Беланюк, Марина Василівна. Становлення органів військової юстиції на теренах України (1939–1942 рр.): Історико-правове дослідження : Беланюк, Марина Васильевна. Становление органов военной юстиции на территории Украины (1939-1942 гг.): Историко-правовое исследование

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, публікації та структуру і обсяг роботи.
У першому розділі «Історіографія, джерела та теоретико-методологічні засади дослідження», що складається з трьох підрозділів, проаналізовано стан наукової розробки проблеми, джерельну базу та ступінь її репрезентативності, а також визначено теоретико-методологічні засади дослідження.
У підрозділі 1.1. «Історіографія дослідження» здійснено комплексний аналіз наукового доробку з досліджуваної проблеми. Проаналізовані автором наукові праці свідчать, що питання становлення, організації та діяльності органів військової юстиції на теренах України у 1939–1942 рр. досі не знайшли належного висвітлення у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі.
Проведений аналіз дає змогу розподілити історіографічну базу за тематикою дисертації на загальноісторичні та історико-правові дослідження, які поділяються на такі основні періоди: дослідження вчених радянського періоду (Афанасьєв М.П., Голунський С.О., Голяков І.Т., Горний А.Г., Данішевський К.Х., Добровольська Т.М., Карєв Д.С., Криленко М.В., Кожевніков М.В., Максимов С.С., Мартинович І.І., Мурашин Г.О., Новіков С.Г., Портнов В.П., Савіцький М.І., Строгович М.С., Сусло Д.С., Тєтєрін Б.С., Тітов Ю. П., Шарлот С.Я. й ін.), а також сучасні наукові праці вітчизняних та іноземних вчених кінця ХХ – початку ХХІ століття (Адамюк О.І., Власов В.І., Григуть О.Є., Денисенко В.В., Дерюгін О.О., Жуковський О.Г., Звягінцев В.Є., Кодинцев О.Я., Кудрявцев В.М., Куріцин В.М., Лєзов І.Л., Мозохін О.Б., Настюк М.І., Обухов В.В., Пєтухов М.О., Смикалін О.С., Соломон П.Х., Терлюк І.Я., Трусов О.І., Хаскі Ю., Хрістофоров В.С. й ін.).
7
Підтверджено, що в радянській історіографії правоохоронна система свідомо ідеалізувалася та подавалася у позитивному ключі, лише з фрагментарними об’єктивними оцінками принципів радянського судоустрою, структури суду та його місця в правоохоронній системі, виховній ролі радянського суду, через яку відтворювалося політичне значення судової системи в координатах комуністичної ідеології. Не сприяло правдивому висвітленню проблем і те, що у радянські часи доступ до архівних документів був обмежений через їх закритість. Лише після розпаду СРСР та розсекречення таємних документів передвоєнного і воєнного періодів з’явилася відповідна вітчизняна й зарубіжна література, що об’єктивно висвітлює окремі періоди організації і діяльності радянських правоохоронних та судових органів, активізувалися дослідження питань, пов’язаних з репресивною політикою держави воєнного лихоліття та особливостями правозастосовної практики тієї доби, в т.ч. й окремих аспектів функціонування органів військової юстиції.
У підрозділі 1.2. «Аналіз джерельної бази» охарактеризовані основні групи джерел та показані особливості їх використання у роботі.
Основу дисертаційного дослідження складає комплекс опублікованих та неопублікованих джерел. До перших належать збірники документів і матеріалів, мемуари учасників подій того часу, публіцистичні та інші видання, до других – архівні матеріали, які класифіковано за фондоутворенням на вітчизняні та зарубіжні архівні установи.
Встановлено, що більшість документів колишнього Радянського Союзу, які формували політику у правозастосовній практиці того часу та визначали концептуальні засади функціонування військової юстиції на теренах України у 1939–1942 рр. зберігаються у Державному архіві Російської Федерації (ДАРФ). Це – документи нормативної бази й організаційно-розпорядчого характеру ЦВК СРСР (ф. 3316), РНК СРСР (Ради Міністрів) 1923–1991 рр. (ф. 5446), Прокуратури СРСР (ф. 8131), Верховного Суду СРСР (ф. 9474), 4-го спецвідділу Наркомату (Міністерства) внутрішніх справ СРСР (ф. 9479) а також Наркомату (Міністерства) юстиції СРСР (ф. 9492). Окремі документи, що розкривають організаційні особливості функціонування військової юстиції в УРСР, зокрема і на західноукраїнських землях, виявлено у Галузевому державному архіві Служби безпеки України (ГДА СБУ) (фонди 9, 16) – це розпорядчі та секретні документи органів ВНК–ДПУ–ОДПУ, які доповнили загальну картину функціонування військової юстиції. У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) у ф.8 (оп. 1, 17) виявлено окремі накази, директивні листи НКЮ СРСР та Постанови Пленуму Верховного Суду СРСР 1939–1942 рр.
Встановлено, що документи з фондів вітчизняних державних і галузевих архівів, на жаль, виявилися менш репрезентативними на відміну від виявлених у фондах ДАРФ, що пояснюється безпосереднім підпорядкуванням радянських органів військової юстиції в УРСР союзному центру.
Комплексний аналіз офіційних законодавчих актів, відомчих та міжвідомчих документів дав змогу реконструювати перебіг створення і розвитку тогочасної системи військової юстиції, усвідомити характер і практику ухвалення відомчих
8
рішень та їх реалізації у мирний і воєнний час. Відомчі приписи Прокуратури СРСР і Наркомату юстиції СРСР, органів суду і позасудових надзвичайних органів у військовій сфері, а також документальні матеріали листування очільників цих відомств з першими особами держави надали можливість пізнати особливості ухвалення багатьох рішень, що визначали характер функціонування органів військової юстиції на теренах України.
Суттєвим доповненням до вказаних джерел стали спогади учасників подій того часу, публіцистичні та інші опубліковані матеріали, що з огляду на певну суб’єктивність висвітлення подій потребували додаткового уточнення. Використання різноманітних за видами і походженням джерел та їх аналіз сприяли уникненню однобічності, упередженості та описовості дослідження. Загалом комплекс джерел є достатньо репрезентативним і таким, що надає змогу досягти поставленої мети та вирішити завдання дослідження.
У підрозділі 1.3. «Теоретико-методологічні засади дослідження» розкрито концептуальні підходи, принципи і методи дослідження, а також наведено наукове обґрунтування визначення поняття військової юстиції.
Методологічною основою дисертаційного дослідження є система філософсько-світоглядних, загальнонаукових та спеціальних методів і принципів, які застосовуються в комплексі для досягнення мети й вирішення поставлених задач. Багатовимірність та комплексність об’єкту дослідження у відповідних хронологічних межах, а також стан джерельної бази зумовили застосування у роботі класичних методологічних підходів і принципів та пошуку синтетичної, ефективної міждисциплінарної платформи, нових дослідницьких стратегій, які дозволили здійснити всебічний історико-правовий аналіз становлення органів військової юстиції на теренах України у 1939–1942 рр.
Аналіз положень чинного у досліджуваний період законодавства та відповідних наукових здобутків надав можливість запропонувати авторський варіант визначення поняття військової юстиції того часу як системи спеціальних судових та інших органів, що здійснювали судочинство (у т.ч. дізнання та слідство) у військовій організації держави за підсудними їм справами про військові, державні та інші злочини, віднесені законом до їх відання.
Встановлено, що систему радянських органів військової юстиції у досліджуваний період складали: Військова колегія Верховного суду СРСР; Управління військових трибуналів НКЮ СРСР; військові трибунали; органи військової прокуратури; особливі відділи НКВС; командири (начальники) та комісари військових формувань, що дислокувались на теренах України.
У другому розділі «Система радянських органів військової юстиції у 1939–1942 роках» який включає три підрозділи, вивчено періодизацію становлення системи військової юстиції, її місце в правовій системі радянської держави та особливості організаційної побудови у мирний і воєнний час.
У підрозділі 2.1. «Історико-правові передумови трансформації органів військової юстиції (1918–1942 рр.)» визначено періодизацію та особливості становлення і розвитку військової юстиції в УРСР у передвоєнний період, а також етапи її трансформації з початком Другої світової війни, зокрема:
9
Перший період (1918–1922 рр.) охоплює роки більшовицького перевороту, громадянської війни та встановлення збройним шляхом радянської влади на теренах України. У цей час відбувався пошук форм організації органів державної влади, суду, правоохоронних та інших органів, а військово-судові органи пройшли трансформацію від окремих місцевих військових судів при військових формуваннях, не пов’язаних із загальною судовою системою до самостійної гілки військової юстиції – системи військових трибуналів (спеціальних судів), підлеглих Верховному трибуналу при ВЦВК.
Другий період (1922–1939 рр.) – охоплює період з утворення СРСР до початку Другої світової війни. У цей час було завершено формування єдиної судової системи, до якої увійшли спеціальні суди – військові трибунали, що підпорядковувались центральному органу судової влади – Військовій колегії Верховного суду СРСР. У 1932 р. були створені військові трибунали військ ОДПУ СРСР (з липня 1934 р. – НКВС СРСР), а також позасудові органи – Особлива нарада при Наркоматі внутрішніх справ та «трійки» при управліннях міліції (1935 р.).
Третій період (1939–1942 рр.) – воєнний період, що розпочався з перебудови системи радянських органів військової юстиції на воєнний лад і завершився після повної окупації українських земель фашистськими військами. У цей час відбулося значне збільшення мережі й чисельності органів військової юстиції для чого низку цивільних судів перетворено на військові. Розгорталися військові трибунали фронтів, флотів, округів, окремих армій, бригад, дивізій, корпусів, були створені військові трибунали військ НКВС по охороні тилу відповідних армій, дивізій і бригад. Значно розширювалися повноваження і компетенція органу позасудової репресії – Особливої наради НКВС СРСР.
Система радянських органів військової юстиції, яка формувалася залежно від структури військ, з початком Другої світової війни пройшла два етапи трансформації: 1) розгортання органів військової юстиції в Західній Україні, Бессарабії та Північній Буковині, приєднаних до складу УРСР з початком Другої світової війни; 2) переведення органів військової юстиції на роботу в умовах воєнного стану та зміна їх організації й чисельності з початком бойових дій на території УРСР.
У підрозділі 2.2. «Військова юстиція у правовій системі держави» доведено, що військова юстиція посідала особливе місце в загальній судовій системі СРСР. Виявлено характерні риси організації та діяльності органів військової юстиції на теренах України, які формувалися як важливий елемент загальної правової системи забезпечення воєнної безпеки радянської держави.
Встановлено, що органи військової юстиції не входили до судової системи УРСР і мали загальносоюзне підпорядкування. Вищою інстанцією для всієї системи військової юстиції була Військова колегія Верховного суду СРСР і його пленум. Військова і загальна юстиції будувалися на однакових засадах та об’єднувалися між собою вищою організаційною ланкою – Верховним судом СРСР. Складові ланки системи військової юстиції та їх організаційна структура відповідала організаційній будові військових формувань Червоної армії та Військово-морського флоту, дислокованих на території УРСР, задля забезпечення необхідної взаємодії з військовим командуванням. Специфіка їх діяльності та правозастосовна практика
10
визначалися особливостями розвитку суспільно-політичних процесів того часу на теренах України.
У підрозділі 2.3. «Організація органів військової юстиції і позасудових надзвичайних органів у військовій сфері (1939–1942 рр.)» розкрито систему та організаційну побудову радянських органів військової юстиції на теренах України у досліджуваний період.
Встановлено трансформаційні зміни, що відбулися в радянських органах військової юстиції на території України з початком Другої світової війни. Організаційне керівництво всіма військовими трибуналами у воєнний час покладалося на НКЮ та його спеціальні управління: Головне управління військових трибуналів ЧА і ВМФ, Головне управління військових трибуналів залізничного й водного транспорту та Управління військових трибуналів військ НКВС. З початком нацистської агресії проти СРСР на теренах України було створено військові трибунали Південно-західного і Південного фронтів та Чорноморського флоту, а також мережу військових трибуналів в арміях, корпусах, дивізіях, укріплених районах та інших військових формуваннях і закладах. Ліквідовано військові трибунали областей УРСР, окупованих німецько-фашистськими військами. На території Криму з жовтня 1941 р. у зв’язку з введенням стану облоги місцеві суди було перетворено у міські та обласний військові трибунали. Змінився порядок комплектування військових трибуналів, а їх матеріально-технічне, військове та інше забезпечення покладалося на відповідні військові формування.
Доведено, що задекларовані законодавством принципи правосуддя, такі як виборність суддів, гласність та право на захист в системі радянської військової юстиції в УРСР постійно ігнорувалися, виходячи з інтересів керівництва комуністичної партії (більшовиків) і мотивів військово-політичної доцільності. Активізовувалася діяльність та розширювалися повноваження, у т.ч. щодо винесення смертних вироків, позасудових репресивно-каральних органів, зокрема, Особливої наради при НКВС. Пришвидшувалися і значно скорочувалися строки провадження слідства та судового розгляду справ.
Встановлено, що у вересні 1939 р. на території західних областей УРСР без офіційного оголошення воєнного стану було запроваджено закони воєнного часу, а судочинство покладалося виключно на органи військової юстиції та позасудові органи – Особливу нараду при НКВС СРСР та «трійки». Поряд з цим з початком бойових дій на теренах України відбувалися й інші кардинальні зміни організаційного, правового і процесуального характеру в діяльності військової юстиції.
Дослідження системи радянських органів військової юстиції у 1939–1942 рр. також сприяло реконструкції історико-правових та військово-політичних подій, що впливали на становлення військової юстиції на теренах України.
У третьому розділі «Правове регулювання діяльності радянських органів військової юстиції (1939–1942 рр.)», що складається з трьох підрозділів, висвітлено завдання і напрями діяльності, процесуальні особливості, а також практику застосування правових норм та особливості кваліфікації злочинів в органах військової юстиції.
11
У підрозділі 3.1. «Нормативно-правове регулювання завдань і напрямів діяльності органів військової юстиції» зазначено, що внаслідок прийняття у 1929–1939 рр. низки правових норм, компетенція радянських органів військової юстиції була суттєво розширена за предметними, територіальними і суб’єктними ознаками та виходила за межі специфічних завдань військових трибуналів.
Встановлено, що у довоєнний період завдання радянських органів військової юстиції переважно спрямовувались на боротьбу із злочинністю в армії і на флоті. Крім злочинів військовослужбовців до кола їх діяльності було віднесено судочинство у державних, посадових і майнових злочинах цивільних осіб, а за відсутності на окремих територіях загальних судів, усі справи громадян розглядали лише військові трибунали.
Виокремлено спрямованість діяльності органів військової юстиції після приєднання Західної України, Північної Буковини та Південної Бессарабії до складу УРСР з початком Другої світової війни, повноваження яких у вказаних регіонах значно зросли. Так, під час проведення спецоперацій по знешкодженню опонентів радянської влади на західноукраїнських землях питома вага арештів в цілому по СРСР припадає саме на українців і становить: у 1939 р. – 65,6 %, у 1940 р. – 56 %, а до 22 червня 1941 р. – 32–34 %. Стосовно українців існувала навіть спеціальна настанова щодо засудження найбільшої кількості людей, оскільки майже все населення західних регіонів України потрапило до кола підозрюваних у контрреволюційній діяльності чи нелояльності до нової влади.
Визначено, що з початком бойових дій на території УРСР органи військової юстиції додатково почали розглядати справи про злочини, скоєні на залізничному та водному транспорті, справи військовополонених і членів їх сімей, поширювачів чуток, справи про злочини громадян, залучених на оборонні роботи для потреб армії та інші злочини проти оборони держави.
Встановлено досить великі масштаби діяльності органів військової юстиції, зокрема, на прикладі статистичних відомостей про справи військовополонених. Так,
до липня 1941 р. (за перші 9 днів бойових дій) потік радянських військовополонених був таким великим, що перевищив можливості Вермахту по їх охороні й утриманню. По домівках було розпущено 318770 осіб, з яких українці становили 227761 осіб. Усі вказані особи за радянським законодавством підлягали перевірці та фільтрації, а визнані зрадниками направлялись до військових трибуналів.
У підрозділі 3.2. «Процесуальні особливості розслідування кримінальних справ та їх розгляду у військових трибуналах» вивчено процесуальні особливості й специфіку розслідування кримінальних справ та їх розгляду у військових трибуналах у досліджуваний період, які мали спільні й відмінні риси, обумовлені двома періодами: з початком Другої світової війни (вересень 1939 р. – червень 1941р.) та з початком бойових дій на території УРСР (з червня 1941 р.).
Визначено, що джерелами процесуальних норм діяльності органів військової юстиції на той час були Конституція СРСР 1936 р., Закон про судоустрій 1938 р., Кримінально-процесуальний кодекс РРФСР 1923 р. та УРСР 1927 р., Положення «Про військові трибунали і військову прокуратуру» 1926 р., окремі нормативні рішення центральних органів влади, відомчі директиви, накази та інструкції, а від 22
12
червня 1941 р. на всій території УРСР було введено в дію «Положення про військові трибунали у місцевостях, оголошених на воєнному стані і в районах воєнних дій».
Доведено, що з початком Другої світової війни вимоги процесуального законодавства відносно забезпечення повного, всебічного та об’єктивного розслідування усіх обставин справи, правильного її вирішення по суті, охорони прав учасників процесу ставали суто формальними. З початком бойових дій на теренах України допускалось проведення судових засідань без виклику свідків, без звинувачення і захисту. Мало свої особливості виконання вироків – перед строєм військовослужбовців для наочного демонстрування безповоротності покарання. Також в умовах війни широко застосовувалась відстрочка виконання вироків з відправкою до діючої армії (понад 50 % від усіх засуджених). Після оголошення на території УРСР воєнного стану термін слідства скорочувався до 24 годин, а затвердження вироку до 72 годин. Вироки оскарженню не підлягали, вступали в законну силу з моменту їх оголошення і виконувались негайно. Право затвердження вироків отримали військові ради фронтів, армій та командири корпусів і дивізій. Лише про вироки щодо вищої міри покарання необхідно було повідомляти до Військової колегії Верховного суду СРСР, яка могла протягом 72 годин зупинити виконання вироку. Встановлено, що військові трибунали широко застосовували заочне засудження, головним недоліком якого був поверховий підхід до справи та брак достатніх доказів. Додаткове розслідування таких справ траплялося на той час досить рідко і вагомих результатів не давало, оскільки здобути нові докази іноді було абсолютно неможливо. Таке ігнорування процедури слідства та судочинства часто призводило до того, що військові трибунали засуджували осіб, які не скоювали жодних злочинів, а потрапили до шпиталю, загинули тощо.
У підрозділі 3.3. «Особливості кримінально-правової кваліфікації злочинів та практика їх застосування (1939–1942 рр.)» досліджується практика діяльності та надається оцінка особливостей застосування військовими суддями та прокурорами кримінально-правової кваліфікації протиправних діянь у 1939–1942 рр.
Встановлено, що кримінально-правова кваліфікація злочинів у військових трибуналах в умовах війни здійснювалась згідно з чинним на той час Кримінальним
законодавством, а також регулювалася численними Указами Президії Верховної Ради СРСР, Постановами Пленуму Верховного суду СРСР та іншими нормативно-правовими актами, у тому числі й відомчими директивами, що іноді нівелювало й спотворювало правові норми, призводило до розширеного тлумачення багатьох статей КК. Розгалуженість та чисельність джерел кримінально-правової кваліфікації призводило до викривлення чи запровадження суттєвих змін судової практики. Зокрема, незалежно від оголошення місцевості на воєнному стані, військові трибунали застосовували санкції статей КК, що передбачали скоєння злочинів у воєнний час, характерним під час війни було застосування принципу аналогії, колективної відповідальності й відплати як мети покарання. Система покарання, часто безвинних людей, вдавалася до різних форм дискримінацій, аби в такий спосіб «стабілізувати ситуацію на фронті», припинити «зрадницькі настрої», тощо.
Виявлено, що з початком бойових дій на території УРСР встановлювалися більш жорсткі санкції за злочини не тільки військовослужбовців, а й цивільного
13
населення. Це стосувалось таких злочинів як дезертирство (складало до 40 % від усіх злочинів, скоєних на фронті), зрада Батьківщини, контрреволюційна агітація і пропаганда, шпигунство, диверсії, бандитизм, ухилення від мобілізації або трудової повинності та ін. Виникли нові види злочинів (поширення у воєнний час неправдивих чуток, поразкові настрої, зрадницькі наміри, пособництво ворогу тощо), санкції за які були встановлені низкою постанов Пленуму Верховного суду СРСР, указами Верховної Ради СРСР, наказами та іншими нормативно-правовими документами, які часто містили неоднозначне трактування правових норм, що в свою чергу нівелювало та спотворювало діюче законодавство і створювало передумови для свавілля карально-репресивних інституцій.
Дослідження також засвідчило, що органи військової юстиції, які діяли в УРСР, досить серйозну увагу приділяли вивченню причин і мотивів скоєння злочинів на фронті, про що свідчать численні доповідні та статистичні зведення військових прокуратур про причини їх скоєння та наслідки застосування тих чи інших правових норм.