Якимчук, Оксана Іванівна. Філософсько-когнітивні засади розвитку національного простору освіти

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність дослідження, розкривається стан розробки проблеми у фаховій літературі, визначаються мета, завдання, об’єкт, предмет дослідження та зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами, наводяться положення наукової новизни, які виносяться на захист, розкривається практична цінність отриманих результатів, наводяться дані про апробацію результатів, описується структура і обсяг дисертаційної роботи.
У першому розділі – «Теоретико-методологічні проблеми дослідження національного простору освіти» – розкрито сутність базових понять дослідження та сформовано методологічний інструментарій дисертаційної роботи в контексті дослідження когнітивних засад національного простору освіти.
Підрозділ 1.1. «Концепт «національній простір освіти» в контексті когнітивної проблематики» присвячений здійсненню теоретичного аналізу поняття «національний простір освіти», а також пошуку когнітивних аспектів його існування та розвитку. Проаналізовано становлення глобального комунікаційного простору, який робить істотний вплив на всі сторони життя суспільства, окрему людину та структуроутворюючі компоненти всієї системи освіти. Показано, як процеси глобалізації перетворюють освіту на один з
8
найважливіших елементів соціальної інфраструктури розвинених держав. Соціально-економічні і технологічні перетворення у сучасному світі висувають непрості завдання багато з яких неминуче пов’язані з функціонуванням інституту освіти.
Нами демонструється, що фундаментальні зміни засад освіти ініціюють появу багатьох понять, за допомогою яких концептуалізують нові форми осмислення закономірностей суспільного розвитку. До них, зокрема, належить концепт «національний простір освіти». В підрозділі показано, що у сучасному дискурсі філософії освіти немає одностайності у розумінні даного поняття, оскільки воно використовується як синонімічне разом такими поняттями, як «освітній простір», «єдиний освітній простір», та споріднених із ним понять «міжнародний освітній простір», «світовий освітній простір», «європейський простір вищої освіти», «європейський освітній простір». В контексті дослідження когнітивних аспектів функціонування національного освітнього простору ця семантична розмитість набуває особливої гостроти.
Поняття «національний освітній простір» походить від поняття «освітнього простору» і є важливою характеристикою освітнього процесу, тісно пов’язане не лише з розвитком педагогічної науки, але і з іншими фундаментальними процесами, що відбуваються в соціумі. У відповідь на це, останнім часом у фаховій літературі, публікаціях з філософії освіти, педагогіки, соціології, політології, культурології все частіше зустрічається словосполучення «освітній простір». До того ж, узагальнюючи напрацювання у сучасних джерелах, зроблено проміжний висновок про те, що поняття «національний освітній простір» та «національний простір освіти» є синонімічними і за своєю суттю близькі до категорії «національна система освіти». У контексті дослідження когнітивних засад його функціонування та розвитку, постала можливість формулювання авторською дефініцією національного простору освіти: під ним розуміється система закладів освіти та взаємодія усіх суб’єктів освітнього простору у межах національної держави щодо вироблення та реалізації єдиної стратегії розвитку освіти на єдиних когнітивних засадах.
Підрозділ 1.2. «Національна свідомість як онтологічна основа національного простору освіти» присвячений обґрунтуванню ролі національної свідомості в процесах створення, функціонування та розвитку національного простору освіти. На цьому фоні, розкривається важливе місце мови, національних традицій та регіональних особливостей освітнього простору як інтегруючих чинників простору. що вивчення рідної мови, історії державотворення, особливостей природи, розкриття досягнень культури (як духовної, так і матеріальної) народу, народних ремесел, регіональних традицій має виконувати роль не лише джерела знань, а й важливого інструменту утвердження національного освітнього простору та потенціалу її ефективного розвитку.
9
Мова як джерело національного освітнього простору має синтезуючу, інтегральну роль. Вона виявляється на рівні формування українознавчого світогляду через мовну стійкість підростаючого покоління. Українознавчий світогляд людини пов’язаний із мовною стійкістю, проте й сама мовна стійкість демонструє факт наявності українознавчого світогляду у громадянина держави. Національні традиції як джерело національного освітнього простору органічно включаються у загальнолюдські цінності і навпаки; національні цінності освіти, як і загальнолюдські - не статичні, а історичні, тобто знаходяться в постійному розвитку і зміні під впливом змін у русі певної суспільної форми, соціально-економічних і культурних умов даної країни; всі найбільш значущі досягнення духовної культури, літератури і мистецтва, науки і техніки, матеріального виробництва тієї чи іншої країни за допомогою відображення їх у змісті освіти набувають значення його національних цінностей і активно впливають на формування національного освітнього простору. Щодо регіональних особливостей як джерела національного освітнього простору, то вони забезпечують, насамперед багатство та ресурс розвитку системи. Регіон зазвичай є носієм специфічного образу в масовій свідомості своїх мешканців. В Україні розробляються регіональні концепції в галузі освіти, які прагнуть подолати інерційний характер наявної зараз освіти, мінімізувати відірваність освіти від запитів регіону, сприяють структурній перебудові системи освіти, дають змогу в перспективі системним чином вирішувати комплекс соціально-економічних проблем окремого регіону.
Національна свідомість як онтологічна основа національного освітнього простору передбачає усвідомлення людиною себе як складової частини нації. Національна самосвідомість лежить в основі національної психології та національного характеру. Особливо важливим на цьому етапі є відновлення історичної пам’яті, утвердження ідеалів національної гідності, правильне розуміння понять патріотизму та націоналізму, національно-культурної вартості. Головним інтегруючим чинником нації та національного освітнього простору є національна свідомість.
У другому розділі – «Ґенеза когнітивних засад національного простору освіти України» послідовно розглянуті витоки та етапи становлення національного освітнього простору нашої держави в добу радянської та незалежної України, а також проаналізовані засади мислення та пізнання, відповідні кожній цій історичній добі.
Підрозділ 2.1. «Освітній простір радянської України та його когнітивні засади» показав, що у основі суперечностей освітнього простору, що створювався в радянську добу, лежали не лише тільки економічні, ідеологічні, загальнополітичні взаємозалежності, але і особливі загальнокультурні відносини. Серед них величезну роль відігравала система освіти, яка пов’язана з відтворенням головної рушійної сили суспільства, – людини. Національний простір освіти СРСР визначався, зрозуміло, політичними установками і
10
економічними можливостями, проте відрізнявся, своїм характером і функціональними особливостями. Саме в освітньому просторі у результаті його розвитку і функціонування формувався новий характер стосунків людей, формувалась специфічна свідомість і самосвідомість.
Цілком закономірним результатом систематичного використання радянської освітньої моделі стало те, що після розпаду СРСР, національний простір на його теренах постав не готовим до нових викликів сучасного світу, як не готовий був і його основній «продукт». Радянська система освіти привчала учня та студента до повної довіри до інформації, що подається, і уміння ефективно працювати саме в стабільних соціальних умовах. Отже, і освітня модель, і об’єкт її застосування дуже повільно реагують на нові суспільні запити, залишаючись в межах моделі пізнання лінійного індустріального ґатунку. Проте, «гумбольдтівський» університет здатний ефективно «створювати» лише таких фахівців, але він неефективний в умовах ринку, що постійно змінюється. В основі механізмів пізнання в освітньому просторі перебувала тоталітарна радянська ідеологія, яка поставала детермінантою виникнення фахових знань та специфічним інструментом трансформації пізнавальних процесів в освіті.
Підрозділ 2.2. «Еволюція когнітивних засад освітнього простору незалежної України» продемонстрував, що від самого початку головною передумовою формування національного освітнього простору була політична ситуація.
На початковому етапі еволюції домінував процес деідеологізації освіти, встановлення нових за своїм характером відносин між пострадянськими республіками, формування національної ідентичності, формулювання принципів національної безпеки, модернізації економічних засад освіти, науки та освіти. В цей період постала проблема усвідомлення нагальної потреби переходу від колишньої «союзної» системи освіти до формування власної системи освіти (головним питанням тут стало питання про те, що треба взяти від старої системи і від чого слід відмовитись; психологічно також треба було подолати міфологему «найкращої освіти», яка з роками утвердилась у суспільній свідомості). На другому етапі відбулась комерціалізація освітнього процесу. Відкриття приватних навчальних закладів та введення платних освітніх послуг, виконання короткотермінових договорів, співпраця з комерційними організаціями – все це може мати незворотні негативні наслідки, такі як повне становлення освіти на ринкові «рейки», а надалі без права загального доступу до навчання, перетворення освіти у «високоприбуткову сферу послуг». На третьому етапі український національний простір освіти став об’єктивною реальністю. Сучасний світ переживає період глобалізації – епоху багатовимірного об’єднання усього людства в єдиному просторі потоків інформації, перетворення планети в єдину економічну систему.
Показано, що трансформаційні процеси, орієнтовані на деідеологізацію освіти, перехід до ринкової моделі, усвідомлення глобальних викликів та потреба у розбудові ефективного освітнього простору, все ж не призвели до продуктивного оновлення когнітивних, світоглядних засад освітньої діяльності,
11
виводячи цю задачу в ранг окремої наукової проблеми, що потребує уваги наукової спільноти.
У третьому розділі – «Обґрунтування філософсько-когнітивних засад розвитку національного простору освіти України» – теоретичного обґрунтування набуває дослідження праксеологічних аспектів вітчизняного простору освіти, а саме, пошуку когнітивних засад його продуктивного розвитку з урахуванням сучасних реалій та перспективності європейського вектору зазначеного розвитку.
Підрозділ 3.1. «Феномен посттоталітарного мислення в освіті та шляхи його мінімізації» зосереджує свою увагу на аналізі специфічної «спадщини» радянського періоду формування освітнього простору на теренах нашої держави. Мова йде про аналіз специфічної ролі стилів мислення та пізнання, які набули глибоко укоріненого характеру у вітчизняному освітньому середовищі за більш ніж 70 років. Політичні зміни, що відбулися на початку 90-х років, нажаль, не змогли ініціювати глибинних трансформаційних процесів у пізнавальній сфері, здійснити радикальну відмову від тоталітарних освітніх практик, які набули гібридного посттоталітарного характеру в процесі злиття із новими інституційними та політичними утвореннями, а сама посттоталітарна свідомість постала відголоском централізованої адміністративної системи. Низький рівень критичності свідомості не дозволяє здійснювати цілісне пізнання, отже, воно залишаться нецілісним, необ’єктивним, ідеологічно деформованим.
Як відомо, такі укорінені моделі пізнання та мислення постають сприятливим засобом поширенням ідей дискримінації, адже в тоталітарній свідомості немає місця таким ціннісним орієнтирам, як повага до Іншого, толерантність, глибинне розуміння сутності невід’ємних людських свобод тощо. В підрозділі нами досліджені феномени, які мають місце у освітньому просторі, в якому культивуються посттоталітарні моделі мислення та пізнання: расова та гендерна дискримінація, етноцентризм тощо, які можуть мати негативні наслідки у вигляді несприятливих тенденцій до етнічної закритості і, навіть готовності частини для використання насильства. Коли в освітній сфері панують догматичні підходи та закритість, самі взаємини в системі «вчитель-учень» чи «викладач-студент» залишаться суб’єкт-об’єктними, монологічними тощо.
Освіта може здійснювати потужний вплив проти розвитку цих негативних явищ, в тому числі, через утвердження ідеалів критичного мислення та, відповідно, з використанням підходів критичної педагогіки та інших сучасних педагогічних моделей, які спрямовані на формування високого рівня критичного мислення учнів (студентів), а вчитель (викладач) постає у ролі партнера, який не є уособленням влади та тиранії. Слід зазначити, що від того, наскільки вчитель у своїх діях та словах керується стереотипами та упередженнями, багато в чому залежить готовність учнів прийняти різноманітність світу, їх здатність визнати право Іншого на відмінність і свою відповідальність за відтворення соціальної нерівності і дискримінації. На нашу думку, посттоталітарному (та його аналогам у філософському дискурсі –
12
постколоніальному, пострадянському) мають бути протиставлені сучасні демократичні педагогічні підходи, здатні продуктивно оновити світоглядний фундамент освіти та сприяти подальшому та остаточному викоріненню посттоталітарних моделей мислення та пізнання із освітнього простору, орієнтованого на найкращі досягнення європейської цивілізації.
У підрозділі 3.2. «Соціокультурні виклики когнітивній сфері та їхнє подолання в українській освіті» нами акцентована увага на потребі ревізії когнітивних засад освіти у відповідь на фундаментальні соціокультурні трансформації, які мають місце на початку ХХІ ст. У сучасному суспільстві склалась ситуація, коли випускники освітніх закладів будь-яких рівнів мають бути носіями сучасного типу мислення, за допомогою якого вони змогли б продуктивно здійснювати пізнання соціальної дійсності, фахових знань. Оточуюча нас соціальна дійсність та роль інформації і знань, які складають онтологію суспільства нового ґатунку, потребуватимуть нових пізнавальних підходів, нових принципів раціональності.
При цьому, зазначений тип мислення має радикально інші когнітивні засади, аніж тип мислення, який відповідав індустріальному суспільству: відповідно, когнітивні засади, які складали основу пізнавальної діяльності радянського (пострадянського) освітнього простору, постають неефективними в сучасних умовах.
У підрозділі обґрунтовується теза, що в якості когнітивних засад національного освітнього простору, мають поставати нелінійні пізнавальні підходи, завдяки яким мислення може реалізувати свій потенціал в якості гнучкого (флексибільного, творчого, дивергентного тощо) інструменту пізнання та аналізу отриманих знань. Даний підрозділ подальшого розвитку надає тезі про невідповідність лінійного (ригідного, нетворчого, конвергентного тощо) мислення, яке відповідає індустріальній добі та лежало в основі освіти, орієнтованої на промислове (здебільшого, конвеєрне, циклічне виробництво).
У підрозділі 3.3. «Утвердження ідеалів європейського мислення у вітчизняному освітньому просторі» здійснюється спроба запропонувати дієві механізми утвердження європейського демократичного образу мислення та відповідного йому світогляду в національному просторі освіти України.
Трансформація моделей пізнання та мислення у бік їхнього зближення із європейськими аналогами, побудованих на потребі демократизації взаємин між усіма суб’єктами освіти, на визнанні толерантності в якості ключового, світоглядного орієнтиру, в результат чого освітній простір постає продуктивним середовищем для міжкультурної взаємодії. На нашу думку, це дозволить здійснити низку кроків, які б надали більш продуктивного характеру процесам розвитку (модернізації) українського освітнього простору, особливо у вищій школі, яка є найбільш вираженою ареною трансформаційних процесів, орієнтованих на європейську перспективу.
Перехід на новий стиль мислення в українському освітньому просторі дозволить реалізувати важливі кроки щодо відмови від зовнішнього управління освітою на користь автономії і самоврядності, здійснити перехід від
13
штучного розділу на академічну науку і освіту до гармонійного поєднання навчання із дослідницькою роботою, переорієнтуватись від традиційної орієнтації на виправлення вад загальної освіти до формування фахівця університетського рівня, актуалізувати рух від інертності викладачів ВНЗ до інформаційно-комунікативного інновацій та лідерства у освіті, реалізувати принцип доповнення традиційних форм підвищення кваліфікації педагогів он-лайн університетами, продуктивно реалізовувати парадигму навчання впродовж життя, а при модернізації системи управляння перейти від лінійного освітнього планування до інституціалізації саморегульованого освітнього ринку, що дозволить, у кінцевому результаті, втілити в життя принцип гармонізації основних вимог Болонського процесу з цінним досвідом, носієм якого є вітчизняна вища школа.