком шкільної географічної освіти розумово відсталих учнів
та економічними, соціальними, політичними, адміністративними перетвореннями у
державі. Зʼясовано, що в умовах тяжкого економічного стану в країні після Другої
світової війни основними завданнями школи було забезпечення неперервності
освіти, створення умов для повноцінного навчання розумово відсталих дітей. Значну
роль в цьому процесі відіграли працівники Науково-дослідного інституту
дефектології України (І. З. Василенко, М. М. Грищенко, О. М. Смалюга та ін.),
діяльність яких спрямовувалася на розроблення та впровадження навчальних планів,
програм, підручників та методичних рекомендацій, зокрема з географії.
Освітні реформи в 50–60-ті рр. ХХ ст. спричинили певні зміни в змісті курсу
географії в допоміжній школі. Характерною особливістю нової навчальної програми
з цього предмета стало скорочення систематичного курсу з чотирьох до трьох років,
зменшення обсягу навчальних годин на вивчення предмета, посилення ідеологізації
та політизації. Як наслідок, з навчальної програми повністю вилучався курс неживої
природи, що призвело до збіднення кола географічних знань розумово відсталих
учнів. Процес навчання географії ускладнювався також тривалою відсутністю (до
середини 60-х рр. ХХ ст.) оновленого навчально-методичного забезпечення.
З організаційним зміцненням допоміжної школи набуває широкого розвитку
науково-дослідна і методична робота. Прийняття Міністерством освіти УРСР наказу
«Про стан та заходи з покращення навчання, виховання та лікування дітей із
дефектами розумового та фізичного розвитку в Українській РСР» (1962 р.) стало
поштовхом для відкриття Республіканського навчально-методичного кабінету
спеціальних шкіл. Результатом його діяльності впродовж 60-х років ХХ ст. стало
впровадження нових теоретичних розробок у шкільну практику, організація та
проведення педагогічних читань, наукових конференцій, семінарів, курсів
підготовки і перепідготовки учительських кадрів, у процесі яких висвітлювалися
різноманітні методичні питання щодо навчання географії розумово відсталих дітей.
Встановлено, що наприкінці 60-х років ХХ ст. було закладено методичні
засади географічної освіти учнів на основі формування теоретичної концепції нової
системи корекційної роботи в установах спеціального типу. Неоціненний вклад у
цій царині належить В. М. Синьову. Науковцем вперше було розкрито питання
формування в учнів географічних уявлень і понять; розроблено систему навчання
школярів усвідомлено встановлювати причинно-наслідкові звʼязки між об’єктами й
явищами природи; обґрунтовано принципові положення щодо корекційної
спрямованості навчання географії; визначено ефективні прийоми і засоби активізації
й управління пізнавальною діяльністю учнів на уроках географії; схарактеризовано
систему словесних, наочних і практичних методів навчання й розглянуто
особливості їхнього використання на уроках тощо.
9
Зі збільшенням термінів навчання до девʼяти років (початок 70-х років ХХ ст.)
спостерігаються позитивні тенденції в розвитку змісту географічної освіти розумово
відсталих учнів. Згідно з новим навчальним планом (1970 р.) удосконалено структуру
курсу; узгоджено розподіл географічного матеріалу за роками навчання та за
годинами, що відводилися на вивчення тих чи інших розділів або тем. У
пояснювальній записці до програми було конкретизовано навчальні, корекційні та
виховні завдання; здійснено диференціацію змісту навчального матеріалу в
залежності від його доступності для учнів з різним рівнем пізнавальних можливостей;
визначено обсяг знань та умінь школярів. У звʼязку з реформуванням загальноосвітньої
школи (1984 р.) відбувалися зміни й в змісті спеціальної освіти. Так, вивчення
географії було перенесено до 6–9-х класів. Разом з тим, зміст навчального матеріалу
та кількість годин на його опанування залишилися практично без змін.
У 70–80-ті рр. ХХ ст. поліпшувалося навчально-методичне забезпечення
допоміжної школи: збільшився випуск підручників, посібників, атласів, зʼявилися
навчальні фільми, макети тощо; географічні кабінети та географічні майданчики
допоміжних шкіл забезпечувалися необхідним навчальним обладнанням, що
посилювало корекційну спрямованість цього предмета. Слід підкреслити, що якість
підручників із географії підвищувалася за рахунок більш систематизованого викладу
програмного матеріалу, вдосконалення апарату організації засвоєння знань і вмінь
учнів, урізноманітнення ілюстративного матеріалу: кольорових географічних карт,
малюнків природних обʼєктів та явищ, схем, фотографій, порівняльних зображень
тощо. Водночас, мала місце лише часткова узгодженість змісту програми та
підручників із географії; відсутнім був звʼязок змісту підручників із науковими
доробками того часу; посилювалася ідеологізація, радянізація та русифікація у
процесі навчання; надавалася перевага комуністичному вихованню у розвʼязанні
задач, які ставилися перед допоміжною школою.
З’ясовано, що вагомим чинником для вдосконалення методики навчання
географії розумово відсталих учнів стали науково-дослідні пошуки у галузі
корекційної педагогіки. Доведено, що впродовж цього періоду українськими
вченими-дефектологами було здійснено неоціненний вклад у розробку радянської
спеціальної дидактики, її змісту, принципів і методів навчання (Г. М. Дульнєв,
І. Г. Єременко, В. М. Синьов та ін.). Особлива увага відводилася методичним
пошукам шляхів удосконалення основних форм навчання, що було повʼязано з
розробкою типів та структури уроку, визначенням корекційної сутності уроку та
екскурсій, особливостей їхньої організації тощо.
Спираючись на результати наукових пошуків в спеціальній дидактиці
удосконалювалася методика навчання географії розумово відсталих учнів
(І. М. Бгажнокова, В. М. Вовк, Т. М. Головіна, І. Г. Єременко, І. В. Кабелко,
Р. Б. Каффеманас, В. С. Ликий, В. О. Липа, К. І. Липецька, В. С. Луценко,
Т. Й. Пороцька, В. М. Синьов, В. А. Турський, Т. М. Федорова та ін.). Провідною
тенденцією того часу було збільшення кількості експериментальних досліджень, що
дозволило посилити методику навчання географії науково обґрунтованою системою
формування в розумово відсталих школярів фактичних та теоретичних знань.
Основними напрямами досліджень цього періоду стали: удосконалення змісту
географічної освіти, пошук шляхів і засобів формування у розумово відсталих
10
школярів географічних уявлень і понять; підвищення активності й самостійності
учнів; вивчення природних зон у курсі географії; організація краєзнавчої роботи;
обґрунтування системи роботи з символічною наочністю на уроках географії;
окреслення виховного потенціалу курсу географії в допоміжній школі та ін.
З’ясовано, що результати науково-дослідної роботи вчених позитивно
вплинули на обґрунтування загальної теорії навчання географії, розкриття методики
вивчення її окремих курсів; визначення оптимального поєднання методів і засобів
навчання, специфічних для даного предмета; розробку методичних рекомендацій
щодо удосконалення навчально-виховного процесу з географії в спеціальній школі.
Виходячи з проведеного аналізу урядових документів, навчальних планів,
програм та підручників з географії, навчально-методичної літератури, можна
стверджувати, що у період 1948–1990 рр. шкільна географічна освіта розумово
відсталих дітей досягла значного рівня розвитку.
У третьому розділі «Розвиток змісту і методики навчання географії
розумово відсталих дітей у незалежній Україні (1991 р. – початок ХХІ ст.)»
розкрито процеси реформування шкільної географічної освіти розумово відсталих
учнів.
Розбудова Української держави, демократизація і гуманізація освітнього
простору, його національна спрямованість зумовили внесення змін до змісту шкільної
географічної освіти з метою її деполітизації. Однак впродовж 1991–1995 рр. у
спеціальних загальноосвітніх навчальних закладах для дітей цієї категорії чинною
залишалася навчальна програма 1990 р., а також російськомовні підручники.
З метою розроблення державної політики щодо модернізації національної
системи освіти осіб з психофізичними вадами у 1994 р. було засновано Інститут
дефектології АПН України. Під керівництвом академіка В. І. Бондаря працівниками
цього наукового закладу було розроблено нову стратегію в галузі спеціальної освіти,
що суттєво вплинуло на оновлення шкільної географічної освіти розумово відсталих
дітей, її змісту та методики.
Встановлено, що у середині 90-х років ХХ ст. Міністерство освіти затвердило
два варіанти навчальних програм із географії для розумово відсталих учнів.
Учителям, спираючись на конкретні умови школи та склад учнів, надавалося право
обирати один із запропонованих варінтів. Як результат, упродовж десяти років
існувала певна розбіжність у змісті географічної освіти, що гальмувало створення
навчально-методичного забезпечення й спричинило низку ускладнень у навчально-
виховному процесі.
З 2006 р. курс географії в спеціальних загальноосвітніх навчальних закладах
для розумово відсталих учнів став вивчатися за єдиною навчальною програмою
(В. О. Липа, Л. К. Одинченко), яку перевидано в 2010 р. з певними уточненнями і
доповненнями. В її основу покладено не тільки основні дидактичні та спеціальні
принципи олігофренопедагогіки, а й краєзнавчі та родиннознавчі принципи.
Структура курсу з географії розподілялася за роками навчання наступним чином:
6-й клас – «Природа рідного краю»; 7-й клас – «Фізична географія»; 8-й клас –
«Географія світу (материків і океанів)»; 9-й клас – «Географія України». Особливо
актуальним стало втілення українознавчого підходу до вивчення предмета. Одним з
11
найважливіших кроків щодо реалізації його у шкільній географічній освіті розумово
відсталих учнів було перетворення географії України в основний навчальний курс.
Процес удосконалення змісту спеціальної освіти продовжується й сьогодні.
Згідно з новим навчальним планом (2014 р.) курс географії включений до освітньої
галузі «Природознавство» й вивчається у 6–9-х класах. Зменшення кількості годин
на вивчення окремих розділів курсу географії зумовило оновлення його змісту у
новій програмі з географії для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для
розумово відсталих дітей.
У цей період розгорнулася активна робота з удосконалення навчально-
методичного забезпечення шкіл для розумово відсталих учнів, що відповідало б
національному компоненту шкільної освіти. У розробленні навчально-методичних
комплексів з географії, що складалися з різних навчальних посібників (підручник,
зошит на друкованій основі та ін.), активну участь брали вчені та вчителі-практики:
Л. С. Дробот, В. О. Липа, М. І. Михайлочко, Л. К. Одинченко. За останнє
десятиріччя видано сучасні підручники з географії для 6–9-х класів (6-й клас –
«Природа рідного краю», 7-й клас – «Географія», 8-й клас – «Географія», 9-й клас –
«Географія України»), робочі зошити та навчальні посібники для 7–9-х класів.
Комплексний аналіз цих навчальних матеріалів засвідчив позитивну тенденцію,
згідно якої відбувалося одночасне оновлення та вдосконалення змістового
наповнення й оформлення сучасних підручників, навчальних посібників відповідно
до впроваджених нових навчальних програм з географії.
Із проголошенням незалежності України постала нагальна потреба в
докорінному перегляді завдань, змісту, форм і методів шкільної освіти. Значну роль
у розбудові національної системи освіти розумово відсталих дітей відіграла
діяльність фахівців лабораторії олігофренопедагогіки Інституту дефектології АПН
України (Л. С. Вавіна, І. Г. Єременко, В. В. Золотоверх, М. П. Козленко,
Н. П. Кравець, Г. М. Мерсіянова, Л. С. Ступнікова, С. В. Трикоз, О. П. Хохліна та ін.).
Особливий інтерес учених-олігофренопедагогів привертає питання
вдосконалення різних методичних аспектів навчання географії розумово відсталих
учнів (С. О. Дубовський, М. С. Кузнєцова, В. О. Липа, Л. К. Одинченко,
В. М. Синьов та ін.). В експериментальних дослідженнях, науково-методичних
працях і статтях у педагогічній періодиці увага науковців спрямовується на
висвітлення сучасної дидактичної системи навчання географії, з’ясування
методичних умов ефективного вивчення окремих її курсів та ін.
Зʼясовано, що провідними тенденціями методики навчання географії розумово
відсталих учнів у ці роки були: активізація навчання, організація самостійної роботи
школярів, посилення корекційної й виховної функцій уроків географії шляхом
урізноманітнення роботи з географічною картою, впровадження дидактичних ігор та
цікавих вправ, використання новітніх педагогічних технологій та ін.
На основі результатів дослідження окреслено перспективи подальшого
розвитку шкільної географічної освіти розумово відсталих учнів в Україні в ХХІ ст.,
серед яких: посилення корекційно-виховної функції географії, конкретизація шляхів
її реалізації як в рамках урочної, так і в процесі позаурочної роботи; розроблення
теоретико-методологічних засад науково-методичного забезпечення навчання
географії школярів в умовах нової парадигми спеціальної освіти; створення
12
сучасного навчально-методичного комплекту з географії, який складається з
дидактичного комплекту для учня та методичного комплекту для вчителя;
теоретичне обґрутування методики впровадження на уроках географії новітніх
педагогічних технологій навчання.
Дослідження показало, що удосконалення змісту й методики навчання
географії розумово відсталих учнів перебуває у стані постійного пошуку, оновлення й
удосконалення. Успіх цього процесу залежить від розуміння кінцевої мети, спільних
зусиль практичних працівників, науковців, усієї педагогічної громадськості.