Левченко, Тетяна Григорівна. Концепт віри в європейській традиції



Название:
Левченко, Тетяна Григорівна. Концепт віри в європейській традиції
Альтернативное Название: Левченко, Татьяна Григорьевна. Концепт веры в европейской традиции
Тип: Автореферат
Краткое содержание: У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження,
визначено його мету, завдання, об’єкт та предмет; окреслено теоретико-
методологічну основу дослідження, розкрито наукову новизну роботи, що
сформульовано в тезах, які виносяться на захист; показано теоретичне і практичне
значення дисертації, повідомлено про її апробацію, відображено структуру й обсяг
роботи.
Перший розділ «Осмислення концепту віри в релігієзнавчій науці»
присвячено виявленню специфіки наявних у сучасному філософсько-
релігієзнавчому дискурсі комплексних підходів до феномену віри та його
тлумачень у європейській традиції. Поряд із вказаним пропонується власна
дослідницька програма, що передбачає застосування інструментарію
лінгвістичного релігієзнавства та історії філософії.
Аналіз концепту віри є однією із центральних проблем для філософії релігії як
релігієзнавчої дисципліни. Вітчизняне релігієзнавство 1950–1980-х років
концентрувало власну увагу на гносеологічному і психологічному вивченні
концепту віри. Класики такого роду досліджень Б.Лобовик і Є.Дулуман віру
розуміли як впевненість у знаннях, які не є обґрунтованими. Ця переконаність
супроводжується чуттєвими уявленнями й емоційними переживаннями, що сприяє
її закріпленню в психіці віруючого в якості навички. Релігійна віра
протиставлялась переконливості як впевненості у науково доведеному знанні: за
такого підходу віра і переконання нібито протилежні. Також віра може бути
впевненістю у правильності суджень за аналогією, які, однак, теж
супроводжуються уявленнями об’єктів віри – не тільки чуттєво-образними, але й
теоретико-абстрактними. Ці судження за аналогією стосувалися в основному
теоретичних розумів про причинність.
Українська теорія науки та гносеологія (П.Копнін, В.Шинкарук) виділяла два
різновиди віри, а саме: (1) віру-марновірство, пов’язану із чуттєвими гадками,
довільними уявленнями, релігійними переживаннями, (2) віру-переконання у
знаннях, ідеалах, раціональну впевненість у доведеному чи авторитетному
судженні, з іншого боку. Способи виділення цих різновидів, а також інтерпретація
відносин між ними була різною. Окремо слід відзначити версію С.Малеєва, який
7
відстоював позицію, що концепт віри є єдиним, і релігійна віра аналогічна до
наукової чи ідейної особистої переконаності. На думку деяких українських логіків
(А.Цофнас),віра-переконання функціонує як у науці, так і в релігії, а від такої віри
слід відрізняти віру-гадку як відчуття чи знання, в якому суб’єкт не є переконаним,
а лише гіпотетично допускає його істинність.
У 1990-ті роки українські релігієзнавці почали доводити, що розвиток віри як
чуттєво-психологічної впевненості завершується особливим її станом, який є
інтуїтивним екзистенційно-містичним відчуттям причетності до надприродного.
Особливо значимими у цьому відношенні стали наукові праці А.Колодного,
О.Предко, О.Сарапіна, А.Лещенко, А.Костенко.
Розширення множини значень концепту віри в українському релігієзнавстві
можливе через звернення до герменевтичного аналізу релігійних, теологічних,
філософських джерел, які представляють європейську традицію розуміння віри, що
інтенсивно осмислює цей концепт з античних часів і до сьогодення. Щодо
історичних трансформацій концепту віри адекватними засобами аналізу є методи
сучасної філософської герменевтики і лінгвістичного релігієзнавства, до яких
необхідно зарахувати й інструментарій сучасної філософії науки (теорію парадигм
Т.Куна, теорію ядра і периферії І.Лакатоса). В європейській традиції існує
діалектична єдність філософсько-теологічного пояснення смислового ядра
концепту віри, яка проявляється у можливості сакралізації її філософських значень,
з одного боку, і секуляризації теологічних тлумачень, з іншого боку. Відкриття
внутрішнього різноманіття смислів цього концепту в європейській традиції
дозволяє уникати помилкових інтерпретацій того шляху, який пройшли
європейські мислителі в розумінні віри. Такі помилкові вектори осмислення
розповсюджені у релігієзнавчій літературі. Так, російська дослідниця О.Степанова
вважає, що європейська традиція тлумачення віри розпочалася виключно в Біблії, і
нехтує античними джерелами розуміння віри (й світськими загалом). Дуже
сумнівне припущення О.Степанової полягає у тому, що релігійна екзистенційна
віра в дусі С.К’єркеґора нібито властива вже для біблійного світогляду. Ще більш
помилковим є твердження, що релігійна віра – це взірець для всякого іншого
різновиду віри. Згідно російської дослідниці, релігійна віра – це особлива цілісна
віра, яка є повнотою віри як екзистенціалу, а будь-яка інша віра – наприклад,
кантівська або юмівська практичні чи гносеологічні «віри» – це секуляризовані й
спотворені різновиди віри. Джерела звуженого розуміння віри О.Степанова бачить
у Реформації, яка для неї була початком падіння європейської християнської
культури. Вважаємо, що такого роду розмірковування є виразно публіцистичними,
конфесійно заангажованими, науково необґрунтованими і не можуть бути визнані
релігієзнавством як адекватний опис європейської традиції тлумачень концепту
віри.
У другому розділі «Концепт віри в античній філософії та біблійній
культурі» здійснюється релігієзнавче дослідження формування класичного
європейського концепту віри в античній філософії, єврейській писемності та в
8
новозавітній літературі, прослідковуються етапи формування поняттєвого ядра
концепту «віра».
Початкове значення філософського концепту «віра» – впевненість розсудку
щодо адекватності чуттєвого пізнання. Платон вважав таку впевненість ілюзією,
Аристотель, стоїки та епікурейці – цілком виправданою реакцією на істинність
пізнання. Такі розбіжності пов’язані із загальною онтологічною і гносеологічною
зорієнтованістю Платона на вище інтуїтивне знання світу ідей як єдино істинне та
визнанням Аристотелем, стоїками й епікурейцями важливості чуттєвого пізнання
матеріальних предметів. Прикметно, що в цю епоху віра стосується не існування
якихось об’єктів та їх якостей, а є ставленням суб’єкта до власних актів пізнання,
внутрішньою довірою до власного чуттєвого пізнання: помилковою – за Платоном,
правильною – за Аристотелем, стоїками й епікурейцями.
Аристотель і стоїки встановили, що людина має також впевненість в
істинності інтуїтивних та дискурсивних актів розуму. Впевненість супроводжує
судження розуму, що стосуються фактів, моральних вчинків, абстрактного
пізнання. Віра-впевненість існує там, де наявна самоочевидність знання.
Особливим різновидом таких знань, за Аристотелевою «Другою аналітикою», є
впевненість розуму щодо істинності інтуїтивного схоплення аксіом, знання
«перших початків».
Плотін вперше вчив, що така впевненість існує і щодо містичного
(надраціонального) пізнання Єдиного. Pistis для Прокла означає не просто
надінтелектуальне містичне пізнання чи впевненість у ньому, а інтенцію розуму до
Блага, що є не пізнавальною, а життєвою, онтологічною. Такий поворот у значенні
pistis – від впевненості щодо чуттєвого доінтелектуального пізнання до впевненості
в надінтелектуальному пізнанні – є кардинальною зміною в розумінні «віри», яка,
одначе, підготовлена довгою традицією використання pistis як впевненості в будь-
якому пізнанні, яке та чи інша школа – аристотелізм, епікуреїзм – вважала
істинним.
Для авторів книг Старого Завіту віра не виникає в зв’язку із пізнанням. На їх
думку, віра виникає під час укладання завіту (договору) з Богом, якому Бог і люди
є вірними. Вірність договору є явищем не пізнавального, а вольового порядку.
Віра-вірність («емет») є однією із основних властивостей Бога, Його вірністю
завіту з вибраним народом, Його вірністю Своїм словам та обітницям. Бог має
вірність як прояв Його волі, а воля є властивістю Бога, що характеризує Його і як
самототожного за сутністю, і як вільну Особистість. Таким чином, вірність є
властивістю Його волі, а також і властивістю Його сутності та Його Особистості.
Людина може мати віру-вірність власною властивістю, якщо є вірною завіту з
Богом, виконує Його заповіді. У всій Біблії віра-вірність виникає в ситуації, коли
Бог є пізнаваним, перебуває у діалозі з людиною. Біблійна віра не є ані впевненістю
в існуванні Бога, ані впевненістю у тих чи інших видах знання. Слова із Послання
до Євреїв «Віра – то підстава сподіваного, доказ небаченого» (Євр. 11:1) мають
есхатологічний, а не гносеологічний сенс. Згідно з думкою ап. Павла, чітко
вираженою в першій главі Послання до Римлян, існування Бога є очевидним, так
9
само як і вимоги природного морального закону, існування і життя ангелів. Власне
невидимим є лише майбутнє, і християни не знають, яким саме буде це блаженство
Царства Божого. Однак християни довіряють своє есхатологічне майбутнє Богові.
Третій розділ «Формування християнських конфесійних концептів віри»
присвячений аналізу виникнення внутрішнього різноманіття тлумачення віри
всередині християнського дискурсу.
У підрозділі 3.1 «Православно-патристичне розуміння концепту віри»
аналізується історично перший тип конфесійного вчення про віру, що виник ще у
ранньому середньовіччі в творах мислителів грецької патристики, особливе значення
серед яких мали Василій Кесарійський, Григорій Назіанзин, Григорій Ниський,
Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Максим Сповідник. Православне вчення про віру
сформоване у добу грецької патристики, яка була спробою синтезувати
новозавітний світогляд із теоріями й практиками античної філософії. Чуття та
розум людини у їх природному функціонуванні спрямовані на земну реальність.
Щодо небесного, то розум і відчуття людини – сліпі, і самі по собі, навіть при
найдовершенішому розвитку, нічого пізнати не можуть. Для початку пізнання
небесної реальності необхідний повний внутрішній переворот, а саме: під впливом
благодаті від Бога розум набуває здатності споглядати небесне. І навіть відчуттям
передається такого роду здатність. Таким чином, формується дворівнева
гносеологія. Віра необхідна на обох рівнях пізнання – природному і
надприродному. Але якщо на надприродному рівні віра супроводжує акт
несумнівного споглядального знання Божественного, то на природному рівні
пізнання вона заміняє безпосереднє знання Бога і духовних предметів. А тому саме
на природному рівні пізнання віра є необхідним елементом духовного життя. Нею
людина приймає догмат про існування єдиного Бога, визнає істинними
ортодоксальне віровчення про Бога, погоджується виконувати заповіді Євангелія
щодо морального життя. При досягненні надприродного знання віра є впевненістю
в істинності знання Божих ідей, сформованою довірою до Бога як Істини, а також
особистою довірою до Бога як Любові. Отже, в православно-патристичній традиції
віра є як впевненістю у знанні Бога й знанні щодо Бога, так і особистою вірністю
Богові як рішучістю волі та трансценденцією особистості до обоження.
У підрозділі 3.2 «Католицько-схоластична інтерпретація концепту віри»
виявлено особливості католицького вчення про віру в її класичному виразі у творах
Томи Аквінського. Теорія віри як чесноти, а отже, акту волі, дозволяє створити
теорію складної її структури, в якій беруть участь: інтуїтивний розум, що задає
норму для теоретичної віри, дискурсивний розум, що власне виносить рішення
теоретично вірити, інтуїтивна воля, що задає норму для практичної віри,
дискурсивна воля, що вибирає практичну віру, а також благодать, що співдіє всім
чотирьом здібностям душі. Інтуїтивні здібності телеологічно спрямовані на Істину-
Благо-Любов та відкриті до предметів власних інтуїцій, прагнуть до існування в
причетності до них. Ця надперсональна телеологічність підкріплюється чи не
підкріплюється в ініційованих особистістю актах рішення розуму й вибору волі –
вірити чи ні, довіряти чи ні. Віра у вузькому значенні слова є рішенням розсудку та
10
волі, при якому розсудок представляє аргументи та погоджується, а воля приймає
кінцеве рішення. Отже, віра у теологічній теорії Аквіната є складним актом, який
розпочинається в інтуїтивній сфері душі, а здійснюється в дискурсивному розсудку
та волі.
У підрозділі 3.3 «Генеза протестантського концепту віри у Лютера і його
учнів» виявлено, що протестантська теологія дає принципово нову інтерпретацію
віри як відношення, відмовляючись розглядати її як чесноту, властивість, акт
здібностей людини тощо. Радикальний розрив із попередніми інтерпретаціями віри
свідчив про розходження між традиційним для православного і католицького
християнства розумінням віри та модерним релігійним її самоусвідомленням у
протестантизмі. Становлення модерного суб’єкту, його у самостійнення від Бога та
світу дозволяє людині Нового часу вперше інтерпретувати віру як відносини з
Богом, які є вищими навіть за волю як здібність та свободу як здатність вибирати.
Таке парадоксальне її розуміння було наслідком не лише у самостійнення суб’єкту
релігійного відношення, а й намагання тут і зараз досягти стану святості. Звідси –
радикальні характеристики стану віри як людської пасивності, в якій Бог діє, а
людина лише сприймає та засвоює: раніше такий пасивний стан описувався у
християнській традиції лише як стан обожнення, якого досягають святі. Віра є
особистим відношенням, яке не пізнавальне і не вольове, яке не є інтуїтивним
знанням чи рішенням розсудку, не є актом природної волі чи особистої волі, проте
вважається таким особистим відношенням, в котрому особистість дозволяє Богові
проявити спасаючу дію відносно неї самої, приймаючи цю активність як розумом,
так і волею. Така віра – прийняття дару благодаті, відносини з Богом, але не є
діяльністю здібностей людини або актом особистості. Пасивність віри
забезпечується тим, що усі прояви активності приписуються дії Святого Духа, а від
людини залежить знову і знову лише прийняття цих станів, цих відносин із Богом,
які саме і називаються вірою. Логічного завершення ця концепція набуває у
кальвінізмі, який визнає лише Бога відповідальним за спасіння конкретної людини
(теорія подвійного напередвизначення).
У четвертому розділі «Інтерпретації концепту віри у модерній філософії»
висвітлюється еволюція розуміння віри від впевненості у чуттєвих даних
(англійський емпіризм) до сили трансценденції особистості (екзистенціалізм).
Відмінною рисою філософії модерну є те, що віра тлумачиться перш за все як
гносеологічна «впевненість в існуванні». Таку впевненість суб’єкта в існуванні
того чи іншого об’єкта Т.Гоббс вважав рішенням розсудку, Д.Юм – усвідомленням
реальності об’єктів чуттєвого пізнання, впевненістю у гносеологічних навичках,
відчуттям істинності знання, що супроводжує сам акт пізнання. Для І.Канта віра –
це моральна практична впевненість розуму в існуванні душі, Бога, нескінченного
морального прогресу, безсмертя. Ця віра як акт судження є замінником
інтуїтивного знання щодо душі та Бога, морального розвитку й вічності. Така віра
виражає позитивні схильності суб’єкта і є рушієм здійснення теолеології в
моральній і суспільній сферах, в особистому й науковому розвитку. Криза
Просвітництва і виникнення романтизму стимулюють пошук ірраціональних
11
здібностей у людському «Я», які були б кращі за чистий розум у пізнанні духовних
предметів. Ф.Якобі віру тлумачить як чуттєву інтуїцію, що може пізнавати як світ,
так і Бога. Й.Гаман вірою називає впевненість в істинності чуттєвої інтуїції та
існуванні її предметів. Ф.Шляєрмахер доводить, що віра – це містичне відчуття
Безкінечного та «цілковитої залежності» людини від Нього, єдності з Ним.
Ф.Шеллінг пізнього періоду творчості вірою називає надрозумне пізнанням
Дійсності, якою є Бог. У російській релігійній філософії віра тлумачиться як
інтуїція, що схоплює дійсність речей та Бога, і вважається елементом цілісного
знання, або ж самим таким знанням. Останнім етапом поглиблення розуміння віри
як «впевненості в існуванні» стає екзистенціалістична її концепція, що передбачає
належність віри до цілісної особистості, а також як прояв довіри в актах
комунікації з іншими особистостями. Екзистенційна впевненість в особистому
знанні відіграє таку саму роль вищого прояву віри, яку в античності мала
плотінівська віра, тобто впевненість у містичному знанні. В Україні європейську
традицію філософських роздумів про віру безпосередньо продовжив В.Шинкарук,
який вважав її духовним відчуттям, яке існує у людини відносно ідеалів.
Інтерпретація концепту віри В.Шинкаруком оригінально розвивала кантівське
розуміння віри. Отже, віра в модерній філософії є елементом пізнавальної та
екзистенційної відкритості суб’єкта до об’єктів чи суб’єктів (світу, Бога, ідеалів
тощо), що передбачає впевненість в існуванні та цінності цих предметів акту віри.
П’ятий розділ «Трансформації розуміння концепту віри у сучасній
теології» присвячено висвітленню основних тенденцій розвитку християнського
вчення про віру в останні два століття.
У підрозділі 5.1 «Інтерпретації концепту віри у сучасній католицькій
теології» виявлено, що католицька теологія довгий час намагалася уникнути
модернізації поняття віри за суттю, змінюючи лише зовнішні форми вираження
метафізичного її розуміння, її відносин із раціональністю. І віра, і розум
тлумачилися дуже обмежено, в дусі шкільного томізму. Папа Іван Павло II
притримувався домодерної концепції віри, але привніс у свою концепцію
екзистенційні мотиви заради нового доказу метафізичних концепцій віри,
раціональності, шляхів пізнання Бога. Водночас, у папи існувала тенденція
переходу до нової парадигми, до постметафізичної і постмодерної діалогічної
концепції віри, яка, однак, повністю сформувалась у творчості іншого
католицького теолога – Г.У. фон Бальтазара, а також у межах трансцендентального
томізму К.Ранера.
У підрозділі 5.2 «Концепт віри у сучасній протестантській теології»
встановлено, що ця конфесійна теологія розуміє віру неметафізично. К.Барт під
вірою розуміє новий спосіб життя особистості, той справжній спосіб існування,
який екзистенціалісти відрізняли від існування звичайного. Цей спосіб життя
можливий після прийняття особистістю власного присуду від Бога, усвідомленого
внаслідок проповіді християнської керигми. У Божому запереченні звичайного
людського існування є пропозиція нового кращого життя, надприродного
існування. Віра не є результатом устремлінь та дій людських розуму, волі, емоцій.
12
К.Барт вважає ці відносини з Богом, у яких народжується віра, такими, що не
можуть бути предметом людських фантазій, проекцій, домислів. Достовірність віри
як надприродного екзистенціалу та способу існування для К.Барта пов’язана
виключно із тим, що ця віра переживається як надприродне життя, яке
розвивається в особистості після містичної смерті. Протестантська теологія кінця
XX – початку XXI століть розуміє віру як вірність церковної спільноти Богові й
визнання біблійного наративу (Н.Т. Райт). Альтернативною концепцією є
розуміння віри як інтуїтивного знання (Дж. Мілбанк). В цілому, віра
протестантськими теологами описується як подія, що стається під час спілкування
з Богом, і, як така, вона не є результатом діяльності людських здібностей, а чистим
даром від Бога, який людина, що його має, може лише прийняти і підтверджувати.
У підрозділі 5.3 «Розуміння віри у сучасній православній теології» доведено,
що у цій конфесійній теології віра ототожнюється із духовним досвідом,
отримуваним у Церкві за умови відкритості суб’єкта до церковно-релігійного
впливу. Це ототожнення характерне для неопатристики, засновником якої був
Г.Флоровський. Митрополит Антоній Сурожський, цілком у дусі неопатристики
Г.Флоровського і його учнів, тісно пов’язує поняття віри із релігійним досвідом,
але все-таки феноменологічно розрізняє сам християнський релігійний досвід і
християнську віру. Під час самого акту інтенсивного релігійного досвіду ще немає
місця для віри, для будь-яких актів особистості – настільки вона захоплена
переживаннями. Віра є впевненістю щодо того, що людина пережила всім своїм
існуванням і про що може з абсолютною впевненістю свідчити. Віра у людину є
основною для можливості етики та соціального життя, і вона теж ґрунтується на
досвіді. Антоній Сурожський доводить, що віра як довіра до особистості необхідна
для існування етичних і соціальних відносин, віра як впевненість у досвіді
необхідна для існування науки та культури. Православний теолог Р.Суїнберн,
класик аналітичної філософії релігії, вважає штучним таке розділення досвіду та
віри, яке провів митрополит Антоній. Адже віра супроводжує релігійний досвід –
чуттєвий, інтелектуальний, містичний. Православний теолог із Дубліна
Г.Завершинський визначає віру як причетність до Довершеної Особистості у
відносинах спілкування, що передбачають і довіру у відносинах, і наявність
переконань, що відповідають досвіду спілкування. На думку Г.Завершинського,
віра як довіра не заперечує віри як переконання подібно до того, як душа людини
не суперечить її розумові. Суперечність може виникати лише тоді, коли віра-
переконання відривається від віри-довіри, або ж суб’єкт віри відривається від
живих відносин, у яких віра здійснюється – загалом як довіра і зокрема як
переконання.
 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины