Головатий Сергій Петрович. Верховенство права: ідея, доктрина, принцип

Краткое содержание

У Вступі: обґрунтовано актуальність теми; досліджено стан опрацювання проблеми вітчизняними науковцями; визначено риси, напрями та тенденції сприйняття і розуміння українськими науковцями сутності поняття «верховенство права» на час написання монографії; сформульовано концептуальні положення, які, на переконання автора, потребували нового наукового пошуку з метою з’ясування достеменної сутності явища верховенства права; здійснено аналіз праць вітчизняних авторів на цю тему, що дало змогу встановити властиву їм спільну рису — панівним у вітчизняній науці виявилося сприйняття і розкриття сутності поняття «верховенство права» через поєднання його з поняттям «верховенство закону», привнесеним у вітчизняну юридичну доктрину ще в часи радянського правознавства, заснованого на методології нормативного позитивізму.
У книзі першій («Верховенство права: від ідеї — до доктрини») за початкове завдання було дослідити концептуальні джерела ідеї верховенства права у теоретичній спадщині античних мислителів — Платона, Аристотеля, Цицерона (глава І). Важливо було виявити, щό саме із вчень античних мислителів не перейшло до категорії історії політичної та правничої думки, а стало і наразі є складником сучасної теорії та практики права перш за все в частині досліджуваної теми. Тобто завдання дослідження в цій частині праці полягало в з’ясуванні такого: які ідеї, думки, формули, конструкції та окремі вчення античних мислителів і тепер виступають попередниками складників (як їх античні відповідники) того, що в сучасному світі визнано як «верховенство права».
У дослідженні вперше у вітчизняній науковій літературі виявлено, які елементи із вчення античних мислителів слід відносити до попередників складників верховенства права. До них, зокрема, віднесено такі: концепції «правильно побудованої», «цілком досконалої ¬держави» (Платон), «правильної», «найкращої форми державного устрою» (Аристотель), «найкращого державного устрою» (Цицерон); ідеї добра та справедливості; вчення про природнє (позадержавне) походження права (теорія природнього права); ідеї стосовно забезпечення справедливого способу здійснення державної влади; ідеї стосовно заперечення тиранії в будь-яких формах її прояву; ідея, згідно з якою дія закону поширюється на всіх; концептуальні положення про право на життя та право на приватну власність як природні права людини; думки про належне мистецтво правосуддя; концептуальні міркування про сутність справедливої людини. У дослідженні зроблено узагальнений висновок про те, що всі наведені вище ідеї, формули, конструкції та концепції, висунуті мислителями ще в античні часи, склали філософську основу доктрини верховенства права, яка постала набагато пізніше.
Ідеї античних мислителів про «панування закону» як «панування серед речей того, що є найвищим за все», як «влада розуму», «панування розуму», «верховенство розуму», «панування божества і розуму» (те, що англійською мовою передається як «the rule of reason»), того, що «велить робити добро» і «відвертати зло», за своєю суттю були попередниками ідеї «верховенства права» (англ. — «the rule of law»).
Однією з епохальних пам’яток права, що мала визначальний вплив на формування юридичної (а не філософської) основи концепції (доктрини) верховенства права, виступає Magna Carta 1215 р., яку вже давно у західному світі виправдано сприймають як найвизначніший її середньовічний попередник. Тому відповідний розділ монографії (глава ІІ) присвячено аналізу виникнення, еволюції та змісту Великої Хартії у площині досліджуваної теми. Як наслідок здійсненого вперше у вітчизняній науці такого аналізу, автор доводить, що: 1) Magna Carta за своїм історико-філософським походженням є втіленням теорії «вищості права» (англ. — «predominance of law»), яка існувала ще за часів заснування Англії германськими племенами і зміст якої полягав у тім, що влада короля походить від «загального права», яке передбачало «загальне визнання взаємних прав і обов’язків» між правителем і йому підвладними; 2) за своїм історико-політичним походженням цей документ був виявом опору постійним і тривалим зловживанням владою з боку монархів та успішною спробою поставити одноосібного правителя в певні юридичні рамки; 3) за своїм історико-юридичним походженням цей документ був договором, де сторонами виступали повстале проти сваволі монарха дворянство — з одного боку, і сам монарх, який підкорився вимозі повсталих дотримуватися певних юридичних рамок, — з іншого боку; 4) за своїм філософсько-юридичним змістом цей документ дав чітку відповідь на запитання: «що є вищим — влада права (правом у цьому випадку виступали положення самого документа як договору) чи воля владаря?»; 5) за своїм юридичним характером цей документ став актом унормування відносин між монархом і підданими в рамках права. Узагальнений висновок цієї частини дослідження такий: Велика Хартія як юридичний документ у вигляді мирного договору між королем та його підданими заклала стрижневий принцип політичного життя, суть якого полягає в тім, що влада (навіть одноосібна) має бути відповідальною ¬(в політико-юридичному значенні) перед тими, стосовно кого вона здійснюється (себто перед народом). Втілена у Великій Хартії ідея, згідно з якою в суспільстві існує корпус правил (право), якому має коритись і сам монарх, стало основою теорії обмеженої монархії.
Одним з узагальнених висновків автора у цій частині дослідження є те, що для людства загалом Велика Хартія стала доказом того, що проти свавільної влади є ефективний інструмент дії, який полягає в реалізації ідеї встановлення «загального юридичного порядку», якому має коритися будь-яка влада. У цьому аспекті Велику Хартію слід сприймати як юридичний документ, що був безпосереднім попередником доктрини верховенства права та відповідного їй юридичного принципу.
За допомогою порівняльного аналізу в праці досліджено теоретичну спадщину англійських мислителів — Томаса Гобса і Джона Лока (глава ІІІ), чиї класичні твори безпосередньо позначилися на подальшому формуванні змісту як концепції (доктрини) верховенства права, так і відповідного їй юридичного принципу. Здійснене дослідження дало змогу виявити, зокрема, таке:
— класична праця Томаса Гобса насичена багатьма теоріями, які можна розглядати як окремо одна від одної, так і сукупно («теорія уповноваження»; «теорія договору як джерела державної влади»; «теорія походження держави»; «теорія абсолютно-владної держави»; «теорія абсолютистської монархії»). Усі ці теорії сукупно становлять теорію політичного абсолютизму, застосовану на практиці як наукову доктрину для обґрунтування і виправдання необмеженої влади держави як такої; у класичній праці Джона Лока містяться аналогічні за назвою теорії (доктрини), проте фундаментально протилежні за своєю суттю; Лок доводить, що абсолютна монархія «не може бути формою державної влади взагалі», бо абсолютна монархія — це «влада однієї людини»; концепції прихильників абсолютизму, згідно з якою «королі як творці законів […] є понад законами», Лок протиставив доктрину «влади закону природи» і «влади розуму», згідно з якою цій «владі» — підвладні навіть королі;
— згідно з теорією Гобса, державна влада за своїм характером є абсолютною, невідчужною і неподільною, тоді як теорія Лока у цьому відношенні — це теорія принципово «обмеженої влади» держави; такі обмеження на державну владу накладено «суспільством та Законом Природи; якщо у Гобса невідчужною є абсолютна влада держави, то в Лока невідчужними є природні права людини;
— згідно з теорією Гобса, державна влада (себто сама держава) за своїм призначенням — це примусова сила, яка є інструментом стримування громадян і яка діє за допомогою загрози покарання; у вченні Лока держава — це «згода» і «результат домовленостей» людей щодо об’єднання в єдину політичну організацію, яка є інструментом збереження (себто захисту) всього того, що охоплене загальним поняттям «власність» — «життя, свобода і майно»;
— згідно з теорією Гобса, за своїм наповненням (тобто змістом) державна влада — це вся сукупність прав і повноважень, переданих їй громадянами, що в наслідку означає для держави — права, а для громадян — обов’язки; згідно з ученням Лока, держава — це сукупність природніх прав, які людина «передала» не для того, щоб у держави були тільки права, а в людини залишилися тільки обов’язки. Це права, «передані» державі задля «збереження» як «самої людини», так і «решти людства»; йдеться про такий варіант «передання» людиною своїх прав державі, який передбачає обов’язки для держави перед людиною;
— за теорією Гобса, свобода належить не людині, а державі; свобода ж громадянина — це лише те, що «дозволила держава»; відповідно — закон, який встановлює держава, це — «воля держави», це — «наказ держави», це — «штучний ланцюг», це — «кайдани»; оці тези вчення Гобса було покладено в основу формування та розвитку, а також практичного застосування доктрини юридичного позитивізму, яка виступала противагою доктрині природнього права; згідно з теорією Лока, людина навіть за наявності політичної організації (себто держави) зберігає за собою «природню свободу», яка полягає в тім, що людина є вільною від будь-якої «вищої влади на землі», що «природня свобода» людини означає не бути підпорядкованою волі чи владі будь-якої іншої людини, що людина в суспільстві має за свою «владу» лише «закон природи».
Порівняльний метод аналізу класичних праць із теоретичної спадщини Томаса Гобса і Джона Лока дав дисертантові змогу зробити низку узагальнених висновків, які наводяться в дослідженні. Саме вчення Лока сприяло розвиткові доктрини природнього права як альтернативи доктрині юридичного позитивізму, стало логічним розвитком і фундаментально насиченим удосконаленням закладеної ще античними мислителями основи для остаточного формування нового вчення — інтеґрованої доктрини лібералізму, яка, народившись в епоху англійської Славетної революції XVII ст., здобула свій подальший розвиток у ¬наступному — XVIII ст., тепер уже в ученнях мислителів епохи Просвітництва та у практичних наслідках Американської і Французької революцій.
Логічним постало як одне з основних завдань праці дослідження розвитку доктрини лібералізму в теоретичній спадщині мислителів епохи Просвітництва та у практичних наслідках Американської і Французької революцій. Відповідно до означеного завдання предметом дослідження стали класичні твори Жан-Жака Руссо i Шарля-Луї Монтеск’є (глава V), а також політико-юридичний зміст і спільна головна ідея, закладена в основу юридичних документів, породжених подіями, що назавжди увійшли в історію людства як найзнаменніші в усьому поступі людської цивілізації загалом (глава VI).
Досліджуючи вчення Жан-Жака Руссо (глава IV), яке мало визначальний вплив на розвиток політико-юридичної думки ліберального спрямування, автор дійшов висновку, що головні його концептуальні елементи частково складають основу доктрини верховенства права. До ідей, концепцій і теорій із творчої спадщини мислителя, що мали безпосередній стосунок до процесу формування пізнішої доктрини верховенства права і мали відчутний вплив на становлення її сутності, автор дослідження відносить, зокрема, таке:
— доказове заперечення теорії «державного абсолютизму» Гобса, якій Руссо протиставив «абсолютний суверенітет народу», де саме він виступає «правом» і тому є єдино можливим чинником, що леґітимізує «владу держави»;
— принципову ідею про те, що «людина за народженням — вільна», тобто «вільна» за своєю природою, що, власне, і становить сутність природнього права людини на свободу; це природнє право людини Руссо проголошує невідчужним; відповідно — людина не має права віддавати свою природню свободу нікому — ні іншій людині, ні суспільству, ні державі;
— попри невідступність позиції стосовно невідчужності природнього права на свободу, визнання Руссо факту наявності «кайданів», «накинутих на людину» в умовах її суспільного існування, де «кайдани» — це «пута суспільного порядку», себто реґулювання суспільного буття людини за допомогою законів, витворених державою;
— тези про те, що єдино можливою основою леґітимності і самої «держави» («державної влади»), і «кайданів» суспільства (держави), якими є «суспільний порядок», установлений людиною, виступає «домовленість» людей, що становить суть суспільного договору. У дослідженні розкрито значення висунутої Жан-Жаком Руссо теорії «суспільного договору» для становлення концептуального змісту доктрини верховенства права.
Автор дослідження доводить, що одним із найважливіших концептуальних елементів у вченні Руссо, що пізніше став складником доктрини верховенства права, є його ідея стосовно обмеженої влади. Сама «державна влада» (яка в теорії Руссо є «виконавчою владою») має бути поставлена в жорсткі рамки обмеження, передовсім такі, щоб вона не могла змінити «загальної конституції» шляхом заміни її на «свою власну».
Досліджуючи вчення Шарля-Луї Монтеск’є (глава V), автор поставив за мету виявити ті ідеї, концепції та теорії вчення Монтеск’є, які стали хрестоматійними та енциклопедичними для ліберального напряму політико-юридичної думки вчення загалом. Йдеться про складники концептуальної основи доктрини верховенства права, що сформувалася історично пізніше. До таких ідей, концепцій та теорій автор дослідження відносить, зокрема, визначення поняття справедливості, яке випливає з «теорії природнього стану та виникнення суспільства» і означає «відносини відповідності, що існують в дійсності між двома речами» і є «незмінними». «Справедливість» у вченні Монтеск’є — категорія «вічна». Її існування жодною мірою «не залежить від людських законів», себто законів, що є «продуктом людської діяльності». Тими «законами», що «передують усім іншим законам», є «закони природи». Таким чином, «первозданний розум», «закони природи» та «принципи справедливості» — це тотожні поняття, які становлять «основу порядку» у всесвіті. Проголосивши «первозданний розум», «закони природи» та «принципи справедливості» категоріями «вічними», «незмінними», такими, що «існують незалежно від людини», «випливають із природи речей», і такими, що є «законами, які передують усім законам», Монтеск’є тим самим назвав ці категорії «законом», під яким він розумів власне «вияв розуму». Це — «закон», який «і є людським розумом», оскільки «він управляє всіма людьми на землі» і оскільки такий «закон» — це «необхідні відносини, що випливають із природи речей». Отже, у Монтеск’є йдеться про те, що «основу порядку у всесвіті» становить «керівне начало», яким є «влада» (іншим словом — «панування») «закону взагалі».
Наведені ідеї Монтеск’є — це лише один з елементів концептуальної основи доктрини, яку можна назвати доктриною верховенства «закону взагалі», яка, своєю чергою, є складником теорії природнього права. З «теорії природнього права» Монтеск’є випливає, що «вічною основою» для створених людиною «позитивних законів» є принципи справедливості. Іншим елементом концептуальної основи доктрини, що є предметом дослідження, виступає вчення Монтеск’є про свободу, скероване мислителем на творення інструментів «стримування» ¬будь-яких форм і видів «зловживання владою». Одним із найважливіших висновків учення філософа в цій частині є його твердження про те, що свобода може існувати лише в умовах «стримуваного правління», себто там, де «немає зловживань владою».
Концепція «стримуваного правління» Монтеск’є — це, по суті, те саме, що й концепція «обмеженої влади», бо обидві спрямовані на одне — забезпечення свободи людини і захист її від свавільної влади. Необхідний для свободи людини характер її «інституційної основи», відповідно до теорії мислителя, досягається за допомогою створених людиною «позитивних законів» за рахунок побудови влади на засадах її поділу на три функції — законодавчу, виконавчу і судову — та на (відповідно до цих функцій) три види органів. Отже, правління має бути структуроване в такий спосіб, аби законодавчу і виконавчу владу не було зосереджено в тому самому органі і щоб судова влада не належала ні законодавчій, ні виконавчій владі.
У монографії (вперше як для української наукової думки) здійснено аналіз Американської та Французької революцій XVIII ст. — з погляду їх історичного внеску в становлення верховенства права як доктрини і юридичного принципу (глава VI). На основі такого аналізу цих подій — за ідеями, на основі яких вони відбувалися, за метою, яку вони ставили, та за документами, що постали як їхній наслідок, автор дійшов низки висновків, які, на його переконання, мають принципово важливе значення для досліджуваної теми. Усі вони випливають із головної тези, що виснував автор: документи обох революцій — це практична юридизація ідей політичного лібералізму.
Декларація незалежності США (1776 р.) — це перший документ в історії людства, де політико-юридичною мовою зафіксовано ідеї політичного лібералізму, проголошені спочатку Локом (XVII ст.), а згодом — мислителями епохи Просвітництва Монтеск’є і Руссо (XVIII ст.). В основу Декларації було покладено концептуальний зміст «закону природи» і «природніх прав» людини. Закладений у документі на основі «закону природи» і «природніх прав» принцип природньої рівності став підґрунтям для випрацювання політико-юридичної природи стосунків між людиною і суспільством, а отже — між людиною і державою. Саме з природньої рівності всіх людей випливають невід’ємні (невідчужні) природні права, до яких у Декларації було віднесено життя, свободу і прагнення щастя. Принцип природньої рівності є доктринальною основою принципу політичної рівності. Обидва принципи формують першооснову суспільного існування, головною метою якого виступає збереження за людиною її невід’ємних (невідчужних) природніх прав, коли вона є членом суспільства.
Дисертант обстоює думку, що в Декларації незалежності США практично реалізовано концептуальне розмежування таких юридичних категорій, як:
«невідчужні права», якими виступають «природні права» («natural rights») як внутрішньо присутня властивість людської природи; та
«відчужні права», якими виступають «цивільні права» («civil rights») як такі, що є наслідком «політичного об’єднання» і «громадянства», себто права, пов’язані із суспільним становищем людини як члена суспільства і громадянина держави.
Окрім того, Декларація незалежності США сама собою стала концептуальною основою для створення інституційного, матеріального і процесуального забезпечення верховенства «закону природи» і «природніх прав» у рамках організації державної влади та побудови її стосунків з людиною на основі положень таких фундаментальних позитивних законів, якими виступають два основоположні юридичні документи — Конституція США і Білль про права (у вигляді Поправок до неї). Поєднання закладених у Декларації незалежності ідеї «закону природи» і «природніх прав» з ідеєю «конституційно обмеженої державної влади» на практиці дало у наслідку дві речі — власне Конституцію США (в рамках якої було реалізовано ідею конституційно обмеженої влади) та Білль про права (в рамках якого було реалізовано ідею закону природи і природніх прав). Усе це забезпечило договірну основу для установлення суспільством держави, що у своєму підсумку дало інституціоналізацію ідеалу верховенства права.
Ухвалена Національними Зборами Франції 26 серпня 1789 р. Декларація прав людини і громадянина хронологічно стала другим політико-юридичним документом, у якому було втілено концептуально ідеї політичного лібералізму, представленого творчою спадщиною Лока, Монтеск’є і Руссо. Тут, як і в Декларації незалежності США, було закріплено низку положень, що згодом набули характеру визнаних політико-юридичних принципів, покладених в основу відносин між людиною і державою. Ключовим для розуміння як природи самої держави (державної влади), так і природи взаємин між людиною і державою є положення статті 2 Декларації, де як принцип зафіксовано ідею теоретичної спадщини епохи Просвітництва стосовно мети виходу людини з «природнього стану» та входження її в «суспільний стан». Такою метою є творення «політичного об’єднання», себто заснування самої держави. Декларація чітко зафіксувала принцип, який є імперативним і визначає мету «політичного об’єднання» — збереження тих природніх, невідчужних і священних прав, які належать людині від народження: прав на свободу, на власність, на безпеку, на опір гнітові.
Принципово важливим за своїм юридичним значенням є положення статті 1 Декларації, яким було проголошено принцип свободи людини та принцип рівності людини від народження. Дисертант доводить, що набагато важливішим і принциповішим є те положення, де підкреслюється, що люди народжуються та залишаються вільними і рівними у правах. Тут виявляється новизна дослідження, бо на прикладі цих положень Декларації дисертант уперше у вітчизняній науці розкриває концептуальну сутність природніх прав людини, як її закладено у самому документі: завдяки слову «залишаються» Декларація вказала на те, що, перебуваючи в суспільстві, людина не втрачає тих прав, які належать їй від природи. Природа, зміст, сутність, повнота цих прав — залишаються незмінними. Змінюється лише їхня форма: будучи у «стані природи» невідомими, у «стані суспільства» вони вже стають відомими, оскільки дістають своє офіційне закріплення і своє проголошення в документі, бо вони є принципами, що лежать в основі суспільного буття людини. Шляхом закріплення (проголошення) їх в офіційному документі, який є продуктом «цивільного стану» людини, вони проходять процес оцивільнення (цивілізації), набувають форми цивільних прав. Відтак зроблено висновки: природні права за своїм змістом, обсягом і характером залишаються у людини від її народження до її смерті незмінними, змінюється тільки їхня форма — вони стають цивільними; природні права є основою цивільних прав; цивільні права — це ті самі природні права, але належать вони людині на підставі її членства у суспільстві (належності людини до «цивільного стану»); кожне цивільне право — це видозмінене природнє право; сама ж державна влада («політичне об’єднання»), відповідно до статті 2 Декларації, — це сукупність природніх прав людини, зібраних докупи для того, щоб утворити спільну силу («суспільну силу» — владу), призначенням якої є збереження цих прав кожної людини. І тому така «суспільна сила» (влада) не може застосовуватися для того, аби чинити наступ на ці природні права, що мають цивільну форму.
Провідна ідея всього документа у викладі автора дослідження зводиться до того, що права людини є основою основ суспільного буття людини. Це ідея вищості природніх прав людини відносно будь-яких суспільних інститутів чи результатів їхньої діяльності: природні права людини стверджено як невідчужні і священні; вони мають характер «простих і незаперечних» принципів, що завжди мають лежати в основі творення і функціонування конституції, себто в основі технічного забезпечення мети кожного політичного установлення — як самої держави, так і кожного її владного інституту чи її посадової особи. Ідея вищості природніх прав лежить в основі того порядку, який має існувати в суспільстві навіть у рамках законів, створених державою, себто «позитивних законів». Ідею вищості природніх прав закріплено як принцип і стосовно всього конституційного порядку, оскільки будь-яке «політичне об’єднання» (а воно утворюється шляхом «установлення», себто конституювання) підпорядковане лише одній чітко визначеній меті — збереженню цих прав. Суспільство, у якому ґарантію прав не забезпечено, не має конституції (стаття 16 Декларації).
Завдяки порівняльному аналізу Американської та Французької революцій автор дослідження виявив як властивий їм обом спільний елемент, так і особливості. Спільним елементом виступає те, що вони спиралися на загальні (універсальні) принципи природи. В основу обох революцій було покладено одну (спільну) ідею — ідею прав, внутрішньо притаманних усім людським істотам, які можливо реалізувати лише на основі свободи. Обидві революції, по суті, відновили природній стан речей — природню свободу для кожного народу (нації): Американська революція повернула природню свободу нації (незалежність) від зовнішнього чинника, Французька — від внутрішнього; кожна людина у наслідку отримала ґарантовану свободу ¬(незалежність) від держави. Дисертант робить загальний висновок про те, що завдяки цьому обидві революції породили універсальну систему принципів (або — систему універсальних принципів), які, своєю чергою, складають систему західних цінностей, до яких, зокрема, належать концепція прав людини західного походження і концепція верховенства права.
Особлива роль Французької Декларації прав людини 1789 р. полягає в тім, що нею було закладено таку концептуальну модель оформлення прав людини, яка насправді стала світовою моделлю, оскільки мовну редакцію і змістове наповнення статті 1 Декларації було визнано класичними, внаслідок чого її було запозичено для світового документа, що постав як Загальна Декларація прав людини 1948 р.
У монографії (так само вперше у вітчизняній науці) здійснено аналіз фундаментальної праці класика доктрини верховенства права — англійського професора Алберта Вена Дайсі (Albert Venn Dicey), що є першим фахівцем конституційного права, який наприкінці ХІХ ст. ввів у активний науковий і практичний обіг нову концепцію, для вираження змісту якої як сутнісного явища він застосував синонімічний ряд англомовних виразів, зокрема: «rule of law», «supremacy of law», «predominance of law» (глава VI). У проаналізованій праці Алберта Дайсі вперше було сформульовано «три характерні риси» британської конституції, до яких автор відніс: 1) суверенітет (верховенство) парламенту; 2) верховенство права («rule of law»); 3) взаємозв’язок між конституційним правом і конституційними звичаями. Дисертант ¬приходить до висновку, що коли проаналізувати першу і третю «характерні риси», то на передній план висувається якраз ключова роль другої «характерної риси», себто «rule of law» («верховенство права»). Це та риса, що пронизує і визначає, власне, всю специфіку й сутність англійського конституційного облаштування (системи правління), у яку автор вкладав сутність природи стосунків між особою і владою.
Отже, Алберт Вен Дайсі є основоположником тієї концепції «rule of law» («верховенство права»), яка від кінця ХІХ ст. стала класичною доктриною англійського конституційного права і яку було покладено в основу змісту принципу верховенства права в рамках англійської системи права. Висновки дисертанта у цій частині дослідження зводяться до того, що складниками доктрини і принципу, означених як «верховенство права», відповідно до Алберта Дайсі були:
1) верховенство права як протиставлення кожній системі державної влади, в основі якої лежать дії свавільного характеру; у такому значенні — це противага свавільній владі, з тим щоб виключити для влади загалом та її посадових осіб зокрема можливість діяти інакше, ніж на підставі повноважень, визначених приписами права; цим ставилося за мету унеможливити для влади діяти по відношенню до людини «свавільно» та на підставі «широких дискреційних повноважень», себто — на власний розсуд;
2) верховенство права як рівність усіх членів суспільства перед законом, де виключено ідею будь-якого звільнення посадових осіб від відповідальності за свої дії та передбачено поширення на посадових осіб такої ж рівної дії законів і однакової юрисдикції звичайних судів, як і на простих громадян;
3) верховенство права як верховенство духу права, яке означає, що свободи людини (до яких належать — особиста свобода, свобода слова/думки, вираження поглядів і переконань, свобода публічних зібрань/мітинґів і демонстрацій) не є наслідком проголошених в офіційному документі (писаній конституції) ґарантій, а навпаки — сама конституція в англійському суспільстві є наслідком прав особи, бо ці права (як права людини) існували ще до виникнення і закріплення положень права, що складають конституцію, а свій конкретний зміст ці положення дістали в результаті тлумачення суддями сутності цих прав упродовж тривалого процесу розгляду конкретних справ у звичайних судах.
Дисертант у своєму дослідженні доводить, що викладені Албертом Дайсі три елементи доктрини (принципу) верховенства права впродовж історичного поступу вийшли за межі системи загального права і набули теоретичного та практичного значення для різних систем права (включно з континентальними). Дисертант обстоює думку, що сформульована Албертом Дайсі доктрина верховенства права не стала догматичним вченням: вона виявила ознаки динамізму, про що свідчить адаптація її до багатьох суспільств із різними юридичними системами, відмінними від систем загального права, завдяки тому, що у «верховенстві права» вбачається захист людини проти свавільності дій держави за будь-якої форми правління та за будь-якого політичного режиму. Цю доктрину визнано придатною для застосування в будь-якій системі права безвідносно до ідеологічної основи тієї чи іншої системи.
За висновком дисертанта, у сформульованій Албертом Дайсі доктрині верховенства права знайшли своє втілення багато ідей-попередниць, а саме: ідея «закону природи» (Стародавній Рим і Стародавня Греція), середньовічна ідея природніх прав людини, ідея суспільного договору (Гобс, Лок, Руссо), що за сучасних умов дає такій доктрині можливість бути основою того нормативного ідеалу, до якого мають прагнути різні юридичні системи, які правдиво бажають цього. Народжена у ¬ХІХ ст. як концепція англійського права, доктрина верховенства права уже на початку ХХІ ст. продовжує бути тим невичерпним джерелом життя, що забезпечує розвиток інших юридичних систем на основі стандарту справедливості й надалі незмінно виступає концепцією глобальної політики у царині права.
Завданням дослідження у книзі другій («Верховенство права: від доктрини — до принципу») було простежити розвиток доктрини верхо-венства права упродовж ХХ ст. в конституційній теорії країн англосаксонської системи права — Великої Британії, Канади, Сполучених Штатів Америки, здійснити порівняльний аналіз цієї доктрини та її відносних еквівалентів у країнах континентальної системи права, розкрити сутність сформованого на її основі впродовж другої половини ХХ ст. юридичного принципу верховенства права. Усім аспектам означеного завдання властива новизна, оскільки таке їх дослідження у вітчизняній науці здійснено вперше.
Досліджуючи зміст доктрини верховенства права та процес формування на її основі юридичного принципу в конституційній теорії Великої Британії у ХХ ст. (глава VIII), дисертант ілюструє, як до Другої світової війни у самій Великій Британії спостерігається гостро критичне ставлення до висунутої Албертом Дайсі доктрини «верховенства права». Проте друга половина ХХ ст. — це період активного творчого розвитку цієї доктрини як «основи англійської конституції». Саме в цей період відбувається процес становлення верховенства права як основи не тільки конституційного права, а й адміністративного права сучасної Британії. Зміни у сприйнятті посутнього змісту цієї доктрини виявилися настільки разючими, що між конституційним правом та адміністративним правом не вбачається жодної різниці за суттю, бо загальновизнаною є думка, що і конституційне право, і адміністративне право мають «спільні джерела»; що обидва стосуються питань «функцій державної влади»; що обидва є частиною того, що часом називають «публічним правом». І якщо зараз і проводять «лінію поділу» між ними, то вона, найімовірніше, полягає в тім, що предметом конституційного права є питання «організації та функціонування державної влади у стані спокою», тоді як предмет адміністративного права становлять ті самі питання «організації та функцій державної влади», але — «у стані руху». Тому в сучасній британській доктрині вважається, що і конституційне право, і адміністративне право — це такі предмети, які «тісно поєднані між собою» і «широко перетинаються один з одним», а «верховенство права» — така «базова концепція», яка «перетинає їх обидва»; «верховенство права» як принцип — це основа британської конституції, тоді як адміністративне право — це галузь, через яку «можна спостерігати найактивнішу дію цього принципу».
Досліджуючи розвиток доктрини верховенства права у конститу¬цій¬ній теорії Сполучених Штатів Америки другої половини ХХ ст. (глава ІХ), дисертант розкриває відмінність між «суто англійським» і дещо іншим «американським» розумінням поняття «верховенство права», властиву американському правознавству періоду 1950-х і 1960-х років. Показовою для цього періоду є гостра полеміка між послідовниками школи «класичного позитивізму», представленої професором Гартом (H. L. A. Hart), та школи «природнього права», представленої професором Фулером (Lon L. Fuller).
За висновками автора дослідження, концептуальну основу сучасного розуміння доктрини верховенства права у США все-таки було закладено ще за часів Американської революції — тоді, коли саме поняття «rule of law» ще не було у вжитку ані в Америці, ані в Англії. Це був період активного творення доктринальної основи для низки найважливіших засад, без яких досягнення того, що охоплюється поняттям «верховенство права», неможливо уявити. До цих засад належать, зокрема: 1) власне принцип верховенства права; 2) принципи конституційної державної влади; 3) процесуальні права особи в рамках як кримінального, так і цивільного судочинства; 4) суспільна практика, що дає змогу приборкувати свавілля держави та збільшує можливості людей здійснювати владу самим.
Автор праці наголошує на тому, що в юридичній практиці американці не так уже й часто застосовують фразу «rule of law» попри те, що вона й донині є предметом жвавої дискусії в наукових колах Сполучених Штатів Америки. Американська юридична практика і далі ¬традиційно віддає перевагу численним елементам узагальненого поняття «верховенство права», серед яких — «рівний захист», «справедлива процедура», «судовий нагляд», «конституційне тлумачення», «обмеження законодавчої влади», «обмеження виконавчої влади» тощо.
У монографії здійснено аналіз верховенства права як основи політичної та юридичної традиції в Канаді (глава Х). У цій країні наприкінці ХХ ст. ідею верховенства права було піднято на такий високий щабель політичної і юридичної теорії та практики, що її було внесено до одного з найважливіших конституційних актів, у якому проголошено: «Канаду засновано на принципах, які визнають всевишність Бога та верховенство права». Дисертант доводить, що загальне сучасне розуміння поняття «верховенство права» у канадській літературі не відрізняється суттєво від того, як його розуміють загалом у Великій Британії чи США. І в Канаді його сприймають як ідеал, що виступає «протилежністю до влади людини». Дисертант досліджує «верховенство права» — як воно витлумачене в рамках канадської «ортодоксальної конституційної теорії», що спирається на положення теорії юридичного позитивізму, і «верховенство права» — як воно витлумачене в рамках «альтернативної конституційної теорії» і видається як ідеалотип, що постав з канадської юридичної практики та існує у вигляді двох панівних концепцій: 1) «верховенство права» як визначеність і 2) «верховенство права» як справедливість.
У дисертації здійснено (вперше у вітчизняній науковій думці) порівняльний аналіз англійської доктрини «rule of law» та споріднених з нею національних доктрин континентально-європейського права — німецької доктрини Rechtsstaat, французької доктрини Etat de droit, італійської доктрини Stato di diritto, а також відповідних доктрин у рамках систем права Скандинавських країн (глава ХІ).
Стосовно німецької доктрини Rechtsstaat дисертант дійшов таких узагальнень:
Rechtsstaat є суто німецьким явищем, що доктринально зародилось у Німеччині ще в перші роки ХІХ ст.; тому з поняттям Rechtsstaat пов’язуються початки «німецького конституціоналізму», бо вже тоді в нього закладалося те значення, під яким розумілося поняття «конституційне правління» або ж власне «конституціоналізм»;
особливістю походження та розвитку доктрини Rechtsstaat є те, що від самого початку в ній завжди був присутній «елемент формалізму»; вплив цього елементу часом був настільки істотним, що Rechtsstaat, витлумачена в рамках «юридичного позитивізму» (читай: «чистої теорії права»), набувала сутності Gesetzesstaat («держава позитивістських законів»), за якої «кожна держава ¬являє ¬собою Rechtsstaat» — безвідносно до того, йдеться про демократію чи про диктатуру; отже, історія розвитку цієї доктрини — це здебільшого історія розвитку концепції «формальної» Rechtsstaat;
відмінною від концепції «формальної» Rechtsstaat є концепція «матеріальної» Rechtsstaat, на якій побудовано Основоположний Закон (Grundgesetz) Німеччини 1949 р.; до конкретних аспектів, через які можна побачити прояви німецької матеріальної» Rechtsstaat, ще в середині 50-х років ХХ ст. було віднесено такі: «конституція з високим рівнем стабільності», «статутне право, ухвалене законодавчим органом, окрім своєї відповідності формальним нормам писаної конституції, має також відповідати певному стандартові справедливості», «виконавча влада має діяти тільки на основі статутного уповноваження та в межах конституційних рамок», «поділ влади», «незалежність судівництва», «судовий нагляд за законодавчою та виконавчою діями»; зазначені конкретні аспекти прояву «матеріальної» Rechtsstaat розцінюються як такі, що наповнюють закріплений в Основоположному Законі Німеччини 1949 р. Rechtsstaatprinzip («принцип правної держави»), який в узагальненому вигляді зводиться до такої вимоги: «Будь-яка форма здійснення державної влади має бути передбачуваною і такою, щоб людина була впевнена у ній».
Головний висновок дисертанта у цій частині праці полягає в тім, що для розвитку доктрини Rechtsstaat у другій половині ХХ ст. характерним є помітний вплив на неї англійської доктрини «rule of law». При цьому доктринальну еволюцію Rechtsstaat від «формального» розуміння в бік «матеріальної» концепції слід пов’язувати передовсім з новою хвилею відродження в Німеччині ідей природнього права, показовим свідченням чого може виступати факт доповнення Основоположного Закону Німеччини в 1994 р. новим положенням про те, що на державу покладається обов’язок забезпечувати «захист природніх основ життя в рамках конституційного ладу» (стаття 20а). На користь сказаного свідчить і новітня практика Конституційного суду Німеччини, який останніми роками довів, що у крайніх випадках він може навіть визнати нечинними положення самої Конституції, якщо вони порушують «основоположні принципи справедливості». Крім того, слід брати до уваги й те, що в основу тлумачення сучасної концепції Rechtsstaat Конституційний суд Німеччини кладе не якісь «окремі» положення Конституції 1949 р., а «первинні принципи» та «керівні напрямні», що належать до «надпозитивного ціннісного порядку» (і тому стоять «вище» від отих «окремих» положень Основоположного Закону Німеччини); головним чином — це так звані «базові цінності»: гідність людини, свобода і рівність.
Стосовно французької доктрини Etat de Droit дисертант дійшов таких узагальнень:
теорія Etat de Droit у Франції розвивалася на тій самій концептуальній основі, яку становила доктрина Rechtsstaat у Німеччині;
французька доктрина виникла як «революційна альтернатива» монархічного режиму, що існував до Французької революції XVIII ст., у вигляді концепції Etat légal; тут посутнім ядром виступила концепція Règne de la Loi («влада закону»), що сформувала традицію «формального» аспекту французької доктрини;
від кінця Другої світової війни і до сьогодні у Франції не існує одностайної думки щодо розуміння самими вченими цієї країни поняття «Etat de Droit»; за цей час тут можна було спостерігати одночасне існування кількох доктрин у галузі права, що стосувалися змісту відносин між державою і людиною; такими доктринами були: 1) власне французька доктрина Etat légal (в основі якої лежали дві головні ідеї — «влада закону» і «суверенітет парламенту»), яку було втілено на практиці в Конституції ІІІ Республіки (1946 р.), 2) запозичена від «німецької школи публічного права» доктрина Etat de Droit, яку було втілено на практиці в Конституції V Республіки (1958 р.), 3) доктрина, в рамках якої відбувався пошук змістового наповнення теорії, яка включала б головні ідеї французької політичної думки епохи Просвітництва і яка мала б найбільше відповідати доктрині «rule of law» в її «матеріальному» значенні.
Стосовно італійської доктрини Stato di diritto дисертант дійшов таких узагальнень:
уже в середині ХХ ст. італійські вчені, тлумачачи свою власну доктрину, віддавали перевагу англійській доктрині «rule of law», а не німецькій Rechtsstaat; головною причиною прихильнішого ставлення до англійської доктрини було те, що прибічники ¬«формальної» концепції Stato di diritto доводили, що Італія періоду фашистського режиму була Stato di diritto;
ідеї концепції «rule of law» закладено в Конституції Італії 1947 р., де знайшли своє місце і проголошені основоположні свободи особи, і «верховенство жорсткої конституції», і поділ влади, і судові ґарантії захисту свобод особи; окремим внеском у споруду Stato di diritto, побудовану на ідеях «rule of law», стало створення Конституційного суду як ґарантії захисту особи від законодавчої влади.
Стосовно систем права у країнах Північної Європи дисертант наводить приклади того, що й тут містилися принципи та інститути, які хоч і різнилися від країни до країни, але сприймаються як такі, що охоплюються поняттям «rule of law».
Здійснений порівняльний аналіз низки доктрин, що властиві юридичним системам країн континентальної частини Європи, дав ¬дисертантові можливість стверджувати, що термінологія романо-германської системи права не має задовільного терміна, за допомогою якого можна було б передати точне значення англомовного поняття «rule of law». Все, що пропонується вживати в інших європейських мовах як його відповідники, є, на жаль, лише приблизними і здебільшого недосконалими перекладами, кожен з яких тяжіє до наголошування на різних аспектах конкретної системи права, прив’язуючи їх обов’язково до такого явища, як Staat, Etat, Stato, государство, держава тощо.
У зв’язку з цим слід звернути увагу на принциповий характер висновку автора про те, що rule of law як явище існує без держави, або, якщо точніше, — воно існує там, де держава не покладає на себе справу творення права. Той міцний зв’язок, який упродовж ХХ ст. поєднував і далі поєднує у наш час поняття «rule of law» та поняття Rechtsstaat (разом з усіма його майже ідентичними національними відповідниками, що існують у континентальних системах права інших європейських країн), пояснюється передовсім тією обставиною, що обидва поняття являють собою відмінні одна від одної «технології» досягнення тієї самої мети, а саме: підпорядкування політичної влади вимозі — дотримувати норм права, скерованих на забезпечення свободи людини. І головним тут є те, що поняття «rule of law» не має жодного стосунку до будь-якої юридичної концепції держави.
Уперше для вітчизняної наукової думки в дисертації досліджено діяльність Організації Об’єднаних Націй у сфері утвердження верховенства права як юридичного принципу та наповнення цього принципу чітким юридичним змістом (глава ХІІ). Аналізуючи Загальну Декларацію прав людини 1948 р. (яка посутньо є стислим викладом тієї концепції прав людини, що веде свій початок ще від XVIII ст. і ґрунтується на ідеї природніх і невід’ємних прав людини), дисертант наголошує на тому, що власне цей ООНівський документ став до певної міри кульмінаційним моментом в існуванні маловідомої тоді у світі фрази «rule of law», бо саме тут уперше в документі міжнародного права було застосоване це англомовне поняття. Унормована документом ООН доктрина права на повстання, основу якого становила ідея забезпечення природніх прав людини за допомогою верховенства права (яке визначалось як єдино можливий засіб уникнути застосування права на опір), об’єктивно зумовлювала потребу в чіткому визначенні досить невиразного на той час поняття «rule of law» («верховенство права»).
Дисертант поставив за завдання докладно розкрити зміст діяльності Міжнародної комісії юристів (як неурядової організації з консультативним статусом у системі ООН), якій належить фундаментальна роль у концептуальному опрацюванні означеного поняття на основі врахування особливостей різних систем права та різних політичних систем у країнах світу. З цією метою в праці докладно проаналізовано результати серії різноманітних заходів Міжнародної комісії юристів (МКЮ), організованих упродовж тривалого періоду в минулому столітті з метою визначення, розвитку, поширення і застосування поняття «верховенство права». Йдеться, зокрема, про наслідки діяльності таких універсальних і реґіональних форумів, організованих з ініціативи та під безпосереднім професійним, науковим і методологічним супроводом Міжнародної комісії юристів, як: Перший Міжнародний конґрес юристів (Атени, 1955 р.; Атенський акт від 18 червня 1955 р.), Другий Міжнародний конґрес юристів (Нью-Делі, 1959 р.; Делійська декларація від 10 січня 1959 р.), Африканська конференція з питань верховенства права (Лаґос, 1961 р.; Лаґоський закон від 7 січня 1961 р.), Третій Міжнародний конґрес юристів (Ріо-де-Жанейро, 1962 р.; Резолюція Ріо від 15 грудня 1962 р.), Конференція юристів Південно-Східної Азії та Тихоокеанського реґіону (Банґкок, 1965 р.; Банґкокська декларація від 19 лютого 1965 р.), Цейлонський колоквіум на тему «Верховенство права» (Коломбо, 1966 р.; Декларація Коломбо від 13 січня 1966 р.), Гаазька конференція «Розвиток і верховенство права» (1981 р.). Окрім цього, в дисертації викладено зміст Доповіді МКЮ про право заарештованих осіб на спілкування з особами, необхідними для того, щоб дістати пораду з метою забезпечення собі судового захисту і захисту своїх найважливіших інтересів (1963 р.), підготовленої на замовлення Відділу ООН з прав людини, де було визначено «мінімум принципів верховенства права», який має бути запроваджений у життя всіма країнами, «що підписалися під верховенством права».
У дисертації — вперше для вітчизняної науки — досліджено внесок у визначення, розвиток, поширення та утвердження верховенства права з боку Ради Європи як міжнародної міжурядової організації, підвалини якої складає тріада принципів спільної спадщини європейських народів: плюралістична демократія, верховенство права і дотримання прав людини (глава ХІІІ). Дисертант розкриває внесок у визначення, розвиток, поширення та утвердження принципу верховенства права конкретно кожним із головних інституційних органів Ради Європи — Парламентською Асамблеєю, Комітетом міністрів та Європейським Судом з прав людини. У праці також міститься аналіз конвенційної спадщини Ради Європи, шляхом інкорпорації якої в національне право ¬досягається загальна мета запровадження верховенства права як європейського стандарту на національному рівні. Висновком ¬дисертанта в цій частині праці є те, що принцип верховенства права в контексті заснування, існування та розвитку Ради Європи — це одночасно і політичний, і юридичний принцип. Політичний принцип верховенства права можна розглядати як такий, що лежить в основі діяльності і самої Ради Європи (як принцип міжнародних відносин), і її держав-членів (тобто як принцип внутрішньої політики держав-членів та їхніх органів). Юридичний же принцип верховенства права слід розглядати як такий, що має лежати в основі політичної та юридичної систем кожної держави, що зобов’язана підтримувати його у статусі члена Ради Європи, а також на основі (або з урахуванням) якого формулює і виносить свої рішення Європейський Суд з прав людини у Страсбурзі. Принцип верховенства права — це неодмінний складник цілковитої європейської ідентичності, набуття якої кожною державою-членом Ради Європи неможливе без неухильного виконання умов перебування в цій організації, що випливають із вимог її Статуту.
Осібне місце в інституційній системі Ради Європи посідає Європейський Суд з прав людини, бо саме йому належить роль творця сучасної основи нормативного тлумачення змісту принципу верховенства права. Саме практика Європейського Суду (його рішення), де викладається зміст принципу верховенства права в усій його багатоманітності — залежно від конкретного права людини (передбаченого Європейською Конвенцією 1950 р.), порушення якого з боку конкретної держави (за твердженням особи-заявника) стає підставою для розгляду конкретної справи у цьому Суді, — є концептуальною основою для опрацювання подальшого юридичного інструментарію, через який цей принцип набуває конкретних форм.
У дисертації — вперше для української юридичної науки — здійснено докладний аналіз багаторічної та доволі розгалуженої практики Європейського Суду з прав людини у тлумаченні положень Європейської Конвенції 1950 р. у частині розкриття сутності принципу верховенства права. На основі цього аналізу дисертант дійшов головного висновку: практика Суду достеменно доводить, що спроба дати чітке і вичерпне визначення поняття «верховенство права» у світлі положень Конвенції неодмінно приречена на невдачу, позаяк сама Конвенція (як визначив Суд) — це «живий документ»; будь-який інший шлях, аніж тлумачення цього поняття Судом для цілей забезпечення дотримання Конвенції, є не тільки марною справою, а й небезпечним заняттям. Як засвідчує практика Суду, ця загальноєвропейська установа пішла шляхом виявлення тих важливих моментів (елементів), які становлять саму сутність верховенства права, а не шляхом спроби сформулювати конкретне і вичерпне визначення цього поняття. За висновком автора дисертації, такий практичний результат діяльності Суду слід сприймати не як ваду, а радше як перевагу — не тільки з погляду самого розуміння верховенства права, а й з погляду можливостей його реального утвердження як в окремому суспільстві, так і в рамках європейської спільноти загалом. Практика Європейського Суду переконливо доводить, що принцип верховенства права лежить в основі всієї Конвенції як цілісного документа; він випливає з концепції верховенства права, яка є «живою і динамічною концепцією» (Делійський конґрес МКЮ 1959 р.), і є тим основоположним принципом «демократичного суспільства», що властивий усім статтям Конвенції. Практикою Суду доведено існування нерозривного зв’язку між принципом верховенства права і принципом прав людини. Європейська Конвенція та практика Європейського Суду, як ніщо інше, переконливо доводять необхідність приймати як аксіому ідею невіддільності прав людини від верховенства права: без захищених прав людини не існує верховенства права, а без верховенства права неможливо досягти захищеності прав людини та основоположних свобод. Так само без верховенства права не можна не тільки уявити, а й досягти справжньої демократії.
За узагальненим висновком дисертанта, верховенство права виступає тестом на наявність чи відсутність у суспільстві того стандарту, без якого справжня демократія і забезпечені права людини виявляються нездійсненними. Суд, оцінюючи дії держави (її органів і посадових осіб) стосовно людини в кожному випадку за допомогою формул — «у суспільстві, що взяло зобов’язання дотримуватися верховенства права», «у державі, що визнає верховенство права», «у державі, керованій верховенством права» тощо, — чітко визначає, що така-то і така-то ситуація (чи поведінка держави) є несумісною з погляду вимог Конвенції.
Виходячи з того, що принципи справжньої демократії, прав людини і верховенства права як «основоположні європейські ідеали» належать до цінностей, що становлять спільну спадщину європейських народів, у дисертації здійснено аналіз проблематики верховенства права у світлі євроінтеґраційних прагнень України (глава XIV). Одним із вагомих чинників, що зумовили потребу в такому аналізі, ¬виявилася присутня в українській науковій літературі неоднозначність і суперечливість розуміння принципу верховенства права в контексті інтеґраційних процесів у рамках Європейського Союзу. У зв’язку з цим постала потреба в дослідженні цієї проблематики шляхом аналізу міжнародно-правних документів Європейського Союзу. З цією метою дисертант дослідив процес втілення поняття «верховенство права» в Установчих договорах ЄС — Римському (1957 р.), Маастрихтському (1992 р.), Амстердамському (1997 р.) та Ніццькому (2001 р.). У дисертації окреме місце відведено аналізу поняття «верховенство права» як фундаментальної складової Копенгаґенських критеріїв (1993 р.), встановлених спеціально для набуття членства в Європейському Союзі країнами Центральної і Східної Європи. У світлі вимог Копенгаґенських критеріїв дисертант аналізує стан відносин між Україною і Європейським Союзом. На підставі такого аналізу дисертант дійшов висновку про те, що працям українських учених за цією тематикою властиве скептичне ставлення до Копенгаґенських критеріїв взагалі, а надто — до такої їхньої складової, як «верховенство права».
У дисертації (вперше для української наукової літератури) проаналізовано результати Конференції Європейського Союзу з питань верховенства права (Нордвейк, Нідерланди, 1997 р.), що була організована у тісній співпраці з Радою Європи саме через запровадження стратегії розширення Європейського Союзу на схід. Дисертант звертає увагу на те, що висновки цієї Конференції посідають осібне місце в усьому переговорному процесі щодо розширення Європейського Союзу і тому мають важливе практичне значення для України, якщо виходити з проголошених нею євроінтеґраційних намірів.
Дисертант аналізує зміст Хартії основоположних прав Європейського Союзу (2000 р.), що містить так званий «каталог прав», до якого занесено, окрім, так би мовити, «традиційних» прав і свобод (добре відомих із базових міжнародно-правних документів — Загальної Декларації прав людини ООН та Європейської Конвенції з прав людини), ще й новели, поява яких у цьому фундаментальному акті зумовлена досягненнями, здобутими у цій частині світу в перебігу стрімкого процесу єднання народів Європи на основі багатовікових і непроминущих цінностей, осердям яких є людська гідність. У дисертації ¬також здійснено аналіз Конституції для Європи (2001 р.) — документа, в якому пропонувалося закріпити успадковане від попередніх Установчих договорів положення про те, що Європейський Союз «засновано на цінностях», посеред яких є і «верховенство права».
Як наукове завдання у книзі третій («Верховенство права: український досвід») було визначено: дослідити український досвід — у теоретичній та практичній площинах — стосовно пізнання та утвердження верховенства права у процесі виникнення та розвитку незалежної держави з виявленням притаманних цьому процесові особливостей трансформаційних перетворень в українському суспільстві.
Відповідно дисертант дослідив чинники, що стоять на заваді впровадженню верховенства права в українську політичну та правничу культуру (глава XV). До таких чинників автор відносить: спадщину російської культурної традиції; ленінський інструменталізм; радянське позитивістське правознавство; догматизм вітчизняної науки, зумовлений її великою прихильністю до юридичного позитивізму. Дисертант наголошує, що українське суспільство за увесь період свого існування, на жаль, ніколи не переживало такого бурхливого культурного явища, яке за рівнем свого духовного піднесення було б співмірним з епохою Просвітництва в Європі. За висновком автора, головний вплив на стан українського суспільства мав російський чинник, сформований на основі євразійської культурної традиції утвердження культу держави — пріоритету державного начала над інтересами особи. Така традиція сформувалася головним чином під впливом двох визначальних чинників: ідеології російського абсолютизму, яка становила доктринальну основу російської версії абсолютистської монархії («самодержавия»), та ідеології російської версії марксизму в авторському тлумаченні Леніна, відомої як «вчення марксизму-ленінізму».
У дисертації розкрито процес становлення социалистической теории права, заснованої на ідеях інструменталізму в розумінні сутності держави, що випливають із постулатів Леніна про «Советскую власть» та «революционную диктатуру пролетариата» як «форму або тип государства», про «государство» як «машину» для «придушення» («пригнічення», «підтримки панування») певного «класу» суспільства, де держава виступає знаряддям класової боротьби тощо. У дисертацїї докладно розкрито, що найважливішу роль у творенні социалистической теории права та у послідовному впровадженні інструментального ставлення до права відіграв випускник Київського університету (1913 р.) Андрій Януарович Вишинський, з чиїм іменем нерозривно пов’язана історія всієї «радянської юридичної науки». Саме Вишинський оприлюднив на скликаній 16–19 липня 1938 р. спеціальній всесоюзній нараді («совещание по вопросам науки ¬советского государства и права») «єдино вірне» розуміння права в рамках офіційної та обов’язкової для всіх установки. Витворене Вишинським формулювання загального визначення права («Право — сукупність правил поведінки людини, встановлених державною владою як владою панівного класу, а також звичаїв і правил співжиття, що їх ¬санкціоновано державною владою і виконання яких здійснюється у примусовому порядку за допомогою державного апарату, для цілей охорони, закріплення та розвитку суспільних відносин і порядків, вигідних і бажаних для панівного класу») увійшло в усі підручники і впродовж багатьох років — аж до розпаду СРСР — слугувало основою для різноманітних (але майже дослівних) його варіацій, що відтоді відтворювалися в наукових працях як загальнотеоретичного змісту, так і галузевих юридичних дисциплін. Поряд із загальним визначенням права на нараді 1938 р. також було схвалено визначення советского права («[…] наше советское социалистическое право […] — сукупність правил поведінки, що виражають волю панівного класу, які встановлені в законодавчому порядку, а також звичаїв та правил співжиття, що їх санкціоновано державною владою, застосування яких забезпечується примусовою силою держави для цілей охорони, закріплення та розвитку суспільних відносин і порядків, вигідних і бажаних для панівного класу»), яке радянські вчені сприйняли як «класичне» з погляду «нормативного» бачення права. Центральною ланкою системи советского социалистического права в теорії Вишинського виступало советское государственное право, яке цілковито відкидало ідею (принцип) поділу влади і до складу якого включалися всі без винятку галузі права: кримінальне, цивільне, адміністративне, судове (процесуальне), трудове тощо. Тому, відкидаючи «буржуазні вчення» про конституцію та конституційні принципи, Вишинський характеризував конституційне право, фактично ототожнюючи його із советским государственным правом. Повторюючи постулат Леніна, Вишинський характеризував конституцію як «основний закон держави». Отже, сформульований Вишинським підхід до того, як слід розуміти «на основі марксизму-ленінізму» такі поняття, як конституція, право, закон, став методологічним підґрунтям і для «радянської науки», і для практики комуністичного режиму на весь подальший період існування Советского государства.
Дослідивши тему зародження та розвитку українського конституціоналізму (глава XVI), дисертант обстоює думку, що вихідним пунктом (зародженням) українського конституціоналізму слід вважати Декларацію про державний суверенітет України, ухвалену Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. ще в часи комуністичного режиму СРСР і в умовах колоніального статусу українського народу. До її ухвалення конституціоналізм як явище взагалі ніколи не мав місця в Україні. Дисертант наводить ті положення Декларації 1990 р., які дають змогу характеризувати її як документ, що став вихідним пунктом справжнього зародження українського конституціоналізму. У ¬дисертації досліджено наступний, якісно інший етап новітнього конституційного процесу в Україні, що настав з укладенням 8 червня 1995 р. Конституційного Договору між Президентом України та Верховною Радою України. Дисертантові належить авторство ідеї укладання такого договору, яку він висунув 28 листопада 1994 р. на першому засіданні нового складу Конституційної комісії, створеної Верховною Радою України 10 листопада 1994 р. У дисертації наведено та обґрунтовано низку підстав, за якими пропонується сприймати Конституційний Договір від 8 червня 1995 р. як наступну — після Декларації про державний суверенітет України і проголошення незалежності України — визначальну подію на шляху внесення в український конституційний правопорядок цінностей конституціоналізму включно з принципом верховенства права. Дисертант вважає закріплення Верховною Радою України 28 червня 1996 р. на конституційному рівні — у статті 8 українського основоположного акта — принципу верховенства права як наріжного каменя сучасного конституційного порядку в Україні одним із найважливіших здобутків новітнього конституційного процесу в Україні.
У дисертації наведено юридичний аналіз спроб вітчизняних науковців дати своє власне тлумачення або визначення поняття (принципу) «верховенство права» після його унормування в українському основоположному акті (глава XVII). Дисертант оцінює такі спроби здебільшого як невдалі. На підставі критичного аналізу таких спроб дисертант виокремив два підходи, які найвиразніше віддзеркалюють поширені в українському науковому середовищі тенденції сприймати і тлумачити верховенство права і які, за висновком дисертанта, неодмінно заводять у доктринальний глухий кут. Першому підходові властивий пошук посутнього значення цього явища загалом (концепції, доктрини, принципу) в спосіб, умовно кажучи, прямолінійно-механістичний. Це коли здійснюється поєднання (додавання) двох окремих слів — «верховенство» і «право» — з очевидною метою: визначитись як у просторовому, так і в посутньому відношеннях у головному: що слід розуміти під поняттям «право», аби дійти «правильного» висновку стосовно того, що ж саме тут «верховенствує» і відносно чого (чи над чим) воно «верховенствує», якщо його сприймати таким, що перебуває на найвищому щаблі ієрархічного порядку? Другий підхід можна характеризувати як обмежувально-звужуваль¬ний, коли автори вибудовують розуміння верховенства права й -пояснюють його, не виходячи за межі співвідношень між двома величинами в рамках: «мале — велике», «частка — ціле». При такому підході верховенство права зводиться всього-на-всього до одного з низки елементів (принципів) і тим самим виступає як «мале» («частка») об’ємнішого поняття, яким тут, як стверджує переважна більшість українських авторів, є поняття «правна держава» (як «велике», «ціле»).
Обидва ці підходи до розуміння і пояснення верховенства права дисертант вважає хибними, а тому — неприйнятними. У дисертації запропоновано новий підхід до розв’язання наукової проблеми сприйняття і тлумачення верховенства права, який, на переконання дисертанта, є виходом із того доктринального глухого кута, куди заводять два означені вище підходи. Запропонований дисертантом підхід ґрунтується на методології класичної доктрини верховенства права, основу якої становить доктрина природнього права. На переконання автора, лише такий шлях пізнання і лише така методологічна основа можуть забезпечити малопомилкове тлумачення принципу верховенства права як конституційного принципу українського права.
У дисертації автор запропонував власне тлумачення змісту верховенства права як основоположного принципу новітньої системи українського права (глава XVIII), що виступає ключовою ланкою всього наукового дослідження. Автор доводить, що структуру та юридичний зміст принципу верховенства права як принципу українського права неможливо осягнути і визначити, якщо в основу не покласти ті обов’язкові та засадничі елементи широкої доктрини верховенства права, які є conditio sine qua non його адекватного сприйняття, розуміння і тлумачення. Позиція дисертанта полягає в тім, що до таких засадничих елементів ¬широкої доктрини верховенства права належать: 1) доктрина природніх прав людини; 2) доктрина суспільного договору в рамках ліберального юридичного вчення; 3) власне доктрина верховенства права — від Алберта Дайсі до сучасного її тлумачення західною доктриною права з урахуванням доробку Міжнародної комісії юристів за кілька десятиліть. Спираючись лише на таку доктринальну основу, цілком можливо дійти достеменної сутності верховенства права та визначення складових елементів самого юридичного принципу верховенства права як принципу новітньої системи українського права.
Вибравши одним з основних завдань наукової праці дослідження питання можливості практичного застосування юридичного принципу верховенства права (класично структурованого Албертом Дайсі в рамках англійської конституції) як основоположного принципу українського конституційного права, дисертант на основі системного аналізу положень Конституції України 1996 р. наводить власне тлумачення юридичної формули, зафіксованої в частині першій статті 8 українського основоположного акта (глава ХІХ). Відповідно йдеться про системний аналіз Конституції України 1996 р. у тій частині, де її положення визначають сутність верховенства права як: а) заперечення свавільної влади; б) рівність перед законом; в) концепцію про конституційне право як наслідок прав особи, а не їхнє джерело. Саме цей аналіз дав дисертантові можливість доводити, що: ідея «верховенства закону» є несумісною з природою української конституції; зафіксований у формулі частини другої статті 19 Конституції України конституційний принцип законності, по суті, є запереченням конституційного підґрунтя для «верховенства закону»; ієрархічно вищий статус закону як нормативно-юридичного акта відносно підзаконних актів не є підставою для визнання «верховенства закону» конституційним принципом. Тут викладено сутність принципу верховенства права в його проявах через зафіксовані українським основоположним актом основоположні права і свободи людини та інші окремі інститути права, що ним визначені: інститут адміністративної юстиції; інститут воєнного (надзвичайного) стану; інститут збройних сил; інститут суспільного контролю за витрачанням державного бюджету; інститут контрасиґнації актів глави держави (відповідальність міністрів).
У цій частині праці дисертант подає лише кілька узагальнених висновків дослідження, що наводяться в наступному розділі автореферату разом з іншими загальними висновками, які випливають із прикінцевої глави монографії (глава ХХ) та які сукупно виносяться на захист.