Гавронська, Тетяна Володимирівна. Правове забезпечення прав і свобод людини в правових системах світу : Гавронская, Татьяна Владимировна. Правовое обеспечение прав и свобод человека в правовых системах мира

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження,
висвітлено стан її розробки, визначено зв’язок із науковими програмами, планами,
темами, мету і задачі дослідження, його об’єкт, предмет, методологічну основу,
сформульовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів,
наведено відомості щодо апробації результатів дослідження, публікацій, структури і
обсягу роботи.
Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади дослідження правового
забезпечення прав і свобод людини» складається з двох підрозділів і висновків до
розділу та присвячений розгляду стану дослідженості проблеми правового
забезпечення прав і свобод людини та питанням методології дисертаційної роботи.
У цьому розділі критично оцінюються та узагальнюються наукові підходи до
поняття «правове забезпечення прав і свобод людини», а також розглядаються
функції сучасної держави в контексті правового забезпечення прав і свобод людини.
У підрозділі 1.1 «Історіографія та стан дослідження проблеми правового
забезпечення прав і свобод людини» дисертант аналізує праці радянських,
вітчизняних та зарубіжних авторів щодо осмислення правового забезпечення прав і
свобод людини.
Результати аналізу свідчать про підвищення інтересу представників різних
галузей наукового знання до проблеми забезпечення прав і свобод людини в умовах
глобалізації, плюралізм наукових позицій, методологічних підходів – про
необхідність додаткового осмислення поняття «правове забезпечення прав і свобод
людини» відповідно до реалій правової дійсності в Україні.
Автор робить висновок про те, що тривалий час у юридичній літературі
правове забезпечення прав і свобод людини розглядалося в контексті теорії
патерналізму, через призму класової сутності державної влади та відповідних їй
соціальних завдань. Кожному періоду історичного розвитку прав і свобод
притаманна юридична концепція людини як суб’єкта права й відповідні уявлення
про її права та обов’язки, свободи і несвободи. Ґенеза правового забезпечення прав і
свобод становить одну з одвічних проблем існування та соціально-культурного
розвитку людства. Розвиток правового забезпечення прав і свобод людини та
громадянина – це певний поступальний процес, у результаті якого відбувається
8
зміна змісту та обсягу прав і свобод відповідно до рівня суспільного життя на
певному етапі історичного розвитку соціуму та держави.
Виходячи із перспектив розвитку правової системи України, призначення
сучасної держави полягає у створенні передумов побудови, функціонування і
розвитку інститутів громадянського суспільства, формуванні належних стандартів
соціального життя. Характерним є те, що вирішення цих важливих завдань
знаходиться у сфері функціонування держави, роль якої підвищується відповідно до
ускладнення проблем щодо забезпечення прав та свобод людини і громадянина в
умовах глобалізації.
Підрозділ 1.2 «Методологія дослідження правового забезпечення прав і свобод
людини» присвячений обґрунтуванню вибору методології дослідження.
Зазначається, що непослідовність та недосконалість законодавчого
закріплення прав і свобод людини в Україні є закономірним наслідком того, що
немає чітко окреслених і науково виважених методологічних засад дослідження
правового забезпечення прав і свобод людини. Між тим, зміни структури та
характеру суспільних відносин в нашій державі, що пов’язані з реалізацією
гарантованого Основним законом України пріоритету прав і свобод людини,
зумовлюють необхідність вироблення якісно нового методологічного підходу до
врегулювання суспільних відносин. Таким чином, можна стверджувати, що питання
методологічних засад дослідження правового забезпечення прав і свобод людини в
правових системах світу набуває особливої актуальності та потребує негайного
вирішення. Тому важливим етапом процесу наукового пізнання є правильний,
обґрунтований вибір методології та методів дослідження.
Проблема правового забезпечення прав і свобод людини в правових системах
світу складна й багатогранна, має міжгалузевий характер, а тому для комплексності,
обґрунтованості й достовірності наукових результатів дослідження визначено
світоглядні, філософські, наукознавчі, теоретичні засади, виокремлено
методологічні підходи, використано комплекс методів і предметних наукових знань,
вибір і характер застосування яких визначався особливостями предмета, мети та
завдань дисертації.
Основними методологічними підходами є антропологічний та діяльнісний, що
дозволяє найбільш повно та адекватно відобразити особливості досліджуваного
предмета. Власне засобами осмислення предмета дослідження стали загальні,
філософські, загальнонаукові, конкретно-наукові та спеціальні методи. Окрему
групу методологічних засобів становили відповідні предметні юридичні наукові
знання.
Розділ 2 «Правове забезпечення прав і свобод людини в контексті
сучасних реалій» складається з трьох підрозділів, висновків до розділу і
присвячений висвітленню теоретичних аспектів правового забезпечення прав і
свобод людини в умовах сьогодення, а саме: визначення поняття та сучасні підходи
до прав та свобод людини; встановлення сутності та особливостей поняття «правове
забезпечення прав і свобод людини»; розглянуто правові гарантії забезпечення прав
і свобод людини в сучасних реаліях.
Підрозділ 2.1 «Права і свободи людини: сучасні виміри та підходи»
присвячено виокремленню основних критеріїв класифікації прав і свобод людини, а
9
також визначено основні напрями сучасного розуміння сутності прав і свобод
людини.
Підкреслюється, що права і свободи людини, їх генезис, соціальні корені,
призначення були і залишаються одвічною проблемою соціально-культурного
розвитку людства, вони пройшли через тисячоліття і постійно перебували у центрі
уваги філософської, політичної, правової та релігійної думки.
У дисертації простежуються напрями формування сучасних підходів до прав і
свобод людини від античних часів до наших днів; зазначається, що формування
відбувалося одночасно з осмисленням людської сутності, а також з формуванням
уявлень про державу, право й закон. Ідеї соціальної і правової держави тісно
переплітаються з ідеями прав і свобод людини, вони є сполучною ланкою між
природною сутністю людини, з її природними потребами, і нормативним
вираженням прав і свобод людини.
На основі опрацьованої літератури дисертант виділяє два напрями юридичної
думки щодо розуміння прав і свобод людини: природно-правова й позитивістська.
Природно-правові теорії розглядають права і свободи людини як природні,
невід’ємні, що випливають або з розуму, або з божественної волі, або з природи
самої людини. Позитивістський напрямок розглядає права і свободи людини з точки
зору категорій, встановлених державою. У першому випадку закон лише фіксує вже
існуючі права та свободи, в другому – створює їх.
Здійснивши аналіз сучасних уявлень про права і свободи людини, дисертант
дійшов висновку, що у найзагальнішому вигляді їх можна визначити як рівні для
всіх можливості реалізації своїх потреб, необхідних для нормального існування і
розвитку індивіда в конкретних історичних умовах, об’єктивно обумовлених
досягнутим рівнем розвитку людства і закріплених як міжнародні стандарти.
Звертається увага на те, що сучасна наука демонструє розмаїття підходів у
систематизації прав і свобод людини: існують певні розходження в поняттях «права
людини» й «права громадянина», «права» і «свободи» людини, «основні
(фундаментальні) та інші права людини», «права індивіда» і «колективні права».
Права людини розрізняють за часом виникнення («покоління прав людини»),
відповідно до сфер життєдіяльності – особисті (громадянські), політичні,
економічні, екологічні, соціальні та культурні права і свободи.
У підрозділі 2.2 «Правове забезпечення прав і свобод людини як категорія
загальної теорії права» досліджується процес забезпечення прав і свобод людини,
які характеризують його з діяльнісної сторони.
Аспект сучасного розуміння забезпечення прав та свобод людини спирається
на багатий ретроспективний досвід людства, і перед усім у сфері організації
суспільного життя людей, а також правового засобу регулювання їх поведінки в
глобалізованому світі.
На основі опрацьованої літератури, автор робить висновок, що забезпечення
прав і свобод людини – це діяльність держави, що ставить своїм завданням
сприяння в реалізації прав і свобод людини шляхом нормативно-правового впливу
на формування загальносоціальних (економічних, політичних, духовно-
ідеологічних) та юридичних (правових) гарантій, які створюють умови, засоби та
способи для ефективної охорони і захисту прав та свобод людини.
10
Належний стан забезпечення прав і свобод людини в будь-якій країні може
мати місце в тому випадку, якщо він ґрунтується на відповідній основі. Зокрема,
такою платформою щодо забезпечення прав та свобод людини може слугувати:
1) визнання і впровадження в національне законодавство держави основних
принципів та інститутів демократії, а також міжнародних стандартів з прав людини;
2) наявність гарантій забезпечення прав і свобод людини; 3) дієвість механізму
розподілу влад; 4) присутність ефективної судової влади (при цьому людина
повинна мати можливість вільно звертатися за захистом своїх прав і свобод як до
суду власної держави, так і до міжнародного судового органу) та ін.
Серед переваг, що мали місце після проголошення України демократичною,
правовою, соціальною державою, чи не найбільш відчутним стала принципова
переорієнтація всієї системи державної влади в її відносинах з людиною, що внесло
суттєві корективи у розуміння поняття «правове забезпечення прав і свобод
людини». Дослідження правового забезпечення прав і свобод людини включає в
себе ретельний аналіз існуючих у вітчизняній та зарубіжній літературі
доктринальних поглядів, що покликані перетворити загальне поняття прав і свобод
людини на безпосередню реальність політико-правового життя сучасної України.
Окремої уваги заслуговує зв’язок між механізмом правового забезпечення
прав і свобод людини та функціями правової держави. Адже правова держава від
самого початку (оскільки це випливає з самого поняття правової держави) бере на
себе обов’язок забезпечувати та гарантувати права і свободи людини та
громадянина.
Водночас, необхідність звернення до функціонування механізму правового
забезпечення прав і свобод людини дається взнаки не лише тоді, коли ми
розглядаємо це питання в контексті побудови в Україні демократичної, правової,
соціальної держави, а й при ретельнішому дослідженні самого поняття «правове
забезпечення прав і свобод людини». Виділяючи основні підходи до визначення
поняття «права і свободи людини», автор стверджує, що науково-теоретичне
тлумачення цього поняття має бути доповнено ще й змістовним дослідженням
механізму правового забезпечення прав і свобод людини. Більше того, всебічний
аналіз поняття «права і свободи людини» як спеціального предмета вивчення
загальної теорії права, змушує розглядати процес функціонування механізму
правового забезпечення як невід’ємну складову його змісту, оскільки динаміка та
постійний розвиток суспільних відносин (у тому числі й відносин, які складаються
між державою, суспільством та окремими індивідами) надають цьому терміну не
лише структурної (формальної), а й процесуальної визначеності.
Дослідження проблем дієвості механізму правового забезпечення прав і
свобод людини включає у себе вивчення та ретельний аналіз існуючих у вітчизняній
та зарубіжній юридичній науці інститутів та гарантій його забезпечення, а також тих
інституційних засобів (насамперед організаційного та юридичного характеру), які
покликані перетворити загальне поняття «прав і свобод людини» на безпосередню
реальність політико-правового життя і розвитку України.
На основі опрацьованого матеріалу, автор робить висновок, що механізм
правового забезпечення прав і свобод людини – це система засобів спрямованих на
реалізацію та охорону правових принципів і норм, які закріплені на рівні чинного
11
законодавства і мають на меті визначення місця та ролі людини з точки зору
гарантування її прав в системі суспільних відносин.
У підрозділі 2.3 «Правові гарантії забезпечення прав і свобод людини в
сучасних реаліях» розглянуто існуючі підходи до розуміння поняття «правові
гарантії», а також дано характеристику цієї самостійної групи гарантій у суспільстві.
Завдяки проведеному аналізові сформульовано мету правових гарантій, а
саме: 1) юридичне закріплення прав, свобод і обов’язків людини та громадянина;
2) створення ефективної системи охорони і захисту державою прав і свобод людини,
яка могла б забезпечити їх реалізацію; 3) формування у громадян правової культури;
4) здійснення громадського і державного контролю за станом забезпечення прав і
свобод.
За змістом правові гарантії – це система правових умов, засобів і способів, які
спрямовані на реалізацію прав і свобод людини та громадянина.
Роль і значення правових гарантій визначається тим, що вони створюють
необхідні умови для перетворення закріплених в законодавстві прав і свобод
людини та громадянина з можливостей на реальність.
У процесі забезпечення прав і свобод особи правові гарантії посідають
особливе місце, бо вони створюють основу для реалізації, охорони та захисту прав і
свобод. Правові гарантії об’єктивно зумовлені та знаходяться у певному
взаємозв’язку із загальними і досягають найбільшої ефективності лише в тісній
взаємодії між собою. Варто зазначити, що правові гарантії прав і свобод людини та
громадянина є складним, багатоаспектним та самостійним інститутом правової
системи. Вони утворюють цілісну систему, яка сприяє процесу забезпечення прав та
свобод людини. Антропологічний підхід надає можливість виявити загальні й
особливі риси правових гарантій: по-перше, норма права, що закріплює права,
свободи і обов’язки, потребує певних гарантій; по-друге, закріплюючи правило
поведінки і процедуру, сама норма права виступає гарантією прав і свобод людини.
Саме тому правові гарантії можна визначити як найважливіші засоби забезпечення
прав і свобод особи в сучасних умовах.
Отже, правові гарантії забезпечення прав і свобод людини – це правові умови,
засоби та способи, які визначають процедуру (матеріальний зміст), за допомоги якої
особа може фактично здійснювати свої права і свободи з метою досягнення певного
соціального блага у спосіб та за формою (функціональний зміст), що закріплені
міжнародно-правовими актами та чинним національним законодавством держави.
Правові гарантії забезпечення прав і свобод людини поділяються на дві великі
групи: нормативно-правові та організаційно-правові гарантії забезпечення прав і
свобод людини.
Розділ 3 «Правове забезпечення прав і свобод людини в правових
системах світу (на прикладі континентального та мусульманського права)»
складається з двох підрозділів та висновків до розділу і присвячений порівняльно-
правовому дослідженню правового забезпечення прав і свобод людини в правових
системах світу (на прикладі континентального та мусульманського права).
У підрозділ 3.1 «Правове забезпечення прав і свобод людини в романо-
германській правовій системі (на прикладі Федеративної Республіки Німеччини та
України)» висвітлено вплив інтеграційних процесів на процес забезпечення прав і
12
свобод людини в романо-германській правовій системі, а також виявлено
співвідношення природно-правових та державно-правових засад у цій системі.
Нині процеси розвитку людства вказують на те, що ключовою проблемою
держав, які входять до романо-германської правової системи, є розвиток та
становлення в них інституту прав і свобод людини. З іншого боку, сучасний період
розвитку суспільства характеризується якісно новим станом, який визначається як
процес глобалізації – тобто всесвітній процес, що об’єднує національні утворення в
єдину світову систему. Глобалізація передбачає наближення національних правових
систем, створення єдиних правових стандартів, насамперед у сфері забезпечення
прав і свобод людини.
Розглядаючи сучасні тенденції розвитку інституту прав і свобод людини,
насамперед у державах романо-германської правової системи (на прикладі
Федеративної Республіки Німеччини та України) зазначається, що нормотворча
практика цих держав певною мірою зняла суперечності природно-правового та
позитивно-правового підходів до прав і свобод людини шляхом законодавчого
закріплення основних прав і свобод, які виключають неупереджене ставлення
держави щодо людини, відстоюючи пріоритетність прав і свобод людини перед
державою.
Тенденція зближення природно-правової доктрини з позитивним правом у
державах романо-германської правової системи (на прикладі Федеративної
Республіки Німеччини та України) відбувається переважно у двох напрямах:
необхідності нормативного визнання державою природних прав і свобод людини та
судового сприяння пом’якшенню суперечностей між природно-правовим і
позитивістським підходами.
У дослідженні зроблено акцент про посилення відповідальності держави перед
особою, забезпечення практичного дотримання прав і свобод людини, насамперед
на державному рівні, що є особливо важливим для України, яка належить до
романо-германської правової системи. Для нашої держави є актуальним
забезпечення визнання людини найвищою соціальною цінністю, центром уваги
суспільства, держави, всіх її інститутів, а права та основні свободи – одним з
головних пріоритетів, що визначають зміст і спрямовують діяльність держави. Цей
висновок зроблено на підставі вивчення сучасних державотворчих процесів, що
відбуваються в Україні у період глобалізації, демократизації, гуманізації та розвитку
інституту прав і свобод людини. Проведений системний аналіз дозволив автору
акцентувати увагу на тому, що впровадження Україною правоосвітницьких програм
ознайомлення з основними міжнародними деклараціями та конвенціями щодо
забезпечення прав і свобод людини повинне враховувати конкретно-історичні
умови, сприяти усвідомленню глибинного змісту і суті прав і свобод людини,
розкриттю характерних рис громадянського суспільства і правової держави та
загальновизнаних правових цінностей, формувати вміння розпізнавати різні форми
несправедливості, дискримінації тощо.
У підрозділі 3.2 «Правове забезпечення прав і свобод людини в релігійно-
правовій системі (на прикладі мусульманського права)» здійснюється порівняльно-
правова характеристика правового забезпечення прав і свобод людини в релігійно-
правовій системі на основі мусульманського права.
13
Автор на основі опрацьованої літератури зазначає, що у сучасних
мусульманських правових системах сформована система джерел позитивного права,
що виступає основою правового забезпечення прав і свобод людини. У більшості
арабських держав конституція займає найвище місце (проте, наприклад у Лівії,
Саудівській Аравії – Коран). Водночас спостерігається поява великої кількості
кодифікованих актів, зростання питомої ваги міжнародно-правових актів з питань
забезпечення прав і свобод людини. У дисертації висловлюється міркування, що
причиною запозичення зразків континентального права є суттєва подібність
мусульманського права до позитивного континентального, зокрема, римського права.
Окремої уваги потребують основоположні джерела мусульманського
релігійного права: Корану та Сунни, оскільки більшість норм мусульманського
права виникла в результаті доктринальних роз’яснень загальних принципів та
приписів, що містяться у цих джерелах і мають велике значення в процесі
забезпечення прав і свобод людини. Аналіз практики застосування релігійно-
правових норм та принципів, що містяться у Корані та Сунні свідчить про те, що ці
приписи є однаковими, проте інтерпретація їх змісту змінюється залежно від
практики тлумачення, якої дотримуються різні мусульманські правові школи, серед
яких лише чотири є основними. Тому важливу роль у конкретизації норм
мусульманського права відводиться принципу «іджтіхаду» (винесення конкретного
рішення відомими правознавцями на підставі Корану та Сунни). У роботі
приділяється увага таким джерелам мусульманського права, як іджма, кіяс та іншим
джерелам релігійно-звичаєвого права, а також загальнотеоретичній характеристиці
норми мусульманського права та порівняльному аналізу з нормою позитивного
права.
Автор зазначає, що у сучасних мусульманських правових системах діє дві
підсистеми впорядкування суспільних відносин: релігійна та юридична, які мають
різні сфери правового регулювання та форми виразу.
На сучасному етапі розвитку мусульманської правової системи процес
забезпечення прав і свобод людини знаходить своє закріплення у системі джерел
права, а саме: нормативно-правові акти (Конституції, кодекси, закони та підзаконні
акти), судові прецеденти, міжнародні договори, правові звичаї, правові доктрини.
При цьому у конкретній національній системі діє декілька підсистем джерел права
щодо забезпечення прав і свобод людини. Проведений теоретико-правовий аналіз
джерел мусульманського права дозволив виокремити подібні та відмінні ознаки.
Так, у багатьох мусульманських правових системах спостерігається тенденція до
уніфікації конституційних текстів; подібність засад-принципів ісламу; подібність
вимог, що ставляться до нормативно-правових актів, які визнаються джерелами
права: вони мають створюватися відомими мусульманськими правознавцями на
підставі Корану та Сунни; повинні захищати основні цінності ісламу та інтереси
мусульманської спільноти (умми) тощо. Відмінними є національна практика
закріплення конституційного принципу відповідності законів та інших зовнішніх
форм (джерел) права принципам шаріату тощо. Автором зроблено висновок, що
сфери регулювання суспільних відносин у межах джерел позитивного права значно
розширюються, а норми мусульманського релігійного права часто трансформуються
у норми позитивного права.