ВАСИЛИК ІРИНА БОГДАНІВНА Громадсько-політична діяльність Костя Левицького (остання чверть ХІХ ст. – 1918 р.)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено хронологічні та територіальні межі дослідження, завдання, термінологічні й методологічні аспекти, наукова новизна.
Перший розділ містить огляд джерел та історіографії. В історичній літературі немає наукового дослідження, спеціально присвяченого громадсько-політичній діяльності К. Левицького наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., яке спиралося б на ґрунтовну джерельну базу. Лише в 1995 р. в Івано-Франківську вийшло невелике за обсягом дослідження І. Андрухіва “Кость Левицький: сторінки життя”, що спирається головно на спогади К. Левицького. У роботі стисло описано життя і діяльність К. Левицького, чимало уваги відведено здобуттю ним освіти; К. Левицький характеризується як „ентузіаст національного відродження”. Коротка біографічна довідка про К. Левицького авторства І. Андрухіва міститься у передмові до репринтного видання праці К. Левицького „Українські політики Галичини”, що в 1996 р. було видане кафедрою українознавства Тернопільської академії народного господарства (тепер Тернопільський економічний університет).
Історіографія питання представлена роботами з історії українського національно-політичного руху в Галичині кінця ХІХ – початку ХХ ст., з історії українських культурних і економічних товариств, автори яких у контексті своїх тем згадували про К. Левицького як одного з чільних українських діячів. Перші спроби наукового осмислення подій кінця ХІХ – початку ХХ ст. належать М. Грушевському, Н. Полонській-Василенко, І. Крип’якевичу, Д. Дорошенку. Ці автори вперше високо оцінили діяльність УНДП, визнавши її керівний орган – Народний Комітет „осередком, який керував усім життям Краю” (Н. Полонська-Василенко). І. Крип’якевич згадав К. Левицького в числі політичних лідерів Галичини, які відзначалися „політичною освітою, фаховим знанням у різних ділянках, практичним розумом, відвагою і рішучістю”. Д. Дорошенко до найбільших заслуг К. Левицького і його політичних соратників відніс боротьбу за запровадження загального виборчого права і той факт, що на українсько-польську боротьбу звернули увагу європейські політики. В опублікованих у міжвоєнний період працях вченого-економіста Й. Шимоновича згадується про К. Левицького як одного з чільних діячів економічної самоорганізації галицьких українців.
Радянські історики розглядали особу К. Левицького переважно в контексті діяльності ЗУНР, вважаючи західноукраїнську державність “плодом політичних комбінацій української контрреволюційної буржуазії”, до керівників якої належав “буржуазний націоналіст” К. Левицький. Вагомі заслуги у вивченні політичної та кооперативної роботи К. Левицького мають історики з української діаспори, які висвітлювали постать К. Левицького під кутом зору його значних заслуг перед українським рухом. Так, у роботі І. Витановича про історію українського кооперативного руху К. Левицький названий “довголітнім провідником національно-політичних змагань українців Галичини і одним із головних будівничих їх кооперативної організації”. У цій роботі охарактеризовані особисті якості К. Левицького, які сприяли його утвердженню як політичного лідера. Заслуговують на згадку роботи таких істориків з української діаспори, як М. Стахіва, Д. Солов’я, С. Волинця, І. Макуха, І. Максимчука, М. Шлемкевича, в яких К. Левицький згадується в контексті подій Першої світової війни і ЗУНР. У ряді історико-краєзнавчих і літературних видань української діаспори („Альманах Станіславської землі”, „Серед бурі”, „Український історик”, „Америка”, „Дзвони”) є інформація про діяльність українських політичних сил у Галичині, частково відображена робота української фракції віденського парламенту, період ЗУНР.
Після здобуття Україною державної незалежності інтерес істориків до подій кінця ХІХ – початку ХХ ст. посилився. Вийшли друком збірники матеріалів наукових конференцій, присвячених ЗУНР і УНР, в яких розкрито окремі аспекти державотворчої праці К. Левицького. Про К. Левицького як політичного лідера згадується в узагальнюючих роботах з історії українського національного руху М. Кугутяка, Я. Грицака, К. Кондратюка, О. Красівського. Постать К. Левицького відображена в дослідженнях з історії народовецької (націонал-демократичної) течії. Роботи О. Середи і Б. Янишина допомогли відтворити ідейну атмосферу в українському русі в 1860–1880-х рр., тобто в період формування громадянської позиції К. Левицького, відобразити його участь у роботі політичного товариства “Народна рада”. В дослідженнях І. Чорновола згадується про участь К. Левицького в українсько-польсько-австрійському порозумінні 1890 р., описаний маловідомий епізод можливого надання йому кафедри на юридичному факультеті Львівського університету. У кандидатській дисертації В. Расевича проаналізована ідеологія, програмні цілі, парламентська діяльність УНДП.
Дослідження Р. Ковалюка про історію західноукраїнського студентського руху допомогло авторці відтворити діяльність К. Левицького у студентських товариствах Львівського університету. Окремі аспекти участі К. Левицького в боротьбі за заснування українського університету у Львові на початку ХХ ст. розкриті в публікаціях В. Качмара. У дослідженні Ю. Михальського про польсько-українські відносини на початку ХХ ст. згадується про участь К. Левицького у міжнаціональних переговорах у Галичині. У працях О. Аркуші відображено діяльність українського представництва в Галицькому сеймі, описані переговори щодо сеймової виборчої реформи в Галичині, на яких здебільшого саме К. Левицький представляв українців. У дослідженні І. Патера про Союз визволення України відображені окремі аспекти співпраці К. Левицького як голови ГУР і ЗУР з СВУ, аналізуються причини деяких непорозумінь між ними. У праці Я. Малика, Б. Вола, В. Чуприни „Нариси з історії суспільних рухів і політичних партій в Україні (ХІХ – ХХ ст.)” розглянуто суспільно-політичні сили на західноукраїнських землях в другій половині ХІХ ст., подано короткий аналіз москвофільської й народовської течії і трансформування останньої в УНДП; у контексті цих подій К.Левицький згадується як голова УНДП. Окремі аспекти партійно-політичного життя в Галичині відображені в роботах М. Трусевича, С. Телешуна, І. Гавриліва. Про розвиток національної ідеї й суспільних рухів йдеться у працях О. Сухого, В. Вериги, Л. Зашкільняка, Б. Трофим’яка, Л. Бойцун, О. Полянського.Для з’ясування державотворчої діяльності К. Левицького в ЗУНР важливе значення мають роботи С. Макарчука, М. Литвина, К. Науменка, О. Реєнта, М. Лазаровича, О. Павлишина.
Про культурно-освітню діяльність К. Левицького згадують автори робіт про просвітні заклади і товариства та їх вплив на культурне відродження краю (Ж. Ковба, В. Савенко тощо). У дослідженнях Л. Винара і В. Гориня описаний конфлікт М. Грушевського з Науковим товариством імені Шевченка й ширшим середовищем українських галицьких політиків, у якому М. Грушевський не в останню чергу звинувачував К. Левицького. Економічні проблеми тогочасних галицьких українців відображені у працях С. Гелея та в роботі І. Котлобулатової „Львівські скарбниці”, у якій висвітлено сторінки з історії львівських кредитно-фінансових установ, зародження та розвитку банківської справи, зокрема створення Земельного іпотечного банку, згадується про К. Левицького як про засновника товариства товариства „Дністер” і „Крайового союзу кредитового”. У роботі використано сучасні збірники наукових праць, зокрема “Український Історичний Журнал”, “Вісник Львівського університету. Серія історична”, Науковий збірник історичного факультету Львівського національного університету ім.І.Франка “Шляхами історії”, “Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність”, “Вісник НТШ”, “Галичина”, “Київська старовина”, альманах “Тернопілля”, “Мандрівець”, газети “Шлях Перемоги”, “Вперед” та ін.
У польській історіографії діяльність К. Левицького привертала увагу дослідників як складова частина польсько-українських відносин у Галичині на початку ХХ ст. Однією з перших робіт польських авторів, де згадувалася політична діяльність К. Левицького, була видана в 1909 р. праця І. Вінярського „Русини в Дежавній Раді 1907–1908”, де відображено діяльність українських депутатів у першому парламенті, обраному на підставі загального голосування, їх переговори з австрійським урядом. У дослідженні Ю. Бушка про сеймову виборчу реформу в Галичині відображена участь К. Левицького в переговорах щодо цієї реформи. В роботі Я. Ґрухали йдеться про ставлення австрійського уряду й польських політичних угруповань до українського питання в Галичині на початку ХХ ст. Ч. Партач доліджував польсько-українські відносини в Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. й, зокрема, відобразив роль у їх формуванні сільськогосподарських страйків, боротьби за український університет та інших питань, які лежали в основі політичної тактики УНДП. Роботи С. Ґродзіського допомогли авторці з’ясувати правові аспекти діяльності Галицького сейму.
Авторка надавала особливої уваги виявленню нових фактів та залученню репрезентативної джерельної бази. Особистого архівного фонду К. Левицького не збереглося. Інформація про його діяльність міститься в збірках державних установ і громадських організацій, приватних колекціях його сучасників тощо. У роботі введено в науковий обіг комплекс джерел з архівів Відня, Львова, Івано-Франківська, Києва. У роботі використано матеріали державних установ Австро-Угорщини. Матеріали парламентського архіву Австрійської Республіки у Відні були надіслані у відповідь на письмовий запит. У них зафіксовані декларації, заяви й запити українських депутатів до уряду. У стенограмах засідань віденського парламенту відтворені виступи К. Левицького на пленарних засіданнях. Ці джерела дозволяють простежити політику українського парламенського представництва, виявити порушувані ним питання й аргументи, які наводилися на їх користь. Уявлення про діяльність українських парламентаріїв під час Першої світової війни доповнює збірка Української парламентської репрезентації в ЦДІА України у Львові (ф. 746). Діяльність К. Левицького як депутата Галицького сейму в 1908–1914 рр. відтворена головно на підставі Стенографічних звітів Галицького сейму, де відтворені промови К. Левицького, запити українських депутатів, політичні декларації, законопроекти, перебіг обструкції українських депутатів у 1910–1913 рр., коли К. Левицький керував українським сеймовим представництвом. Важливе значення для періоду 1914–1915 рр. мають матеріали Галицького намісництва з ЦДІА України у Львові (ф.146). Документи з ЦДІА України у Києві відображають позицію органів влади Російської імперії. У збірці Київського губернського жандармського управління (ф. 274) містяться циркуляри департаменту поліції. У фонді Канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора (ф. 442) зберігаються рапорти, доноси генерал-губернатору, справа про заборону в’їзду К. Левицькому та іншим галицьким діячам на територію Російської імперії. Ці матеріали дали підставу для висновку, що діяльність К. Левицького була поміченою урядовими колами Російської імперії і трактувалась як небезпечна для російських державних інтересів.
Дисертантка використала матеріали фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України у Києві. У зібранні Міністерства внутрішніх справ Української Держави (ф. 1216) містяться звіти товариств “Карпатія” й “Дністер”, обіжники департаментів, циркуляри. У ф. 2192 (Диктатор Західної області УНР, м. Чортків і Кам’янець-Подільськ, 1919–1922) зосереджені відозви, розпорядження, обіжники, накази Є. Петрушевича, проект відновлення ЗУР, підписаний К.Левицьким, листування керівництва ЗУНР. У ф. 4465 (Колекція окремих документів українських націоналістичних емігрантських установ, організацій та осіб /1901–1948/) містяться статті, німецькомовні документи пресового бюро українського парламентського представництва в Празі та інших відомств. Інформацію про земельну та грошову реформи містить колекція документів про діяльність урядів та армій УНР і ЗУНР у ЦДІА України у Львові (ф. 581). У ф. 408 (Греко-католоцький митрополичий ординаріат) ЦДІА України у Львові зберігаються листи, заяви, відозви К. Левицького до відомих діячів краю; законопроекти, розпорядження Державного Секретаріату військових справ ЗУНР про реорганізацію військово-польових судів; циркуляри уряду ЗУНР про державну адміністрацію, вибори до сейму, лист К. Левицького як голови Держсекретаріату до польського представника А. Скарбека про необхідність переговорів, написаний після евакуації уряду ЗУНР зі Львова до Тернополя. У матеріалах Державного архіву Львівської області (ф. 110, 200, 257, 350) містяться державні акти, рапорти генералів про політичний стан у Галичині, текст присяги українських війск та ін.
Значна частина матеріалів діяльності К. Левицького міститься у фондах українських інституцій, в яких він працював. Офіційні документи Народного комітету УНДП, значна частина яких була підписана К. Левицьким як головою чи заступником голови, міститься у колекції В. Охримовича (ф. 372 ЦДІА України у Львові). Це – обіжники, інструкції, розпорядження до довірених осіб і місцевих осередків УНДП у провінції, звернення тощо, частина з яких позначена грифом “таємно” (“строго довірочно”). Інформація про УНДП міститься у збірках редакцій її органів – тижневика “Свобода” (ф. 407) і щоденної газети “Діло” (ф. 779) у ЦДІА України у Львові; К. Левицький публікував у цих часописах чимало статей, в окремі періоди був їх редактором. У збірці Загальної Української Ради (ф. 440 ЦДІА України у Львові), яку очолював К. Левицький, містяться відозви та відгуки ЗУР і УПР. У ф. 4405 (Союз Визволення України) Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України в Києві знаходяться відозви, звернення його діячів, звіти СВУ, протоколи засідань комісії парламентського клубу. Діяльність К. Левицького в українських національно-культурних і наукових інституціях відображена в матеріалах Наукового товариства імені Шевченка (ф. 309) і товариства “Просвіта” (ф. 348), що знаходяться в ЦДІА України у Львові, де зберігаються карточки обліку членів культурно-просвітніх товариств, серед яких був і К. Левицький, їхні звернення; листи К. Левицького, запрошення на збори очолюваних ним організацій тощо. Також використані звіти товариств і організацій, у яких працював К. Левицький.
У ЦДІА України у Львові зберігаються особисті фонди окремих діячів, з якими співпрацював К.Левицький – Андрея Шептицького (ф. 358), К. Студинського (ф. 362), В. Левицького (ф. 363); В. Охримовича (ф. 372), С. Федака (ф. 373); Ю. Романчука (ф. 382); О. Маковея (ф. 386), М. Павлика (ф. 663); Т. Реваковича (ф. 664), де містяться листи К. Левицького, повідомлення, запрошення на збори товариств і організацій. У роботі використано листи М. Грушевського (ф. 1235 ЦДІА України у Києві); спогади й праці сучасників К. Левицького – В. Левицького, І. Левицького, Б. Магміта, О. Слободича, Є. Олесницького, М. Гуцуляка, М. Голубця, І. Максимчука, С. Перського, О. Кузьми, Л. Цегельського, І. Боберського. Значною групою використаних джерел є твори К. Левицького, насамперед дослідження з історії українського національного руху, написані К. Левицьким значною мірою на підставі його спогадів (Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914. На підставі споминів. Ч. 1–2. Львів, 1926–1927); Великий Зрив (До історії української державності від березня до листопада 1918 р. на підставі споминів та документів). Львів, 1931; Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни (з ілюстраціями на підставі споминів і документів. Ч. 1–2. Львів, 1929; Українські політики. Сильвети наших давніх послів і політичних діячів. Ч. 1–2. Львів, 1936–1937). Про багатогранні зацікавлення К. Левицького, його діяльність у правовій, господарській, національно-культурній сфері свідчить залишена ним обширна публіцистична спадщина. У виданих ним брошурах містилась інформація, інструкції, поради з господарських питань, розроблені теоретичні основи українського кооперативного руху. К. Левицький багато робив для пропагування законодавчих актів Австро-Угорської імперії, ознайомлення українського населення з його громадянськими правами і свободами.
Важливою складовою джерельної бази є тогочасні періодичні видання. Чільне місце серед них належить органам народовської, а згодом – націонал-демократичної течії – часописам „Батьківщина”, „Діло”, „Свобода”, в яких К. Левицький публікував статті на актуальні теми. В цих виданнях міститься чимало інформації про виборчі кампанії в Галичині, діяльність українського представництва в Галицькому сеймі і Державній Раді у Відні, звіти про засідання Народного комітету і з’їзди Української національно-демократичної партії, перебіг віч; опубліковано чимало промов К. Левицького, заклики до населення. З інших видань варто згадати „Календар Просвіти”, в якому про К. Левицького згадувалося в контексті роботи фінансово-економічних товариств. Інформацію про юридичну діяльність К. Левицького можна знайти на шпальтах фахового видання українських правників „Часопись Правнича”. У роботі використано ряд інших тогочасних періодичних видань – „Літературно-Науковий Вістник”, альманах „Січ”, „Дніпро”, „Дзвони”, „Нові Шляхи”, “Життя і Знання”, календар „Вперед”, „Літопис Червоної Калини”, „Вісник СВУ”, „Воля”, „Република”, „Українське слово”, „Будучина”, „Земля і воля”, „Руслан”, „Батьківщина”, польські часописи „Czas”, „Gazeta Narodowa”, „Słowo Polskie”.
У другому розділі „Формування політичних поглядів і громадська робота” аналізується родинне й освітнє середовище, в якому відбувалося формування громадянського світогляду К. Левицького, аналізуються початки його публічної діяльності в учнівських і студентських об’єднаннях, відтворена пізніша робота в українських національно-культурних, економічних і фінансових інституціях, видавнича й публіцистична діяльність. Засади майбутнього громадсько-політичного світогляду К. Левицький виніс із родинного середовища, що належало до національно свідомого греко-католицького духовенства. Батьки К. Левицького активно цікавилися громадським життям, їх дім служив центром тяжіння для місцевої української інтелігенції. Життєвий шлях К. Левицького до його висунення на провідні ролі в українській політиці був типовим для нового покоління української світської інтелігенції, представники якої, вийшовши зі священицького середовища і винісши з нього підстави національної самосвідомості, відкинули перспективи духовної кар’єри як єдино можливої для українців і обирали світські професії. Подальше формування громадських поглядів К. Левицького відбувалося в навчальних закладах (Станіславській гімназії, на юридичному факультеті Львівському університеті), де значний вплив на нього мали українські педагоги, зокрема Олександр Огоновський.
В учнівські роки К. Левицький розпочав громадську діяльність у складі української „Громади”, де отримав перші організаційні навички. У Львові, К. Левицький швидко увійшов у народовецьке середовище; разом із ним на юридичному факультеті навчалися такі відомі згодом діячі українського національного руху в Галичині, як Є. Олесницький, А. Могильницький, С. Федак, А. Чайковський, В. Навроцький. Період навчання у Львівському університеті став для К. Левицького часом не тільки фахового становлення, а й активного залучення до громадської праці в національних об’єднаннях, насамперед студентських товариствах, діяльність яких носила в той час виразно національний характер. Участь К. Левицького у студентських товариствах продемонструвала чіткий вибір ним української національної ідеї (що засвідчив його швидкий розрив з русофільським “Академічним кружком” і перехід до народовського “Дружнього лихваря”), а також показала його організаторські здібності та потенціал громадського лідера. До незаперечних заслуг К. Левицького як лідера студентського руху належало створення товариства “Кружок правників” і реорганізація “Дружнього лихваря” в “Академічне братство”. В 1890 р. К. Левицький відкрив у Львові власну адвокатську канцелярію й невдовзі став одним із найвідоміших та найвпливовіших українських адвокатів у Галичині.
Громадська діяльність К. Левицького була прикладом реалізації на практиці програмних завдань українського руху, керівники якого в той час усвідомили, що сила нації визначається не переліком політичних прав, а всім комплексом здобутків у економічній, соціальній, культурній, науковій та інших сферах суспільного життя. К. Левицький активно працював в українських культурно-національних товариствах, передусім у “Просвіті”. Свідченням організаторських здібностей К. Левицького було доволі швидке наближення до керівництва товариством. Діячі „Просвіти” вважали роботу серед простого населення своїм обов’язком перед рідним народом; водночас робота з населенням забезпечувала українській інтелігенції тісний зв’язок з ним, розуміння його потреб і інтересів. Протягом кількох десятиліть популярні видання „Просвіти” та її місцеві читальні належали до головних засобів формування національної і громадянської свідомості українського населення Галичини. К. Левицький був автором нового статуту „Просвіти” 1891 року, що розширив коло її завдань на економічну сферу та чітко регламентував діяльність читалень. Особлива заслуга належала К. Левицькому у придбанні „Просвітою” власного будинку у Львові. У період роботи в керівних органах „Просвіти” К. Левицький надавав значну увагу заохоченню талановитих українців до творчої праці, ініціюючи різноманітні конкурси, премії та стипендії. К. Левицький активно опікувався справою будівництва приміщення для українського Народного театру у Львові.
Важливою сторінкою громадської та наукової діяльності К. Левицького була його праця в Науковому товаристві імені Шевченка, де він керував правничим відділом історично-філософської секції, брав активну участь у реформуванні статуту НТШ. Свідченням авторитету К. Левицького було прийняття не в поодиноких випадках загальними зборами товариств його ініціатив та їх реалізація. У перші роки ХХ ст. у зв’язку з дедалі більшим залученням до політичного керівництва К. Левицький не міг продовжувати активної роботи у вищезгаданих товариствах, хоча його співпраця з ними, відстоювання їх інтересів на парламентській арені та в пошуках джерел фінансування не припинялася. Позиція К. Левицького в конфліктних ситуаціях в українських національно-культурних інституціях, зокрема у відомому конфлікті з НТШ М. Грушевського, здебільшого диктувалася його політичними поглядами як одного з лідерів УНДП. З іншого боку, поєднання К. Левицьким керівних посад в УНДП і національно-культурних інституціях забезпечувало тісний зв’язок між різними ділянками розвитку національного руху й уможливлювало підпорядкування їх діяльності єдиній програмі.
К. Левицький надавав значної уваги економічним і фінансовим проблемам, вважаючи, що лише їх успішне розв’язання, здобуття українцями справжнього господарського самоврядування забезпечить належну підставу для здобутків українського національного руху в політичній та культурній сфері. Він був одним із засновників, організаторів і керівників перших на той час кооперативних товариств і організацій, кас, щадниць тощо; засновником і генеральним директором найбільших кредитних товариств – Крайового союзу кредитового і Крайового союзу ревізійного; співзасновником, автором статуту, а згодом і членом ради правління найбільших українських банків та економічних товариств. Запровадження кредитно-банківської системи сприяло створенню нових підприємств і дозволяло зменшити безробіття серед населення краю, слугувало зростанню обсягів виробництва, розвитку як регіональної торгівлі, так і виробленню якісних товарів і їхнього експорту. Досвід кредитно-економічних установ, керівником яких був К.Левицький, цікавий ще й тим, що в економіку краю передбачалося мінімальне залучення іноземних інвестицій.
Важливою складовою частиною громадської діяльності К. Левицького була його видавнича й публіцистична праця. Можна виділити декілька її напрямів. По-перше, робота, пов’язана з юридичним фахом К. Левицького, головними здобутками якої було започаткування фахового органу українських правників Галичини під назвою “Часопись правнича” й забезпечення її наукового рівня шляхом співпраці з Науковим товариством імені Шевченка; видання німецько-українського словника юридичних термінів, що сприяло усталенню новочасної української правничої термінології та написання ряду популярних брошур, де роз’яснювалися окремі питання законодавства, юридичної практики й політико-правового устрою держави. Другим напрямом була редакторсько-організаційна участь К. Левицького та його пізніша співпраця з редакціями галицьких політичних часописів народовецького, згодом – націонал-демократичного напряму, насамперед – часописів “Діло”, “Батьківщина”, “Свобода”. Врешті третім напрямом було написання К. Левицьким значного числа брошур на економічну та суспільно-політичну тематику, де широким верствам населення роз’яснювалися новітні методи економічної та підприємницької діяльності, способи самоорганізації, давалися практичні поради.
У третьому розділі „Партійна та парламентська діяльність” аналізується робота К. Левицького як політичного лідера, одного з чільних діячів, а згодом – керівника УНДП, депутата й голови українських сеймового і парламентських представництв. Попри численні заслуги на культурно-просвітній та економічній ниві, К. Левицький увійшов в українську історію насамперед як політичний діяч. Від початку ХХ ст. він входив до числа кількох найвпливовіших українських політиків у Галичині, численні підтвердження чому містяться у спогадах тогочасних діячів. Політична кар’єра К. Левицького була невід’ємно пов’язана з національно-демократичною течією українського руху в Галичині, репрезентованою спершу політичним товариством “Народна рада”, а згодом найвпливовішою серед українських політичних сил Українською національно-демократичною партією. Завдяки особистим якостям, працездатності, організаторському таланту й юридичній освіті К. Левицький швидко утвердив свої позиції в керівних органах цієї партії, спершу як секретар “Народної ради”, згодом – як заступник голови Народного комітету УНДП, а через часте перебування Ю. Романчука у Відні нерідко виконував усі функції голови, і – врешті – як голова Народного комітету УНДП. К. Левицький був одним із авторів програми УНДП. Працюючи в керівництві УНДП, К. Левицький докладав чималих зусиль до розбудови партійної мережі й перетворення партії в масовий національно-демократичний рух. Змагання К. Левицького за лідерство в УНДП з Є. Олесницьким завершилося обранням К. Левицького в 1905 р. головою Народного комітету УНДП. Під керівництвом К. Левицького УНДП в 1905–1906 рр. розгорнула масовий народний рух за демократизацію виборчого права.
З 1907 р. Кость Левицький був депутатом австрійського парламенту. Його становище в українському представництві було впливовим, а після обрання голови української парламентської репрезентації Ю. Романчука віце-президентом палати депутатів стало визначальним. Зусилля українського парламентського представництва під керівництвом К. Левицького спрямовувалися на зростання політичного впливу українців у державі, залучення важелів державної політики до розв’язання українсько-польського конфлікту, досягнення українцями ряду практичних здобутків у культурно-освітній та економічній сфері. У роки, що безпосередньо передували вибуху Першої світової війни, українське парламентське представництво зосередилося на справі виборчої реформи до Галицького сейму й заснування українського університету у Львові. Українське парламентське представництво досягнуло певних успіхів, однак його діяльність не була позбавлена недоліків, одностайності та внутрішніх конфліктів. Неодноразово К. Левицькому доводилося примирювати опонентів. Внутрішньо і зовнішньофракційні протистояння не тільки понижували авторитет фракції, а й інколи негативно позначалися на кінцевому результаті. В умовах польської переваги в Галичині та її впливу на австрійський уряд українська політика не могла мати надто великих результатів. Водночас українське представництво в центральному парламенті стало важливим чинником, з яким доводилося рахуватись. Як голова українського парламентського представництва К. Левицький особисто вів переговори з політичних питань з австрійськими прем’єр-міністрами та цісарем, входив до числа політичної еліти Австро-Угорщини.
Протягом 1908–1914 рр. депутатська діяльність К. Левицького в Галицькому сеймі становила важливу складову частину його праці як політичного лідера. Як фаховий юрист і впливовий український політик К. Левицький відразу зайняв одне з чільних місць в українській сеймовій репрезентації, а після відходу в 1910 р. від діяльності в сеймі Є. Олесницького був обраний головою українського сеймового клубу. Він представляв інтереси українців при політичних дискусіях у сеймі. Свої політичні промови К. Левицький будував на тезі про прагення українського народу добитися повної національної рівноправності. Він різко звинувачував польських політиків Галичини за їх небажання йти на поступки українцям, а також за сповідувану польськими націонал-демократами тезу про те, що за угоду з українцями поляки повинні отримати щось взамін. Під керівництвом К. Левицького українське представництво в Галицькому сеймі в 1910–1913 рр. вдавалося до голосної обструкції задля негайного ухвалення сеймової виборчої реформи. К. Левицький був головною дійовою особою з українського боку на всіх переговорах між поляками, українцями й австрійським урядом щодо узгодження засад сеймової виборчої реформи, які тривали близько 5-ти років. Врешті виборча реформа була ухвалена на засадах міжнаціонального компромісу між поляками й українцями. Зосередження в руках К. Левицького напередодні Першої світової війни керівних ролей в Народному комітеті УНДП, українських парламентському й сеймовому представництві свідчило про його перетворення в одноособового лідера цілої української галицької політики, справжнього керівника всього українського національного життя.
Характеризуючи особисті якості К. Левицького як політика, можна зробити висновок, що він був завжди обережним у судженнях, стриманим і коректним у громадських ситуаціях. К. Левицький не дозволяв собі погано говорити про своє оточення. В ухваленні конкретних рішень зважував всі “за” і “проти”, йому була властива прогнозованість. Водночас К. Левицький був політиком так званої “австрійської школи”, яких історики інколи називають “галицькими консерваторами”. Цей консерватизм виявлявся в толерантному ставленні до опонентів, у тактовності, постійній участі та ініціюванні різноманітних переговорів, нарад, конференцій, консультацій тощо, у вмінні вислухати і зробити власні висновки, зрештою, у небажанні ні з ким конфліктувати. Вся діяльність Костя Левицького носила чітко демократичний характер. Методи досягнення цілей у політичній галузі носили парламентський характер, перевага надавалась мирним переговорам.
У четвертому розділі „Кость Левицький у визвольних змаганнях 1914–1918 років” з’ясовується роль К. Левицького як керівника Головною й Загальною Українськими Радами, його робота в Українській парламентській репрезентації в 1914-1917 роках і державотворча діяльність у період ЗУНР. У роки Першої світової війни К. Левицький залишався одним із чільних діячів української політики в Австро-Угорщині, про що свідчило його обрання головою Головної Української Ради, а згодом – Загальної Української Ради. К. Левицький також продовжував керувати УНДП. Зусилля К. Левицького в той час спрямовувалися на чітке представлення й відстоювання українських геополітичних інтересів, що стали особливо актуальними у зв’язку зі змінами на політичній карті Європи, процесами відновлення польської державності. У цей час була налагоджена співпраця галицької політичної еліти з СВУ, що представляв інтереси Наддніпрянської України. Ця співпраця відкривала вихід із складної для українців ситуації у зв’язку з перебуванням у складі двох воюючих між собою держав. Політичні погляди К. Левицького та його дії в цей час спиралися на засади проавстрійського лоялізму. Перспективи розв’язання українського питання він вбачав у співпраці з австро-німецьким блоком, особисто неодноразово вів перговори з австрійськими й німецькими урядовцями. Українська політична еліта Галичини в той час дотримувалася думки, що на теренах Наддніпрянщини за сприяння Центральних держав належало створити незалежну Українську державу, а українські землі Австро-Угорщини мали здобути автономію у її складі. Як фаховий юрист К. Левицький розумів вагу в державному будівництві досвідчених професіоналів, розгалужену й добре продуману схему виконавчої гілки. Рішення Центральних держав про відновлення польської державності посилили внутрішньополітичну кризу в українському русі, наслідком чого стало фактичне припинення діяльності ЗУР. Як український депутат австрійського парламенту К. Левицький відстоював у Відні інтереси українського населення, наполягав на потребі надання допомоги зруйнованим військовими діями територіям, неодноразово виголошував промови, у яких представляв національно-політичні домагання українців.
У період ЗУНР К. Левицький був одним із чільних діячів українського галицького політикуму. Він очолював львівську делегатуру Української Національної Ради, належав до числа кількох осіб, які підтримали рішення про перебрання українськими військовиками влади у Львові 1 листопада 1918 року, а після проголошення ЗУНР очолив її перший уряд – Державний Секретаріат. Під керівництвом К. Левицького уряд ЗУНР ухвалював перші рішення щодо державного будівництва, створював вертикаль влади на місцях, дбав про забезпечення населення продовольством і товарами першої необхідності. Як фаховий юрист і досвідчений державний діяч К. Левицький був серед авторів ряду законопроектів про основи державного устрою, військову, грошову, аграрну та інші реформи, які були ухвалені вже після його відставки; наполягав на забезпеченні достойного представництва в системі влади національним меншинам, здійснив значну частку підготовчої роботи для проголошення злуки УНР і ЗУНР. У грудні 1918 р. К. Левицький пішов у відставку з посади голови Державного Секретаріату, обставини якої до кінця не з’ясовані. Цей період у житті К. Левицького був сповнений різних політичних перипетій (відомо, що між президентом ЗУНР Є. Петрушевичем і К. Левицьким були серйозні непорозуміння), а в кінці й особистою трагедією (смертю єдиної доньки Софії).