Войтків, Леся Василівна. Серце як екзистенційна засада духу в українській філософії II половини XIX – I половини XX століття

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, об’єкт і
предмет дисертаційного дослідження, розкрито ступінь розробленості
проблеми, визначені дослідницькі завдання та наукова новизна, вказано
практичну цінність отриманих результатів, ступінь їх апробації, визначені
структура та обсяг дисертації.
Перший розділ – «Джерельна база і теоретико-методологічні засади
дослідження» – розпочинається з огляду та аналітики джерельної бази
(перший підрозділ «Аналіз джерел та літератури з теми дослідження»),
якою постає корпус праць представників української філософської думки
другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Розгляд та аналітика їх вчень у контексті
історії української філософії взагалі міститься у низці праць українських
дослідників (С.Бондар, С.Возняк, Н.Горбач, В.Горський, І.Грабовська,
В.Дубінін, І.Захара, М.Кашуба, І.Козак, О.Косар, М.Лук, Н.Мозгова, В.Нічик,
І.Огородник, В.Олексюк, С.Щерба, В.Ярошовець).
«Філософія серця», або кордоцентризм у різних йоно вимірах історії в
українській філософії взагалі всебічно і ретельно проаналізовано у працях
багатьох авторів (І.Бичко, З.Бойко, В.Буяшенко, С.Вільчинська, Я.Гнатюк,
Ю.Диба, Т.Дубровіна, Т.Закидальський, В.Ільїн, О.Камінчук, П.Кралюк,
С.Пригодій, О.Сарапін, А.Сокирко, Г.Тараненко, О.Ткаченко, Д.Чижевський,
І.Усанов, С.Ярмусь та ін.). Розглядові філософського вчення Григорія
Сковороди, ідеї якого мали серйозний вплив на осмислення концепту «серце»
філософами історичного періоду, що зазначений як хронологічні межі нашого
дослідження, розглянуто у працях таких авторів: А.Абельмас, Ю.Барабаш,
І.Бетко, Т.Бовсунівська, Л.Бучило, Г.Верба, І.Гузар, В.Ерн, М.Закала, І.Зязюн,
І.Іваньо, В.Ільїн, А.Калюжний, К.Коценко, М.Ласло-Куцюк, І.Лисий, О.Лосєв,
І.Матковська, В.Мєшков, І.Мірчук, А.Осипов, П.Русин, Н.Сидоренко,
М.Скринник, М.Ткачук, В.Чернишов, Л.Храмова, Д.Чижевський,
А.Шебітченко, В.Шевчук та ін
Не оминала дослідницька увага і філософію Памфіла Юркевича.
Насамперед варто виокремити працю його учня Володимира Соловйова «О
философских трудах П.Д. Юркевича». Російські вчені сучасності (Р.Гальцева,
6
М.Громов) звертались до його ідей. Серед українських дослідників творчості
зазначеного українського філософа можна назвати такі персоналії: А.Арістова,
С.Бондар, Г.Боровська, Я.Гнатюк, Н.Горбач, В.Горський, , К.Дубровіна,
С.Єлістратов, М.Запорожець, І.Зязюн, В.Ільїн, Т.Ковальчук, О.Колісник,
Л.Кондратюк, Л.Кострюкова, Л.Кримець, В.Летцев, О.Марченко, В.Мєшков,
М.Муравицька, А.Осипов, Р.Піч, В.Пронякін, І.Проценко, М.Скринник,
Д.Слободянюк, В.Стеценко, А.Тихолаз, М.Ткачук, Ю.Федів, Д.Чижевський,
С.Шейко, О.Шинкаренко, О.Шинкарук, Є. Юркевич, С.Ярмусь.
Українська академічна філософія ХІХ – початку ХХ ст. розглядається у
працях Н.Мозгової, М.Ткачук, Л.Пастушенко, І.Шудрика, Т.Барсова,
І.Печеранського та ін. Філософські ідеї представників українського романтизму
виокремлюють: Є.Нахлік, Д.Чижевський, В.Щурат (П.Куліш), Ю.Барабаш,
Г.Каравацька, П.Мясоїд, Н.Радіонова, О.Пчеліна, Д.Чижевський, (Гоголь),
Л.Білецький, Д.Бучинський, Н.Горбач, Г.Грабович, І.Гузар, Т. Даренська,
Б.Ромененчук, П.Петров, І.Шинкар (Т.Шевченко). Ряд авторів (І.Бетко,
І.Валявко, М.Кашуба, С. Кримський, Є.Нахлік, І.Потаєва, К.Сігов) аналізують
ідеї Д.Чижевського стосовно «філософії серця» як етноментальної складової
українців.
«Філософії серця» в українській традиції присвячена серйозна кількість
сучасних досліджень, пік уваги до цієї проблематики припадає на 90-ї роки
минулого століття. Проте не всі істотні аспекти тематики серця,
кордоцентризму проаналізовано достатньо глибоко й всебічно. Зокрема,
залишається невирішеним питання: засадою чого, власне, постає серце: духу,
духовності, душевності? Символом чого є серце? Якщо серце – це сфера
людської чуттєвості, то яким чином можна розкрити дійсну природу останньої і
чи містить українська «філософія серця» можливість відповіді на це? Занурення
в ідейний контекст представників української філософської думки другої
половини ХІХ – початку ХХ ст., на наш погляд, дає можливість прийти до
висновку, що серце є саме екзистенційною засадою духу.
У другому підрозділі – «Кордоцентризм як світоглядний та
методологічний принцип» – розкриваються концептуальні засади
дисертаційного дослідження. Насамперед аналізується поняття «душевне» і
«духовне». За теоретичну основу подальших міркувань береться тлумачення
«душевного» як міри суб’єктної присутності людини у своїх справах і
стосунках, а «духовного» – як міри об’єктивної присутності у людських
діяльностях і стосунках того, що перевищує людську суб’єктивність,
присутності абсолютних вимірів буття (істини, добра і краси). Духовність
розуміється як наявність у людських зверненнях до світу, до інших людей
невгамовної потреби у істині (правді), добрі і красі. Такий підхід дає змогу
зрозуміти смисл твердження про серце як екзистенційну засаду духу. При
цьому в підрозділі окреслено зміст поняття «екзистенційний».
Стосовно кордоцентризму у сучасній філософській літературі немає
одностайності. До речі, відомий російський феноменолог ХХ ст. Густав Шпет
7
вважав, що «серце» не може бути принципом філософії, оскільки зведене у
принцип, серце перестало б бути серцем; теоретична філософія може і повинна
знайти свої принципи серця, але моральне вчення, побудоване на серці,
спокійно може обійтися і без теоретичної філософії. Дійсно, тут є певна правда.
Однак, кордоцентризм, тобто утвердження саме серця центром людської
істотності, безперечно може бути принципом філософії, оскільки має серйозне
світоглядне та методологічне значення. Ми приймаємо теоретичну концепцію
дослідника Я.Гнатюка, який, розглядаючи кордоцентричну парадигму
української філософії, виокремлює різні плани самого кордоцентризму
(історико-філософський, онтологічний, гносеологічний, антропологічний,
аксіологічний, соціально-філософський, історіософський, етичний).
«Серце» насамперед символізує чуттєву сторону людського буття, проте
людську чуттєвість треба розуміти (в межах концепції київського філософа ХХ
ст. А.Канарського) як істинну безпосередність переживання, яка вже може бути
засобом реалізації інтересу, що лежить по той бік діяльнісного спілкування, як
вищу міру небайдужості до смислового виміру життя, як живе само-почуття
людини, її самоствердження в усіх проявах життя. Так зрозуміла чуттєвість,
«серце» протистоїть не розуму, а поверхні однобічних проявів життя. Саме в
такому смислі кордоцентризм постає світоглядним принципом, оскільки
«центрує» людину на глибину буття (у тому числі – і власного).
Методологічним же принципом кордоцентризм постає при дослідженні
людського способу буття, орієнтуючи теоретичний пошук на дійсний центр,
справжнє осереддя людської суб’єктивності, душевності та духовності.
У другому розділі – «“Філософія серця” в контексті українського
романтизму» розглянуті кордоцентричні мотиви у творчості П.Куліша,
Т.Шевченка, М.Гоголя. П.Куліш постійно відстоює думку про гармонійне
поєднання «праведного розуму» і «чистого серця», при цьому його бачення
християнства кордоцентричне в своїй суті. «Серце», яке нерозривно пов'язано з
«внутрiшньою» людиною й «зовнішнє» в нiй – завше в конфлiктi, в боротьбi
мiж собою. Це боротьба «поверхнi» i «глибини душевної». В усій творчості
Т.Шевченка простежується безмежна «робота» серця як осередку внутрішнього
життя, найглибших почувань. Сам поет живе правдою серця. Серце для нього є
живим образом, самостійною, більш глибшою істотою в людині, котра має свої
почуття, воно є неодмінним способом водночас мислити, самоусвідомлювати,
переживати, шукати правду, «співати» віршами. М.Гоголь, як і Г.Сковорода,
називає душу «серцем», яке є глибоким джерелом для пізнання. У творчості
представників українського романтизму серце постає не стільки концептом,
вмонтованим у ту чи іншу філософію, а радше символом. «Серце» як символ
вказує на глибинність людини, її справжність, на певну центрованість
переживань. Тому можна стверджувати, що у творчості українських романтиків
серце постає екзистенційною засадою духу, оскільки позначає істинність
переживань людиною свого буття у світі.
У третьому розділі – «Проблема співвідношення розумового і
8
чуттєвого, душевного і духовного, віри і розуму в українській академічній
філософії» – розглянуто ідеї таких діячів Київської духовної академії, як
І.Скворцов, В.Карпов, Й.Міхневич, П.Авсенєв, О.Новицький, С.Гогоцький,
П.Ліницький і П.Кудрявцев. Предметом їх осмислення були питання
взаємозв’язку віри і розуму, при цьому вони творчо переосмислювали здобутки
німецької класичної філософії, піддаючи справедливій критиці надмірний
раціоналізм останньої. Вони прагнули творчого синтезу німецького
раціоналізму з релігійно-православним досвідом. У злагоді віри і знання, віри
та розуму мислителі вбачали запоруку дозрівання особистої свободи,
стверджуваної на правах розуму, до вищої, християнської свободи духу,
заснованої на благодаті. Головним достоїнством людини, за В.Карповим, є не
розум, а дух, який зосереджує в собі і глибокі переживання серця, і поклик волі,
і політ думки. В.Карпов стверджує: те, що йде з серця, не є автоматично
добрим, високим, духовним, – воно може бути всіляким, падати нижче
розсудку і волі, але й здатне підноситись на таку висоту, яка неможлива для
них. Серце може дути незрівнянно більш духовним, ніж ум. Духовним, як нам
здається, – в сенсі більш людяним. Саме завдяки любові серце здатне вбирати в
себе Божу волю, християнську істину; лише серце, що любить, здатне поєднати
мою особистісну волю із моральним законом. У філософських побудовах
В.Карпова розум і серце не поглинають одне одного і не протистоять одне
одному, а взаємодоповнюються. Людський дух і душа, за переконанням
Й.Міхневича, завжди перебували в центрі уваги філософів як минулого, так і
сучасності. стверджуючи, що сліпою є та віра, в якій немає знання, але й не
далекоглядним є те знання, в якому немає віри, тобто філософія завжди була, є і
буде в тісному зв’язку з релігією. П.Авсенєв, за словами Н.Мозгової, вибудовує
«спекулятивну психологію»: в душі серце не перестає приймати думки і наміри,
засвоювати їх собі й іноді запалювати розум і волю. Саме у серці сховане саме
глибоке коріння єднання людей. Ту частину душі, котрій належать цілковито
свідомі та вільні дії нашого я, що властиві одній лише людині поміж видимими
тварями, можна назвати розумною або власне людською душею. Отже, ідеї
названих філософів сприяли формуванню вчення П.Юркевича, а П.Ліницький і
П.Кудрявцев продовжили традицію подібних рефлексій.
У четвертому розділі – «Серце як осереддя душі і духу у філософії
Памфіла Юркевича» – увага зосереджена на тих гранях вчення українського
філософа, які дозволять зрозуміти, чому, власне, серце є екзистенційною
засадою духу, а для цього потрібно ще раз зануритись у зміст, здавалось би,
достатньо відомих філософсько-науковій спільноті, ідей, щоб надати йому
інтерпретацію відповідно до подальшого розвитку філософії та відповідно до
деяких сучасних науково-теоретичних розвідок.
У першому підрозділі – «Розум і серце» – розглядається низка питань
стосовно зв’язку мислення і серця. П.Юркевич стверджує, що людська
істотність складається не з душі і тіла як двох субстанціальних частин, а з серця
і ума як двох душевно-тілесних сторін однієї конкретної сутності. Станом серця
9
виражається весь душевний стан, але ніколи зовнішні вияви слова, думки і
справ не вичерпують цього джерела. Ми вважаємо, що у власне філософському
плані концепт «серце» у київського філософа стосується власне символу
осереддя усього людського в людині, а фізіологічні конотації мають
акцидентальний характер. П.Юркевич рішуче не погоджується з тими
раціоналістичним концепціями, які стверджують, що мислення складає всю
духовну людину. Те мислення, про яке йдеться у П.Юркевича, є холодним,
відстороненим, байдужим, тому Г.Шпет писав, що П.Юркевич ототожнив
розум з розсудком. На наш погляд, розведення в розумові власне розуму і
розсудку дозволяє інакше підійти до розуміння ідей українського філософа
П.Юркевича стосовно серця і його місця в людському житті. У підрозділі
застосована концепція розсудку і розуму, представлена у працях В.Возняка, для
поглиблення погляду на концепт «серце» у П.Юркевича. Серцю опонує не
розум, а саме розсудок, який є антагоністом людської чуттєвості (сердечності).
Реальним прообразом у кожній людині розуму спекулятивного, філософського
є не раціо-розсудок, але саме той особливий лад душевно-духовного світу,
досвід якого залучає і причащає людину-індивіда до істини, добра і краси, –
значить, йдеться саме про серце. Людина не тільки умом як пізнаванням бере
участь у вищих істинах буття, а й усім серцем прихильна до них.
За П.Юркевичем, серце визнається не тільки втіленням однієї сторони
нашого духу, але й водночас і виразом найглибшої основи всієї нашої духовної
істоти, тобто втіленням лише однієї сторони нашого духу є розсудок, а серце
виступає виразом найглибшої основи нашого духу, нашої істотності, тому що
постає таким осереддям, звідки проростає цілісність нашого душевно-
духовного єства.
П.Юркевич стверджує, що наші думки, слова і справи спочатку є
породженнями першочергово нашого сердечного настрою, загального почуття
душі. Культурно-історична школа психології (Л.Виготський, О.Леонтьєв,
Е.Ільєнков, В.Зінченко, Ф.Михайлов та ін.) стверджує, що будь-який образ
зовнішньої речі у людини є не простою копією, повторенням, відтворенням, а
завжди являє собою образ діяльності з цією річчю, крізь який проступає і
форма речі як такої. Але цей образ діяльності завжди навантажений
комунікативними смислами, тому людська діяльність є спів-дією з іншими
(реально чи віртуально); вельми виразно це проступає саме у слові. Таким
чином, наші думки, слова і справи і справді, у цілковитій згоді з вченням
Юркевича, є породженням нашого сердечного настрою, так чи інакше йдуть з
глибин нашої суб’єктності, – саме звідти ми звертаємось до інших і до самих
себе. Ці думки перегукуються з міркуваннями засновника філософської
антропології у ХХ ст. МаксаШелєра.
Шлях Юркевича з його «філософією серця» – це шлях очищення розуму.
Очищення від чого? На наш погляд, від зарозумілості, від надмірної
розсудковості. «Філософія серця» Памфіла Юркевича, у свою чергу, дає
можливість осягнути метафізичний зміст ісихастської практики «зведення ума
10
у серце». Густав Шпет вважає, що Юркевич «потопив розум у серці» і
своєрідно дорікає йому за це. А можливо не «топив», в занурював, зводив його
у серце? Дослідник ісихазму С.Хоружий зазначає, що «зведення ума у серце» –
це особливий процес концентрації, зосередження або центрування свідомості,
який приводить до появи нових структур душі. Зведення ума у серце, отже, дає
можливість здійснювати дбання про серце, дотримання серця, зберігання серця.
На наш погляд, звернення до ісихастської традиції, до досвіду розрізнення
розсудку і розуму дає конкретну і вельми точну оптику для розуміння змісту
вчення українського філософа про серце.
У другому підрозділі – «“Глибоке серце”: екзистенційний вимір» –
розкривається зміст концепту «глибоке серце». До розгляду ідей українського
філософа залучаються міркування С.Франка, Б.Вишеславцева, М.Епштейна,
Г.Померанца. П.Юркевич стверджує, що серце стосується глибини нашої
духовної істотності, своєю чергою, глибина стосується й самого серця: воно
має власну глибину. Глибина пов’язана з категорією самості – це ознака того,
чим щось є в собі і для себе, міра розрізнення (дистанції) між планами її виразу
і змісту. Глибина охоплює ті шари, котрі відділяють емпіричну поверхню речі
від її екзистенційного ядра. Саме у глибинах серця ми й причетні до абсолютної
субстанції усього сущого, саме тут ми й «успадковуємо» самозаконність
першооснови цілокупного буття, вона живе саме у глибині серця. По той бік
цього ми вже не можемо стати, тому що там немає нічогісінько – окрім Самого
Бога в неприступності Його сутності. Ми не можемо «зазирнути знизу» на
власну глибину, тому що тут маємо справу з безоднею, безконечністю, у якої
немає «низу». Ми здатні (й покликані) жити на глибині, ми здатні (й покликані)
рухатися вглиб, брати участь в саморозгортанні власної глибини, у її
поглибленні, а вийти можемо не за неї, а лише на її поверхню як поверхню
власної екзистенції. Глибина споріднена з теплотою, – по суті, це два способи
позначити внутрішню наповненість. Для нас самих – за всього нашого бажання
– глибина власного серця певним чином є недоступною. Тут відкривається
ситуація «умного невідання», «вченого незнання».
Ми живемо в епоху панування безсердечного ума, з одного боку, і вельми
поверхневого, неглибокого, суєтного, свавільного, тобто – відверто
нерозумного серця. За ситуації постмодерну людина відверто зневірилась як у
серці, так і в розумові. Глибина серця зазвичай тлумачиться як дещо
ірраціональне, навіть як осереддя усього ірраціонального у людській
суб’єктивності. Проте, на наш погляд, категорії «раціональне» та
«ірраціональне» (стосовно феномену серця у структурі людської
суб’єктивності) слід певним чином переглянути і переосмислити. Варто у
співвідношенні «раціональне» та «ірраціональне» імпліцитно вчувати
«сумірне» і «несумірне», тим самим пильнувати конкретне відношення,
стосовно чого щось постає сумірним або несумірним. Найбільш ірраціональне в
глибині серця не може мислитись як деяке суще ніщо окремо від своєї
раціонально-якісної компоненти. А тому ці глибини не варто тлумачити як
11
суцільний ірраціональний хаос, сутінки, де «всі кішки є сірими». Там, у серці, є
свій лад, своя артикуляція рухів, які, звісно, несумірні з розсудковим аналізом і
виглядають по відношенню до розсудку чимось ірраціональним. Концепт
«глибоке серце» (або «глибина серця») містить відверто екзистенційний вимір,
оскільки фіксує щось найістотніше в людині, таке, що не піддається редукції до
інших підстав. Він ніби натякає на людську справжність, істинність і тримає
тонус протистояння поверхневому, несправжньому, ушкодженому.
У третьому підрозділі – «Серце, духовне і душевне у контексті
моральності» – зазначено, що П.Юркевич співвідносить душу і дух як форму і
зміст, як явище і сутність; серце не переносить увесь свій духовний зміст на
душевні форми, хоча й саме воно породжує всі форми душевного життя.
Можна з впевненістю стверджувати, що П.Юркевич вважає, що душа з її
формами є породженням духу. Залучено міркування С.Франка з питання
співвідношення душевного і духовного як єдність трансцендентного та
іманентного: взаємний «перелив» душі й духу означає, що стосунок між ними є
транс-раціональним. Це дає змогу глибше зрозуміти ідеї українського філософа
П.Юркевича стосовно серця як осереддя душі і духу. Дійсна «глибина серця»
не є просто чимось, що знаходиться «всередині мене» самого, вона зв’язує моє
«я» з істинною глибиною реальності, вона – поза суб’єктивністю, у
транссуб’єктивному. Тут стає зрозумілим суттєвий аспект положення про серце
як екзистенційну засаду духу: духовне як таке саме у людському серці реалізує
свою істотність, своє дійсне існування (екзистенцію).Отже, «з боку» серця рух
до духу – це рух вглиб і водночас – за межі душевного, власного «я» як певної
індивідної оболонки, рух у такий зміст, який знаходиться поза суб’єктністю і в
то же самий час не втрачає своєї іманентності серцю як осереддю душевного і
духовного в людині. Адже екзистенція – не просто існування, це – ек-зистенція,
«вихід за», порушення меж несправжнього, неістинного, відновідно –
запитування й пошук справжнього, дійсного.
З’ясовано, що за думкою П.Юркевича про те, що у загальних формах
душевного життя проявляється більш глибокий, вищий, власне людський вимір
духовного, через що вони набувають особливого і досконалий характеру і через
них моральна особистість людини, стоїть методологічний посил, достеменно
розкритий у культурно-історичній парадигмі розуміння психічного ХХ
століття: вищі функції психіки не надбудовуються над нижчими, а
перетворюють нижчі на орган свого власного здійснення.
Серце, за П.Юркевичем, являє собою джерело моральності Те, що йде від
серця, щиро, від усієї людської безпосередності, може оцінюватись за
моральними критеріями. А тому егоїзм є «радикальним псуванням людського
серця». Заповідь «любити ближнього як самого себе» у П.Юркевича
розуміється як визнання і відчуття у ближньому самого себе, як співчуття «у
його стражданнях і нещастях» внутрішнім рухом, тонусом усього свого серця.
Значить, для люблячого серця немає «чужого» серця. До речі, тут йдеться про
12
особливий і фундаментальний характер суто людської чуттєвості: почуття
інших можуть стати – і весь час стають – моїм власним надбанням.
П.Юркевич досить точно вказує на саму екзистенційність феномену
серця, акцентуючи увагу на особистісному, окремішньому. Проте проповідь
відвертого індивідуалізму як однієї з «європейських цінностей» не могла бути
притаманна православному мислителю. На нашу думку, В.Ільїн марно
протиставляє кордоцентризм П.Юркевича та ідею соборності. Можна
простежити серйозні конотації з ідеєю соборності у міркуваннях П.Юркевича,
адже він стверджує, що «спільне благо» дуже близьке серцю людини, ідей
такого блага здатна проникати у самісінькі глибини серця і тим самим робити
його власне людським.
Серце не просто є тим центром, з якого все виходить, серце може
жертвувати, керувати своїми рухами, придушувати непотрібні потяги та
прагнення, так само, як і розум заради істини здатний відмовлятися від суто
суб’єктивних картин світу. Серце як екзистенційна засада духу, який, своєю
чергою, складає онтологію серця, і є глибинність відчуття первинності,
першості, визначальності інших, людства, і не просто поза собою, а у самому
собі, у своїх найглибших і найбільш потаємних надрах. Принаймні, розмисли
над ідеями Памфіла Юркевича стосовно серця та його ролі у житті людини
приводять крок за кроком саме до такого висновку. Почуття людяності,
відчуття духовної спорідненості людей набувається людиною і тримається над-
природними чинниками. Мовою світської філософії це буде культура, мовою
релігії – благодать За П.Юркевичем серце – це живий зміст нашого духу.
У четвертому підрозділі – «Філософсько-педагогічне значення
“філософії серця”» – розглянуто ті аспекти, які залишились поза увагою
дослідників, а саме: значення «філософії серця» для педагогічного мислення,
адже сам П.Юркевич вважав, що розуміння освітнього процесу, мети та завдань
виховання повинно змінитись, якщо прийняти всерйоз «біблійне вчення про
серце». Проте, навіть згадуючи і цитуючи ті чи інші думки київського філософа
стосовно «серця», і педагоги, і фахівці з «філософії освіти» врешті-решт
обмежуються тим, що треба якось «враховувати» емоційну сферу дитини,
Ми переконані, що для їх реального та вдумливого впровадження
потрібна «переміна ума», зміна типу власне педагогічного мислення. Тому
залучено деякі філософсько-педагогічні ідеї В.Возняка стосовно педагогічного
мислення.
Гріх – це перш за все втрата людиною контакту з власною глибиною, за
словами митрополита Антонія Сурозького. Значить, краще подбати про власне
людську глибину і щоб учні вміли відчувати її справжність і боялися більше за
все не покарання, не поганої оцінки, а саме втрати контакту з власною
глибиною. – Ось у який бік нас «тягне» – і вельми рішуче – «філософія серця»
П.Юркевича. І якщо серйозно поставитись до кордоцентризму і справді
перетворити його на принцип педагогічної теорії та педагогічних практик,
потрібна зміна педагогічного мислення, відмова від традиційних
13
виховательських установок, дидактичних упереджень. Потрібно нарешті
навчитися думати – ретельно, ґрунтовно, по-філософськи. Потрібно
потурбуватись про «задушевне», «задушевність як таку», щоб забезпечити в
цілісності навчально-виховного процесу безумовний пріоритет духовно-
душевних вимірів буття над частковими, партикулярними, організаційними,
речовими, функціональними. А заради цього має бути повністю перероблена і
дидактика як теорія навчання, і теорія виховання.
Отже, кордоцентризм як світоглядний принцип несумірний із старим
педагогічним мисленням, яке навіть і не в змозі адекватно усвідомити витоки та
причини суперечностей, що наростають у царині освіти, у характері взаємин,
стосунків учасників педагогічного процесу. Така педагогіка є відверто
безсердечною і такою, що породжує, розширено відтворює безсердечність.
Вона втратила, говорячи словами Б.Вишеславцева, «культуру серця». Можна
сказати, що «склероз серця», «серцева недостатність» являє собою принципову
характерну ознаку старого педагогічного мислення. Нове педагогічне
мислення, взасадничене на розумові, а не на розсудку, «працює» в режимі
домінування суб’єкт-суб’єктних стосунків. Адже реально виховує духовно-
душевна атмосфера спілкування, тому саме про неї й треба дбати, її ретельно
вибудовувати, оберігати, піклуючись про цілісність залучення учнів у таку
атмосферу, щоб вони всім серцем своїм перебували в ній, всією душею брали
участь у спільній справі (а навчання має бути спільною справою, інакше це
просто вправи у збайдужілому процесі), здійснювали свою діяльність «від
душі», а не казенно, у рамках зовнішньої доцільності.
Одним з принципів нового педагогічного мислення, згідно концепції
В.Возняка, є активація «третього суб’єкта» освітнього процесу. Той зміст, з
приводу якого спілкуються учні та вчителі, – не просто деякий «матеріал», який
треба «пройти», це – результат кропіткої і напруженої роботи попередніх
поколінь, значить, це – культура. Залучення глибини людського серця к
педагогічний процес відбувається лише у межах такого спілкування, яке
трансцендує власну поверхню і йде онтологічно вглиб. Тільки таким чином
серця учнів можна залучити у процес педагогічного спілкування, тільки тоді
щось істотне залишиться в серці, а не просто «в голові» як корисна або байдужа
«інформація» або певна «компетенція».