Маньгора, Таміла Василівна. Політико-правові погляди А.І. Яковліва

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, вказано на її зв'язок з
науковими програмами, планами та темами, визначено мету й завдання, об’єкт і
предмет дослідження, охарактеризовано методологічні засади дисертації,
сформульовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів,
наведено відомості про апробацію результатів дослідження, структуру та об’єм
роботи.
Перший розділ «Стан наукового опрацювання проблеми та джерельна
база дослідження» складається з трьох підрозділів, присвячених історіографії
проблеми, характеристиці джерел дослідження, бібліографії праць А. Яковліва.
У підрозділі 1.1 «Історіографія проблеми», з врахуванням тематики наукових
досліджень, розглянуто історіографію проблеми у вітчизняному та зарубіжному
аспектах.
Дослідження біографії А. Яковліва проведено на основі аналізу праць І. Верби,
B. Верстюка, І. Головацького, В. Горака, А. Жуковського, С. Ісакова, С. Кривенка,
C. Крищенка, В. Ластовського, О. Оглоблина, Л. Окіншевича, Т. Осташко,
А. Петрика, Я. Попенка, Н. Стецюк, О. Трощинської, В. Ульяновського, І. Усенка.
Найбільш розширену біографію А. Яковліва подає у своїй статті «Андрій
Яковлів (1872-1955): нарис життя та діяльності» А. Петрик. Він розглядає основні
віхи наукової, громадської та політичної діяльності видатного українського вченого,
дипломата, юриста.
Дослідження В. Горака є найбільш фундаментальним, у ньому автор подає
біографічні дані, аналізує наукову спадщину, здійснює бібліографію праць
А. Яковліва. В. Горак, на основі вивчення робіт А. Яковліва, робить висновок, що
вчений належить до державницького напрямку у вітчизняній історіографії держави
та права, займаючи в цьому списку одне із яскравих місць.
І. Верба, В. Верстюк, І. Підкова, Г. Стрельський, А. Трубайчук, І. Усенко
подають коротку інформацію про біографію видатного українського державного
діяча, дипломата, вченого, юриста на сторінках довідкових видань.
Інформація про А. Яковліва міститься в енциклопедичних виданнях:
«Юридична енциклопедія» (І. Усенко), «Мала енциклопедія етнодержавства»
(І. Усенко), «Українська загальна енциклопедія», «Енциклопедія українознавства»
(В. Маркусь), «Енциклопедія історії України» (Т. Осташко), «Довідник з історії
України» (І. Підкова), «Українська мала енциклопедія» (М. Ветухів).
Діяльність А. Яковліва в науково-культурних установах під час перебування в
Чехословаччині розглядають в своїх працях Т. Андрусяк, О. Бетлій, С. Віднянський,
Л. Винар, М. Женченко, Я. Калакура, І. Краснодемська, С. Наріжний, О. Оглоблин,
М. Петрів, Н. Полонська-Василенко, С. Ульяновська, В. Ульяновський.
Ранні краєзнавчі праці вченого досліджували Ю. Михайлюк, А. Петрик,
Ю. Фартушний, І. Усенко.
Дослідженню звичаєвого права у працях А. Яковліва присвячені праці
М. Бедрія, О. Івановської, В. Горака, М. Жовтобрюха, Ю. Крикун, С. Кудіна,
Н. Сизої, Н. Стецюк.
Аналізу поглядів А. Яковліва щодо магдебурзького права присвячені праці
Т. Гошко, М. Кобилецького, Т. Остапенко, В. Ульяновського.
Погляди А. Яковліва щодо українсько-московських договорів об’єктом свого
дослідження мали О. Апанович, К. Лісова, А. Петрик, В. Степанков, В. Щербак,
О. Ясь.Дослідженню наукової спадщини вченого щодо національно-визвольних
змагань присвячені праці В. Горака, В. Потульницького, Н. Стецюк, М. Чубатої.
Дипломатичну діяльність А. Яковліва частково висвітлили Д. Веденєєв,
Я. Попенко, В. Соловйова.
У підрозділі 1.2 «Характеристика джерел дослідження» схарактеризовано
архівні матеріали, що стосуються теми дисертації, та здійснено їх комплексний
аналіз.
Джерельну базу дослідження склали різноманітні за своїм характером,
походженням та змістом матеріали архівних фондів: Центрального державного
архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) у м. Києві,
Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України)
в м. Києві, Центрального державного архіву зарубіжної україніки (ЦДАЗУ) в
м. Києві, Державного архіву Львівської області (ДАЛО) в м. Львові, Центрального
державного історичного архіву України (ЦДІАЛ України) в м. Львові.
При написанні дослідження було використано особистий фонд 4438 Андрія
Івановича Яковліва, який знаходиться в ЦДАВО України у м. Києві.
Основна діяльність А. Яковліва, як державного й політичного діяча,
відображена в різних фондах доби Української Держави та УНР.
У підрозділі 1.3 «Бібліографія праць А. Яковліва» складено бібліографію праць
ученого.
Перша бібліографія праць А. Яковліва була складена наприкінці 1930 р. з
нагоди інсталяції професора А. Яковліва на посаду ректора Українського Вільного
університету (УВУ) в Празі.
Бібліографічні довідки, подані С. Кривенком, С. Ульяновською,
В. Ульяновським, І. Усенком, В. Гораком та М. Петрівим вміщують бібліографію
праць А. Яковліва, але їхній перелік не повний.
Наукова спадщина А. Яковліва складає близько 100 творів, які відрізняються
один від одного за багатьма параметрами.
Праці були написані в різні історичні періоди, тому відповідали тогочасним
епохам, світогляду А. Яковліва.
Бібліографію праць вченого складають: монографії, статті й нариси, курси
6
лекцій з різних галузей права. Його наукові здобутки виходили українською,
російською, французькою, німецькою та англійською мовами. Однак, велика
кількість робіт ученого не опублікована.
Другий розділ «Життєвий шлях та становлення А. Яковліва як юриста та
історика права» складається з трьох підрозділів, у котрих, на основі комплексного
вивчення біографії А. Яковліва, визначено чинники, що вплинули на політико-
правові погляди А. Яковліва.
У підрозділі 2.1 «Формування правничих поглядів А. Яковліва» подано
періодизацію життя й діяльності А. Яковліва, беручи в основу хронологічний та
територіальний критерії, можна виділити три періоди: 1) життя та діяльність у
Російській імперії (1872-1917 рр.); 2) державницька та громадсько-політична
діяльність А. Яковліва під час національно-визвольних змагань (1917-1921 рр.);
3) емігрантський період життя та наукової діяльності вченого (1923-1955 рр.).
Проаналізовано ранній період життя й діяльності. Відзначено, що історико-
правові та національно-політичні погляди А. Яковліва почали формуватися під час
навчання в початковій школі в Черкасах (1886-1890 рр.), в Київській духовній
семінарії (1890-1894 рр.), на юридичному факультеті Дерптського (Тартуського)
університету в 1898-1902 рр. Після закінчення університету він займається
професійною юридичною та викладацькою діяльністю в державних та навчальних
установах Києва. В цей період з ’являються ранні праці А. Яковліва, присвячені
результатам археологічних розкопок та на краєзнавчу тематику.
У розділі 2.2 «Державницька та політична діяльність А. Яковліва під час
національно-визвольних змагань 1917-1921 рр.» розглянуто становлення А. Яковліва
як громадського, державного діяча та дипломата.
Зосереджено увагу на діяльності А. Яковліва як члена Української
Центральної Ради, до якої він був обраний, як представник Товариства українських
адвокатів на Всеукраїнському конгресі, що проходив 6-8 квітня 1917 р. у Києві.
Приймаючи участь в засіданнях УЦР, Андрій Іванович виступав у ролі
доповідача кількох проектів зміни старих чи ухвали нових законів в царині права й
судоустрою. З березня голова установи М. Грушевський, запросив А. Яковліва на
посаду директора канцелярії УНР. Новий директор провів організаційні заходи з
метою функціонування канцелярії, розділив повноваження між чотирма
секретарями, призначив їм помічників. Сам він узяв керівництво кодифікаційним
відділом, який виконував дуже важливу справу - здійснював систематизацію
законодавства УЦР. Було створено також інформаційний та фінансові відділи,
організовано видавництво офіційного часопису «Вісті Центральної Ради».
У квітні 1918 р. А. Яковліва призначили послом до Австро-Угорщини.
Основне завдання, яке ставилося перед дипломатом у Відні - ратифікація Австро-
Угорщиною Брестського мирного договору, яку австрійці навмисно відкладали.
Крім основного договору з чотирма державами, укладеного в Бересті, делегації УНР
вдалося підписати ще таємний договір з Австро-Угорщиною, на підставі якого вона
зобов’язалася видати закон про територіальну автономію Галичини й Буковини.
Під час перебування в Австро-Угорщині А. Яковлів сприяв звільненню
полонених українців, здійснював реєстрацію усіх полонених по різних таборах. З
метою допомоги українцям, котрі перебували в Австро-Угорщині, А. Яковлів
7
8
організував консульський відділ.
13 липня 1918 р. гетьман П. Скоропадський видав наказ про призначення
Андрія Івановича Яковліва директором Департаменту чужоземних зносин і лише
1 жовтня 1918 р. - наказ про звільнення урядовця з посади посла Української
держави в Австро-Угорщині.
У січні 1919 р. А. Яковлів очолив дипломатичну місію до Бельгії та
Нідерландів. Він намагався добитися офіційного визнання місії в Голландії та
Бельгії. На думку діяча, однією з ознак офіційного визнання місії в Г олландії є те,
що вона отримала право видавати паспорти українцям на проїзд з Голландії до
України, Німеччини, Бельгії, Англії, Америки і Франції. Всі видані паспорти
визнавалися зазначеними державами.
Будучи не визнаною офіційно та не маючи можливості через те діяти
дипломатичним шляхом, місія всю увагу звернула на активацію преси. З цією
метою в Гаазі, було засновано «Українське пресове бюро», 25 листопада 1919 р.
почало діяти пресове бюро в Бельгії.
Труднощі в роботі місії виникали за відсутності матеріальних коштів, яких не
вистачало на утримання дипломатичного представництва, пресового бюро, на
виплати працівникам місії та вільно найманим співробітникам. А. Яковлів
неодноразово звертався до Міністерств закордонних справ та фінансів за
фінансовою допомогою. Коштів, які представництво УНР в Бельгії та Голландії
отримувало від видачі та продовження паспортів, посвідчень, за візи та написи на
документах, було недостатньо. Фінансування зменшувалося з погіршенням
становища УНР, втратою території і, як наслідок, джерел фінансування. 1 серпня
1922 р. А. Яковлів змушений був закрити дипломатичне представництво в Брюсселі.
З припиненням діяльності дипломатичної місії в Бельгії, її функції щодо
охорони інтересів українців і боротьби за ідею самостійності України переходять до
Філії Українського Національного Союзу в Бельгії, котру очолив А. Яковлів.
У підрозділі 2.3 «Емігрантський період життя та наукової діяльності
вченого» проведено історико-правове дослідження громадсько-політичної діяльності
А. Яковліва в умовах еміграції.
У 1923 р. А. Яковлів переїхав до Чехії, де працював доцентом і професором на
факультеті права і суспільних наук, кафедрі цивільного процесу в УВУ, також
працював в Українській господарській академії в Подєбрадах. У 1930-1931 рр.
займав посаду ректора, 1931-1932 рр. - посаду проректора в УВУ.
А. Яковлів брав активну участь у створенні та розбудові еміграційних
осередків в Чехословаччині, в Українському науковому інституті у Варшаві, який
очолив 1939 р. до моменту закриття в умовах німецької окупації.
З грудня 1939 р. до квітня 1945 р. перебував у Празі й працював в УВУ. Був
обраний ректором на 1944/45 академічний рік. Але наступ радянських військ та
поява агентів НКВС змусили А. Яковліва залишити Прагу та виїхати до Баварії.
У Реґенсбурзі 26 листопада 1945 р., за дозволом американської окупаційної
влади відновив діяльність подєбрадський Український технічно-господарський
інститут (УТГІ). А. Яковлів викладав в УТГІ курси лекцій «Цивільне право»,
«Цивільний процес», «Торговельне право».
Як визначний громадсько-політичний діяч, А. Яковлів певний період часу був
9
міністром юстиції українського екзильного уряду (Державний Центр Української
Народної Республіки) та короткочасно виконував обов’язки його Голови (19441945
рр.).
У 1952 р. А. Яковлів переїхав до США. В Америці він включився в роботу
еміграційних організацій. Вчений, будучи дійсним членом Наукового Товариства
ім. Шевченка, в межах його видань надрукував одну з найважливіших праць, а саме:
«Український кодекс 1743 р.». Як дійсний член Української вільної академії наук
(УВАН) Андрій Іванович приймав участь у наукових засіданнях, де виступав з
публічними лекціями. Публікувався в журналі «Анали УВАН».
Помер видатний український історик права, юрист, державний діяч, дипломат
14 травня 1955 р. Похований на цвинтарі УАПЦ «Саут-Баунд-Брук» (Нью-Джерсі,
США).
Третій розділ «Наукова спадщина А. Яковліва» складається з трьох
підрозділів, у яких розглянуто наукові погляди вченого на державно-правові явища.
Підрозділ 3.1 «Характеристика джерел українського права А. Яковлівим»
присвячений аналізу джерел українського права вченим.
Встановлено, що уявлення про українське звичаєве право, як про основне
джерело права, є однією з центральних історико-правових ідей А. Яковліва.
Дослідник розглядає звичаєве процесуальне право, розвиток копних судів в Україні,
вплив звичаєвого права на кримінальне право. На думку науковця, правові звичаї
українського народу виникли ще до доби Київської Русі. В первісному періоді
правного життя єдиним правотворчим джерелом був сам народ, що встановлював
обов’язкові правила життя та поведінки. Першою збіркою звичаєвого права є
«Руська Правда», яка використовувалася в Литовсько-Руській державі. «Руська
Правда», на думку професора, є найповнішою і найважливішою історичною
пам’яткою найдавнішого звичаєвого права нашого народу. Норми давнього
звичаєвого права були присутні в змісті Литовського статуту, а також властиві
правовим нормам Війська Запорізького.
А. Яковлів є одним з найвизначніших учених, котрий вивчав вплив
магдебурзького права на місцеве самоврядування українських міст. Він позитивно
оцінює поширення магдебурзького права в Україні, яке сприяло розвитку міст,
ремесел і торгівлі.
Вчений займався дослідженням історії кодифікації українського права, у
1949 р. вийшла монографія «Український кодекс 1743 року «Права, по которым
судится малороссийский народ». Основними джерелами Кодексу 1743 р., на думку
А. Яковліва були: Литовський статут, «Саксонське зерцало», магдебурзьке право.
Монографія А. Яковліва «Український кодекс 1743 року «Права, по которым
судится малороссийский народ» має важливе значення для української історико-
правової науки. Він продовжив працю попередніх дослідників Кодексу 1743 р.,
доповнив та поглибив знання про цей кодифікований акт. Праця А. Яковліва є
зразком всебічного історико-правового дослідження.
У підрозділі 3.2 «Аналіз А. Яковлівим українсько-московських договорів XVIIXVIII
ст.» охарактеризовано погляди вченого з даної проблеми.
Проаналізовано дві найбільш ґрунтовні праці А. Яковліва: «Договір гетьмана
Богдана Хмельницького з Московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р.» та
10
«Українсько-Московські договори в XVII-XVIII віках».
На перше місце серед джерел права козацької доби А. Яковлів ставить
міждержавні договори з Москвою, які встановлювали й закріплювали правові
відносини між Військом Запорізьким та Москвою і московськими царями. Договори
містять правові норми, що стосуються як зовнішнього міжнародного становища
Війська Запорізького, зокрема правових взаємин України та Москви, так і
внутрішньої конституції Війська Запорізького. Історик права вважає, що договір
1654 р. - це перший і основний акт, що встановив умови правових відносин між
Військом Запорізьким та Московським царем, себто між Україною та Москвою, між
двома державами неоднакового державного устрою - козацькою демократичною
республікою та Московською абсолютною монархією східно-азійського типу, між
двома чужими, з погляду походження культури, звичаїв і мови народами. На основі
аналізу юридичної природи й значення договору 1654 р. А. Яковлів вважає, що
відносини між Україною й Москвою - це відносини номінальної васальної
залежності чи протекторату. Через те, що Україна, коли складався договір 1654 р.,
була дещо слабша ніж Москва, цей військовий союз набрав ознак васалітету-
протекції, але з посиленням державної могутності України в останній рік життя
Б. Хмельницького (1657 р.) залежність від Московської держави стає номінальною.
У своєму дослідженні «Українсько-Московські договори в XVII-XVIII віках»
А. Яковлів показує справжній характер договорів гетьманів І. Виговського,
Ю. Хмельницького, І. Брюховецького, Д. Многогрішного, І. Самойловича,
І. Мазепи, І. Скоропадського з московськими царями. На основі аналізу договорів
з’ясовує обмеження автономних прав України. Вчений вказує, що стверджуючи
договір 1654 р. та вимагаючи його затвердження від новообраних гетьманів, Москва
не вагалася перед зміною його умов та обмеження прав і вольностей України
шляхом нав’язування гетьманам «нових статей». Не вдалося цього зробити за
гетьмана І. Виговського. За наступних гетьманів, починаючи від Ю. Хмельницького,
Москві вдалося не тільки провести «нові статті», які порушували автономію
України, але й підробити первісний текст договору 1654 р.
Підрозділ 3.3 «Погляди А. Яковліва на етноісторичні традиції української
державності» присвячений аналізу впливу нації на розвиток державності в працях
ученого.
Визначено, що основною працею А. Яковліва щодо впливу нації на розвиток
державності є праця «Тисячолітні етноісторичні традиції української державності».
Маловідомою, але актуальною в наш час є праця А. Яковліва, написана в 1937 р. під
псевдонімом А. Чигирин «Украинскій вопросъ в освещеніи «Конспекта Х»
исполнительного бюро совета «Національного союза новаго поколъшя въ
Бълградъ». Про своє авторство А. Яковлів повідомляв під час зустрічі 9 серпня
1952 р. в приміщенні УВАН у США, в Нью-Йорку.
А. Яковлів доводить, що український (малоросійський) народ, є самостійний
народ, який повністю відрізняється, як за своїми етнічними, культурними та
побутовими особливостями, так і за своєю мовою від великоросійського
(московського) народу.
Концепція української державності А. Яковліва пов’язана з історичним
правом української нації, за якою визнається домінуюча роль у заснуванні й
11
діяльності держави. А. Яковлівим було розроблено свою концепцію розвитку
України, як незалежної держави, як способу самоорганізації української нації, яка
пройшла етапи розвитку від середньовічної держави до проголошення УНР.
Про період Київської Русі А. Яковлів говорить, як про добу народження
української нації, що мала свою культуру, мову та інші об’єктивні прикмети й свою
національну, суверенну державу.
Традиції були продовжені в Галицько-Волинській державі, що була
спадкоємицею Київської держави, поклали тверді підвалини національного й
культурного розвитку української нації, давши їй духовну й матеріальну культуру,
мову, право, релігію, мистецтво, перетворивши в горнилі національно-державного
життя окремі племена в єдину націю, зливши й зв’язавши їх в одне національне тіло.
Ця історична традиція та історична пам’ять київської і галицько-волинської
державності зберігала український народ у литовсько-польську добу, на початок
якої весь народ, незалежно від станів, усвідомлював себе нацією. Основними
принципами, на яких ґрунтувалася українська державність від часів Київської Русі й
«Руської правди», вчений вважав демократизм, рівність класів, індивідуалізм, захист
приватної власності як перші ознаки державної суверенності в житті українського
народу.
Оцінюючи становище українських земель в складі Литовської держави,
А. Яковлів вказує, що в XIV ст. українські землі одна за одною добровільно
приєднуються до Литовської держави, крім Галичини, яку захоплює Польща. Не
дивлячись на втрату своєї державності, український народ займає в Литовській
державі домінуюче становище, дякуючи своїй високій духовній і матеріальній
культурі: він дав цій державі мову, право, культуру, перетворивши її з Литовської в
Литовсько-Руську державу. Вчений вважає, що при сприятливих політичних
обставинах, Литовсько-Руська держава, перетворилася б в чисто Українську
державу. Але політичні обставини не сприяли нормальному розвитку Литовсько-
Руської держави: династична унія з Польщею дала перевагу польським впливам, які
через півтори сотні літ остаточно взяли перевагу над впливами українськими.
Традиції української державності сприяли боротьбі з Польщею за національне й
культурне існування українського народу на своїх історичних землях.
А. Яковлів позитивно оцінює національно-державний рух, що підняло
козацтво в 1648 р. на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким, який сприяв відновленню
української державності у формі військового типу держави - Війська Запорізького,
держави самостійної й незалежної. Б. Хмельницький іменував відновлену державу
українську «Князівством Руським», а народ український - «народом Руським».
Державний устрій Війська Запорізького було збудовано на давніх засадах київського
державного устрою з певними змінами, що викликались потребами часу.
Характеризуючи період Гетьманщини, А. Яковлів відзначає, що головним керуючим
напрямом козацької доби була боротьба з Москвою за права й вольності України.
Кожний з гетьманів, починаючи з Б. Хмельницького й закінчуючи К. Розумовським,
як би він не ставився до царської влади, тим чи іншим способом відстоював права
України, за них боровся, а іноді й страждав, не кажучи вже про такі героїчні постаті
української історії, як гетьмани - Б. Хмельницький, І. Мазепа, П. Орлик.
12
Проаналізовано політико-правові погляди А. Яковліва стосовно Української
Народної Республіки, які відображені в працях «До питання про легітимність уряду
УНР», «Основи Конституції У.Н.Р.».
Вчений позитивно оцінює Українську Центральну Раду, як представницький
орган українського народу та Всеукраїнський Конгрес (Український Національний
Конгрес 19 квітня 1917 р.), на якому народ проголосив перші свої вимоги державно -
політичного характеру - «національно-територіальна автономія України в складі
федеративної демократичної Росії».
В період національно-визвольних змагань, на думку А. Яковліва, змінилося
чотири форми державного ладу: автономія з Центральною Радою, самостійна УНР,
монархічна держава гетьманська й радянська республіка у федерації з Росією. З них
дві останні є чужими українському народові: держава гетьманська була утворена
при допомозі німців, а радянська республіка була окупаційною, утвореною
московськими комуністами при допомозі московського війська. Ні та, ні друга не
були витвором вільної суверенної волі українського народу, він їх не признав і не
прийняв. Єдина лише держава - УНР з спочатку й до кінця була дійсним витвором
українського народу.
Визначено, що в роботі «Основи Конституції У.Н.Р.» А. Яковлів, на підставі
нормативно-правових актів Української Центральної Ради та Директорії УНР,
всебічно висвітлив основні принципи державного устрою та органів державної
влади УНР, довів, що закордонний уряд УНР посідав легальний титул верховної
влади УНР. Наголошено, що аналіз політичних подій, які передували проголошенню
УНР, здійснений А. Яковлівим на основі об’єктивного підходу, застосовуючи
структурно-системний та формально-логічний методи дослідження.