Васильчук, Євген Олегович. Молодіжний політичний радикалізм та екстремізм у сучасній Україні

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність дисертації, сформульовано мету і завдання, об’єкт, предмет, методологічні засади та наукову новизну дослідження, окреслено теоретичне і практичне значення отриманих
11
результатів, наведено відомості про апробацію результатів, наукові публікації, структуру та обсяг дисертації.
У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади дослідження молодіжного політичного радикалізму та екстремізму» – проаналізовано наявні теоретичні підходи до явищ політичного радикалізму та екстремізму; досліджено особливості виявів цих феноменів у молодіжному середовищі України; обґрунтовано політико-правову сутність радикалізму та екстремізму як загроз і викликів національній безпеці України.
У підрозділі 1.1 – «Концепт молодіжного політичного радикалізму та екстремізму в системі соціогуманітарних наук» – виокремлено та здійснено аналіз наукових підходів до сутності політичного радикалізму та екстремізму. Визначено, що, незважаючи на значну кількість досліджень, осмислення цих проявів характеризується відсутністю єдиної думки в науковому та експертному середовищі щодо сутнісних ознак екстремістської діяльності.
Розглядаються соціально-філософські та соціологічні підходи, що ґрунтуються на концепції соціальної аномії Е. Дюркгейма, теорії структурного функціоналізму Т. Парсонса та Р. Мертона. З такого погляду зазначені явища аналізуються як форма девіації, орієнтованої на свідоме порушення наявних соціальних норм, нормативів, принципів, правил поведінки. Ідеї цих науковців були розвинені в концепції молодіжної делінквенції. Її фундатори (Р. Клауорд, А. Коен, Л. Оулін та інші) дійшли висновку, що виникнення і поширення делінквентної поведінки серед молоді зумовлює неможливість досягнення цілей у законний спосіб. Відтак сформовано кримінологічно значущі характеристики молодіжного радикалізму й екстремізму як виявів девіантної поведінки, що мають ознаки протиправних діянь. Окреслені позиції сучасних дослідників (В. Бакальчук, В. Бобахо, Т. Дублікаш, Ю. Зубок, О. Корнілова, Є. Кубякін, С. Левікова, В. Луков, Є. Столяренко, О. Омельченко, М. Харагезян, Т. Черкашина, В. Чупров, Л. Шабанов, В. Шерстобоєв та інші) про те, що виникнення і поширення політичного радикалізму та екстремізму серед молоді, радикалізація молодіжної свідомості зумовлені соціальними деформаціями, характерними для пореформених суспільств, кризами усталених механізмів соціалізації й адаптації молоді.
Встановлено, що у межах культурологічного підходу явища молодіжного радикалізму та екстремізму розглядаються крізь призму субкультурних теорій і концепцій, що виходять із гіпотези про фрагментацію культурного ядра. Західноєвропейські й американські культурологи (М. Брейк, Ф. Джефферсон, Дж. Кларк, С. Коен, Х. Пілкінгтон, Б. Робертс, Д. Хебдідж, С. Холл, Т. Хюбнер та інші) схильні розглядати суб’єкти молодіжного радикалізму як спільноти, що мають власну світоглядну систему, сформований стиль
12
маніфестації в реальному житті, систему комунікацій і подібне. Показано, що об’єктом вивчення сучасних дослідників культурницького складника політичного радикалізму та екстремізму (О. Аксютіна, А. Іпполітова, С. Кожевникова, А. Чечева, Т. Шеметова, Т. Щепанська та інші) є проблеми формування світоглядних орієнтирів, стильових маніфестацій, систем кодифікацій значущої інформації молодіжних течій.
Підкреслюється, що у межах правового підходу дослідники акцентують увагу насамперед на кримінологічних аспектах молодіжного радикалізму й екстремізму. Політико-правова сутність цього явища в дослідженнях М. Алпеєвої, І. Білоус, В. Боярова, П. Вознюка, С. Воронцова, В. Головка, М. Гуцало, М. Ларкіна, М. Паламарчука, Б. Петренка, О. Ростокінського, К. Сазанової, Р. Тамаєва, С. Фридинського, К. Чумарової, М. Шутого та інших показана як комплексне кримінальне діяння, що передбачає загрозу життю і здоров’ю громадян, може призвести до блокування діяльності установ державної влади, місцевого самоврядування, масових заворушень тощо. Особливу суспільну небезпеку екстремізму ці автори пов’язують із його можливими трансформаціями в терористичну діяльність. Вагому роль у скоєнні таких злочинів відіграють незаконні воєнізовані формування, на чому особливо наголошують П. Агапов, І. Морозов, А. Хлєбушкін та інші.
Стверджується, що комплексний аналіз чинників посилення екстремізму й активізації діяльності молодіжних радикальних угруповань, здійснений у межах історико-політологічного підходу, у дослідженнях Р. Амірокової, А. Аршинової, Є. Гречкіної, А. Дибірова, О. Євтюшкіна, О. Кетова, Ю. Сентюріна та інших. Визначаючи це явище як комплексне, таке, що поєднує специфічну ідеологію, механізми етносоціальної та релігійної мобілізації, вчені наголошують на схильності суб’єктів екстремістської діяльності до пропаганди і надмірного застосування насильства для досягнення своїх політичних цілей. У цьому ж контексті актуальними є названі дослідження, присвячені проблемам політичної соціалізації молодого покоління (В. Андрущенко, О. Бабкіна), формуванню його політичної культури (В. Бебик, В. Вашкевич, М. Головатий А. Карнаух, В. Ребкало, М. Остапенко), визначенню перспективних напрямів реалізації державної молодіжної політики (Є. Бородін, В. Котигоренко, М. Перепелиця), розвитку організованого молодіжного руху в Україні (О. Голобуцький, В. Головенько, В. Денисенко, С. Денисюк, О. Корнієвський, В. Кулик, Ю. Шайгородський, В. Якушик та інші). Доведено, що множинність науково-дослідницьких підходів пояснюється багаторівневою сутністю радикалізму й екстремізму, їх впливом на різні сфери суспільного життя.
13
У підрозділі 1.2 – «Закономірності та особливості поширення політичного радикалізму й екстремізму в молодіжному середовищі України» – увагу сфокусовано на специфіці вияву цих феноменів серед молоді.
У дисертації описані характерні соціально-психологічні риси сучасної молоді: підвищена тривожність, емоційна збудливість та психологічна нестабільність. Пошуки молодими людьми альтернативних можливостей адаптації до вкрай нестабільних умов сучасного життя призводять до поширення різноманітних форм самоорганізації, що можуть сприяти набуттю і закріпленню умовно стабільного статусу в суспільстві. Підкреслено, що транзитивність українського соціуму та зумовлені нею асинхронність і неузгодженість перебігу політичних і соціально-економічних процесів цілком закономірно спричинюють актуалізацію різноманітних соціально небезпечних виявів політичної активності, які є специфічними формами політичної соціалізації та адаптації до нових трендів політичного життя. Невирішеність найбільш значущих суспільних проблем і набуття ними хронічного характеру спричинюють корозію правових і політичних норм, ідейно-світоглядну дезорієнтованість та актуалізацію протестних настроїв серед соціально найвразливіших прошарків населення. Комплексно така ситуація об’єктивно призводить до поширення соціально-деструктивних ідей, псевдоцінностей і практик, які стають смисловою і діяльнісною матрицею для розгортання активності суб’єктів політичного радикалізму та екстремізму.
Визначено, що найвагомішими закономірностями проникнення і поширення деструктивних радикалістських ідей та екстремістських псевдоцінностей у молодіжному середовищі є незавершеність процесів соціально-економічної та політичної модернізації сучасної України, деформація ціннісно-нормативної системи українського суспільства та поступова втрата соціальних орієнтирів депривованими прошарками молоді.
Доведено, що поява і розвиток різноманітних самоорганізованих молодіжних течій неодмінно супроводжується конфліктами з домінантною в суспільстві системою норм та цінностей. Спроби відстояти власні соціокультурні продукти і намагання поширити їх вплив зумовлюють звернення молоді до неконвенціональних методів досягнення власних цілей.
Обґрунтовано, що поширення радикалістських настанов та екстремістських виявів відбувається протягом декількох етапів, визначених як «соціальний критицизм», «відчуження» та «бунт». Соціальний критицизм формується під впливом невизначеності соціального статусу, песимістичності соціальних очікувань, ілюзорності соціальних перспектив для молодого покоління. Об’єктом критики стає високий соціальний статус окремих осіб у суспільстві, що визначається насамперед показниками їхнього матеріального
14
добробуту. Демонстративне заперечення суспільних норм та цінностей або намагання замінити їх власними об’єктивно спричиняють поступове відчуження молоді від суспільства. Зазначений етап соціальної активності молодих людей постає як форма адаптації до складних життєвих умов. Стверджується, що бунт є наслідком впливу на молодь кризових соціально-економічних, соціокультурних і суспільно-політичних чинників. Він виявляється через поширення інформації інтолерантного змісту, актів немотивованого насильства щодо окремих індивідів або їх груп, які не поділяють світоглядних переконань депривованих прошарків молоді.
Констатується, що перебування молодих людей у лавах екстремістських угруповань украй негативно впливає на їхні можливості подальшої інтеграції до суспільства. Це унеможливлює повноцінний розвиток молодої особистості, адже невибагливість у виборі методів і способів досягнення власних цілей, жорстокість та відверта злочинна спрямованість суб’єктів екстремізму не знаходять розуміння і підтримки серед переважної більшості населення, піддаються громадському осуду і реагуванню з боку правоохоронних органів.
У підрозділі 1.3 – «Політико-правова сутність загроз і викликів національній безпеці України з боку суб’єктів молодіжного радикалізму та екстремізму» – здійснено структурування й аналіз загроз національній безпеці України з боку екстремістських спільнот і саморадикалізованих осіб.
Установлено, що в реальному житті радикалізм є ідейним обґрунтуванням соціально-деструктивної діяльності окремих індивідів, груп та спільнот. Загрози, спровоковані суб’єктами екстремізму, порушують баланс механізмів гарантування національної безпеки держави, оскільки спрямовуються на ліквідацію її незалежності, насильницьку зміну конституційного ладу, порушення суверенітету і територіальної цілісності.
На підставі законодавчої практики України та інших держав загрози для національної безпеки держави з боку суб’єктів екстремізму структуровано таким чином:
– спроби насильницької зміни засад конституційного ладу і посягання на територіальну цілісність країни, що виявляються у відповідних публічних закликах, підбурюванні до непокори органам державної влади та місцевого самоврядування, пропаганді збройного повстання з метою захоплення або привласнення владних повноважень, підготовці та спробах реалізації дій щодо насильницького повалення конституційного ладу в Україні тощо;
– посягання на безпеку держави, що, відповідно до положень Закону України «Про основи національної безпеки України», визначаються як здійснення окремими особами і групами осіб діяльності, спрямованої на користь інших держав щодо дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в
15
Україні, що здійснюється при підтримці та контролем їх спеціальних служб, зазіхання на державний суверенітет, сприяння діяльності міжнародних терористичних організацій через їх фінансування, безпосередня участь у підготовці та здійсненні терористичних актів, створення і функціонування незаконних воєнізованих формувань, що намагаються перебрати на себе функції збройних сил і правоохоронних органів держави;
– пропаганда насильства, війни, виключності або неповноцінності громадян залежно від їхнього соціального статусу, релігійних переконань, національної або мовної приналежності, скоєння актів вандалізму щодо державних символів, де підставами для зародження і поширення екстремістських тенденцій є політизація самосвідомості окремих етнонаціональних груп, утиски їх прав і свобод, асимілятивні впливи, що загрожують утратою самобутності певним етногрупам;
– поширення інформації провокаційного антидержавницького спрямування, що підриває авторитет і престиж України, органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави, що виявляється в спрямуванні суб’єктами політичного екстремізму своєї діяльності проти інститутів влади через намагання дискредитувати їх серед населення або блокувати їхню діяльність.
Підсумовується, що значна суспільна небезпека суб’єктів екстремізму зумовлюється їхньою схильністю до використання антиправових способів та методів політичної боротьби, серед яких чільне місце посідають різні форми насильства. Наслідками злочинних посягань екстремістських груп є ескалація насильства в суспільстві, провокування міжетнічної та релігійної ворожнечі, дестабілізація і блокування діяльності органів державної влади.
У другому розділі – «Ідейно-політична сутність і класифікація політичного радикалізму та екстремізму в молодіжному середовищі України» – увагу зосереджено на дослідженні ідейно-політичних течій та структурі політичного радикалізму і екстремізму України.
У підрозділі 2.1 – «Політико-ідеологічні доктрини ліворадикальних угруповань» – виокремлено, класифіковано та проаналізовано ідейно-політичні течії, наявні в структурі лівого радикалізму в Україні.
Показано, що консервативно-комуністична течія поєднує декілька ідейно-політичних напрямів. Так, неосталіністська течія представлена Партією комуністів (більшовиків) України Е. Ояперва, відділеннями російської Всесоюзної комуністичної партії більшовиків Н. Андреєвої, її молодіжного крила – Всесоюзної молодої гвардії більшовиків та відгалуження ВКПБ – Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) О. Лапіна. Сутність їхніх проектів перебудови суспільного життя полягає в надмірній абсолютизації
16
минулого (використання ідеологічних концептів, елементів символіки) та апеляціях до відповідних культурних цінностей. Аналіз цих ідеологічних доктрин засвідчує догматичне використання низки фразеологічних конструкцій та ідеологічних штампів, характерних для їх попередників 1920–1950-х рр.
Стверджується, що неотроцькістські групи представлені осередком російської «Революційної робітничої партії», об’єднаннями «Координаційна рада робітничого руху», «Ліве об’єднання молоді», «Робітничий спротив», «Українська ліва група» та інші. Серед ідей, які активно експлуатуються прибічниками неотроцькізму, відзначено «теорію перманентної революції», яка переосмислюється неотроцькістами у контексті боротьби проти транснаціональних корпорацій. Вони вважають, що глобалізація світового економічного простору сприятиме консолідації робітників усього світу, а тому неухильно призведе до світової соціалістичної революції.
Доведено, що представники неомаоїстської течії (філія незареєстрованої «Російської маоїстської партії», група «Робітнича дія») виступають на рівні пропагандистських груп творчої спадщини китайського політичного і державного діяча Мао Цзедуна, виявляючи свою активність в Україні виключно у віртуальному просторі. Вони орієнтуються на ідеї марксизму-ленінізму-маоїзму, відстоюючи необхідність руйнації засад сучасного капіталістичного ладу.
Розкриті позиції «нових лівих», що поєднують у своїх лавах представників антиглобалістських, антифашистських, феміністських та екологічних рухів. До них відносять такі групи та ініціативи: «Ліворадикальне об’єднання молоді», «Організація марксистів», Молодіжне об’єднання «Че Гевара», Об’єднання «Боротьба», федерація «Антифашистська дія України» тощо. Сучасні «нові ліві» в межах власних ідеологічних доктрин намагаються поєднати ідеї геваристського революціонаризму, анархізму, марксизму-ленінізму, троцькізму, європейської контркультури 1960-х рр., маркузіанства та фрейдомарксизму з антифашистськими, антиглобалістськими настановами, ідеями екологізму, міжнаціональної толерантності тощо.
Вказано, що лівонаціоналістичні угруповання (осередки Націонал-більшовицької партії та групи так званих «автономних націоналістів») еклектично поєднують різні фрагменти націоналістичної та соціалістичної ідеологій. Характерними ознаками цих об’єднань є несформованість програмних цілей, ідейна еклектика, театралізовані та мережево-віртуальні форми політичної участі.
Анархістська течія в Україні представлена анархо-комуністичним, анархо-синдикалістським та анархо-індивідуалістичним напрямами (Федерація Анархістів Донбасу, Революційна Конфедерація анархо-синдикалістів імені
17
Н. І. Махна). Специфічними ідейними формами анархізму в Україні є так званий субкультурний анархізм та націонал-анархізм (політична партія «Союз анархістів України»). Суспільні перетворення, відповідно до бачень представників цієї течії, можливо здійснити революційним шляхом через самоорганізацію робітників у профспілкових організаціях із метою захоплення засобів виробництва й організацію повсякденної боротьби за поліпшення умов своєї праці. Будь-які форми співпраці з владними і політичними інститутами, підприємницькими структурами відкидаються.
Підсумовується, що мобілізаційні можливості ліворадикальних угруповань є незначними через схильність їхніх представників до надмірного теоретизування. Ідеологічні доктрини цих об’єднань формуються переважно під впливом західноєвропейських культурницьких тенденцій, що сприяє перетворенню цих угруповань на невеликі за чисельністю інтелектуальні гуртки або субкультурні спільноти.
У підрозділі 2.2 – «Ідейно-політичне підґрунтя правоекстремістських угруповань» – визначено, що сучасний правоекстремістський рух в Україні представлений низкою ідейно-політичних течій.
У межах традиціоналістського націоналізму або «старих правих» (ВПО «Державна самостійність України», Соціал-національна партія України, Всеукраїнська організація «Тризуб» імені Степана Бандери) вирізнені орієнтації на ідеологічні праці класиків націоналістичної думки, які обґрунтовують необхідність розгортання революційної, національно-визвольної боротьби з метою побудови незалежної держави. Вагомими складниками політико-ідеологічних доктрин представників цієї течії є антисемітські та ксенофобські штампи, ідея вищості української нації, мілітаристський пафос.
Модерний націоналізм або «нові праві» (УНА-УНСО, ВО «Свобода», «Соціал-національна асамблея», «Українська націонал-трудова партія») характеризується спробами еклектичного поєднання етнонаціоналістичних і расових конструктів з елементами авангардного мистецтва, соціальної демагогії, ерзац-революційними ідеями «нових лівих», ідейно-політичними практиками західноєвропейських екстремістських угруповань 1960–1980-х рр. та арабських терористичних груп. Діяльність представників цієї течії зосереджується на частковому перенесенні своєї активності з вуличної площини до віртуальної сфери і характеризується посиленням присутності в мережі Інтернет через створення різноманітних інформаційних ресурсів.
Визначено, що ідейний багаж зарубіжних ідеологічних впливів правоекстремістських об’єднань (ВСПР «Російська національна єдність», «Народна національна партія», «Націонал-соціалістичне товариство», «Євразійський союз молоді») включає відстоювання імперських ідей «величі
18
Росії», «державницького статусу російської нації» у поєднанні з традиційними для націоналістичного дискурсу елементами різних форм нетерпимості.
Підсумовується, що вагомими складниками політико-ідеологічних доктрин представників правоекстремістського середовища є антисемітські, расистські та ксенофобські штампи, ідеї вищості певної нації та повного підпорядкування індивідуальної волі колективним інтересам з артикуляцією насильницьких методів політичної боротьби. Тиражування таких поглядів є одним із факторів ескалації напруженості міжнаціональних відносин у державі.
У підрозділі 2.3 – «Субкультурні витоки політичного радикалізму та екстремізму» – окреслено тенденції субкультуризації екстремістського середовища.
Доведено, що замкненість та відчуженість від суспільства, намагання підкреслити свою неповторність шляхом відтворення системи норм і цінностей, альтернативних схваленим суспільством, сприяють виробленню специфічних субкультурних стилів маніфестації радикальних і екстремістських рухів.
Виокремлено такі компоненти субкультурних стилів маніфестації радикальних та екстремістських рухів: внутрішньоорганізаційні міфи і своєрідний «пантеон героїв»; зовнішній стиль та символіка; сленг і вербальний фольклор; комплекс культурних цінностей; система ініціацій та ритуалів.
Обґрунтовано, що специфічна символіка та вітання є своєрідним засобом екзальтації ерзац-революційної енергії активістів радикальних і екстремістських організацій. Використання елементів шокуючо-епатажної символіки, системи ритуалів та посвят дозволяє рекрутувати активістів, маніпулювати їхньою поведінкою при проведенні екстремістських акцій.
Підсумовується, що контркультурна стратегія позиціонування, обрана політичними радикалами як найбільш прийнятна, зумовлює поступову маргіналізацію радикальних об’єднань, зниження рівня їхньої політичної активності, перетворення на невеликі гуртки за інтересами. Останні об’єднують окремих андеграундних інтелектуалів і екстремістськи налаштованих осіб.
У підрозділі 2.4 – «Релігійні джерела політичного радикалізму та екстремізму» – проаналізовано релігійні компоненти радикалістських ідейно-політичних доктрин.
Визначено, що використання ідеологами політичного радикалізму елементів релігійних доктрин та похідних від них духовних практик зумовлюється значними сугестивними можливостями, здатними ефективно впливати на свідомість та поведінку людини.
Обґрунтовано, що вплив екстремістських ідей, посилений релігійними чи квазірелігійними духовно-екстатичними практиками, спрямовується насамперед на емоційно-чуттєве сприйняття реальності, яке вибудовується на
19
вірі, забобонах і страхах, паралізує волю індивіда, забезпечує некритичне ставлення до своїх учинків та беззаперечне виконання ним наказів, створює ореол «обраності» і «божественного походження» харизматичних керівників, що суттєво посилює згуртованість екстремістського угруповання.
Доведено, що в радикалістських ідеологічних доктринах помітні такі ідейно-релігійні впливи: християнські, що поєднують учення різних деномінацій в Україні; ісламістські, представлені найрадикальнішими та непримиренними до соціальної дійсності течіями, що синтезують сукупність характерних для ісламу ідейних настанов і практики ідейно-політичного впливу, напрацьовані екстремістськими і терористичними угрупованнями в різних країнах мусульманського світу; сектантські, що є сукупністю неорелігійних течій та ерзац-культів, які демонстративно поривають із цінностями традиційних релігійних учень.
Підкреслено, що атеїстичні впливи представлені ідейними настановами, які декларативно відкидають гіпотези про вплив вищих духовних сил на процеси людської життєдіяльності.
Підсумовується, що ідеологами політичного радикалізму адаптуються релігійні норми і ритуали для обґрунтування власної екстремістської практики, застосування насильницьких дій щодо політичних суперників, розширення кола своїх прихильників, забезпечення ними безумовного виконання доручень тощо.
У третьому розділі – «Чинники поширення політичного радикалізму та екстремізму в молодіжному середовищі України» – виокремлено фактори радикалістських ідей та екстремістських виявів серед молоді.
У підрозділі 3.1 – «Соціально-економічні чинники ескалації політичного радикалізму та екстремізму серед молоді» – виявлено та проаналізовано соціально-економічні чинники суспільного розвитку, що впливають на формування радикалістських настроїв у молодого покоління.
Відзначено, що соціально-економічні витоки екстремізму в Україні беруть початок зі системної кризи радянської економіки. Розгортання реформ у другій половині 1980-х рр. мало безсистемний характер, що негативно позначилося на рівні матеріальної забезпеченості населення. Поглиблення економічної кризи призвело до знецінення заощаджень, появи масового безробіття, зниження життєвого рівня переважної більшості населення.
Акцентовано увагу на тому, що складниками ринкових реформ в Україні стали роздержавлення і приватизація державного майна. Ці процеси супроводжувалися низкою негативних тенденцій: зростанням корумпованості посадових осіб, неналежним реагуванням правоохоронних органів на злочини, пов’язані з розподілом об’єктів власності, відсутністю дієвого громадського контролю за приватизаційними процесами в Україні. Реформи початку 1990-
20
х рр. асоціюються в переважної більшості населення з несправедливим, злочинним розподілом об’єктів власності. Обґрунтовано, що негативними наслідками ринкових реформ, які створили живильний ґрунт для появи екстремістських практик, стали стрімке майнове розшарування населення, обмеження доступу до матеріально-технічних та фінансових ресурсів переважної більшості населення; скорочення робочих місць та масове безробіття; посилення соціального напруження; зростання рівня недовіри населення до органів державної влади, правоохоронних органів, судової системи через високий рівень корумпованості.
Показано, що актуальними проблемами для молоді сьогодні є здобуття якісної освіти, що має забезпечити можливості для професійної самореалізації; реалізація права на працевлаштування; відсутність соціальних «ліфтів»; недостатня забезпеченість молодих сімей і самотніх молодих громадян житлом; поширення шлюбно-сімейних проблем; зростання девіантних тенденцій та соціально зумовлених захворювань та інші. Доведено, що ці обставини провокують радикалізацію окремих осіб та соціальних груп, які прагнуть змінити ситуацію і повернути втрачені можливості поліпшення свого матеріального добробуту та підвищення соціального статусу. Неможливість досягнути цього правовими методами через корумпованість правоохоронних органів та судової системи, криміналізацію різних сфер суспільного життя призводить до появи й укорінення в масовій, груповій та індивідуальній свідомості нігілістичних настанов.
Підсумовується, що усунення соціально-економічних умов, які сприяють зростанню і поширенню радикалістських настроїв та екстремістських виявів, має відбуватися через підвищення рівня реалізації патерналістської та соціальної функцій держави задля забезпечення і гарантування молоді дотримання її прав і свобод у сфері зайнятості, професійної самореалізації, вирішення соціально-побутових проблем тощо.
У підрозділі 3.2 – «Вплив соціокультурних чинників на зростання радикалістських настанов та екстремістських виявів у молодіжному середовищі України» – висвітлюється роль соціокультурних чинників при формуванні та поширенні серед молоді радикалістських тенденцій.
Констатується, що засадами екстремістського мислення і поведінки є поєднання складних соціальних умов та суб’єктивного сприйняття індивідом соціальної реальності, що зумовлюється особливостями його психофізіологічного розвитку. Серед причин виникнення екстремізму є аномічний стан розвитку суспільства, що спричиняє розпад його ціннісно-нормативної системи.
21
Визначено, що вагомим ризикогенним чинником, який зумовлює формування екстремістських настроїв серед молоді, є криза традиційних механізмів її соціалізації та адаптації, заміна їх «віртуальними» можливостями. Незначний життєвий досвід, властивий молодому віку максималізм, підвищене психоемоційне сприйняття реальності за відсутності альтернативних, адекватних джерел соціальної інформації сприяють віртуалізації молодіжної свідомості, що виявляється в алгоритмізації мислення молоді відповідно до набутих кібер-штампів.
Акцентовано увагу на тому, що наслідком послаблення регулятивної ролі усталених соціальних норм, кризи традиційних механізмів соціалізації на тлі перманентних соціально-економічних негараздів є зростання популярності девіантних форм поведінки в молодіжному середовищі.
У дисертації описано, що серед інших соціокультурних проблем, які провокують поширення радикалістських настроїв серед молоді, є відсутність змістовного дозвілля, криміналізація депривованої частини молодіжного соціуму, вплив продуктів сучасної масової культури, що пропагують споживацьке ставлення до життя.
Визначено, що вагомим каталізатором соціокультурних суперечностей, який провокує появу екстремістських настроїв, є зростання рівня напруженості у сфері міжнаціональних відносин. Націоналістична міфологія є вагомим складником різноманітних радикалістських доктрин.
Вищезазначені обставини обґрунтовують тезу про необхідність вдосконалення державної молодіжної політики в Україні задля забезпечення молоді належними умовами для її соціального становлення й адаптації до суспільних процесів, домінування цінностей вітчизняної духовної культури, виховання принципів толерантності та взаємоповаги.
У підрозділі 3.3 – «Суспільно-політичні детермінанти відтворення екстремістських настроїв у молодіжному середовищі України» – проаналізовано суспільно-політичні та ідеологічні детермінанти відтворення екстремістських настроїв у молодіжному середовищі України.
Констатується, що окремі політичні діячі задля здобуття певної популярності в суспільстві свідомо нагнітають протестні настрої серед молоді, екстраполюючи актуальні проблеми у сферу міжнаціональних та етнорелігійних відносин. За таких умов молоді люди поступово стають заручниками боротьби за владу між різнополярними політичними силами.
Обґрунтовано, що причинами поширення радикалістських настанов і екстремістських практик серед молоді є брак ефективних механізмів політичної соціалізації, що позначається хаотичністю процесу формування політичних орієнтацій сучасного молодого покоління, поширенням недовіри з боку
22
молодих людей до політичних сил, провокує їх відчуження від політичних процесів, сприяє поступовій відмові від демократичних форм політичної участі.
Доведено, що переважна більшість молодих людей демонстративно усувається від політики, не вбачаючи в цій сфері перспектив для особистісного зростання або розглядаючи політику лише як можливість тимчасового заробітку під час різноманітних політичних акцій. Соціально активніші представники молоді зосереджують зусилля на пошуках способів та методів реалізації своїх політичних амбіцій. Обмежені матеріально-технічні та фінансові можливості зумовлюють переорієнтацію цієї частини молодих людей на неконвенціональні методи політичної боротьби.
Підкреслено, що поширенню радикалістських ідей та екстремістських практик в українському суспільстві сприяє корумпованість посадових осіб, порівняно невисокий авторитет органів державної влади серед населення через їх неспроможність вирішити нагальні соціальні проблеми.
Нагальними завданнями для органів державної влади визначено розроблення і впровадження заходів несилового впливу, що сприятимуть деактуалізації суспільно-політичних чинників ескалації радикалізму та екстремізму в молодіжному середовищі України.
У четвертому розділі – «Механізми запобігання і протидії поширенню політичного радикалізму та екстремізму серед молоді» – здійснено аналіз інституційно-правового забезпечення політики Української держави у сфері профілактики, запобігання і протидії виявам екстремізму, розроблено та обґрунтовано технології освітнього, соціокультурного й інформаційно-психологічного впливу на молодіжне середовище задля зниження рівня агресивності, нейтралізації інтолерантних ідей і практик.
У підрозділі 4.1 – «Концептуальні засади політики запобігання і протидії поширенню молодіжного політичного радикалізму та екстремізму в Україні» – визначено перспективні напрямки нейтралізації деструктивних ідей і практик серед сучасної української молоді.
Визначено, що небезпечність поширення радикалістських настанов у молодіжному середовищі, збільшення кількості злочинів екстремістського характеру посилюється такими якісними характеристиками екстремістських угруповань: високий рівень згуртованості, можливості швидкого встановлення міжрегіональних зв’язків, мобільність організаційної структури.
Акцентовано увагу на тому, що система запобігання і протидії виявам екстремізму має сприяти дотриманню принципів плюралізму ідей, толерантного ставлення до думок меншості, забезпеченню умов для мирного співіснування культур різних народів, становленню і розвитку міжконфесійної та міжетнічної злагоди, політичної стабільності в державі. Водночас система
23
протидії цим явищам із боку держави не може набувати форми односторонніх заборон і каральних заходів, оскільки це лише призведе до активізації протестних настроїв у молодіжному середовищі.
Обґрунтовано, що чільне місце у системі запобігання та протидії політичному екстремізму в молодіжному середовищі України має посідати комплекс заходів із профілактики, нейтралізації та припинення акцій екстремістського характеру. Крім того, необхідно стримувати поширення деструктивних інформаційних впливів, загострення суперечностей у політичній, соціально-економічній, духовно-культурній сферах. Запорукою успішного розв’язання завдань із протидії екстремістській діяльності є ґрунтовне вивчення особливостей функціонування суб’єктів політики, громадських об’єднань, релігійних громад.
У підрозділі 4.2 – «Інституційно-правове регулювання у сфері запобігання і протидії поширенню політичного радикалізму та екстремізму в молодіжному середовищі України» – проаналізовано чинне законодавство України і законопроекти у сфері запобігання та протидії викликам і загрозам національній безпеці України з боку екстремістських спільнот і саморадикалізованих осіб, визначено перспективні напрямки розвитку відповідного інституційного забезпечення.
Визначено, що усвідомлення реальності загроз із боку суб’єктів екстремістської діяльності знайшло певне відображення в українському законодавстві. Проте його основними недоліками є невпорядкованість та неузгодженість положень, що стосуються запобігання і протидії виявам екстремізму, напрямів та порядку здійснення профілактичних заходів.
Констатується, що законопроекти із протидії виявам екстремізму, які були розроблені у різні роки народними депутатами України О. Волковим, О. Антіповим, Г. Москалем, О. Фельдманом, В. Колесніченком, не ухвалено. Вагомими причинами цього є неготовність суспільства до усвідомлення реальності загроз і викликів із боку суб’єктів екстремізму; брак ґрунтовних наукових досліджень із проблем поширення радикалізму та екстремізму; неналежне опрацювання досвіду інших країн у сфері протидії екстремізму; використання термінології та лексичних конструкцій, що стосуються визначення сутності екстремізму, з популістською метою; обґрунтовані побоювання різних суб’єктів політики щодо перетворення антиекстремістського законодавства на інструмент утиску політичної опозиції тощо. Ухвалений у січні 2014 р. відповідний закон, розроблений народними депутатами України В. Колесніченком та В. Олійником, передбачав надмірно жорсткі санкції до ініціаторів дій, які, на думку його розробників, могли становити потенційну загрозу для національної безпеки України, через що був
24
скасований у лютому 2014 р. Обґрунтовано, що профільний закон із протидії екстремізму має зосереджуватися насамперед на профілактичній діяльності.
Визначено, що безпосередню протидію екстремізму в межах своєї компетенції повинні забезпечувати: Прокуратура України (функції координації діяльності правоохоронних органів із протидії екстремізму та здійснення нагляду у сфері дотримання антиекстремістського законодавства); Служба безпеки України (сфера компетенції якої має поширюватися на дії екстремістського характеру, що створюють загрозу національній безпеці); Міністерство внутрішніх справ України та Національна гвардія України (забезпеченням громадського порядку та громадської безпеки).
Підкреслюється, що окрему увагу варто приділити Міністерству молоді та спорту України, Міністерству освіти і науки України та центрам соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Міністерства соціальної політики України, на які мають бути покладені функції профілактики екстремістських виявів серед молоді. Також варто передбачити утворення державного експертного органу у сфері протидії екстремізму або надання відповідних повноважень Національній експертній комісії України з питань захисту суспільної моралі задля визначення і встановлення ознак екстремізму. Розв’язання зростаючих проблем має відбуватися через належне правове унормування антиекстремістської діяльності держави та розбудову відповідного інституційного забезпечення.
У підрозділі 4.3 – «Освітні, соціокультурні та інформаційно-психологічні технології зниження деструктивного потенціалу молодіжного політичного радикалізму та екстремізму» – обґрунтовано заходи профілактичного впливу на молодь задля нейтралізації поширення радикалістських настанов та екстремістських виявів.
Аргументовано, що зниження дестабілізаційного впливу суб’єктів екстремістської діяльності на молодіжне середовище має забезпечувати комплекс взаємопов’язаних соціокультурних та інформаційно-психологічних заходів із профілактики і деактивації виявів екстремізму.
Визначено, що цей комплекс має включати такі стратегічні напрями: використання можливостей системи освіти для протидії поширенню радикалістських та інтолерантних настанов, попередження виявів ксенофобії та екстремізму; забезпечення соціального супроводу молоді, яка перебуває у складних життєвих обставинах; спрямування діяльності об’єднань громадян і політичних партій на підвищення громадської активності молоді, формування демократичних форм політичної культури та політичної участі молодого покоління; сприяння залученню молоді до реалізації державної політики в Україні; управління інформаційними впливами у сфері протидії екстремізму серед молоді; підтримка міжнаціонального й етноконфесійного діалогу та інші.
25
Реалізація зазначених технологій має насамперед передбачати організацію та проведення інформаційно-просвітницьких заходів («круглих столів», єдиних днів інформування населення, фестивалів молодіжної культури, заохочення участі молодих людей до громадської діяльності та подібне), спрямованих на виховання у молодих людей культури толерантності, терпимості та миролюбності.
Підсумовується, що вирішення таких завдань сприятиме підвищенню ефективності патріотичного виховання сучасної молоді, формуванню в неї активної життєвої і громадянської позиції, закріпленню моральних цінностей, естетичних смаків та ідеалів.
У Висновках узагальнено результати дослідження, на підставі яких визначено, що на сучасному етапі вияви політичного радикалізму та екстремізму посідають чільне місце в системі викликів та загроз демократичному розвитку політичної культури молоді, та загалом національній безпеці України. Проведене дослідження дало змогу сформулювати такі висновки.
Для вітчизняного наукового дискурсу переважно характерні загальні уявлення про сутність політичного радикалізму та екстремізму. Згідно з ними, радикалізм є особливим способом мислення та специфічним набором настанов, що передбачають здійснення суспільних перетворень, відкидаючи можливості соціальних компромісів. Екстремізм розглядається як соціальна практика, базована на цих настановах, яка поєднує насильницькі методи політичної боротьби і створює загрозу для національної безпеки держави.
Водночас згадані академічні викладки не охоплюють усього різноманіття цих виявів. У межах соціально-філософських і соціологічних підходів радикалізм й екстремізм розглядаються як результат розпаду ціннісно-нормативної системи суспільства, порушення процесу соціалізації та адаптації індивіда до мінливих умов сучасного життя. Згідно із культурологічним підходом екстремістські методи політичної боротьби є способами знаково-символічної декодифікації сутнісних засад суспільства і держави або тотальним руйнуванням ціннісної системи без будь-яких альтернативних пропозицій. У межах правового осмислення екстремізм ототожнюється зі спробами насильницького захоплення влади, незаконного втручання у діяльність уповноважених органів держави, порушення принципів міжнаціонального рівноправ’я, посягання на засади конституційного ладу. Політологічне розуміння радикалізму та екстремізму пов’язується з новими формами політичної соціалізації та політичної участі, що з’являються у кризових обставинах. Вияви радикалізму й екстремізму найчастіше спричинені кризою
26
системи міжнаціональних відносин, несформованістю демократичної політичної культури, використанням протестних настроїв населення окремими політичними елітами тощо.
Поширення радикалістських настанов та екстремістських настроїв у молодіжному середовищі характеризують певні особливості. Поступове відчуження депривованої частини молоді від соціуму спричинює появу неформальних груп та ініціатив, субкультурних спільнот, що може сприяти зростанню економічної підприємливості, реалізації себе в різних формах творчості. Разом з тим, ці тенденції можуть також спричиняти звернення молодих людей до деструктивних політизованих соціальних практик.
Сьогодні особливо небезпечною видається тенденція залучення молоді до діяльності радикальних рухів та екстремістських угруповань. Домінування в їх складі молодих осіб свідчить про те, що у віці від 18 до 35 років у свідомості найлегше формується екстремістський потенціал, що об’єктивно виникає з невизначеності та нестабільності соціальної ролі й статусу молодої особистості. Така трансформація у різні форми екстремістської практики пов’язана зі впливом низки кризових соціальних чинників. Поглиблення системної кризи обумовлюється, насамперед, транзитивністю сучасного українського суспільства, що спричинює десинхронізацію політичних і соціально-економічних процесів, правову дезорієнтованість населення. Відтак актуалізація радикалістських ідей та екстремістських практик є загальним закономірним наслідком розвитку пореформеного українського суспільства, що характеризується фрагментарністю політичної культури, поглибленням соціально-економічних суперечностей, корозією ціннісно-нормативної системи та правовою невизначеністю норм політичної поведінки і політичної участі населення.
Конспіративні умови визрівання і розвитку зумовлюють статус екстремізму як одного із найнебезпечніших та складно прогнозованих суспільних явищ, результативна деактивація якого безпосередньо залежить від ефективності заходів ранньої діагностики і профілактики. Завдання компетентних органів держави, на які покладаються функції захисту національної державності, полягають, насамперед, у виявленні й усуненні умов, що спричинюють поширення радикалістських, інтолерантних настроїв у суспільстві, появу та інституціоналізацію їх виразників.
Особливого гостро постають завдання з вироблення і впровадження виваженої стратегії протидії цим явищам, яка б збалансовувала превентивні та репресивно-правові можливості держави, що сприятиме подальшому розвитку демократичної політичної культури та громадянського суспільства в Україні. Такі заходи мають, з одного боку, гарантувати безпеку людини і держави від
27
злочинних посягань екстремістських спільнот, а з іншого – упереджувати можливе перетворення антиекстремістського законодавства та відповідної правозастосовчої практики на інструмент утиску придушення свободи слова і демократії.
Різноманітність радикалізму та екстремізму обґрунтовує доречність детального аналізу духовно-мотиваційної матриці протиправних діянь їхніх суб’єктів, докладного вивчення їхніх ідейно-культурних джерел задля встановлення мотивації індивідів до екстремістської діяльності, форм і методів маніфестації екстремістських угруповань у політичному житті. Дослідження відповідних ідеологічних доктрин дозволяє структурувати вітчизняне екстремістське середовище за «лівим» і «правим» складниками.
Ліворадикальний табір поєднує декілька ідейно-політичних течій, які орієнтуються на різні проекти перебудови суспільного життя. У структурі лівого радикалізму в Україні виокремлено такі течії: консервативно-комуністичну (включає неосталіністський, неотроцькістський, неомаоїстський напрями); «нові ліві» (поєднує антиглобалістські, антифашистські, феміністські та екологічні рухи); лівонаціоналістичну (еклектично сполучає націоналістичні концепти зі соціальною риторикою); анархічну (представлена анархо-комунізмом, анархо-синдикалізмом, анархо-індивідуалізмом, субкультурним анархізмом і націонал-анархізмом).
Досить різноманітним є й правоекстремістське середовище, у межах якого поєднуються традиціоналістська націоналістична течія або «старі праві» (схильні до надмірної абсолютизації ідейно-теоретичної спадщини класиків українського націоналізму) та модерна націоналістична течія або «нові праві» (намагаються синтезувати постулати класичного українського націоналізму із сучасними соціально-революційними ідеями). Окрему увагу заслуговують зарубіжні ідеологічні впливи, представлені насамперед осередками російських правоекстремістських об’єднань, що орієнтуються на різноманітні версії російського націоналізму.
Орієнтації екстремістських угруповань на демонстративне протиставлення суспільству зумовлюють тенденції їхньої субкультуризації. Компонентами субкультурних стилів маніфестації екстремістських об’єднань є внутрішньоорганізаційні міфи, специфічний зовнішній стиль та символіка, вербальний фольклор, комплекс культурних цінностей, система ритуалів тощо. Звернення до таких тактичних прийомів власного вираження дозволяє тісніше об’єднати членів екстремістських груп, ускладнюючи можливості для проникнення в це середовище осіб, чия діяльність може призвести до дезінтеграції та розпаду таких груп.
28
Значущими є релігійні джерела радикалістських доктрин і екстремістських практик. Використання квазірелігійних ідей розглядаються як своєрідна психотехніка впливу на свідомість активу екстремістських об’єднань. Це унеможливлює раціонально-прагматичне освоєння соціальної реальності шляхом підміни його емоційно-чуттєвим сприйняттям. Нерідко довкола харизматичних представників екстремістських угруповань створюється ореол «непогрішимості», що дозволяє їм ефективно маніпулювати свідомістю і поведінкою низового членства при здійсненні протиправних заходів.
Основні причини зростання екстремістських настроїв формуються у соціально-економічній площині. Трансформаційний період українського суспільства супроводжується низкою економічних катаклізмів, пов’язаних із переходом до ринкових форм господарювання. Економічні негаразди призвели до майнового розшарування населення, масового безробіття, посилення соціального напруження і зростання недовіри населення до органів державної влади. Екстремістські форми соціальної активності є специфічною реакцією на відсутність життєвих перспектив, зубожіння та соціальне приниження переважної більшості населення країни.
Незбалансованість економічного розвитку відображаються також на аномічному стані українського суспільства, що призводить до порушення процесу соціалізації та адаптації молодої людини у складних умовах життя, кризи інститутів сім’ї, освіти і виховання, браку можливостей для проведення змістовного дозвілля. Комплексно така соціокультурна ситуація зумовила появу девіантних і делінквентних тенденцій у молодіжному середовищі, які стали своєрідним живильним ґрунтом для виникнення та поширення екстремістських практик.
Серед суспільно-політичних чинників ескалації політичного радикалізму та екстремізму в молодіжному середовищі України вирізняються брак ефективних механізмів політичної соціалізації сучасної молоді, надмірна поляризація політичної системи, криза ліберальних цінностей, ідей толерантності, несформованість концепції патріотичного виховання. Наслідками впливу цих чинників є пошук представниками молодого покоління альтернативних джерел реалізації свого потенціалу, зростання протестної активності молоді, участь у діяльності суб’єктів політики, заснованих на етноцентристських ідеях.
У межах концепції запобігання і протидії виявам молодіжного політичного радикалізму та екстремізму мають поєднуватись правоохоронні та інформаційно-просвітницькі заходи. Окремої уваги потребує розроблення механізму професійної відповідальності державних службовців і посадових осіб органів місцевого самоврядування за ухвалення управлінських рішень, що
29
спричинили зростання протестних настроїв серед окремих прошарків населення, ескалацію суспільно-політичного напруження у державі або її окремих регіонах, поширення виявів нетерпимості на етнонаціональному та релігійному ґрунті.
Дослідження інституційно-правового забезпечення антиекстремістської діяльності держави засвідчило наявність окремих проблемних точок. Насамперед – це розпорошеність правових норм, неузгодженість законодавчих актів, що регламентують питання запобігання і протидії політичному радикалізму та екстремізму в Україні.
У вітчизняному законодавстві й досі не сформовано правового визначення екстремізму. Попри низку законодавчих ініціатив вагомою проблемою досі лишається відсутність профільного закону, який має внормовувати систему запобігання екстремізму, визначати межі професійної компетенції органів державної влади, уповноважених забезпечувати протидію цьому явищу. Серед слабких місць законопроектів варто відзначити їхню популістську спрямованість і неконкретне визначення механізмів протидії виявам екстремізму. Нормативно-правова неврегульованість блокує розроблення ефективної системи протидії екстремізму в українському суспільстві.
Враховуючи суттєві недоліки законодавчих ініціатив, обґрунтовано необхідність зосередження антиекстремістського законодавства на проблемах профілактики цих виявів, що сприятиме унеможливленню його перетворення на інструмент утиску інакомислення та опозиційно налаштованих політичних сил, як це подекуди спостерігається, зокрема, у Російській Федерації та Республіці Білорусь.
З огляду на необхідність посилення гуманістичного складника інституційно-правового забезпечення антиекстремістської діяльності Української держави, актуальною лишається проблема розроблення освітніх, соціокультурних та інформаційно-психологічних технологій, спрямованих на зниження деструктивного потенціалу молодіжного політичного радикалізму та екстремізму. Серед них перспективними є зосередження зусиль і можливостей Міністерства молоді та спорту України, Міністерства освіти і науки України та центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Міністерства соціальної політики України на профілактичній діяльності через реалізацію цільових програм із популяризації принципів патріотизму і толерантності, забезпечення соціального супроводу молодих людей, які за різних умов потрапили до екстремістських угруповань.
Окремої уваги заслуговують питання налагодження конструктивної взаємодії органів державної влади та ЗМІ у сфері протидії екстремізму серед
30
молоді, сприяння розвитку міжнаціонального та етноконфесійного діалогу з метою запобігання поширенню радикалістських ідей та екстремістських псевдоцінностей у молодіжному середовищі України.
Зважаючи на ескалацію збройного насильства у східних регіонах України, перспективними напрямами подальших досліджень є розроблення та обґрунтування політико-правових механізмів запобігання виникненню і протидії діяльності незаконних воєнізованих формувань задля унеможливлення втягнення до них, насамперед, молодих людей.