Мельничук, Ірина Миколаївна. Образи іноземців у творчості Ф. М. Достоєвського в контексті його \"грунтівницьких\" ідей

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, її наукову новизну і зв’язок із науковими програмами, планами, темами; сформульовано мету, завдання, визначено об’єкт і предмет дослідження; окреслено теоретико-методологічну основу та охарактеризовано методи дослідження; висвітлено теоретичне та практичне значення роботи, подано відомості про апробацію результатів дисертації.
5
У першому розділі «Проблеми зображення інонаціонального середовища у творчості Ф. М. Достоєвського: історіографічні та теоретико-методологічні аспекти» проаналізовано основні напрями вивчення творчості Ф. Достоєвського в обраному ракурсі, висвітлено найважливіші теоретичні проблеми та визначено методологічні засади дослідження. Зроблено висновок про те, що при ґрунтовній розробці питання зображення інонаціонального середовища у творчості Ф. Достоєвського (уявлення, що виникає внаслідок наявності великої кількості робіт, які відрізняються або занадто загальним підходом, або страждають описовістю), проблема ця далека від свого остаточного вирішення і вимагає більш пильної уваги на підставі нових теоретико-методологічних підходів.
У підрозділі 1.1. «Основні вектори наукового вивчення проблем національного у творчості Ф. М. Достоєвського» зафіксовано поглиблення наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. тенденції до розмежування поглядів на письменника і публіциста як виразника «національного духу»: з одного боку, «зняття глянцу» з Ф. Достоєвського і відмова від негаційних характеристик його «націоналізму» (І. Гарін, С. Оболенська, С. Нікольський, Г. Померанц); з іншого – визнання національних інтенцій письменника в його критиці вад Заходу та апологетизації «рятівної» місії православ’я для Росії і світу (М. Дунаєв, А. Гулига, Т. Шпидлик).
Осмислено й більш виважену позицію, яку займають такі дослідники, як Р. Лаут, Ю. Кудрявцев, Т. Касаткіна, Б. Тарасов, намагаючись врахувати різні, зокрема й позначені крайньою суперечливістю, аспекти втілення національного й інонаціонального у творах Ф. Достоєвського.
Підрозділ 1.2. «,,Свій – чужий” у літературі: методологічні проблеми з проекцією на творчість Ф. М. Достоєвського» спрямовано на з’ясування архетипного статусу опозиції «свій – чужий». Встановлено неабсолютне значення цієї опозиції, що створює можливості, по-перше, коригування категоричних суджень Ф. Достоєвського як емпіричної особистості про представників інших національностей, а, по-друге, сприяє пошуку художньо-естетичних засобів розв’язання конфліктів між росіянами та іноземцями у творах письменника.
Попри позірну непримиренність складників опозиції «свій – чужий», багатовіковий людський досвід засвідчує, що між «своїм» і «чужим» немає непрохідної межі й діалектика стосунків між ними не є неминуче конфліктною. Крім того, сама природа бінарної опозиції передбачає обов’язкову взаємодію протиставлених елементів, тому жоден із них не може бути усунений або знищений. Відсутність чи повне ігнорування «чужого» або «іншого» може привести комуніканта до сумнівів у власній ідентичності і спричиняє тенденції саморуйнування. Отже, процеси міжкультурної комунікації в першу чергу передбачають осмислення своєї культури на тлі «чужої» і так само «чужої» культури на тлі своєї.
Такі методологічні установки узгоджуються з осягненням Ф. Достоєвським проблеми співвідношення категорій «рідного», «чужорідного» і «вселюдського». «Чужий» для Ф. Достоєвського-«ґрунтівника», як це
6
постійно декларується в його програмних виступах у журналах «Время» і «Эпоха» в 1860-ті рр., не означає «ворожий», оскільки суперечить його ідеям про вселюдську спрямованість національного розвитку, вселенську любов, «оновлення і воскресіння всього людства».
У підрозділі 1.3. «Ідеологія ,,ґрунтівництва” й антропологія Ф. М. Достоєвського» проаналізовано специфіку розуміння Ф. Достоєвським російського національного характеру й історичної долі Росії у контексті його загальних уявлень про людину як духовно-метафізичний феномен.
«Ґрунтівництво» сформувалось на поч. 1860-х рр. у колі братів Федора та Михайла Достоєвських як світоглядно-соціальна ідеологія на противагу непродуктивному протистоянню «слов’янофілів» і «західників» з метою їх примирення через ідею повернення освіченої частини російського суспільства до «ґрунту», тобто до народного світорозуміння, народних ідеалів добра, правди і моралі. Намагаючись усунути крайнощі слов’янофільства і зняти з нього нашарування штучної народності, «ґрунтівники» водночас відстоювали ідею самобутності історичного шляху Росії, духовних пріоритетів російського світорозуміння. Вони не приймали західних ідей радикально-революційної перебудови суспільства й однобічності матеріалістично-утилітарного облаштування життя, однак не заперечували досягнень Заходу в розвитку культури і цивілізацій та відстоюванні самоцінності людської особистості, одночасно вбачаючи у західному векторі розвитку загрозу індивідуалізму і бездуховності.
У 1860-ті р. паралельно із ідеями «ґрунтівництва» складається і система антропософських уявлень Ф. Достоєвського. Його фундаментальне відкриття полягає в осягненні «двоїстості» людської натури. «Російський месіанізм» як складова «ґрунтівництва» письменника і його ключова антропологічна ідея про трагічно суперечливу природу людини та кінцеву мету розвитку людства як всесвітньої загальної гармонії постають у Ф. Достоєвського в складному й суперечливому взаємозв’язку. Ідеал «всеєднання» і роль «російського духу» у досягненні цього ідеалу мають у творах письменника гіпотетичний вимір, виростають із «ґрунту» того світу, в якому поділ на «своє» і «чуже» сповнювався драматичного змісту.
У другому розділі «,,Реальні” й ,,умовні” іноземці у творчості Ф. М. Достоєвського» охарактеризовано образи іноземців в писаннях митця-мислителя, але найчастіше його увагу привертають німці, французи, поляки, євреї, англійці.
У підрозділі 2.1. «Спільне та відмінне в образах ,,реальних” іноземців у творах Ф. Достоєвського» проаналізовано типи персонажів, національну назалежність яких окреслює наратор, а вони підтверджують етноментальні риси вчинками, почуваннями, думками.
Спектр художнього втілення образів іноземців у творах Ф. Достоєвського надзвичайно багатий. У полі його зору представники різних національностей, але найчастіше увагу письменника привертають німці, французи, поляки, євреї, англійці. Першою спільною особливістю зображення інонаціонального середовища є високий ступінь узагальнення окремих персонажів із виділенням
7
найхарактерніших властивостей, якостей і рис певної національної родової вади. Інша суттєва тенденція полягає в тому, що більшість висловлювань нараторів і персонажів Ф. Достоєвського про іноземців має негативний зміст і вирізняється крайньою категоричністю й упередженістю.
Спостереження над ідіостилем епіка показує: специфіка зображення іноземців зазнала певної еволюції. Якщо у творах 1860-х рр. вони часто подаються в основному сатирично, то в 1870-і рр., головним чином у «Щоденнику письменника», Ф. Достоєвський нерідко відгукується про іноземців позитивно. В цілому подвійність представлених іноземних типів у письменника відображає складність опозиції «інонаціонального» і «російського» світів в європейській культурі і культурологічну продуктивність цієї опозиції.
Водночас у роботі робиться висновок, що ті персонажі, яких можна назвати виразниками «ґрунтівницьких» поглядів автора, часто страждають схематичністю й одноплановістю. Невипадково їх відносять до розряду «позитивних» героїв, протиставляючи «негативним» як це робить, наприклад, В. Кірпотин, аналізуючи пару дійових осіб із «Злочину і кари» – Разуміхіна і Лебезятнікова.
Серед іноземних персонажів Ф. Достоєвського найширший смисловий діапазон мають образи німців: від негативного образу німця, ключові мотиви і вчинки якого майже повністю збігаються з мотивами і діяннями негативного російського персонажа (такими є Шульц із «Нотаток із Мертвого дому» і Лужин зі «Злочину і кари»), до німця перебільшено позитивного, який мало не екстатично прагне розчинитися у долі російського народу, що робить його постать умовною і частково «ідеологічною» (Крафт із роману «Підліток»).
У підрозділі 2.2. «Тип „умовного” іноземця у творчості Ф. Достоєвського» охарактеризовано групу персонажів, найчастіше епізодичних або позасюжетних, які згадуються побіжно і заявлені наратором як іноземці, але ніяк не підтверджують при цьому власної національної специфічності. У цьому випадку належність до іноземців не є визначальною для людини та її ідейної позиції. Національне є для митця характеристикою не першорядного значення, а вторинного. Більш важливими для таких його персонажів є не національні, а загальнолюдські риси: ввічливість, охайність, уважність, щирість, доброзичливість. Наводячи численні стереотипні характеристики персонажів-іноземців із художніх творів Ф. Достоєвського, відзначаємо як принциповий факт, що такі висловлювання в більшості своїй належать російським персонажам і відзначені очевидною категоричністю і перебільшеним загостренням певних якостей представників тієї чи іншої національності. Це говорить про те, що увага до різних етнічних характерів для Ф. Достоєвського значною мірою є і вивченням російського характеру. Відтак зображення «умовних іноземців» виступає важливим фоном авторського інтересу до російського національного характеру.
Підрозділ 2.3. «Феномен ,,російського іноземця” у творчості Ф. Достоєвського» присвячений аналізу тих персонажів, які за походженням є росіянами, але вони або живуть закордоном і втратили зв’язок із батьківщиною,
8
або, живучи в Росії, своєю поведінкою і вербально засвідчують відірваність від рідного «ґрунту». Дослідження цього етнотипу в прозі Ф. Достоєвського дозволило виокремити ядро поняття, що його становить мисляча особистість у процесі суперечливого духовного становлення. На периферії художнього типажу перебувають його знижені або пародійні втілення (Смердяков із «Братів Карамазових», Артемій Павлович із «Бісів»). Антитетичні до цієї постаті – представники народу (Макар Долгорукий у романі «Підліток») та персонажі, які майже зливаються з ним, діючи в позараціональному ключі. Істота мисляча і суперечлива, «російський іноземець» неодмінно підлягає у романіста складним світоглядним і життєво-практичним колізіям і випробуванням, еволюціонуючи у бік народного світорозуміння.
Поняття «російський іноземець» є ключовим для Ф. Достоєвського-«ґрунтівника». Воно реалізується в його художній системі на таких образно-смислових рівнях: а) особистість, чиє духовне становлення мислиться в параметрах «російське – загальнолюдське» (моделлю такої особистості слугував О. Герцен, а втілюють її протагоністи письменника Раскольников, Ставрогін, Версілов та ін.); б) знижені і пародійні варіанти цього типу (наприклад, Смердяков зі своїм лакейським «європеїзмом» або Артемій Павлович із «Бісів», утопічно захоплений європейським середньовіччям); в) діалектичний зв’язок-протистояння «російського іноземця» і представників народу, прикладом чого є пари Версілов – Макар Долгорукий, Свидригайлов – Соня Мармеладова; Ставрогін – Шатов. Така смислова структура типології «російського іноземця» суттєво розкриває складний характер руху до «вселюдського».
В образах «російських іноземців» найважливішим первнем є двійництво. Такі персонажі, як Раскольников, Свидригайлов, Страврогін, Шатов, Версилов, Іван Карамазов, характеризуються через амбівалентні мотиви гордині й надломленості, бісівства й розсудливості, егоцентризму й «вселюбності», «ідеалу Мадонни» і «содомського гріха».
Особливим засобом характеристики російських персонажів, що відірвалися від рідного «ґрунту», є уподібнення їх іноземцям, зокрема відомим особистостям, представникам тієї чи іншої національності. Стосовно ж становлення російських персонажів до іноземців (в узагальненому сенсі), то воно змінюється від сприйняття їх як безособового національного стереотипу (в негативному і позитивному значеннях) до сприйняття «Європи» як свого «найдорожчого» духовного первня.
У третьому розділі «Ідеал ,,вселюдини” і ,,вселюдського організму” в контексті ,,ґрунтівницьких” ідей Ф. М. Достоєвського» вивчено погляди автора на національну своєрідність історичного шляху розвитку Росії та їх творче відображення. Як своєрідний критерій співвідношення «російського» і «інонаціонального» розглянуто феномен «дитячої» свідомості та зроблено висновок про те, що особливе значення в світлі ідей «ґрунтівництва», можливостей досягнення ідеалу «вселюдства» і критеріїв оцінки потенціалу особистісного вдосконалення мають у Ф. Достоєвського дитячі образи.
9
У підрозділі 3.1. «Росія і Захід в уявленні Ф. М. Достоєвського: теоретичні та практичні можливості синтезу двох систем світосприйняття» відзначено: незважаючи на критику Заходу в публіцистиці автора й у тирадах низки персонажів його белетристики, пріоритетною для митця є ідея єдності «західного і російського духу» («у нас русских, две родины – Европа и наша Русь»). Ця ідея семантично маркує позитивну національну ідентичність образів, що віддзеркалює «ґрунтівницькі» погляди письменника.
У творчості Ф. Достоєвського простежується суперечливе ствердження неприязного ставлення до Заходу, сучасного європейського буржуазного духу, й одночасного тяжіння до багатовікової культури Європи. Усвідомлюючи той факт, що впродовж тривалої історії Росія і Європа перебували у неперервній духовно-культурній взаємодії, Ф. Достоєвський болісно сприймає, як йому здається, відхід Європи від християнських ідеалів. Відтак він уважає, що властива російському духові потреба у «всесвітньому загальнолюдському єднанні»2, може стати ґрунтом для взаєморозуміння народів. Письменник визнає двоїстість російського національного характеру і підкреслює, що той ще не набув конкретних усталених ознак, перебуває у процесі формування і саме завдяки цьому здатний подолати західні стереотипи.
Пропонуючи власний рецепт з порятунку Європи за допомогою Росії, російського православ’я і «вселюдських» устремлінь російської людини, письменник, проте, залишається в полоні власних нерозв’язних суперечностей, які не надто очевидні в його публіцистиці (хоча й визнаються самим автором в численних застереженнях й автокоментуванні «в дужках»), але стають особливо наочними в художніх творах. Так, образи персонажів, покликаних виражати «ґрунтівницькі» ідеали, або схематичні й однопланові (як Дмитро Прокопович Разуміхін з «Злочину і кари» або Макар Іванович Долгорукий з «Підлітка»), або позначені суперечливістю поведінки і життєвої позиції (як Антоніна Василівна Тарасевічева з «Гравця» або Іван Шатов із «Бісів»).
У підрозділі 3.2. «,,Дитяча свідомість” в інтерпретації Ф. М. Достоєвського як ідеал і критерій ,,вселюдськості”» доводиться зв’язок ідеї «ґрунтівництва» й ідеалу «вселюдськості» та феномену дитячої свідомості, «дитячості». Дитячі образи у Ф. Достоєвського є втіленням невинності, беззахисності, сумирності, відкритості світу. Виокремлено суттєвий у митця фактор повернення індивідуума до дитячого світосприйняття внаслідок сильного естетичного впливу на нього мистецтва. Так, у «Нотатках із Мертвого дому» каторжани різних національностей під впливом театральної вистави «втрачають» і вік, і національність, очищаються від гірших рис, стають, відповідно до означення наратора, «детьми, вполне детьми». Амбівалентне поєднання дитячої простодушності й усвідомленої здатності до співпереживання, виняткової сором’язливості і прихованої чутливості
2 Достоевский Ф. М. Полное собр. соч.: в 30-ти т. Достоевский Ф. М. – Л. : Наука, 1972–1990. – Т.25. –С. 20.
10
характеризує «цілком дорослу людину» Альошу Карамазова з роману «Брати Карамазови».
У четвертому розділі «Поетико-стильові особливості зображення іноземців у художніх творах і в публіцистиці Ф. М. Достоєвського» детально проаналізовано мовностилістичні особливості зображення персонажів у творчості Ф. Достоєвського.
Підрозділ 4.1. «Мовні засоби реалізації опозиції ,,свій – чужий” у творчості Ф. Достоєвського» присвячено характеристиці мовотворчості епіка у зображенні іноземців та «російських іноземців». Стилістичні засоби, що застосовуються при розбудові опозиції «свій – чужий» у Ф. Достоєвського, належать до різних мовних «рівнів» (лексичного, морфологічного, синтаксичного), та підпорядковуються конкретним завданням митця. Зображення іноземців та «російських блукальців» у публіцистиці й у художніх творах Ф. Достоєвського має свої закономірності. Так, у публіцистичних статтях, «Щоденнику письменника» й «Промові про Пушкіна» про них говориться з «трагічною серйозністю». Натомість у художніх творах письменник, як правило, іронізує над ними. Особливо очевидно дошкульна іронія Ф. Достоєвського поширюється і на «російських іноземців» у романі «Біси». Іронічний відтінок в образотворенні іноземців та «російських іноземців» створюється за допомогою використання зменшувально-пестливих слів, різноманітних часток і модальних слів, а у змалюванні «російських іноземців» – через іншомовні вкраплення в їхнє мовлення, написання окремих слів латиницею, застосування лапок.
Серед синтаксичних засобів характеристики персонажів іноземців або тих, що відповідають типу «російський іноземець», у Ф. Достоєвського переважають повтори, які часто поєднуються з поступовим нагнітанням слів з негативною конотацією.
У підрозділі 4.2. «Наративні принципи творення образів іноземців у художній прозі і в публіцистиці Ф. Достоєвського» охарактеризовано наративні принципи створення образів іноземців. Встановлено: сприйняття іноземця значною мірою може залежати від місця і ролі в оповідній структурі твору наратора або персонажа-обсерватора. Зокрема, у романі «Ідіот» Радомський рефлексує над російською етноментальною специфікою з урахуванням національної природи європейських народів, при цьому заявляючи: у російській літературі тільки М. Ломоносову, О. Пушкіну і М. Гоголю «вдалося сказати кожному щось дійсно своє, своє власне, ні в кого не запозичене» і «тим самим ці троє і стали негайно національними. Хто з російських людей скаже, напише або зробить що-небудь своє, своє невід’ємне і незапозичене, той неминуче стає національним, хоча б він і по-російськи погано говорив. Це для мене аксіома»3 (наратор, однак, її спростовує).
Однак дана «аксіома» виявляється сумнівною в контексті застережень наратора, який вказує, що Євгена Павловича «видавав» його тон: говорив він
3 Достоевский Ф. М. Полное собр. соч.: в 30-ти т. Достоевский Ф. М. – Л. : Наука, 1972–1990. – Т.8. –С. 276.
11
«неначе з незвичайним захопленням і жаром і в той же час мало не сміючись, можливо, над своїми ж власними словами». У тексті конструюється складне співвідношення між словами персонажа і коригуючим коментарем наратора, внаслідок чого й авторську позицію слід оцінювати як неоднозначну, орієнтовану на «залучення читача», що вимагає від нього власної думки.
Принципово важливиим для Ф. Достоєвського є те, що у більшості з них основний оповідний «голос» не наділений усезнанням і прерогативою остаточного оцінювання. Більше того, оповідач-хронікер часто акцентує у художніх текстах недостовірність, невпевненість, сумнів та інші варіанти модальності «невсезнання» такими словесними формулами: «здається», «говорять», «не можу стверджувати напевно», «достеменно невідомо» тощо. Текст може будуватися на різних наративних стратегіях. Так, хронікер у «Бісах» виявляється здатним одночасно повідомляти про перебіг фабульних подій і детально відтворювати внутрішні монологи Петра Верховенського, коли той провокує Кирилова до самогубства і потім очікує пострілу з сусідньої кімнати.
Еволюція стилю епіка зумовила ускладнення наративних структур тексту і форм вираження його позиції, зокрема й стосовно іноземців та «російських іноземців», що виявляється у певній деідеологізації змісту та у вищій мірі естетичного опосередкування. Найважливішою формою такого опосередкування є наративна організація тексту, зокрема, його складна фокалізаційна природа, коли на передше місце виходить перцептивний план сприйняття (погляд персонажа стає призмою зображення).
У висновках узагальнено та систематизовано основні положення й результати дослідження:
Художня система творчості Ф. Достоєвського, зокрема її персоносфера, при зображенні іноземців заснована на послідовному співвіднесенні «росіянин – іноземець»; розкривається у контексті «ґрунтівницьких» ідей («російської ідеї») письменника; детермінована його «антропологічним екзистенціалізмом», який імпліцитно включає в себе низку архаїко-міфологічних опозицій (в першу чергу, «свій – чужий») та специфічним розумінням категорій «натура» і «живе життя». Літературній імагології митця притаманне розмежування власне естетичного (переважно художнього, поетико-стильового) та публіцистичного (позалітературного, навіть «побутового») векторів зображення та інтерпретації Ф. Достоєвським як представників окремих націй, так і національних стереотипів.
Естетичний поетологічний підхід до дослідженої проблеми спонукає і дає можливість «розвести» ставлення Ф. Достоєвського-людини до іноземців (незрідка різко негативне) і Достоєвського-митця, автора творів, у яких «все неостаточно», акцентовано на «ідеальному», бажаному, а не вже існуючому в емпіричній дійсності. Візія Ф. Достоєвського значення «ґрунту» для перетворення російського суспільства сер. і др. пол. ХІХ ст. мала проспективно-програмний характер. Як показує аналіз художніх творів письменника 1860–1870-х рр., при всьому теоретично позитивному сенсі
12
«ґрунтівництва» воно верифіковане образним ладом прози і публіцистики письменника недостатньо, що виявляється, зокрема, у незначній кількості серед «російських» персонажів таких, хто своїм життям і вчинками відповідали б ідеалам «ґрунтівництва». Ті ж, кого прижиттєва критика письменника або сучасні дослідники оголошували такими (Антоніда Тарасевичева із «Гравця», Разумихін із «Злочину і кари», князь Мишкін з «Ідіота», Макар Долгорукий із «Підлітка», старець Зосима з «Братів Карамазових» та ін.) або окремими вчинками порушили ці ідеали, або їхні проповіді виглядають умоглядними і поверховими. Скажімо, «ґрунтівницькі» ідеї персонажів виглядають непереконливим чужорідним елементом у промовах або в «Бесідах і повчаннях» старця Зосими, у розрізненні злочинця російського і західного. Аналітичне заглиблення в особливості малювання стосунків росіян із іноземцями дозволило дійти висновку: у романах Ф. Достоєвського вони виступають своєрідним випробуванням персонажів на здатність до становлення, руху до ідеалу «вселюдини». Такі стосунки виявляються важливим засобом коригування категоричних однозначних думок про іноземців, належних персонажам і нараторам художніх творів, а, також і оцінок публіцистики, листування і приватних висловлювань Ф. Достоєвського.
Образи реальних іноземців співвідносяться з російськими персонажами й у контексті ідеалу «вселюдськості», до якої останні «не дотягують». У романі «Гравець», де виведено особливо багато постатей іноземців (переважно в негативному світлі), росіяни нітрохи не кращі за іноземців, навіть «справжня росіянка» Антоніда Тарасевичева. Водночас показово, що англієць Астлей у сцені прощання з Олексієм Івановичем характеризує росіян з позиції «ґрунтівництва» як людей здібних і непоганих, потрібних Вітчизні, але схильних до крайнощів, не призвичаєних до повсякденної праці і самоповаги.
Конфлікти між росіянами та іноземцями белетрист вирішував в основному в аспекті можливостей часто прихованих, занурених у художню глибину тексту, гіпотетичних, але можливих в аспекті «ґрунтівництва» (у такому вимірі постає конфлікт німця Шульца і росіянина Баклушина у «Нотатках із Мертвого дому», паралель між вказаним вище німецьким персонажем та росіянином Лужиним, «Злочин і кара»).
Конфліктні ситуації між іноземцями і росіянами, які багато в чому верифікують їхні стосунки, Ф. Достоєвський спроектував на наступні шляхи їх вирішення: а) подолання суперечностей на міжособистісно-психологічному рівні (у сварках або зіткненнях російські персонажі так чи інакше виявляють внутрішню готовність до прийняття позиції «опонента» поряд із своєю); б) подолання побутової неприхильності до чужого (суперечності між поляками і росіянами знімаються відстороненням від повсякденних умов життя, зануренням у театрально-карнавальну атмосферу «Нотаток із Мертвого дому»); в) встановлення оповідачем (або персонажем) рівнозначних критеріїв для оцінки росіянина та іноземця (оповідач у «Злочині і карі», оцінюючи єврея з погляду його іудейського ідеалу, наче ставить у рівні умови російський та
13
єврейський месіанізм; персонаж із «Гравця» осуд французів і німців підпорядковує визнанню недосконалості росіян).
Посутня кореляція «російських» і «неросійських» персонажів (генерал Загорянський – барон Вурмергельм у «Підлітку»; Шульц – Лужин у «Нотатках…» й «Злочині і карі», Лямшин – Виргінський у «Бісах» та ін.) уможливила висновок: протиставлення росіян та іноземців не можна оцінювати як принцип художньої системи Ф. Достоєвського-«ґрунтівника», поскільки національний «ґрунт» у конфліктних ситуаціях між ними має не абсолютне, а відносне значення. Зате абсолютною у Ф. Достоєвського є «антропологічна» основа конфліктів, екстрапольованих у внутрішній світ головних героїв романної прози митця.
Важливу роль у знятті суперечностей на національно-конфесійному ґрунті відіграють художні деталі: так, католицький хрест старця Зосими у «Братах Карамазових» вказує на його терпимість до інших християнських конфесій. А деталі зовнішності єврея, якого Свидригайлов зустрів перед суїцидом, у наративній перспективі «російського» персонажа акцентують імпліцитну думку про співмірність російського і єврейського месіанізму.
Сутнісним критерієм співвідношення «російського» й «інонаціонального» постає феномен «дитячої» свідомості. Діти у Ф. Достоєвського завжди позанаціональні, а серед його «ідеальних» дітей є «полінаціональні» – наприклад, Єлена-Неллі у «Принижених і ображених», матір якої – дочка англійця Єремії Сміта), а батько – росіянин князь Валковський. Князь Мишкін теж «дитина» і навіть не так росіянин, як «громадянин світу». Через воскресіння «дитячого» первня у людині нівелюється і національна антитетичність. Так, у «Нотатках…» опозиційність росіян і поляків, позначена в цілому дуже виразно, естетично знімається під час театральної вистави, коли «всі без винятку» ставали дітьми.
Аналіз особливостей слововживання при зображенні іноземців і «відступників» у Ф. Достоєвського показав: ці особливості принципово не відрізняються від загальних принципів роботи письменника зі словом. Для адекватної інтерпретації цієї сфери поетики митця провідне значення має методологічна засада М. Бахтіна, розроблена у дослідженні діалогічної природи творчості Ф. Достоєвського, головною ознакою якого є відсутність «остаточного, раз і назавжди визначеного слова».
Діалогічне віднесення різних значень слова до різних персонажів дає можливість створювати образи, які не зводяться до чітко сформульованого семантичного кола, але представляють собою своєрідну модель смислопородження, – ту, котра виводить автора на амбівалентне трактування явища.
Знаменною особливістю авторського письма, через яку проявляється автентичне ставлення до іноземців, є таке пойменування персонажів, коли кожне ім’я у результаті збагачення національним і літературно-алюзивним компонентом набувало узагальнювально-смислового значення, як, наприклад, Єлена-Неллі, інші змішані імена чи по-батькові в «Принижених і ображених», барон Вурмергельм у «Підлітку», Андрій фон Лембке в «Бісах», Смердяков
14
(як «російський іноземець») у «Братах Карамазових». Смислова насиченість імен часто посилюється за рахунок інтертекстуальних паралелей, як у випадку з частим вживанням таких прецедентних імен світової культури та історії, як Шиллер або Наполеон.
Найважливіший характерокреаційний засіб іноземців Ф. Достоєвського – іронія щодо «російських іноземців». Вона виявляється в описах зовнішності персонажів, відтворенні особливостей їхнього мовлення. У цьому плані цікаве зображення чорта, який представляється Івану Карамазову, будучи, по суті, його двійником: змішані російські та іноземні риси, іронічно обігрувані його конотаційні зв’язки з європейською культурою підкреслюють «західне походження». Характерний при зображенні іноземців наративний ракурс розповіді. Сприйняття іноземця значною мірою залежить від місця і ролі в повістувальній структурі твору наратора або персонажа-обсерватора. При цьому наголошується недостовірність, «ненадійність» мовця, який художньо опосередковує ідейні концепти твору.
Таким чином, поетологічний аналіз зображення інонаціональної сфери у творчості Ф. Достоєвського дає змогу виявити складність і неоднозначність його позиції як митця, на відміну від категоричності, перебільшення й упередженості у «прямих» висловлюваннях письменника щодо іноземців.