Демартино, Андрій Павлович. Повстанський рух в Середньому Подніпров’ї України (1918 – середина 1920-х рр.)

Краткое содержание

У вступі зазначено актуальність дисертаційного дослідження, встановлено
його зв'язок з науковими та освітніми державними програмами, з’ясовано мету,
об’єкт і предмет, основні завдання й хронологічні межі, методологію системного
вивчення обраної теми, визначено теоретичну та проблемно-фактологічну новизну,
подано інформацію про апробацію результатів кваліфікаційного дослідження.
У першому розділі «Історіографія, джерельна база і методологія
дослідження» викладені основні методологічні принципи і методи, використані в
процесі вибору теми дисертації, збору матеріалу та її написання, а також
проаналізовані стан історіографічної розробки і джерельна база дослідження.
У історіографічному огляді розділу визначено стан вивчення українською
радянською і пострадянською історичною наукою основних галузей економіки
середньодніпровського регіону, етносоціальної динаміки і структурованості
населення, ідейно-політичної та бойової діяльності на його території повстанських
угруповань та структур в їх протистоянні з інституціями комуністичної диктатури.
У процесі опрацювання історіографії дослідження було визнане за необхідне
згрупувати наукові публікації як з урахуванням усталеної в сучасній українській
історіографії періодизації, так і у відповідності до їх функціональної спрямованості,
а саме: публікації з історії економіки, соціальної історії і політичної історії
Середнього Подніпров’я.
З’ясовано, що історія народного господарства УСРР 1920-х рр. в цілому і
окремих галузей товарного виробництва та обміну досліджувалася послідовно і
систематично як за радянської доби 1, так і в пострадянський період 2. Однак
бюрократичний характер трансформації основних галузей як української економіки
в цілому, так і господарства Середнього Подніпров’я почав привертати увагу
українських істориків тільки останніми роками 3.
Аналіз опублікованих досліджень з історії економіки України кінця 1910-х –
1920-х рр. засвідчив відсутність в українській історіографічній традиції спеціальних
1 Берхин И.Б. Некоторые вопросы историографии новой экономической политики в СССР //
Вопросы истории. – 1961. – №3. – С. 28 – 44; Калініченко В.В. Селянське господарство України в
доколгоспний період (1921 – 1929) / В.В. Калініченко. – Х.,1991. – 129 с.; Гудзенко П.П.,
Кульчицький С.В., Шаталіна Є.П. Трудові почини робітничого класу, 1921–1937: На матеріалах
Української РСР / Гудзенко П.П., Кульчицький С.В., Шаталіна Є.П. – К.,1980. – 339 с.
2 Волосник Ю.П. Нова буржуазія України та розвиток приватно-підприємницької діяльності
на фінансовому ринку в роки НЕПУ. – Харків,2002. – 384 с.; Сутність і особливості нової
економічної політики в українському селі (1921 – 1928 рр.). – К., 2000. – 223 с.; Сушко О.О.
Особливості становлення та функціонування приватного підприємництва в Україні НЕПу (1921 –
1928): історико-теоретичний аспект / О.О.Сушко. – К., 2003. – 253 с.; Лазуренко В.М. Особливості
розвитку селянських господарств України доби НЕПу в історіографічних дослідженнях останньої
чверті ХХ століття / В.М. Лазуренко, Ю.М. Лазуренко // Історична пам’ять. – 2013. – № 29. – С. 81
– 88.
3 Лазуренко В.М. Село. Хліб. Гроші: податкова політика радянської влади в українському селі у
період непу. – Черкаси, 2004. – 188 с.; Пиріг О.А. Неп: більшовицька політика імпровізації. –
К.,2001. – 274 с.
10
комплексних історичних досліджень складного і суперечливого комплексу
економічних процесів в Середньому Подніпров’ї.
Етносоціальні зміни в українському суспільстві революційної та
постреволюціїйної доби вивчали як професійні фахівці статистики, так і професійні
історики, які формували радянську і пострадянську історіографічні школи в Україні.
Таким чином, був накопичений значний масив історичного знання в цій галузі
історії України 4. До особливих заслуг сучасних дослідників необхідно віднести
великий пласт досліджень щодо негативних наслідків для українства голодомору
1921 – 1923 рр. 5 . Тільки останніми роками з’являються окремі невеликі роботи з
проблем трансформації етносоціальної структури людності Середнього Подніпров’я
1920-х рр. Однак абсолютна більшість з них тлумачить соціальну структуру регіону
з позицій або традиційної радянської соціології, або з позицій традиційної західної
соціології, що не давало можливості здійснити достатньо адекватний аналіз
реального стану соціальної стратифікації подніпровського населення
досліджуваного періоду 6.
Характерною ознакою радянської історіографічної школи була велика
кількість публікацій про боротьбу органів радянської влади і компартії України з
опором українського селянства «соціалістичним» перетворенням. Проте, ці роботи,
через ідеологічну ідейно-політичну заангажованість відзначалися провладною
спрямованістю і не могли об’єктивно реконструювати протистояння радянської
державної системи та українського народу в умовах громадянської війни і нової
економічної політики 7.
4 Кульчицький С.В. Становление основ социалистического уклада жизни крестьянства УССР /
С.В. Кульчицкий, С.Р. Лях, В.И. Марочко. – К., 1988. – 178 с.; Коцур В. Історичні дослідження:
упереджені та об’єктивні оцінки (соціальні зміни і політичні процеси в Україні 1920-х – 1930-х
рр.: історіографія) / В.Коцур. – К.,1998. – 506 с.; Ганжа О.І. Українське селянство в період
становлення тоталітарного режиму (1917 – 1927 рр.). – К., 2000. – 205 с.; Нариси повсякденного
життя радянської України в добу непу (1921–1928 рр.): Колективна монографія / Відп. ред. С.В.
Кульчицький: В 2 ч. – К., 2009. –. Ч 1. – 445 с. К., 2010. – Ч 2.– 382 с.
5 Голод 1921–1923 років в Україні: Зб. документів і матеріалів /АН України. Ін-т історії України;
Голов. архів. упр. при КМ України. ЦДАВО України; Упоряд.: О.М. Мовчан, А.П. Огінська, Л.В.
Яковлєва; Відп. ред. С.В. Кульчицький. – К.,1993. – 237 с. ; Голод в Україні у першій половині ХХ
століття: причини та наслідки (1921–1923, 1932–1933, 1946–1947): Матеріали Міжнародної
наукової конференції. Київ, 20–21 листопада 2013 р. / Інститут демографії та соціальних
досліджень імені М. В. Птухи НАН України; Інститут історії України НАН України.– К., 2013.–
364 с..
6 Воронко О.Г. Демографічні процеси в містах України середини 20-х рр. XX ст. (за підсумками
Всесоюзного перепису населення 1926 р.) / О.Г. Воронко // Література та культура Полісся. – Вип.
21: Забуті та воскреслі імена в історії та культурі України, спірні історичні питання / відп. ред. і
упоряд. Г.В. Самойленко. – Ніжин, 2002. – С. 186-190.
7 Коган С. Межберг Н. Повстання куркулів у німецьких колоніях на Одещині// Літопис революції.
–1929. – №2. – С. 117 – 154. Балковий П. Війна без флангів. Партизансько - повстанська боротьба
українського народу проти білогвардійців та інтервентів у 1918 - 1920 р.р. – Київ, 1966. – 317 с.;
Кучер О.О. Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні в 1921 - 1923 pp. – Харків,
1971. – 172 с.; Тицький С.І. Ідеологічна діяльність партійних організацій України у відбудовний
період (1921 – 1925 рр.) / С.І. Тицький // Український історичний журнал. – 1989. – № 1. – С. 23 –
32; Волковинский В.Н. Махно и его крах. – М., 1991. – 357 с.
11
Глибокому і всебічному вивченню українського повстанського руху доби
становлення в Україні комуністичної, радянської диктатури сприяла значна робота
сучасних дослідників з розсекречення архівних матеріалів щодо репресивної
політики органів радянської влади та опору їй українського селянства 8.
Новітні дослідники українського визвольного руху 1920-х рр. зосередилися як
на докорінному переосмисленні характеру і суті повстанського селянського руху на
теренах під радянської України, так і на вивченні специфіки опору селян в окремих
регіонах. Особлива увага приділялася дослідженню селянського спротиву
радянській владі на Правобережжі, Лівобережжі, Півдні, Поділлі, Волині, Київщині,
певною мірою, на Донбасі.9.
Водночас, спеціальні та узагальнюючі наукові роботи про повстанський
селянський рух Середнього Подніпров’я кінця 1910-х – 1920-х рр.
У джерелознавчому блоці дисертації визначено і проаналізовано основні
масиви джерел з теми дослідження за їх основними різновидами. Через певну
обмеженість доступу до архівної складової джерельної бази та наявність лакун у
хронологічному ряду одиниць збереження в деяких архівних установах, виключна
увага була приділена вивченню наявних архівних справ, статистично-довідкових
джерел і періодичних видань.
8 Реєстр розсекречених архівних фондів України: Міжархів. довідник. Т. 1. Розсекречені архівні
фонди центральних державних архівів України. Кн. 1. Центральний державний архів громадських
об’єднань України, Центральний державний історичний архів України, м. Київ, Центральний
державний історичний архів України, м. Львів, Центральний державний кінофотофоноархів
України ім. Г. С. Пшеничного, Центральний державний архів-музей літератури і мистецтв України
/ Держкомархів України, Укр. наук.-досл. ін-т архів. справи та документознавства; Упоряд. С.
Зворський. – К., 2009. – 244 с.; Т. 1. Розсекречені архівні фонди центральних державних архівів
України. Кн. 2: Центральний державний архів вищих органів влади та управління України /
Укрдержархів України, Центр. держ. архів вищих органів влади та упр. України, Укр. наук.-
дослід. ін-т архів. справи та документознавства ; упоряд. Н. Григорчук, С. Зворський, Н.
Маковська. – К., 2012. – 382 с.; табл. та ін.
9 Даниленко В.М. Сталінізм на Україні: 20–30–ті роки /В.М. Даниленко, Г.В. Касьянов,
С.В. Кульчицький – К., 1991. – 344 с.; Кульчицький С.В. УСРР в добу нової економічної політики
(1921-1928):спроба побудови концептуальних засад історії /С.В. Кульчицький. – К., 1995. – 203 с.;
Грациози А. Большевики и крестьянство на Украине, 1918-1919 годы: очерк о большевизмах,
национал-социализмах и крестьянских восстаниях. – М., 1997.–199 с.; Солдатенко В.Ф. Українська
революція. Історичний напис: Монографія. – Київ, 1999.–976 с.; Коваль Р. Отамани Гайдамацького
краю: 33 біографії / Р. Коваль. – К.: Правда Ярославичів, 1998. – 203 с.; Архірейський Д., Ченцов
В. Влада і селянство у 20-ті рр. // З архівів ВУЧК–ГПУ– НКВД–КГБ. – 1999. – № 1 – 2. – С. 87 –
127; Кульчицький Ю. Шаблі з плугів: Український повстанський рух у визвольних змаганнях
(1917 - 1926 pp.) / Ю. Кульчицький; Відп. ред. Микола Литвин. – Львів, 2000. – 260 с.;
Шитюк М.М. Повстансько-партизанський рух на Півдні України в 1917-1944 рр./ Шитюк М.М.,
Горбуров Є.Г. – Херсон,2009. – 340 с.; Шитюк М.М. Селянсько-повстанський рух (1919 – поч.
1920 років) // Історія рідного краю. Миколаївщина. – Миколаїв, – 2015. – С. 355-367; Бажан О.Г.
Репресивна діяльність органів ВУЧК-ДПУ-НКВС-КДБ на Київщині в 1919 -1980-х роках //
Реабілітовані історією. Київська область. – Книга третя. – Київ,2011. – С. 97-132; Стегній П.А.
Селянські повстання в Правобережній частині УСРР у 1921 - 1923 рр. (на матеріалах
петлюрівського руху): дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / П.А. Стегній ; Кременчуцький держ.
політехнічний ін-т. – Кременчук, 2000. – 230 арк..
12
Зазначено, що групу архівних джерел склали понад 320 справ 39 фондів 9
архівосховищ України, зокрема Центрального державного архіву вищих органів
влади та управління України (ЦДАВО України) (10 фондів), Центрального
державного архіву громадських об’єднань України (5 фондів), Державних архівів
Дніпропетровської (7 фондів), Київської (1 фонд), Кіровоградської (4 фонди),
Миколаївської (2 фонди) , Черкаської (5 фондів), Полтавської області (5 фондів)
областей. Із загального масиву опрацьованих одиниць архівного зберігання
матеріали понад 20 справ введені автором у науковий обіг вперше.
Слід зазначити, що основний масив використаних при написанні дисертації
документальних матеріалів зосереджений у фондах ЦДАВО України. Матеріали
фонду ф. 1 – «Президія Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної
Республіки» містять інформацію про поточну діяльність вищого органу радянської
влади в Україні у галузі сприяння владним, господарським та громадсько-
політичним інституціям Середнього Подніпров’я в організації та діяльності
державно-адміністративних, економічних і політичних інституцій і структур
комуністичної диктатури кінця 1910-х – 1920-х рр., контролю за діяльністю
каральних органів у боротьбі з українським повстанським рухом. Справи фонду 2 –
«Рада міністрів Української РСР» суттєво доповнили картину економічного,
соціального та політичного становища досліджуваного регіону й допомогли
з’ясувати ступінь ефективності регіональної політики органів радянської диктатури
в умовах відбудови народного господарства республіки після припинення війни.
Інформативне поле фонду 5 – «Народний комісаріат внутрішніх справ УРСР»
містить матеріал про протистояння каральних органів влади з повстанськими
угрупованнями, антирадянським підпіллям, форми і методи придушення народного
опору. Матеріали фонду 6 – «Головне управління робітничо-селянської міліції на
Народному комісаріаті внутрішніх справ УРСР» дають уявлення про стан
антиурядового руху селян регіону, перманентну реорганізацію радянської міліції під
впливом селянського опору. Практично вся необхідна для дослідження інформація,
зосереджена у справах 1920 – 1923 рр. Документи фондів 34 («Вища рада народного
господарства УСРР») та 3040 («Українська економічна нарада при РНК УСРР»)
дозволили комплексно реставрувати економічну політику бюрократизації народного
господарства Середнього Подніпров’я та її негативний вплив на етносоціальну
структуру людності регіону та на його повсякденне життя. У фонді 3204 –
«Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом при РНК УСРР» (оп. 1, 2) зосереджені
документальні матеріали про перебіг повстанської боротьби в регіонах України і
про оперативні й організаційні дії каральних органів радянської влади по
придушенню збройного опору селянства.
Місце і роль комуністичної партократії України у боротьбі з визвольним рухом
селянства Середнього Подніпров’я засвідчуються матеріалами ЦДАГО України,
котрі груповані у фондах 1 («Центральний комітет Компартії України», оп. 1, 6, 7,
18, 20, 21), 17 («Комісія з історії Комуністичної партії і Жовтневої революції на
Україні при ЦК КП(б)У»), оп.5 («Комісія з історії громадянської війни при ЦК
КП(б)»), оп. 8 («Центральний комітет Української комуністичної партії її губернські
комітети»), оп. 57 («Документи періоду проведення Великої Жовтневої революції і
громадянської війни в Україні»), оп. 59 («Колекція спогадів учасників революційних
13
подій, громадянської і Великої Вітчизняної війни та соціалістичного будівництва»).
Значне інформаційне забезпечення дослідження було отримане при
опрацюванні матеріалів фондів державних архівів Київської, Кіровоградської та
Полтавської областей.
Систематичне і критичне опрацювання такого масиву архівних документів
сприяло відтворенню комплексної картини еволюції повстанського руху
українського селянства Середнього Подніпров’я.
Групу опублікованих джерел склали 1) збірки документів і довідкові видання
2) мемуари та епістолярні джерела 3) періодичні видання. Опрацьовані збірки
документів та статистичні й довідкові видання містять відомості про закони, укази,
постанови вищих українських радянських органів влади в сфері економіки,
соціально-класових, етнонаціональних, суспільно-політичних відносин; про зміст
нормативних документів, котрі регламентували господарські, соціальні і
міжнаціональні відносини в республіці та регіонах; про програми, статути, рішення
з’їздів, конференцій, центральних і місцевих керівних органів КП(б)У з селянського
питання; про стан економіки і рівень життя населення в досліджуваному регіоні.
Мемуарні та епістолярні джерела містять інформацію про особисте життя,
військову і громадсько-політичну діяльність визначних організаторів і провідників
повстанського руху селян, матеріал щодо героїзму пересічних повстанців, про
перебіг боротьби в соціальному середовищі. Ці джерела дозволили суттєво уточнити
співвідношення об’єктивного і суб’єктивного факторів в суспільно-політичному
просторі.
Періодичні видання представлені 3 центральними газетами і 38 губернськими,
окружними і районними виданнями регіону Середнього Подніпров’я, містять
величезний фактологічний матеріал про поточні події практично у всіх сферах
суспільного і політичного життя.
Таким чином, джерельна база дослідження вичерпно представлена широким
колом архівних та опублікованих джерел, є достовірною і репрезентативною, що
створює умови для об’єктивного вивчення проблеми дослідження.
У методологічній частині розділу наголошено на тому, що в якості
теоретично-методологічних засад дисертаційної роботи автор обрав філософсько-
історичні принципи історичного об’єктивізму, економічного детермінізму і, певною
мірою, соціального прогнозування.
Визначена таким чином методологічна база дисертаційного дослідження
дозволила сформулювати комплексне бачення і розуміння функціонування
економічного, етносоціального та політичного просторів Середнього Подніпров’я
1918 – середини 1920-х рр. та еволюції повстанського селянського руху в регіоні у
їх взаємозв’язку і взаємодії.
Отже, зробивши історіографічний огляд, проаналізувавши джерельну базу
дослідження та визначивши його методологічні засади, ми отримали можливість
неупередженого, комплексного аналізу багатоаспектного підґрунтя та перебігу
повстанського руху в Середньому Подніпров’ї України в 1918- середині 1920-х рр.
У другому розділі «Соціально-економічне підґрунтя повстанського руху в
Середньому Подніпров’ї» проаналізовано стан основних галузей народного
господарства в їх взаємозв’язку з трансформацією етносоціальної структури
14
людності Середнього Подніпров’я.
Аналіз процесів соціально-економічної трансформації в досліджуваному регіоні
здійснювалися у двох основних спрямуваннях: 1) економічні трансформації в
Середньому Подніпров’ї у 1918 – 1920 рр. і 1921 – 1928 рр. та 2) етносоціальні
трансформації в регіоні в умовах громадянської війни (1918 – 1920 рр.) та в умовах
нової економічної політики (1921 – 1928 рр.).
У 1918 р. витоками масового невдоволення населення політичним устроєм і
політичним режимом стали спроби окупаційної адміністрації центральних держав та
гетьманату П. Скоропадського повернути в Україні поміщикам земельну власність і
врожай із засіяних селянами поміщицьких земель, відновити трудове законодавство
царських часів, запровадити державну монополію на торгівлю основними продуктами
харчування, що призвело до розриву економічних зв’язків між містами і селами, голоду
в окремих регіонах країни, прогресуючої зупинка великих і середніх промислових
підприємств.
Занепад економіки, податкова реформа уряду Директорії УНР, доповнені
суперечливою і неефективною земельною політикою остаточно зруйнували
соціальну базу нового політичного режиму і сприяли поширенню на територію
Середнього Подніпров’я влади радянсько-комуністичної диктатури з її вже
усталеною економічною політикою «воєнного комунізму». Поширення на
Центральну Україну диктатури генерала Денікіна посилили деградацію економіки.
Відновлення у регіоні радянсько-комуністичної диктатури зумовило введення
модернізованої політики «воєнного комунізму», яка викликала пасивний опір
селянства і голодомор 1921 – 1923 рр.
Реалізація НЕПу в регіоні відбувалась з перманентними кризами, що були
наслідком як системних недоліків економічної політики політичного режиму в
цілому, так і неефективним, некваліфікованим втручанням центральних і місцевих
державних установ в господарську практику. Відбудова виробництва
супроводжувалася створенням нових адміністративних і податкових перепон
діяльності середнього і дрібного приватного бізнесу, що вело до постійних збоїв у
задоволенні споживного попиту і суттєво погіршувало якість життя населення.
Першочерговою метою уряду в Середньому Подніпров’ї було не якісне відновлення
функціонування всіх елементів економіки, а максимальне одержавлення
господарства. На 1927 - 1928 рр. ця мета була практично повністю досягнута. Поза
сферою прямого державного контролю залишалося сільське господарства регіону.
Однак господарство своє селянство вело на належній державі землі, з відповідними
з цього наслідками у майбутньому.
Еносоціальний інформаційних блок був проаналізований з метою з’ясування
1) етнічних та класових змін серед людності Середнього Подніпров’я під впливом
економічних процесів та політичних подій під час революції і громадянської війни
та 2) особливостей етносоціальної структури населення регіону в умовах
економічного протистояння державно-бюрократичного та приватновласницького
секторів народного господарства у 1921 – 1928 рр.
Загалом період революції і громадянської війни характеризувався процесами
деурбанізації, деіндустріалізації, мононаціоналізації. Процес деурбанізації
найбільше проявився у великих містах і значних індустріальних центрах Середнього
15
Подніпров’я, які втратили значну частину своїх мешканців через відтік городян до
сіл, інших, менш постраждалих від воєнно-політичних подій, місцевостей та за
кордон. Деіндустріалізація, в розумінні її як розмивання класової структури, типової
для промислово-індустріальних суспільств, проявилася перш за все в промислових
центрах регіону в декласуванні промислової буржуазії, науково-технічної
інтелігенції, промислового робітничого класу, значна частина представників яких
або змінила свій соціальний статус, або мігрувала в інші регіони країни.
Мононаціоналізація людності регіону проявилася в масових міграціях представників
національних меншостей як до країн, які були їх історичною батьківщиною (німці,
литовці, латиші, поляки, греки, болгари, молдавани тощо), так до інших регіонів
України та радянської Росії
У роки нової економічної політики для етносоціального простору Середнього
Подніпров’я були характерні процеси: поступової реурбанізації, мононаціоналізації,
відновлення середньої і дрібної міської буржуазії та робітничого класу, зменшення
чисельності найманої інтелігенції.
Реурбанізація проявилася у зростанні чисельності міського населення в
регіоні. Особливо успішно відновлювалися великі промислово-культурні центри, а
також губернські, окружні та деякі повітові (районні) міста.
Мононаціоналізація регіону, відбувалась через посилену міграцію
національних меншостей переважно за межі УСРР і СРСР. Зростання питомої ваги
українців, росіян та, місцян євреїв, регіону не сприяло ослабленню міжнаціональних
протиріч, надзвичайно загострених за часів революції 1917 – 1920 рр. Тимчасово
відновлюється типова соціально-класова структура промислово-індустріального
суспільства: буржуазія, дрібна буржуазія міста і села, робітничий клас, бюрократія,
наймана і самодіяльна інтелігенція тощо. Однак в середовищі відновленої буржуазії
абсолютно домінує міська торгівельна буржуазія. У містах кількісно переважає
дрібна буржуазія, але економічно домінує державно-партійна бюрократія. На селі
економічно і соціокультурно пануючою верствою залишається дрібна сільська
буржуазія, періодично тероризована сільським люмпен-пролетаріатом
(незаможниками).
Таким чином, протягом досліджуваного періоду економіка регіону через низку
перманентних регіональних і загально-державних господарських криз рухалася
шляхом від командно-адміністративної форми організації та функціонування «воєнно-
комуністичного» типу через багатоукладно-ринкову форму до командно-
адміністративної моделі державно-бюрократичного типу господарювання. Цей рух
посилював диспропорції у соціальній структурі людності регіону. Люмпенізаторська
соціальна політика радянської влади неминуче вела до суцільної пролетаризації всіх
основних класів і суспільних верств. Спрямована на загальне одержавлення економічна
політика провокувала загострення міжкласових протиріч, створювала об’єктивні
передумови для активної і пасивної опозиції державно-компартійній диктатурі.
У третьому розділі «Суспільно-політична складова повстанського руху»
досліджено взаємозв’язок між створенням системи окупаційного терору радянської
влади та посиленням протестних настроїв серед українського населення Середньої
Наддніпрянщини; розкрито форми, методи та засоби ідейно-політичної його
обробки; простежено еволюцію ідеології повстанського руху.
16
Починаючи з листопада 1918 р. в регіоні почала створюватись і поступово
викристалізувалася система окупаційного терору радянської влади. Її ознаками
стали не лише масові реквізиції, але й заперечення духовних традицій українського
селянства. Багатовекторний конфлікт радянської влади і селянства зачепив всі
суспільні прошарки українського села.
Встановлення радянської влади в Україні було тісно пов’язане з насильством
щодо селянства. З початком втілення в життя декрету від 11 січня 1919 р. про
продовольчу розкладку насильницькі заходи стали невід’ємним атрибутом політики
більшовиків. Так звана «контрибуція» мала на меті не лише вирішення економічних
потреб режиму, а й деморалізацію і упокорення селянства. Так, для більшості
повітових ревкомів регіону Середньої Наддніпрянщини типовими були накази
брати, заради виконання плану продрозкладки, по 5-10 селян в заручники, «бажано
з «куркулів». Таким чином, намагаючись представити боротьбу селян як класову,
застосовуючи принцип «розділяй і володарюй», більшовики прагнули розколоти
українське село, зробити його знесиленим і покірним.
На селян покладалася колективна відповідальність за прояви чи за теоретичну
можливість проявів невдоволення. Їх упокорення у будь-який спосіб було для
військових та цивільних представників більшовицької влади в регіоні, переважно не
українців (50% від загальної кількості керівників різних ланок), завданням
першочерговим. Кількісна перевага інонаціонального елементу серед більшовиків
сприяла тому, що поступово радянська влада ставала для українських селян
уособленням чужорідного і ворожого. Так, більшовицькі політичні працівники
Київщини скаржилися, що «вони на межі відчаю через неприйняття їх селянством».
Створюючи систему терору, більшовицький режим боровся проти селянства
не просто як суспільного прошарку, але головну небезпеку вбачав у національній
його ідентичності. Ідейно-політичну обробку населення України, найперше
селянства, більшовики робили паралельно з формуванням ідеологічної армії,
застосовуючи для цього найрізноманітніші форми, методи та засоби. Одним із них
стала більшовицька преса та інші види пропаганди й агітації. Націоналізувавши
поліграфічну промисловість України, більшовики сконцентрували у своїх руках
практично всю видавничу базу. Почали виходити спеціальні газети для селян
(«Селянська правда» – у Катеринославі, «Селянин» – у Полтаві і у Кременчуці та
т.ін.), а також спеціальні видання для сільської молоді. Крім газет і журналів
видавалась чимала кількість пропагандистсько-агітаційних листівок, плакатів,
брошур. Проте, більшовицькі видання бажаного для себе впливу на українське
селянство не зробили, оскільки понад 75% дорослого населення українського села
було неграмотним, а решта або не читала більшовицької літератури, або її не
розуміла.
Однією з поширених форм усної агітаційно-пропагандистської роботи
більшовиків у цей період, особливо у Полтавській та Катеринославській губерніях,
стали мітинги, агітаційні тижні. Однак більшовикам не вдалося відшукати ні
достатньо кадрів для агітації і пропаганди в українському селі в цьому регіоні, ні
дістатися до значної частини його сіл. Головна причина невдач полягала в тому, що
соціально-політичні гасла більшовиків не знаходили сприятливого фундаменту
серед українського селянства, яке в цей період не тільки не вірило більшовицьким
17
агітаторам і не сприймало комуністичної ідеології, але й вдавалося до всіх
можливих засобів, щоб припинити ЇЇ поширення.
Поряд з масовою пропагандою і агітацією на селянські маси в цілому,
ідеологічний вплив чинився диференційовано на окремі категорії - жінок,
інтелігенцію, молодь. Деяка частина сільської молоді пішла за більшовиками, що
дало більшовикам в її особі започаткувати створення соціальної бази для політики
РКП(б) в українському селі. Одним з напрямів ідеологічної діяльності, якому
більшовики надавали важливого значення, було завоювання сільського вчителя.
Проте ця їх діяльність була мало результативною. Ареною політичної боротьби за
селянські маси в регіоні стали й «Просвіти», як осередки національного виховання, а
також інші типи закладів ідеологічного впливу на селянство.
Ідеологія самого повстанського руху почала формуватися під час першої хвилі
повстань кінця 1918-початку 1919 рр. Вона пройшла декілька етапів еволюції. За
своїм ідеологічним спрямуванням повстанські загони поділялись на анархістські
(махновські), національні («уенерівські») та загони без чіткої ідеологічної орієнтації.
На початку 1920-х років домінуючою стала «уенерівська» течія. В протиборстві з
більшовиками та реагуючи на здебільшого злочинні дії політичних осередків
радянської влади під гаслами соціальної справедливості, головною складовою
повстанської ідеології стала національна.
Отже, масштабні перетворення в суспільно-політичній сфері життя українського
суспільства, спрямовані на насильницьку побудову нового соціалістичного ладу,
стали важливим каталізатором самоорганізації українського селянства та
розгортання повстанського руху в Середньому Подніпров’ї. Створення системи
окупаційного терору радянської влади в регіоні, широкий спектр форм, методів та
засобів ідейно-політичного впливу органів радянської влади на місцеве населення
призвели до поступової політичної та ідеологічної структуризації повстанського
руху. Ідея національного державотворення стала провідною в ідеології повстанців.
У четвертому розділі «Збройна боротьба повстанців Середньої
Наддніпрянщини» з’ясовано рушійні сили повстанців, розкрито особливості
керівництва повстанським рухом, проаналізовано тактику боротьби селян і
висвітлено перебіг збройного опору радянській владі в 1919–1920-х роках.
Досліджено участь різних верств населення у повстанському русі, розкрито
його керівну структуру й тактику збройного опору радянській владі. Серед
рушійних сил насамперед слід виокремити сільську інтелігенцію – вчителів,
и л и д о в о р п у т о б о р у н й і ц а з і н а г р о а , н я л е с и к р а ш о р п і н д е р е с , в і р о т а р е п о , в і к и н е щ я в св
ійськові – колишні офіцери царської армії або Армії УНР. Певну частину
повстанців становили дезертири з лав Червоної армії та злочинці, проте їх кількість
була мінімальною. В організаційній структурі повстанського руху взаємодіяло два
протилежні явища. Стихійна підпільна боротьба була уособлена численними
отаманськими загонами, а найбільш організаційно розвиненими системами були
повстанські комітети (повстанкоми), котрі об'єднували під єдиним командуванням
кілька загонів (груп) і територіально охоплювали, як правило, декілька сусідніх
повітів. Організований опір радянській владі відбувався під контролем Уряду УНР
та очолювався Партизансько-повстанським штабом і Всеукраїнським центральним
повстанським комітетом. Останні виникли тільки на початку 1921 р., коли збройна
18
боротьба відзначалась найбільшим піднесенням та рівнем організації. Однак через
внутрішні суперечки, нерішучість та залежність від зовнішньої підтримки, зокрема
фінансової, вони проіснували недовго, не досягли поставлених цілей та були
ліквідовані радянськими каральними органами. Тактичною особливістю
повстанського руху на перших етапах була відкрита збройна боротьба з радянською
владою, а чисельність повстанських загонів найдинамічніше зростала під час
великих і організованих повстань, тоді як до менших за розмахом виступів
селянство приєднувалось не так активно. З 1922 p. значною мірою змінилась тактика
дій повстанців. Вони уникали збройних нападів на військові частини, повітові міста
і великі села. Удари насамперед завдавались по хлібозаготівельних пунктах,
залізничних складах, комунах, вчинялись диверсії на транспорті, напади із засідок
на невеликі групи військовиків, міліціонерів, сільських активістів.
Висвітлено збройну протидію селян владі більшовиків. У 1919–1920-х рр. опір
селян на Середній Наддніпрянщині відбувався неоднорідно. З огляду на це
вважаємо за доцільне поділити його на три основні етапи: 1) кінець 1918–1920 рр. –
розгортання активного опору селян із переважанням стихійного характеру виступів
та різноманітністю ідеологічних орієнтацій повстанської боротьби; 2) 1921 р. –
створення керівних органів повстанським селянським рухом та перетворення його
на організовану силу, яка протидіяла радянській владі;; 3) 1922 – середина 1920-х
рр. – спад повстанського руху, перехід партизанських загонів до диверсійної
боротьби проти радянської влади та перетворення частини з них на кримінальні.
Характерною особливістю всіх етапів збройного опору селян на території Середньої
Наддніпрянщини було те, що радянська влада переважно тримала під контролем
більшість районів, охоплених повстанням. Отаманські загони, повстанські комітети,
а згодом центральні органи повстанства не становили серйозної загрози
більшовикам через внутрішні прорахунки, відсутність чіткої стратегії й тактики,
погану організацію. Зволікання із загальноукраїнським повстанням призвело до
того, що вже до кінця 1921 р. більшість повстанських загонів були розгромлені.
Найбільшими центрами збройного опору на Середньому Подніпров’ї залишались
Київщина, район Холодного Яру та в Кременчуцька губернія. Попри спроби
керівництва УНР організувати керівництво повстанським рухом, більшість отаманів
не сподівалась на загальне повстання, розуміла приреченість боротьби на поразку.
Разом з тим, радянський терор, у тому числі голодомор 1921–1923 рр., втома від
повстанської боротьби, прагнення селян до мирної праці та більшовицька агітація
призвели до значного зниження збройних виступів на Середній Наддніпрянщині. У
підсумку одна частина повстанців емігрувала, друга – відійшла від збройної
боротьби, а решта перейшла до інших методів опору, зокрема до культурницької
діяльності, створюючи ґрунт для національно-визвольного руху в роки українізації.
Таким чином, розпочавшись передусім як соціальний протест, повстанський
селянський рух на Середньому Подніпров’ї набув значної політизації,
перетворившись на важливу складову національно-визвольного руху українців
проти політики радянської влади. Незважаючи на поразку, повстанська збройна
о г о н р а р г а и м а к и в о ш ь л і б і н н е ш і р и в у н і м з х и н в и т и з о п х и н ч а н з о д а л е в з и р п а б ь т о р о бпитання, сприяла формуванню національної свідомості в українського селянства.