Шкрібляк, М. В. Церковно-юрисдикційні трансформації та формування модерної ідентичності київського християнства у контексті політико-ідеологічних стратегій етнодержавного самовизначення Руси- України в XVI – XVII століттях : Шкрибляк, М. В. Церковно-юрисдикционные трансформации и формирования современной идентичности киевского христианства в контексте политико-идеологических стратегий етнодержавного самоопределение Руси-Украины в XVI - XVII веках

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й
дослідницькі завдання, окреслено об’єкт і предмет дослідження,
визначено його наукову новизну, теоретичне та практичне значення, а
також доведено зв’язок дисертаційної роботи з комплексними науково-
дослідницькими програмами кафедри культурології, релігієзнавства та
теології Чернівецького національного університету імені Юрія
Федьковича, подано відомості про форми апробації результатів
дослідження.
У першому розділі «Джерелознавча еристика та ступінь наукової
розробки проблематики дослідження» розглянуто стан вивчення ключових
аспектів дослідження – ідейно-релігійне і політичне підґрунття церковно-
юрисдикційних трансформацій, а також основні чинники формування модерної
ідентичності київського християнства у контексті політико-ідеологічних
стратегій етнодержавного самовизначення українського соціуму в XVI – XVII
століттях. Дотримуючись проблемно-хронологічного принципу викладу матеріалу,
спершу здійснено аналіз: літератури, яка увиразнює провідні тенденції унійного
9
дискурсу як каталізатора суспільно-релігійних і етнодержавних перетворень Руси-
України доби модерну; історико-релігієзнавчих та філософських праць,
присвячених таким важливим складовим нашого дослідження, як конфесіалізація
церковно-релігійного життя нашого народу в поберестейський період; становище
київського християнства у стратегії національно-державного самовизначення між
«польським сарматизмом» і «московським месіанізмом»; джерел, що описують
формування суспільно-ідеологічного підґрунтя для зростання духовно-
просвітницької ролі православної Київської митрополії в добу митрополита
Петра Могили; аналітичні та історичні праці, що виявляють роль політичного
фактору в процесі українсько-московського зближення і нівеляції духовної
влади Київського митрополита за гетьманства Богдана Хмельницького; джерел,
що стосуються зміни юрисдикційного статусу православної частини Київської
митрополії й основних чинників унійного руху на Правобережній Україні після
1686 року.
Переосмислення та переоцінка Берестейської унії 1596 р., «політичного
Переяслава» 1654 р. та підкорення Київської митрополії Московській патріархії
1686 р. – як найбільш знакових і контроверсійних за власною суттю історичних
події, що справили безпосередній вплив на церковно-юрисдикційні
трансформації та формування модерної ідентичності київського християнства у
XVI – XVII ст. Основна дослідницька мета полягала в зосередженні зусиль на
джерелознавчій еристиці, систематизації історичних пам’яток, їх класифікації
та визначенні ступеня інформативності й теоретико-методологічного
потенціалу з наміром введення у науковий обіг маловідомих до нашого часу
джерел про піднесення унійної доктрини в Київській митрополії, вибір тих
політико-ідеологічних стратегій, які призвели до політичної унії 1654 р., а
відтак і до інкорпорації Київської митрополії до складу Московської патріархії
зі всіма наслідками після цих подій.
Такий підхід обумовлений передусім тим, що впровадження у науковий
обіг значного корпусу історичних пам’яток церковного походження йде доволі
повільно. Очевидною залишається потреба активного залучення як світського
(науково-філософського), так і суто церковного (богословського) ресурсів, що
власне й покладено дисертантом за наріжний камінь виконаного дослідження.
Аналізуючи історіографію, виявлено виразно контрастну картину:
незважаючи на те, що відповідна наукова база для вивчення ґенези та наслідків
Берестейської унії, політичного і церковного «Переяславів» була добре
підготовлена уже в ХІХ ст., левова частина праць попри те, що написана на
широкій джерельній базі, хибує упередженістю та неприхованою тенденційністю.
Це пояснюється передусім тим, що аналіз ідейно-релігійного, юридичного та
політичного змісту подій, які становлять дослідницький комплекс дисертаційної
роботи, розпочався не в Україні, а у Російській імперії, де завдяки Н. Бантиш-
Каменському, І. Малишевському, митрополитові Макарію (Булгакову),
Є. Голубинському, О. Горському, С. Соловйову та ін., було не лише сформовано
«канонічний» компендіум джерел, що увиразнюють специфіку укладення
Берестейської унії та інкорпорації Київської митрополії до складу Московської
патріархії, а й обґрунтовано ті еклезіологічно-політичні ідеологеми, які
10
виправдовують і підживлюють ідею «московського месіанізму» й теорію «Москва
– Третій Рим». Склалося так, що всі, хто досліджував проблеми церковно-
юрисдикційних трансформацій і специфіку формування модерної ідентичності
київського християнства у контексті політико-ідеологічних стратегій
етнодержавного самовизначення Руси-України в XVI – XVII ст., фактично не
виходили за межі теоретико-методологічних, а насправді ідеологічних настанов
згаданих вище церковних істориків, філософів і богословів.
Церковно-релігійні та юрисдикційні трансформації, що завершилися
перепідпорядкуванням Київської митрополії Московському патріарху, знайшли
своє більш-менш ґрунтовне вивчення у працях Є. Болховітінова,
К. Харламповича, Ф. Тітова, В. Ключевського та ін. Проте їхній науковий
доробок вирізняється спеціальним підбором списків історичних документів, не
кажучи вже про їхню іноді цілком довільну інтерпретацію (виняток становлять
історичні розвідки В. Ключевського). Услід за першими трьома, мілітарний
союз Богдана Хмельницького, що увійшов в історіографію як «Переяславська
рада», потрібно розуміти не інакше як «возз’єднання Київської Русі з Руссю
Московською», або ж «Малої Русі» з «Великою», а інкорпорацію Київської
митрополії до складу Московської патріархії 1686 р. і анексію її канонічної
території – закономірний наслідок цих документально незакріплених
домовленостей 1654 р. – як «приєднання Київської митрополії до Московського
патріархату». Дехто із російських ідеологів пішов ще далі, назвавши цей
антиканонічний, політично вмотивований акт процесом «приєднання південно-
західних єпархій до Московського патріархату». Негативний вплив на пошук
істини справило те, що такий підхід фактично домінує в офіційній російській
історіографії й до нашого часу.
Проте певні зрушення у формуванні джерел, які увиразнюють специфіку
перепідпорядкування Київської митрополії, все ж таки відбувалися. Серед
професури КДА знаходилися ті, хто усвідомлював важливість збирання,
систематизації та наукового дослідження історичних документів про церковно-
релігійне життя й ідейно-політичні стратегії українського народу в умовах
бездержавності. Найбільше зусиль для цього доклав професор С. Терновський,
який 1873 р. опублікував значну частину документів щодо
перепідпорядкування Української Церкви Московській патріархії, уклавши до
них розлогу передмову. Його праця і в наш час залишається основним
джерелом для аналізу цієї складної і стратегічно значущої історичної події.
Подальші дослідження проблеми церковно-юрисдикційних
трансформацій, що завершилися розколом Київської митрополії та
інкорпорацією православної її частини до структур Московської патріархії,
пов’язані з науковою діяльністю митрополита Іларіона (Огієнка),
О. Лотоцького, І. Власовського, Н. Василенко-Полонської, Р. Єренюка,
Г. Лужницького, митрополита Димитрія (Рудюка), В. Єленського,
А. Колодного, Г. Могильницької, В. Пащенка та ін. Їх об’єднує спільний погляд
на проблему, в основу якого покладено канонічно-еклезіологічну об’єктивацію
процесу та наслідків інкорпорації Української Церкви до складу Московської.
У працях цих науковців простежується домінування історіософської та
11
релігієзнавчо-богословської рефлексії над звичайним історичним дискурсом
проблеми, що є доволі цінним у контексті нашого дослідження, а тому для
кореляції власних наукових тверджень дисертант часто апелює до них.
Важливе значення у справі унаочнення суспільно-історичного тла та
витлумачення основних чинників піднесення унійної доктрини на землях Руси-
України у потридентську епоху, а відтак і в з’ясуванні наслідків Берестейської
унії, головним з яких стало загострення потреби пошуку нових політико-
ідеологічних стратегій, що в підсумку призвели до зміни канонічної юрисдикції
Київської митрополії та її інкорпорації до складу Московської патріархії, мають
праці А. Великого та Н. Яковенко. Унійний відрух на Правобережній Україні,
що почався із приєднанням Української Церкви до Московської патріархії,
добре висвітлений у дослідженнях В. Антоновича, І. Рудовича,
Д. Блажейовського, Л. Тимошенка, С. Сеник та ін.
Для розв’язання окремих дослідницьких завдань дисертант проаналізував
корпус тематичної літератури вчених і богословів української діаспори, де тією
чи іншою мірою висвітлені окремі, проте доволі важливі, сегменти, що входять
до комплексу дослідження, врахування яких дозволило сформувати цілісне
уявлення про складні й суперечливі процеси у церковно-релігійному житті
України, а відтак і окреслити провідні тенденції духовно-культурних та
ієрархічно-структурних трансформацій у Київській митрополії в епоху
раннього модерну. До таких належать праці І. Нагаєвського, В. Муровича,
Я. Крети, Ф. Корчмарика, І. Хоми, М. Чубатого та ін., цінність яких полягає в
тому, що написані вони на джерелах, що зберігаються в іноземних архівах,
зокрема Ватикану, Польщі та Росії, а також тим, що їхні автори доволі
прагматично підходять до тлумачення переломних моментів і визначальних
періодів, які відбувалися в історії Української Церкви у поберестейський період
аж до її приєднання до Московської патріархії й анексії канонічної території
Київської митрополії. У цьому зв’язку варто зауважити, що останнім часом і
російські науковці, як-от: М. Дмитрієв, Б. Флоря, В. Лур’є та ін., –
демонструючи неабияке зацікавлення історичним минулим Української Церкви
(вони її називають «західноруською»), заклали фундамент для формування
нового критичного погляду на події, що відбувалися в житті Київської
митрополії у потридентську епоху та між двома Переяславами (1654 – 1686 рр.)
і в підсумку призвели до поглинення Київської митрополії Московською
Церквою, ліквідації української державності та національно-релігійної
самобутності Українського народу.
Помітне зростання філософського інтересу до ідей та проблем Української
державності, національної церковності, релігійної ідентичності, як і до
висвітлення місця та ролі представників політичної і церковної еліт у боротьбі
за означені ідеали, спостерігаємо у сучасних вітчизняних науковців, котрі
докладають чимало зусиль для вивчення багатьох суспільно значущих проблем
і, зокрема, тієї, якій присвячено дослідження, а тому, формулюючи конкретні
узагальнення з того чи іншого завдання дисертаційної роботи, автор звертався
до теоретико-методологічних розробок у царині філософського осмислення
релігійного чинника у геополітичних устремліннях української еліти доби
12
середньовіччя (О. Борисової); українського месіанізму (І. Пасічника та
П. Кралюка); етнокультурних духовно-релігійних обрисів української
ментальності (С. Хрипко); історіософського аналізу унії та проблем унійності в
житті України-Руси (В. Шевченка); ідентичності «українського католицизму»
(С. Кияка); московської релігійно-політичної експансії, починаючи з часів
Переяславської угоди (В. Брехуненка); наукового дослідження української
ранньомодерної духовної культури в європейському контексті (С. Йосипенка,
В. Литвинова та ін.); історіофського аналізу ґенези та особливостей
формування модерних націй і, зокрема, української (Т. Снайдера, О. Мотиля,
Я. Грицака, З. Когута, Р. Шпорлюка та ін.). До цієї плеяди зараховуємо також
М. Возняка, І. Паславського, А. Річинського, В. Климова, В. Бондаренка,
О. Недавню, Ю. Сауха, Л. Филипович, Н. Яковенко, П. Яроцького та ін., адже
вони зробили вагомий внесок у розвиток української релігієзнавчої релігійно-
богословської та церковно-історичної думки, а тому автор, формулюючи власні
узагальнюючі концепти, часто апелює до висновків і тверджень цих
дослідників.
У межах предметного поля нашого дослідження на особливу увагу
заслуговують праці видатних українських вчених М. Костомарова,
М. Грушевського, І. Франка та М. Драгоманова, а також багатьох богословів і
церковно-релігійних діячів, серед яких чільне місце належить митрополиту
Йосипові Сліпому, архієпископу Софронові Мудрому, єпископу Борисові
Ґудзяку, патріарху Філаретові Денисенку.
Отже, у найзагальнішому вигляді варто виділити два провідних напрями
інтерпретації означеної проблематики (зрозуміло, що йдеться про три основні
події досліджуваної епохи): перший із них обґрунтовує доцільність
Берестейської унії 1596 р., політичної унії Б. Хмельницького з московським
царем Олексієм Михайловичем 1654 р. та інкорпорації Київської митрополії
до складу Московської патріархії 1686 р., натомість, другий – цілковито
заперечує його. Репрезентують перший напрям вчені періоду Російської
імперії, радянської доби та сучасні дослідники проімперської орбіти. Вони
заперечують еклезіально-політичне підґрунтя унії й не визнають легітимності
унійного руху, а всі його напрацювання розцінюють як релігійну зраду,
віровідступництво та найбільше зло у житті Руси-України. На цих же позиціях
стоять і деякі церковні православно заангажовані історики та каноністи.
Водночас представники другого дослідницького напрямку, навпаки,
наголошують на історичній важливості та цивілізаційній значущості
відновлення єдності Київської митрополії з Римо-Католицькою Церквою як
Вселенською. У цьому ж дусі тлумачаться й інші події, що відбувалися після
Берестейської унії, яка стала каталізатором церковно-релігійного життя
українського народу за умов бездержавності. Наявні відмінності конфесійних
підходів до інтерпретації означених подій та явищ не лише позначаються на
рівні та якості наукових результатів, а й істотно впливають на характер
міжцерковного діалогу та православно-католицьких взаємин як в Україні, так і
в світі.
Другий розділ «Унія як каталізатор і дестабілізуючий чинник
13
церковно-релігійного життя Руси-України кінця XVI – початку
XVII століть» присвячений аналізу церковної унії в її ідейно-еклезіальному,
соціально-правовому та історико-культурологічному вимірах. А тому важливу
увагу зосереджено на історичних передумовах піднесення унійної доктрини й
участі в православно-католицькому діалозі світських і духовних кіл української
національної еліти, представників Папи Римського та уряду Речі Посполитої.
Берестейська церковна унія, що розглядається як каталізатор і дестабілізуючий
чинник церковно-релігійного життя українського народу, витлумачується у
контексті загальноцивілізаційного процесу – пофлорентійського європейського
ренесансу, Реформації та Контрреформації, однак із врахуванням локальних
особливостей та історичних реалій, в яких формувалася нова еклезіальна
реальність, обумовлена партикулярністю характеру її підготовки й укладення.
У підрозділі 2.1 «Поширення унійної доктрини та її відображення у
полемічній літературі доберестейського періоду» узагальнений та
підведений до логічного завершення розгляд проблеми теоретичного
осмислення унійної проблематики в її найбільш характерних виявах, а саме –
поширення унійної доктрини й відображення у полемічній літературі
доберестейського періоду, укладення Берестейської унії та формування нової
еклезіальноїпоберестейської реальності, що дозволило науково обґрунтувати
положення про бездержавний устрій Руси-України як безпосередній чинник
поглиблення кризових явищ у внутрішньоцерковному житті Київської митрополії,
піковий період яких збігається в часі з реформаційним та контрреформаційним
рухами. Завдяки активній діяльності та релігійно-культурному просвітництву
ордену єзуїтів, ідейно-богословська думка, а надто ж її сотеріологічна складова,
парадигмально оформилася в двох самостійних концептах: від визнання рівності
західнокатолицької та східноправославної еклезіальних традицій до цілковитого
заперечення можливості спастися, перебуваючи у «схизмі», себто у православ’ї.
Початково унія базувалася у своїй еклезіальній суті на досягненнях Ферраро-
Флорентійського собору, який притримувався в основному першої концепції.
Але поступово відбувався зсув до потриденської абсолютизації римського
католицизму як єдиноправильного виду християнства в усіх його вимірах – від
церковного до культурного.
У підрозділі 2.2 «Укладення Берестейської унії: історіософська рецепція
й ідеологічні міфи» доведено, що на тлі глибокого занепаду церковно-
релігійного життя перехід Київської митрополії на унію з Апостольським
Престолом український духовний провід розглядав не інакше як єдино вірний і
можливий варіант виведення її з кризового стану. Однак перехід під
юрисдикцію Риму об’єктивно вів до загострення проблеми збереження
національно-церковної ідентичності київського християнства, тому дисертант
витлумачує ґенезу Берестейської унії не лише у широкому контексті, беручи до
уваги не тільки церковно-юрисдикційні трансформації в Українській Церкві, а
й передумови та специфічні риси формування модерної ідентичності київського
християнства на тлі політико-ідеологічних стратегій етнодержавного
самовизначення Руси-України у XVI – XVII століттях. Новизна і прагматизм
такого підходу виявляються в тому, що він допомагає з’ясувати богословські
14
аспекти національно-релігійної самобутності українського етнонаціонального
еклезіального утворення з позицій канонічного права й еклезіології загалом, а
відтак проаналізувати й основні чинники піднесення унійної доктрини на
канонічних теренах Київської митрополії, що супроводжувалося
обґрунтуванням пошуку нової моделі юрисдикційного вибору та вимагало
зміни політико-ідеологічних стратегій розвитку київського християнства.
У ракурсі означеної проблематики доведено, що все це відбувалося в
рамках заперечення абсолютної зверхності Римського Папи над усією
Вселенською Церквою, а тому найвпливовіші представники української
політичної еліти, зокрема К. Острозький, виступали за реалізацію унійного
проекту лише за згоди «грецького» Сходу. Отже, йшлося про формування нової
еклезіальної доктрини – універсальної унії, а по суті – утопії, адже втілити її в
життя було неможливо, оскільки у православному світі стрімко зростали
впливи Московської патріархії з її відвертими релігійно-експансіоністськими
амбіціями, а Константинопольська патріархія стала цілковито залежати від
політичних планів Османської імперії.
У підрозділі 2.3 «Суспільно-релігійний контекст формування нової
еклезіальної реальності», опираючись на значний корпус джерел та
найновіших історіографічних матеріалів, обґрунтовано, що у тодішньому
українському соціумі зростали запити на формування модерної парадигми
цивілізаційного поступу, що обов’язково позначилося і на процесі формування
модерної ідентичності київського християнства, принаймні як духовного
чинника, який забезпечив би реалізацію стратегії нових, відповідних часові,
політико-ідеологічних векторів етнодержавного самовизначення Руси-України.
Встановлено, що їх кристалізація проходила у доволі бурхливий спосіб,
шляхом імплементації в українське православ’я досягнень реформаційного
протестантизму і контрреформаційного католицизму. Вплив останнього
переважав не стільки своїм ідейно-духовним потенціалом, скільки тим, що
користувався політичною підтримкою Речі Посполитої та Риму.
Важливою компонентою цього розділу є методологічна модель аналізу
ґенези та наслідків Берестейської унії, в основу якої покладено концепцію про
церковну унію 1596 р. як дестабілізуючий фактор і каталізатор церковно-
релігійного життя Київської митрополії наприкінці XVI – початку XVII століть,
хоча базувалася ця унія у своїй еклезіальній суті на досягненнях Ферраро-
Флорентійського собору.
У третьому розділі «Українське православ’я у дилемі стратегічного
вибору між «польським сарматизмом» і «московським месіанізмом»
розкрито сутність та особливості церковно-юрисдикційних трансформацій у
поберестейський період і доведено, що церковно-релігійна політика уряду Речі
Посполитої зумовила суттєві соціально-політичні і конфесійні зміни, наслідком
яких стала неминуча загроза знищення православ’я на тих землях, що сьогодні
виступають опорою Української держави. Нехтування релігійними правами
православних, особливо за часів правління Сигізмунда III, збудило у свідомості
вірних православної церкви потребу в активізації процесу з відновлення власної
ієрархії та боротьби за офіційне її визнання. Ця боротьба мала різні форми: від
15
церковно-релігійної полеміки до збройних повстань.
У підрозділі 3.1 «Роль позаієрархічних структур у збереженні
православної церковної ідентичності в умовах утвердження унії» особливе
місце серед дослідницьких пошуків відведено церковним братствам як
тодішнім позаієрархічним структурам, які, попри всі недоліки їх діяльності, у
тих умовах вели найбільш яскраво виражену і послідовну полемічну й
ідеологічну боротьбу за ідентичність київського християнства. Досліджуючи
феномен боротьби «світського елементу» за права православних, автор виявляє
інваріантність та мінливість позицій і підходів світських учасників
релігієтворчого процесу. Встановлено, що козацтво не змагалося за винятковий
вплив на внутрішньоцерковне життя, натомість рішуче виступало за
відродження українського православ’я, а головне – за збереження давніх
привілеїв Київської митрополії. Проте роль козаччини у легалізації
православної ієрархії 1632 – 1633 рр. не була такою дієвою, як під час її
відновлення в 1620 р.
У підрозділі 3.2 «Відновлення та специфіка функціонування
православної ієрархії у дихотомії польсько-московського протистояння»
аналізується перший поворотний момент у відновленні київського православ’я
як повноцінної еклезіальної та суспільної реальності. Доведено, що відновлення
православної церковної ієрархії, з одного боку, викликало гостру реакцію
польського уряду та католицьких кіл Речі Посполитої, а, з іншого, під тиском
політичних обставин польсько-католицьким сферам не вдавалося загальмувати
процес відродження церковно-релігійного життя православних українців.
Цьому винятково сприяло обрання наступником польського короля
Сигізмунда III його сина Владислава IV, початок урядування якого був
ознаменований підписанням історичного документа, що увійшов в
історіографію під назвою «Статті замирення народу руського» (1632 р.).
Водночас наголошується, що легалізація православної ієрархії створила для
православної частини Київської митрополії усі можливості для повернення у
власне суспільно-релігійне лоно, з якого вона була витіснена Берестейською
унією, коли більша частина її єпископату перейшла на унію з Римом. А з тим
православне духовенство знову стало помітним елементом у духовно-
культурному і національному житті українського народу.
У підрозділі 3.3 «Легалізація православної ієрархії й відродження
церковно-релігійного життя православної Київської митрополії»
аналізуються діяльність митрополита Петра Могили перших років його
правління, спрямована на утвердження київського православ’я в правовому та
суспільному полі Речі Посполитої, світового православ’я та християнства
загалом. Відзначено, що з обранням архімандрита Києво-Печерського Петра
Могили митрополитом Київським розпочалося справжнє відновлення єдиної
системи адміністративного управління Українською Церквою, а також пошук
ефективного механізму мінімізації міжконфесійного протистояння, що у
підсумку мало б привести до досягнення міжцерковної єдності. Водночас до
мінімуму було зведено і вплив позаієрархічних структур на внутрішньоцерковне
життя православної частини Київської митрополії. Через це занепад діяльності
16
церковних братств, як і їх подальшу ліквідацію, було б правомірно розглядати
крізь призму зацікавленості церковної ієрархії та світської влади, які вбачали в
їхній діяльності причини церковно-релігійного безладу. Остаточний же занепад
братського руху припадає на другу половину ХVІІ ст. Простежуючи динаміку
релігієзнавчого дискурсу та досліджуючи історичні свідчення з означеної вище
проблематики, дисертант встановив, що початок якісно нових змін у церковно-
адміністративних і духовно-культурних перетвореннях православної Київської
митрополії безпосередньо пов’язаний із реформаторською діяльністю святителя
Петра Могили, завдяки якому Київська православна митрополія не лише
поступово виходила з ізоляції, а й відновлювала свій колишній статус і
духовно-просвітницький потенціал. Особлива заслуга архіпастиря полягає в
тому, що він перетворив Київ на богословсько-освітній центр, унікальний для
всього тодішнього православного світу.
У четвертому розділі «Золота доба» Київської митрополії: конфесійне
та суспільно-ідеологічне підґрунтя» акцентовано увагу на тих соціально-
релігійних і політичних чинниках, які призвели до: 1) появи ідеї «універсальної
унії» та спроби проголошення Київського патріархату на тлі поширення
москвоцентричних настроїв у середовищі православних; 2) зростання ідейно-
просвітницької ролі православної Київської митрополії та її внутрішнє
реформування Петром Могилою; 3) українсько-московського зближення і
нівеляції духовної влади Київського митрополита за гетьманства Богдана
Хмельницького.
У підрозділі 4.1 «Ідея універсальної унії і спроба проголошення
Київського патріархату на тлі поширення москвоцентричних настроїв у
середовищі православних» аналізуються проекти Петра Могили, які він
прагнув реалізувати разом із митрополитом Вельямином Рутським і
архиєпископом Мелетієм Смотрицьким. Ідея універсальної унії виникла у
зв’язку із спробами подолати обмеженості Берестейської унії, досягти єдності
київського християнства на основі розвитку принципів об’єднання православ’я
і католицизму, запропонованих Ферраро-Флорентійським собором. У цьому
проекті яскраво виражений його універсалізм і здатність бути відкритим до
західного християнства. Ідея універсальної унії переросла в історично та
логічного наступний проект Київського патріархату, який би лише формально
був визнаний Римом при його конституюванні, а надалі зберігав повну
самостійність та став би одним із світових центрів християнства,
альтернативним щодо Москви. На шляху києвоцентричного усамостійнення та
протоекуменізму постали дві перешкоди, перша з яких непоправна –
передчасна смерть першосвятителя Української Православної Церкви, а друга –
обструкціоністська позиція Риму (як і самих православних вірних), яка в той
історичний момент виявилася не на рівні вимог часу. Проекти Петра Могили,
хоч і не були здійсненні, сприяли утвердженню ідей універсалізму та
самостійності київського християнства як типологічного відмінного від
московського та грецького видів православ’я.
У підрозділі 4.2 «Зростання ідейно-просвітницької ролі православної
Київської митрополії та її внутрішнє реформування Петром Могилою»
17
здійснено системний аналіз основних форм реформаторської діяльності
Могили та його учнів. Доведено, що Петро Могила заклав основи орієнтирів
духовно-культурного розвитку українського народу аж до сьогодні. З часу
митрополита Петра Могили починається процес чіткої, хоча й нетривалої в
часі, конфесіалізації церковно-релігійного життя православних у Речі
Посполитій, а також формування якісно нової системи цінностей, джерелом
якої стали кращі зразки західноєвропейської (переважно католицької)
церковно-релігійної традиції та світоглядної думки. Поруч з удосконаленням
церковної освіти, вивіренням догматики й обрядовості, Петро Могила зумів
зміцнити цілісність церковної організації українського православ’я, а головне –
забезпечив їй статус суб’єкта церковно-релігійних і духовно-культурних
процесів не лише локального, а й загальнохристиянського рівня. Це дало
позитивні результати і, зокрема, сприяло тому, що західно-культурні впливи у
середовищі православних почали зміцнюватися настільки, що стали визначати
характер, спосіб мислення та поведінку тогочасної суспільної еліти. Ще однією
важливою складовою його церковно-політичної діяльності було суттєве
приглушення ідеї «московцентризму», котру культивували православні
політичні ісихати митрополити Іов Борецький та Ісайя Копинський. Для
нейтралізації останнього Петро Могила залучив духовно-просвітницькі
здобутки Католицької Церкви потридентського періоду та епохи
Контрреформації. Закладені ним спільно із духовенством, інтелектуально
обдарованим чернецтвом, професорами Києво-Могилянського колегіуму
(академії) та національно свідомою шляхтою підвалини духовно-культурного
відродження, що припадає на 30 – 40-ві рр. XVII ст., переросли у другій
половині XVII – першій половині XVIIІ ст. у моноліт високої української
духовності і стали запорукою поступу української нації.
У підрозділі 4.3 «Українсько-московське зближення і нівеляція духовної
влади Київського митрополита за гетьманства Богдана Хмельницького»
витлумачено провідні пріоритети церковно-релігійної політики гетьмана
Б. Хмельницького й висвітлено основні причини та наслідки українсько-
московського зближення у середині XVІІ ст., що ознаменувало остаточне
поглиблення кризи модерного київського християнства. Узагальнивши
історико-філософський дискурс навколо постаті Б. Хмельницького, політична
та дипломатична діяльність якого, попри всі його заслуги, призвела до
українсько-московського зближення і нівеляції духовної влади Київського
митрополита, дисертант обґрунтував твердження про безпосередність наслідку
московського підданства, на яке штовхнув український народ Б. Хмельницький,
що було не лише його відторгненням на століття від Європи, а й внесення
дисбалансу у розвиток геополітичних процесів і розстановку сил на континенті.
Доведено, що від політичного курсу і стратегічного вибору гетьмана
Хмельницького постраждали всі, крім Московії, чиї позиції за рахунок етнічних
земель Руси-України істотно зміцнилися. З’ясування політичних і
дипломатичних перипетій довкола політико-ідеологічних стратегій
етнодержавного самовизначення українського народу середини XVII ст. дало
дисертанту підстави обґрунтувати тезу, що фактично саме тоді виникли
18
передумови перетворення відсталого духовно, культурно й інтелектуально
Московського царства на одну зі світових імперій.
У п’ятому розділі «Українське Православ’я між «політичним» і
«церковним Переяславом» розглянуто особливості тридцятилітнього процесу
політичної еквілібрації українських національно-політичних еліт і церковного
проводу між Москвою й Варшавою та висвітлено вплив попереяславського
синдрому на трансформативність церковно-юрисдикційної орієнтації
православної Київської митрополії, що в підсумку призвела до зміни її
канонічного підпорядкування, а відтак і до унійного відруху на Правобережній
Україні, що став своєрідним виявом протидії московському релігійно-
політичному експансіонізму.
У підрозділі 5.1 «Постпереяславський синдром і його вплив на
трансформацію орієнтаційної стратегії православної Київської
митрополії» доведено, що після «політичного Переяслава» 1654 р.
московський царат розпочав форсування процесу з підготовки «церковного
Переяслава» – інкорпорації Київської митрополії до складу Московської
патріархії. Однак досягнути цього було нелегко, оскільки в результаті
Переяславських домовленостей до Московії відходила далеко не вся територія
сучасної України. Більшість єпархій Київської митрополії все ще залишилася в
межах Речі Посполитої. На території Московської держави опинилися лише
Київська митрополича кафедра та Чернігівська єпархія. Проте й ті, попри
окремі діяння єпископа Чернігівського Лазаря Барановича, не погоджувалися,
щоб їх було виведено з-під юрисдикції Константинополя. Встановлено, що
проти московського підданства виступав і митрополит Київський Діонісій, який
успадкував митрополичу кафедру після Сильвестра Косова. Не вдалося Москві
зреалізувати свої релігійно-експансіоністські плани щодо Київської митрополії
навіть тоді, коли гетьманування перейшло до рук промосковськи зорієнтованих
І. Брюховецького та Д. Многогрішного. Дисертант стверджує, що велика
заслуга у цій справі належить гетьману Петру Дорошенку та митрополиту
Київському Йосипу Нелюбовичу-Тукальському, які бачили перспективи
утвердження Української державності та розвитку національної церковності в
політичній структурі Речі Посполитої.
Фокусуючи дослідницьку увагу на інкорпораційній програмі московського
уряду, автор встановив, що перший вагомий крок на шляху приєднання
Київської митрополії до складу Московського патріархату було зроблено з
приходом до влади гетьмана І. Самойловича, який звернувся в 1683 р. до
Московського патріарха Йоакима з проханням висвятити в архімандрити
Києво-Печерської лаври Варлаама Ясинського на місце Інокентія Гізеля.
Патріарх пішов на грубе порушення церковних канонів і вилучив Києво-
Печерську лавру, що мала ставропігійний статус, з юрисдикції
Константинополя. З цього моменту гетьман почав планомірний процес
інкорпорації Київської митрополії до Московської Церкви, попередньо
узгодивши з московським першоієрархом умови заміщення митрополичої
вакансії в Українській Православній Церкві.
У підрозділі 5.2 «Зміна юрисдикційного статусу києво-руського
19
православ’я у взаємозв’язку з дипломатичними контактами Московії та
Османської імперії» проаналізовано перебіг подій, безпосередньо пов’язаних з
актом передачі Київської митрополії Московській патріархії. У зв’язку з
розгортанням процесу з приєднання Київської митрополії до московських
патріархальних структур, а отже, й для легітимізації цього акту (хай і заднім
числом), московський царат спорядив «московсько-українське» посольство до
Константинополя для довершення справи з перепідпорядкування Київської
митрополії. Після тривалих переговорів в Адріанополі, що супроводжувалися
політичними маніпуляціями, шантажем і підкупом, було ухвалено рішення про
передачу Української Церкви Московській патріархії. Акт згоди
Константинопольського патріархату на передачу Київської митрополії
пояснюється тиском Турецької держави, яка хотіла відтермінувати виступ
Московії у війні проти Туреччини, яку вже вела австрійсько-польська коаліція.
Дійсно, порівняно із геополітичними подіями усі факти підкупів є
другорядними. Встановлено та складено основний перелік документальних
свідчень, які підтверджують зміни канонічної юрисдикції Київської митрополії:
грамоти Єрусалимського патріарха Досифея, адресовані православним Речі
Посполитої та гетьману І. Самойловичу, в яких він закликав їх почитати
Гедеона Святополка-Четвертинського законним Київським митрополитом, а
гетьмана – сприяти Гедеону в церковному керівництві. Іншим актом такої ж
ваги можна вважати соборну грамоту (Томос), яку підписав
Константинопольський патріарх Діонісій та інші очільники помісних церков
православного Сходу. До цього ж ряду історичних документів належать і
червневі грамоти патріарха Діонісія, видані додатково гетьману І. Самойловичу
та всім вірним Київської митрополії, в яких висловлені запевнення про згоду
поступитися Київською митрополією на користь Московської патріархії та
наказ про подальше здійснення свячення новообраних митрополитів у Москві.
З’ясовано наслідки інкорпорації Київської митрополії до складу Московської
патріархії та обґрунтовано їх негативний, а подеколи і трагічний вплив на
історичний розвиток не лише київського християнства, а й українського народу
загалом. Доведено, що відтоді почався стрімкий процес втрати його
самобутності й індивідуальних рис, а для Київської митрополії – власного
автономного статусу, адже московсько-стамбульська церковно-політична акція
1685 – 1686 рр. відкрила Москві дорогу до релігійно-політичної експансії у
Центрально-Східній Європі загалом і до нищення української національно-
культурної ідентичності зокрема.
У підрозділі 5.3 «Унійний рух на Правобережній Україні як вияв
протидії московському релігійно-політичному експансіонізму» досліджено
перехід більшості єпархій Київської митрополії до греко-католицизму після її
інкорпорації у Московський патріархат. Цей унійний рух мав місце на
Правобережній Україні, що, згідно із договором про «Вічний мир», залишалася
в структурі Речі Посполитої. Вірні православ’ю Перемиська, Львівська та
Луцька єпархії перейшли на унію з Римом. Доведено, що запровадження унії на
усій Правобережній Україні – це закономірне явище, яка зумовлене важливими
життєвими реаліями і може пояснюватися передусім тими суспільно-
20
політичними трансформаціями, що їх зумовила боротьба Речі Посполитої і
московсько-російської імперії за гегемонію на етнічних землях Руси-України у
другій половині XVII століття. Утвердження на Правобережній Україні греко-
католицизму стало надійною перепоною на шляху релігійної експансії як з боку
католицької Речі Посполитої, так і з боку православної Московії. На основі
аналізу найприкметніших особливостей церковно-юрисдикційних трансформацій
останньої чверті XVІІ ст. дисертант виокремив та витлумачив найголовніші
причини, що спонукали єпископів Правобережної України до переходу на унію.
До них належать: 1) приятельські стосунки духовних владик з Яном Собеським,
які щиро бажали допомогти королю в реалізації його релігійної політики, що
випливала із стратегічних інтересів державного масштабу, а той, у свою чергу,
будучи родом із Галичини, не міг дозволити собі, щоб його піддані не були
долучені до загальноцивілізаційних надбань, котрими володіла католицька Річ
Посполита як могутня тоді європейська держава; 2) невдоволення правобережних
православних єпископів діями Московського патріархату, який проігнорував
прохання піднести Львівську єпископію до рівня митрополії, а також послаблення
ролі церковних братств у церковно-релігійному житті та стрімке окатоличення
православних у поберестейський період; 3) інкорпорація православної частини
Київської митрополії до складу Московського патріархату та втрата Києвом свого
провідного становища як православного центру; 4) поразка гетьманської України,
внаслідок чого послабився вплив Війська Запорозького як основного захисника
православ’я і поділ України-Руси між Московією та Річчю Посполитою на
Лівобережну і Правобережну. У такий спосіб перехід православних єпархій
Правобережної України, які у поберестейський період майже століття
залишалися в юрисдикції Константинопольського патріархату, на унію з Римом
засвідчив остаточний розрив із ним та ознаменував завершальний етап
тривалих церковно-релігійних пошуків єпископату Київської митрополії, що
увінчалися остаточним утвердженням в Україні Католицької Церкви східного
обряду, – Церкви, яка відіграла та відіграє і в наш час важливу роль у процесі
національного духовно-культурного поступу українського народу.