Зернецька, Алла Анатоліївна. Функціональна система вербально-комунікативної діяльності (компетентнісний аспект)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано гіпотезу
дослідження та його мету, визначено завдання, об’єкт, предмет, представлено
положення, які винесено на захист, та методи вирішення наукової проблеми,
розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, указано
форми їх апробації і структуру роботи.
У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження” критично
проаналізовано наукову літературу з проблем теорії комунікації, лінгвоперсонології,
лінгвосеміотики, неофункціональної лінгвістики, лінгвосинергетики, психолінгвістики,
теорії систем і сформульовано теоретичні положення роботи, на яких ґрунтується
оновлене розуміння вербально-комунікативної діяльності як функціональної системи
відкритого типу; синтезовано різні дефініції вербально-комунікативної діяльності і
комунікативної компетенції крізь призму суміжних понять і різних сфер вивчення,
проаналізовано термінологічну дублетність понять комунікативна компетенція і
комунікативна компетентність і представлено найбільш коректне науково вмотивоване
їх визначення; обґрунтовано необхідність розробки нових методологічних засад
дослідження вербально-комунікативної діяльності як надскладного композиційного
утворення лінгвосеміотичної, когнітивно-дискурсивної і соціокультурної природи, яке
самоорганізується у функціональну систему відкритого типу і центральним поняттям
якого є комунікативна компетенція, що потребує нових методик її формування і
вимірювання у сьогоденних умовах глобального міжкультурного і віртуального
спілкування; розроблено комплексну методику аналізу організації функціональної
системи вербально-комунікативної діяльності на основі сформованих баз даних
комунікативної компетенції.
ХХ століття у лінгвістиці пройшло під знаком структуралізму, актуалізувавши
у наукових дослідженнях розробку системних відношень між мовними явища, а
головне, – функціональний підхід (започаткований представниками празького
структуралізму), крізь призму якого почали розглядати різні види мовленнєвої
діяльності людини, які згодом оформилися в потужний науковий напрям, що дістав
назву комунікативно-діяльнісний підхід. Центральними поняттями останнього було
обрано вербальну і невербальну комунікацію та комунікативну компетенцію,
навколо яких і донині продовжують точитися суперечливі дискусії.
Наразі власне системність і рух, включаючи людські практики, або, в
термінології М. Фуко, – дискурсивні практики і мислення, визнані основою
загальнонаукової гуманітарної парадигми (Л. фон Берталанфі, І. Блауберг,
О. Богданов, П. Друкер, О. Малюта, Л. ла Руш, Г. Саймон, Р. Фейджин, Р. Холл,
А. Чандлер, Л. Чорногор, Е. Юдін та ін.).
Вербальна комунікація як вид діяльності людини (її практики), тобто
вербально-комунікативна діяльність (далі – ВКД), також є системою, що у загальній
теорії систем мовленнєвої діяльності кваліфікована як надскладна
(складноорганізована) система (Д. Марка).
Протягом усієї історії вивчення комунікації науковці кількох поколінь
намагалися пояснити різні аспекти нескінченного спектру складності ВКД. Як
наслідок, створювалися різні моделі комунікативної діяльності, що дозволяли не
тільки впорядкувати відомі її складники, а й визначити напрями подальших
досліджень. Залежно від розуміння основних функціональних завдань ВКД у
науковій літературі представлено три типи її моделей.
1. Тип інформаційних моделей (включаючи і невербальну складову – Г. Грайс,
Г. Лассвелл, Ю. Лотман, К. Шеннон і У. Уївер, Р. Якобсон та ін.) – спосіб (схема)
формування уявлення про комунікацію, її компоненти і реалізацію в конкретних умовах.
2. Тип моделей породження/сприйняття мовлення: стохастичні моделі
(Дж. Міллер, Ч. Осгуд, Дж. Селфридж, Z. Harris, N. Chomsky – моделі
трансформаційної граматики), моделі за безпосередніми складниками (Л. Блумфілд,
Ю. Найда, Р. Уеллз, Ch. Hockett та ін.), когнітивні моделі (В. Дем’янков,
О. Кубрякова (див.: “Краткий словарь когнитивных терминов”), психолінгвістичні
моделі (М. Жинкін, О. Леонтьєв, О. Лурія та ін.) і нейропсихофізологічні моделі
(Т. Чернігівська, Л. Чистович та ін.), теорії пасивного сприйняття (граматика слухача
Ч. Хокетта) та їхні альтернативні моделі “аналізу через синтез” (М. Халле,
К. Стівенс та ін.).
3. Тип моделей мови як системи дуалістичності знаків: модель “смисл↔текст”
(Ю. Апресян, О. Жолковський, І. Мельчук та ін.), функціональна теорія В. Тузова,
аплікативна граматика і двоступенева теорія фонології С. Шаумяна та ін.
На сьогодні у лінгвістичній літературі досить детально схарактеризовано
складники цих моделей, а також указано на головний їхній недолік (М. Макаров,
Г. Почепцов), який убачають у тому, що жодна з моделей не демонструє і не
розкриває достатньою мірою зв'язки між усіма компонентами вербальної
комунікації як єдиної системи, що породжує емерджентний результат. Цей недолік
став очевидним із активним розвитком теорії комунікативістики.
Чим більше дисперсних компонентів вербальної комунікації знає носій мови –
комунікант, тим адекватніше він інферує смисл повідомлення або відтворює
гештальт ситуації спілкування як результат, що не дорівнює сумарній кількості
складових процесу взаємодії, а має більш складні зв’язки й відношення між усіма
компонентами мовленнєвої діяльності, врахування яких забезпечує збіг
ілокутивного наміру і перлокутивного ефекту. З іншого боку, згадані моделі не
відображають динамічних і статичних зв'язків взаємозумовленості елементів ВКД,
які дозволяють системі бути мобільною і такою, що самоорганізується.
У результаті цієї дискусії у середовищі фахівців з теорії мовленнєвої
діяльності, що становить діяльнісну концепцію мови, спрямовану на дослідження
єдності процесів продукування й сприйняття мовлення, мовленнєвих операцій та
механізмів, мотивованості мовленнєвої активності у складі структури позамовної
діяльності людини як члена соціуму, організації пам’яті, типів знань, зв’язку
мислення й мовлення, значення та слова в мовленнєвому механізмі людини,
нейропсихологічного підґрунтя мовленнєвих процесів, онтогенезу мовленнєвої
здатності, стратегій оволодіння мовою та її використання (О. Селіванова), було
визнано недосконалість загальної моделі системи ВКД у частині її
дистанційованості від вербально-комунікативних потреб суспільства, що на
практиці локалізовано, а, з наукового погляду, фрагментарно (а не системно)
продемонстровано у розробках із психології, соціології та власне лінгвістики на
прикладах різних PR-технологій, реклами, професійної (політичної, юридичної,
педагогічної, лікарської, соціальної тощо) комунікації.
Конструювання загальної моделі системи ВКД є необхідним для сфер штучного
інтелекту, програмного забезпечення систем машинного перекладу (Ю. Стахмич) та
методики навчання іноземних мов (А. Зернецька), де особливо актуалізується поняття
комунікативної компетенції (далі – КК) як найповнішої бази даних, що включає не
тільки всі елементи знань і вмінь носія мови, а й їхнє місце та ступінь участі у
лінгвосеміозисі. Побудувати саме таку модель ВКД без наукового її обґрунтування
неможливо. Окремі наукові положення теорії мовленнєвої діяльності наявні у працях
Ф. Бацевича, В. Красних, О. Селіванової, Г. Почепцова та багатьох інших науковців,
спираючись на які, у роботі зроблено спробу представити теоретико-методологічне
підґрунтя для створення нової теорії ВКД як динамічної складноорганізованої
функціональної системи відкритого типу, що самоорганізується, континуально
обмінюється інформацією, регулюється мовною нормою і стимулюється дискурсом –
середовищем її реалізації; і на цій основі сконструювати її модель.
Традиційно у наукознавстві систему визначають як внутрішньо і зовнішньо
цілісну сукупність взаємопов’язаних елементів (за Л. фон Берталанфі, О. Ланге,
П. Сенге, Ф. де Соссюр та ін.). Натомість таке визначення досить загальне і не
відображає особливостей усього розмаїття систем різних типів, хоча і є прийнятним
на стадії первинної обробки матеріалу. Тут важливо згадати про класифікацію, яку
часто називають системою, тоді як вона є тільки впорядкованою за деякими
ознаками групою однорідних явищ. Такій класифікації підлягають знання (факти і
правила) й уміння (процеси та дії) зі складу системи вербальної комунікації – у
термінах педагогіки і методики навчання, що формують бази знань і вмінь ВКД
(відповідно до термінологічного інструментарію баз даних і знань – у кібернетиці),
яка іменується у психолінгвістиці КК.
Методів і методик дослідження систем різних типів, застосовуваних у різних
науках, чимало, основними з-поміж яких визнані системний аналіз (В. Волкова) і
системне моделювання (Б. Совєтов, С. Яковлєв). Очевидно, що провести
комплексний аналіз певної системи можуть фахівці конкретної області наукового
знання. Зокрема, розробка теорії вербальній комунікації ґрунтується на системному
вивченні різних аспектів мовної особистості комуніканта, які чітко окреслені в
авторефераті докторської дисертації Л. Славової, зокрема теоретико-
методологічний (Г. Богін, Ю. Караулов); психолінгвістичний (О. Залевська,
Р. Фрумкіна); соціолінгвістичний (М. Алефіренко, Л. Крисін); лінгвокогнітивний
(А. Бабушкін, В. Карасик); культурного простору (В. Воробйов, В. Колесов);
міжкультурної комунікації (О. Леонтович), а також лінгводидактичний (Г. Богін,
Ю. Прохоров) і комунікативно-діяльнісний (К. Сєдов, С. Сухих, В. Шаховський).
І хоча значна частина досліджень у рамках згаданих напрямів задіяна в
розробках нових наук у лінгвістиці: лінгвоперсонології, психолінгвістики,
когнітивної лінгвістики, соціолінгвістики, лінгвопрагматики, дискурс-аналізу тощо,
звернення до першоджерел є неминучим. Але у зв'язку з тим, що рівень знань у
наукових галузях, що цікавлять нас, надзвичайно високий, то накопичені відомості
неможливо осмислити, не апелюючи до абстракцій системної методології.
Так, складові системи об'єднуються формулою S = [W, M, P, R, α, Str (Org), ier,
Е, G, В, I, С], де система (S) є об'єктом, відокремленим від навколишнього
середовища і представленим як цілісне утворення (W), що об'єднує безліч
компонентів, складна взаємодія яких сприяє досягненню мети. Найбільш суттєвою
ознакою системи (S) є її цілісність (W), що виражається в емерджентності, під якою
розуміють принципово нову властивість/якість цілого, яка не зводиться до простої
сукупності властивостей частин цілого (а відтак, і нове розуміння поняття
партитивних відношень).
До розряду складових частин цілого входять:
– елементи (М), множинність членування яких розкриває аспекти системи;
– властивості (Р) елементів, підсистем, в які об'єднуються елементи;
– відношення (R) усередині системи та з іншими системами;
– зв'язок (α) з іншими системами;
– структура (організація) Str (Org) системи; (ier) ієрархічна будова;
– взаємодія з зовнішнім середовищем (Е) у плані обміну енергією та
інформацією;
– мета (G) системи та її елементів як образ бажаного стану об'єкта, зусиль, що
додаються системою;
– поведінка (В), включаючи й її розвиток, тобто зміна самої системи або її
частин у зв'язку зі зміною цілей;
– інформаційний аспект (I), який об'єднує бази даних і бази знань;
– управління (С) системою (В. Садовський).
Однак наведене визначення системи і формула її структури не розкривають
механізм внутрішнього устрою системи (у плані порядку слідування її складників і
їхніх внутрішніх відношень між собою). На нашу думку, очевидним у цій формулі є
примат мети системи, залежно від якої вибудовуються відношення між складниками
для кожної конкретної системи.
Системне моделювання дозволяє здійснити системний аналіз, виявляючи
суттєві характеристики досліджуваного об'єкта як процесу і як результату, як усієї
системи, так і її частин, а також установити параметри управління системою.
Наприкінці ХХ – поч. ХХІ століть дослідники різних сфер гуманітарного
знання доходять висновку, що мовленнєва діяльність – це також система. Перелік її
складових наводить О. Селіванова:
– інтегрованість, цілісність дослідження процесу породження мовлення як
низки фаз – операцій переходу від мотиву до думки, далі – до внутрішнього
мовлення і через етап семантико-словесного синтаксису до зовнішнього мовлення;
– спонтанність аналізу мислення й мовлення з огляду на контроль першого
над другим;
– мотивованість і цілеспрямованість мовленнєвої діяльності;
– послідовний семантизм як обов’язкове урахування значеннєвої природи
синтаксичних структур;
– предметність мовленнєвої діяльності як кореляція її з середовищем,
навколишнім світом; її суспільна та соціальна зумовленість;
– вертикальна організація діяльності на всіх рівнях мови;
– евристичність організації мовленнєвої діяльності;
– імовірнісне прогнозування діяльності на підставі набутого досвіду.
Окрім того, основним поняттям мовленнєвої діяльності уважають мовну
здатність (О. Селіванова) – функцію мозку і відображення у свідомості людини
різних відношень між явищами навколишньої дійсності; природне і соціальне, свідоме
і несвідоме, ідеальне і принципово знакове явище; психофізіологічно зумовлений, але
соціальний продукт, що забезпечує засвоєння, відтворення, адекватне сприйняття та
творення мовленнєвих знаків мовного колективу (можливість людини засвоювати мову
та володіти нею), тобто те, що в концепції цієї монографії іменоване як КК.
Подібне висвітлення цього питання знаходимо і у психолінгвістиці
(Л. Калмикова, О. Леонтьєв, О. Лурія та ін.), де мовленнєву діяльність визначають
як мовленнєву універсалію – соціальний психофізіологічний і психічний феномен,
притаманний усім людям, незалежно від раси, національності чи статі. Мовленню
властива не тільки мова (універсальний код) для спілкування певної національної
групи. Перебіг процесів породження та сприйняття мовлення відбувається за
загальними законами, однаковими шляхами, що дає підстави кваліфікувати їх як
універсальні процеси.
Мовна здатність теж розглядається як психолінгвістична універсалія.
Мовленнєва діяльність виконує універсальні психічні функції, які є основою
мовленнєво-утворювальних механізмів (І. Румянцева).
Компоненти мовленнєвої діяльності, тобто її психолінгвістична структура
(предметність; цілеспрямованість – наявність кінцевої і проміжної (у дії) мети;
полімотивованість (збудженість одночасно кількома мотивами)) залежить від
сформованості КК і також має універсальну, системну, ієрархічну і фазну
організацію.
Виходячи з такої постановки проблеми й адаптуючи до її положень поняття
функціональної системи, що самоорганізується, введене в науковий обіг фізіологом
П. Анохіним, можемо підійти до науково вмотивованого теоретико-методологічного
конструювання моделі функціональної системи вербально-комунікативної діяльності
(крізь призму міждисциплінарного розуміння мовленнєвої діяльності і вербальної
комунікації) на основі компетентнісного підходу, пов’язаного з поняттям мовної
здатності: наочного представлення її системо- і структуроутворювальних компонентів і
надскладних відношень між ними (відбір найбільш оптимальних термінів, наукових
дескрипцій і дефініцій мовленнєвої діяльності (прийняті в цей період розробки
досліджуваної проблеми, у розумінні П. Анохіна, – пристосовані й адаптовані до
сучасного стану теорії комунікації та суміжних напрямів) у формі побудови
абстрактних образ-схем на базі пояснювального потенціалу лінгвосинергетики.
У результаті проведеного системного аналізу ключових положень теорії ВКД,
можемо констатувати, що цей конструкт є надскладним композиційним утворенням
лінгвосеміотичної, когнітивно-дискурсивної і соціокультурної природи, що
самоорганізується у функціональну систему відкритого типу, центральним поняттям
якої є комунікативна компетенція, що потребує нових методик її формування і
вимірювання у сьогоденних умовах глобального міжкультурного і віртуального
спілкування. Найбільш досконала модель структури діяльності викладена у
концепції функціональних систем П. Анохіна. Визначаючи функціональну систему
як динамічне, саморегульоване утворення, яке вибірково поєднує структури і
процеси нервових і гуморальних механізмів регуляції організму, що є корисними
для системи й організму в цілому і є пристосованими до них, учений поширив зміст
цього поняття на структуру будь-якої цілеспрямованої діяльності. З огляду на його
висновок, можемо транспортувати поняття функціональної системи і на
моделювання структури ВКД.
У другому розділі “Конструювання моделі функціональної системи
вербально-комунікативної діяльності” на основі розробленої комплексної
методики аналізу системо- і структуроутворювальних компонентів і надскладних
відношень між елементами функціональної системи вербально-комунікативної
діяльності представлено модель цього ментально-мовно-дискурсивного конструкту,
описано порядок реалізації її компонентів і визначено умови успішності ВКД.
Функціональна система, за П. Анохіним, – це загальна схема адаптивної
поведінки, спрямованої на досягнення корисних для організму результатів. Дієвість
функціональної системи забезпечується узгодженістю дій її складових елементів
(змінних), що позначено в концепції цього автора як принцип сприяння, або синергії.
Вербальна комунікація належить до такого типу функціональних систем, які
використовують зв'язок із зовнішнім світом (зовнішня ланка) для забезпечення
саморегуляції, адаптивного ефекту і зміни поведінки.
Саме така функціональна система лежить в основі різних поведінкових актів,
різних типів поведінки. Характерною ознакою функціональної системи вербально-
комунікативної діяльності (далі – ФСВКД) є те, що основна частина діяльності – це
когнітивні процеси, пов'язані з другою сигнальною системою (далі – ДСС), а власне
дія опосередкована кодами першої сигнальної системи (далі – ПСС). Цим
пояснюється і певна специфіка операційної архітектоніки (термін П. Анохіна).
Сконструйована модель (Рис. 1) відображає саморегульований характер
вербальної комунікації, завершення якої пов'язане з отриманням результату, що
збігається з поставленою метою. Випереджальне програмування психічної
діяльності будується за допомогою механізмів пам'яті, які через підкріплюючі дії
результату фіксують попередні інтеграції у вигляді енграм поведінки. Сформовані
енграми поведінки випереджально вибудовуються домінантними мотиваціями.
Ця модель є схемою основних позицій ВКД, їхніх зв'язків і послідовностей.
У реальності наповнення позицій, представлених у моделі, і зв'язків та відношень з
іншими сферами (зовнішній світ, пам'ять, інші невербальні види діяльності та сфери
життя, які впливають на ВКД тощо) значно її розширюють і ускладнюють. Завершену
модель можна побудувати тільки на комп'ютері у тривимірному просторі, показавши
зв'язки з іншими сферами, вірніше, з тими частинами моделей інших сфер, які беруть
участь у функціонуванні ВКД або впливають на її функціонування.
З методологічних міркувань модель ФСВКД була сегментована на умовні
блоки сукупності операцій за принципом кінцевого результату – виду смисло- і
формоутворювальної сили, а саме: блок прийняття рішень, блок планування ВКД,
блок програм діяльностей і дій ВКД, блок результатів і параметрів результатів
дій/дії, блок зв’язків і переходів, блок редукції мотиву та виходу з ВКД.
Блок прийняття рішень об’єднує когнітивні процеси 1) аналізу (1а)
спонукального стимулу (пускова аферентація, далі – ПА) до аналізу
ситуації/обстановки, в якій перебуває суб’єкт, та місця і ролі в ній і (1б) вхідної
інформації про цю ситуацію/обстановку; 2) аферентного синтезу (від лат. аfferens)
(2а) отриманої у результаті аналізу ситуації/обстановки вхідної інформації, (2б)
власних мотивів та (2в) минулим досвідом, що зберігається в пам'яті; 3) формування
потенціалу спонукання (сили бажання/небажання вступати у ВКД); 4) прийняття
рішення про розгортання/не розгортання ВКД і, якщо “так”, то якими засобами ВКД
отримати успіх і 5) сприйняття/відхилення пускового стимулу (пускової
аферентації).
Мотив – це стимули, викликані когнітивним дисонансом, тобто усвідомленням
суперечності між наявним і бажаним станом справ (Л. Фестінгер), який, у свою чергу,
бере початок у притаманних людині (на відміну від тварин) потребнісних станах
зростання або дефіциту (А. Маслоу). Причому “внесок” мотиву в цілеутворення
відбувається на довербальному рівні і має невербальний характер, оскільки мотив
диктується базовими потребами, яких, за А. Маслоу, є сім груп, і всі вони не мають
вербально-комунікативного характеру.