Клочко, Микола Олексійович. Осягнення божественного в людському бутті: філософсько-антропологічний аналіз

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено об’єкт і
предмет, мету та завдання дослідження, висвітлено положення, які
7
визначають наукову новизну роботи, теоретичну та практичну цінність
отриманих результатів, ступінь їхньої апробації, визначено структуру та
обсяг дисертації.
У першому розділі «Джерелознавча та теоретико-методологічна база
дослідження» систематизуються теоретико-методологічні особливості
осягнення божественного у людському бутті. Схарактеризовані умови
формування та розвитку традиційних та найбільш відомих методологічних
підходів, за допомогою яких здійснювалися чисельні спроби зрозуміння
сутності божественного як складової культури людства та сталого атрибута
духовної життєдіяльності людини.
У підрозділ 1. 1. «Тенденції осягнення божественного в людському
бутті в історії філософії» висвітлюється осмислення феномену
божественного в історії філософії. Аналізуються погляди давньогрецьких
філософів, підкреслюється, що здатність еллінізму до асиміляції будь-яких
язичницьких елементів приводила до існування поліваріантності уявлень про
божественне та способів його сприйняття. Ця поліваріантність в античні часи
проявилася у тому, що дохристиянські та позахристиянські гностики
намагалися створити особливі системи вчень та містичних культів. На основі
аналізу уявлень про божественне представниками різних гностичних сект
зауважується, що в їх розумінні божественного багато спільних рис: ієрархія
“божественних” сил, активне протистояння між ними; підкреслюється
всесвітня креативна та синергетична, інформаційно-енергетична природа
божественного, діалектичність процесу розвитку уявлень про божественне,
розуміння протиріч, що відбуваються в інформаційно-енергетичному обміні
у Всесвіті.
У добу Середньовіччя у європейській філософській та теологічній думці
відбувається поглиблення та розвиток уявлень про Бога та його сутність,
атрибути, форми самовиявлення у Всесвіті, сприйняття та пізнання Його
тощо. Божественне як соціокультурний феномен набуває свого розвитку
завдяки трансформаціям іудаїзму, а також оформленню та розвитку
християнства. Надалі відбувається ще й становлення ісламу, що означає
історичне утворення якісно нової лінії розвитку уявлень про божественне та
ідеологічно-концептуального їх висловлювання.
В роботі аналізуються також погляди мислителів доби Відродження –
Петрарки, Раймунда Сабундського, Леона Баттісти Альберті, Поджо
Браччоліні, Марселіно Фічіно, Джовані Піко делла Мірандоли, Людовіко
Лацареллі, Шарля де Бовеля та інших, які так чи інакше пов’язують
божественне з людським, коли людина сприймається як зв’язуюча ланка
світобудови, як центр світу, тому що в ній світ досягає самосвідомості.
Для низки філософів Нового часу божественне корелює зі станами
страху і надії, що можуть породжувати невігластво, і одночасно,
породжуються невіглаством. Розглядаються праці П. Гольбаха, К. Вольнея,
К. Гельвеція, Б. Спінози, М. Монтеня та ін. Робиться висновок, що релігійне
освоєння божественного у формах, що розвинулись у Новий час, вже не
включало мораль у свої концептуальні засади і не сприяло моральності, а
8
навпаки – коливало й руйнувало її. Ось чому мислителі епохи Нового часу
пропонували замінити традиційну релігію культу надприродної істоти
«природною релігією розуму».
Особливе місце в розумінні осягнення божественного в філософії ХУІІІ
– ХІХ століть належить Д. Юму, І. Канту, Г. Гегелю. Так, Д. Юм вважає, що
хоча схильність вірити в невидиму розумну силу і не є первісним інстинктом,
вона все ж є загальною властивістю людської природи. Натомість І. Кант,
розглядаючи співвідношення теології і релігії, у своїй критиці «раціональної
теології» показує, що онтологічний, космологічний та фізико-теологічний
аргументи на користь доведення буття Божого не мають вирішальної
доказової сили. У зв’язку з цим він розробив моральне доведення, яке
ув’язував з телеологічним. Для Г. Гегеля Бог є предметом одночасного
розгляду релігії і філософії, причому філософія в цьому контексті майже
тотожна з релігією. Різниця полягає в тому, що філософія здійснює це
методом осягнення Бога, відміннім від методу релігійного. Для релігії Бог є
абсолютна істина. Тому пізнання божественного і є пізнанням абсолютного
духу, а сама релігія філософії є розумним діянням.
Категорія божественного, способи формування уявлень про нього,
механізми сприйняття божественного у філософії ХХ століття розглядається
крізь призму досліджень М. Бубера, С. Булгакова та М. Бердяєва. За
М. Бубером божественне є трансцендентним, яке іманентне світу,
суспільству, людині. Саме в такому річищі інтерпретує феномен
божественного і православний філософ та богослов С. Булгаков. На його
думку, об’єкт релігійних уявлень, божественне, Бог, одночасно і дещо
іншоприродне, трансцендентне, і в той же час відкривається релігійній
свідомості, стає її іманентним змістом. Таким чином, С. Булгаков вважає, що
божественне, Божество як об’єкт релігії, є по суті своїй трансцендентно-
іманентним або іманентно-трансцендентним. Через переживання
божественного людина в собі і через себе набуває новий світ, в якому вона
переживає різні емоційні стани – страх, каяття, сором, і одночасно радість та
любов. Мотив духовно-творчого єднання людини і Бога зустрічається в
творчості М. Бердяєва. На цій основі М. Бердяєв виходить до ідеї
Боголюдини, яка є вищим результатом творчої еволюції людини.
Отже, категорія божественного позначає не тільки феномен, що цікавить
релігію, але має й більш широке, загальнофілософське, культурологічне та
антропологічне значення, а тому в роботі досліджується крізь призму
своєрідності різних філософських культур. Особливий наголос робиться на
те, що категорія божественного у філософії означає не лише надприродну
істоту або креативну силу, але й охоплює концептуальне поле осмислення
абсолютних законів світобудови.
У підрозділі 1.2. «Обґрунтування понятійно-концептуального
апарату та методології дослідження» розглядаються методологічні
проблеми, зокрема, можливості методів філософської компаративістики та
психоаналізу як методологій осмислення феномену божественного в
контексті буття людини. Багатомірно-цілісний світ вимагає конструктивно-
9
змістовного об’єднання потенціалів науки, філософії і релігії у пошуку нових
концептів, які б глибоко й всебічно враховували досвід Сходу й Заходу,
розкривали можливості діалогу культур у осягненні божественного. Саме
така методологія – сучасний багатофакторний засіб радикального
переосмислення наявного знання, традицій філософування, навиків
осмислення та тлумачення, утверджує неухильний розвиток людини та її
культури, форм дискурсів, дискусій та рефлексій. На змістовному і
формальному рівнях застосовуються різні підходи: текстуальний,
багатофакторний, функціональний, ціннісний тощо. Сам характер порівнянь
безпосередньо залежить від смислу і змісту, логіко-гносеологічного і
онтолого-методологічного горизонтів застосованих методів дослідження:
порівняльно-історичного, по аналогії, парадигмального, комплексного тощо.
Філософська культура уявляється як своєрідна адаптивна можливість
людини в пошуку свого місця в світі, в якому співіснують реальність, духовні
сутності, мова, текст, творча особистість, наука і релігія, природознавство і
міф, якісно різні типи менталітету і філософської рефлексії. У такій ситуації
важливим для дослідження є компаративістський підхід. Останній
формується і застосовується як одна із головних засад аналізу світового
історико-філософського процесу в динаміці його розвитку. Теоретико-
методологічною базою такого розвитку стало різностороннє усвідомлення і
правильне оцінювання природи і сутності процедури порівняння шляхом
виявлення її смислу та умов правильності застосування в історико-
філософському аналізі. Отже, філософська компаративістика є евристично
продуктивною для представленого дослідження.
Принципи психоаналізу застосовував до з’ясування релігійних та
міфологічних уявлень про божественне З. Фройд. Він вважав, що релігія як
спосіб освоєння божественного й соціальний інститут є засобом соціалізації,
пов’язаним з дитячими потребами в захищеності, притаманними кожній
особистості, тобто характеризує релігію як колективний дитячий синдром.
Аналізуються та порівнюються концепції З. Фройда, К. Юнга,
Е. Фромма. Наголошується на важливості для нашого дослідження позиції
останнього, який виділяє в людському бутті авторитарний та гуманістичний
виміри, авторитарні та гуманістичні релігії, які спрямовані на людину та є
переживанням єдності з Усім сущим. Бог в гуманістичних релігіях – символ
власних сил людини, а не символ насилля та влади над людиною. Ці ідеї
поділяють способи освоєння божественного в людському бутті на
авторитарний та гуманістичний. В першому випадку маємо відчуження
людини від божественного, в другому – глибинне поєднання з божественним
як з моральним та світоглядним ідеалом.
Розділ 2 «Осягнення божественного в раціональних та
ірраціональних парадигмах людського буття» присвячено аналізу та
порівнянню різноманітних парадигм осягнення божественного.
У підрозділі 2.1. «Плюральність теологічних концепцій
божественного» з’ясовується різноманітність підходів до розуміння
божественного, зокрема, розглядаються теологічні концепції божественного.
10
Теологічні інтерпретації осягнення божественного намагаються збагнути
його зміст і сутність на основі відповідного релігійного досвіду, або
«зсередини». Цей досвід є різноманітним та неоднозначним, тому в
залежності від приналежності до тієї чи іншої релігійної культури дослідники
можуть за одними питаннями доходити згоди, а за іншими – ні. Сприйняття
божественного тут – це переживання дійства Бога, під час якого людина
характеризується «спрямованістю на безумовне», що реалізується у
культовій поведінці людини, шануванні Бога, у етичних засадах поведінки
людини.
У дослідженні аналізуються концепції таких відомих теологів та
релігієзнавців: К. Тілє, який намагався поєднати історичний підхід до
вивчення релігійних явищ з глибокими філософським узагальненнями. Він,
зокрема, стверджує, що об’єктом дослідження є не саме надлюдське, а його
сприйняття, те, що виникає з віри у нього; М. Мюллера який визнавав, що
Бог єдиний та множинний одночасно; П. Шантепі де ла Соссе, вченого-
теолога, який бачив своїм головним завданням вирішення методологічних
проблем вивчення релігії, тому приділяв багато уваги існуючим підходам до
вивчення релігійних уявлень і в своїх працях досліджував теоретичні
джерела релігієзнавства, його предмет та завдання; Альберта Швейцера, який
вважав себе представником історичної теології, та заявляв, що для розуміння
божественного треба відокремлювати його від тих історичних подій, в яких
воно себе виявляло; Н. Зодерблома, який указував на специфічність
сприйняття божественного та розуміння його суті у філософів Давнього
Сходу та ін.
В роботі також досліджуються модерністські течії в теології, в яких
говориться про реалізацію «в світі» християнських принципів, про
«перенесення» вірувань та символів в світську сферу. Тому секулярний світ
не є безрелігійним. Під впливом цих модерністських течій розвивалась
трансцендентно-іманентна інтерпретація феноменів божественного.
Велика увага приділена вивченню концепцій П. Бергера та Т.Лукмана.
П. Бергер, застосовуючи історико-феноменологічний метод та індуктивний
підхід до дослідження «священного» й божественного, відслідковує розвиток
релігійного досвіду як в історії, так і в індивідуальному розвитку, починаючи
від первісно пережитих його форм. Будучи прибічником теологічних
інтерпретацій, вчений, тим не менш, вважає, що дослідження феноменів
релігійної культури, Номосу повинно мати своїм джерелом не Одкровення
Боже, а людський досвід. Натомість Т. Лукман, інтерпретуючи релігійні
феномени, в тому числі й божественне, спирається на розвідки соціальної
антропології, намагаючись виявити соціально-антропологічне значення
божественного. Головною соціальною реальністю для дослідника є
«реальність повсякденного життя», над якою надбудовуються системи
«символічних універсамів», під якими він розуміє релігію, науку, мистецтво,
філософію. Отже, сприйняття божественного – це релігійне відображення
продуктивної сили людської здатності до трансцендування. За
посередництвом цієї сили, на думку дослідника, світобачення, що історично
11
склалося та було символічно заданим, приймається індивідом та
переробляється у внутрішню суб’єктивну форму наявності буття.
У підрозділі 2.2. Взаємодія культурно-антропологічних,
психологічних та соціологічних концепцій божественного аналізуються
специфіка та взаємопроникнення різноманітних концепцій божественного.
Зазначається, що ці концепції досить різноманітні та відрізняються в
залежності від вихідних теоретичних філософських або соціологічних
принципів та методів. Звідси і багатоманітність методологічних підходів до
вивчення сприйняття божественного, способів розуміння цього феномену, які
досліджують різні грані уявлень про божественне. Спираючись на думки
Е. Дюркгейма, М. Вебера, Е. Кассирера, Б. Маліносвького, Д. Радкліффа-
Брауна, Р. Мертона, Т. Парсонса та інших дослідників, автор робить
висновок, що розглянутих соціологічних теоріях божественного чітко
відслідковується предметне неспівпадання розуміння цілісності його
концептуального поля з конкретизацією цієї цілісності в окремих
дослідницьких сферах, обумовленою акцентами на різних факторах
соціального, економічного, політичного, наукового, релігійного і
культурологічного характеру, що впливають на особливості бачення і
сприйняття цієї цілісності.
Ще одним напрямом аналізу феномену божественного є його
психобіологічні інтерпретації. Прихильники цього напряму шукають
сутність сприйняття божественного в біологічних або психобіологічних
процесах розвитку людини. Божественне інтерпретується на основі
припущення, що релігійна свідомість є особливою психофізичною функцією
організму, проявом його основної тенденції відрефлектовувати ті чи інші
ситуації, в які людину ставлять умови життя.
З зору культурної антропології (Б. Малиновський), релігія творить другу
надприродну реальність, цілісний надприродний світ. Ритуали, як спроби
контакту з надприродним, перевищують біологічні явища, надаючи їм
соціального значення. В роботі підкреслюється, що різні соціокультурні
феномени взаємодоповнюють один одного в гармонійному цілому. Таким
чином, надприродне є необхідним ланцюгом релігійної культури, її
невід’ємною частиною.
Розділ 3. «Осягнення божественного в контексті трансцендування»
присвячено дослідженню міфолого-лінгвістичного контексту осягнення
божественного та осмисленню філософських аспектів трансцендування як
шляху єдності людського та божественного .
У підрозділі 3.1. «Осягнення божественного в міфолого-
лінгвістичному контексті» аналізується своєрідність та схожість
різноманітних мовленнєвих засобів у осягненні божественного.
Показано, що у другій половині XIX сторіччя почали формуватись
міфолого-лінгвістичні концепції, у межах яких віддзеркалювався також і
феномен божественного. Ці концепції, зосереджуючи увагу на дослідженні
міфологічних уявлень, фольклористики, назв, імен, знаків, на лінгвістичному
та критичному аналізі давніх джерел, висвітлюють і характеризують схожість
12
та відмінності у формуванні та розвитку сприйняття божественного,
підтверджують існування духовно-тілесної цілісності єдиного буття людини і
Всесвіту, а звідси – спільного підґрунтя для виникнення механізмів
лінгвістичного та міфологічного оформлення уявлень про нього.
У підрозділі 3.2. «Філософська та релігійна культури як вихідні
засади утворення категорії божественного» показується глибинний
іманентний зв’язок, що існує між філософською та релігійною культурами,
сутність якого по-різному виявлялась і розкривалась на певних етапах
соціокультурного розвитку. Виходячи із розуміння культури взагалі і
релігійної культури зокрема Т. Парсонсом та К. Леві-Строссм, в роботі
культура взагалі розуміється як зміст соціальної життєдіяльності людства,
яка у її організаційних та продуктивних вимірах є дуже різноманітною.
Релігійна культура розуміється як реалізована здатність людини специфічним
чином “означати” або символізувати навколишній світ як суто релігійне
середовище. Філософська та релігійна культури матеріалізується у чисельних
об’єктивованих формах минулого та сучасного буття людини. Проте реальне
духовне існування цих вимірів культури проявляється лише у специфічних
формах практичної взаємодії, інформаційного обміну і комунікаційного
зв’язку між людьми. Отже, незалежно від на джерела походження та
активності суб’єктів релігійних феноменів, в тому числі і сприйняття,
пояснення та переживання божественного, філософський та релігійний
виміри культури в широкому розумінні – це соціальне, а не індивідуально-
специфічне явище.
В роботі наголошується, що одні й ті ж процеси сприйняття й
переживання божественного в різних вимірах культури та суспільства мають
різні зовнішньо санкціоновані форми. Індивідууми, що існують в рамках
одних і тих самих соціальних структур, орієнтується на різні еталони
релігійної поведінки, дій, взаємодій, оцінок. Таким чином, відбувається
індивідуалізація інноваційних змін у сприйнятті та тлумаченні
божественного і пов’язаної з ним соціокультурної активності.