Валах Вікторія Володимирівна Порівняльно-правова характеристика спадкових правовідносин в Україні та зарубіжних країнах (Російській Федерації, Франції, Німеччині, США)

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, вказується зв’язок роботи з науковими програмами, темами, визначаються мета і завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, висвітлюються наукова новизна одержаних результатів та їх практичне значення, наводяться дані про апробацію та публікацію результатів.
Розділ 1. «Поняття та характеристика спадкування як юридичного механізму переходу прав та обов’язків від однієї особи до іншої» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 1.1. «Поняття та види правонаступництва у цивільному праві» ні підставі порівняння висловлених науковцями позицій обґрунтовується висновок щодо існування цивільного правонаступництва як інституціонального принципу цивільного права та правової дефініції, яка має знайти своє закріплення у чинному Цивільному кодексі України.
Проаналізувавши виділені у спеціальній літературі ознаки цивільного правонаступництва, дисертантом визначений наступний вичерпний перелік його характерних ознак: 1) правонаступництво є переходом прав/обов’язків від однієї особи до іншої, 2) залежність обсягу прав та/або обов’язків правонаступника від прав та/або обов’язків правопопередника, 3) одночасність, 4) правонаступництво відбувається у правах та/або обов’язках, 5) цілісність.
У дисертації приділено уваги класифікації цивільного правонаступництва, в результаті чого зроблено висновок про транслятивність цивільного правонаступництва та відокремлення його від конститутивного правонабуття.
У підрозділі 1.2. «Поняття та особливості спадкового правонаступництва» на підставі аналізу джерел спадкового права країн, що досліджувалися, а також досягнень вітчизняної та зарубіжної доктрини цивільного права, зроблено висновок про існування спадкового правонаступництва (спадкування) у якості окремого і особливого виду цивільного правонаступництва. Спадковому правонаступництву притаманні ознаки як універсального і сингулярного правонаступництва, так й окремі ознаки, що знаходять своє вираження лише у спадкуванні. До останніх, на думку автора, відносяться опосередкованість (здійснення спадкоємцями з моменту відкриття спадщини та до її прийняття певних юридичних та фактичних дій задля її прийняття, спадкування за правом представлення тощо) та наявність спеціального правового режиму спадкування певних видів майна (права на земельну ділянку, вклад у банку тощо).
На підставі проведеного аналізу спадкового правонаступництва та виділення його ознак, визначено його місце у спадковому праві та зроблено спробу надати власне визначення спадкуванню. Під спадкуванням, на думку автора, слід розуміти окремий вид цивільного правонаступництва, за яким відбувається перехід належних спадкодавцю на момент його смерті прав та/або обов’язків до спадкоємців за правилами норм спадкового права.
Аналіз норм спадкового права США, які стосуються, зокрема, переходу спадщини на праві довірчої власності «особистому представникові» спадкодавця, «очищення» спадщини від боргів тощо, що здійснюється у межах спеціальної судової процедури (probation), дозволив дисертантові дійти висновку, що в США спадкування не є різновидом цивільного правонаступництва.
Розділ 2. «Динаміка спадкового правовідношення (в Україні та зарубіжних країнах)» складається з трьох підрозділів і присвячений теоретико-правовому аналізу підстав виникнення та розвитку спадкового правовідношення. При цьому за основу дослідження покладено визначене автором поняття «спадкове правовідношення».
У підрозділі 2.1. «Підстави виникнення спадкового правовідношення» досліджуються елементи юридичного складу, який спричиняє виникнення спадкового правовідношення. Автором поділяється думка про те, що підставою виникнення спадкового правовідношення є юридичний склад. Встановлено, що за чинними законодавствами України та Російської Федерації до юридичного складу, на підставі якого виникає спадкове правовідношення, окрім юридичних фактів, входять також юридичні умови. Під юридичними умовами, на думку автора, слід розуміти обставини, що мають юридичне значення для настання юридичних наслідків, але які пов’язані з ними не прямо, а через одну чи декілька проміжних ланок (наявність зобов’язальних правовідносин між спадкодавцем та іншими особами, наявність родинних стосунків між спадкодавцем та спадкоємцями, цивільні стани тощо).
Оскільки при спадкуванні за заповітом необхідним юридичним фактом, що спричиняє виникнення спадкового правовідношення, є наявність чинного (законного) заповіту, у підрозділі аналізуються погляди науковців на умови дійсності заповіту – внутрішні (законність змісту заповіту) та зовнішні (дотримання встановленої законом форми і наявність тестаментоздатності у заповідача на момент складання заповіту). Звертається увага на необхідність виділу тестаментоздатності заповідача як елементу правосуб’єктності фізичної особи та конкретизується перелік осіб, яких слід вважати нетестаментоздатними. Зокрема, до нетестаментоздатних заповідачів слід відносити осіб, що вчинили самогубство або замах на самогубство (за рішенням суду), осіб, які не вміють або не можуть читати та/або писати (стосовно секретних заповітів).
Підрозділ 2.2. «Підстави зміни спадкового правовідношення» містить обґрунтування того, що всі юридичні факти, які мають місце після виникнення спадкового правовідношення та спричиняють його зміну, у залежності від того, на який елемент правовідношення вони впливають, поділяються на а) юридичні факти, що призводять до зміни суб’єктного складу правовідношення, б) юридичні факти, що призводять до зміни часток спадкоємців, в) юридичні факти, що водночас призводять до зміни суб’єктного складу правовідношення та до зміни часток спадкоємців.
У дисертації обґрунтовується необхідність виділу юридично байдужих фактів, тобто юридичних фактів, які не призводять до зміни жодного з елементів спадкового правовідношення. Термін «юридично байдужі факти спадкового правовідношення» слід розглядати саме у межах цього правовідношення.
У результаті проведеного дослідження юридичних фактів, що змінюють спадкове правовідношення, звертається увага на недоцільність виділу двох етапів існування спадкового правовідношення – відкриття спадщини та її прийняття, адже з відкриттям спадщини закон пов’язує виникнення спадкових правовідносин, а прийняття спадщини припиняє спадкові правовідносини лише для тих спадкоємців, які її прийняли.
Аналіз конструкції спадкового правовідношення та підстав його зміни дозволяє дійти висновку, що спадкові правовідносини існують як абсолютні правовідносини. Значення спадкового правовідношення полягає в тому, що його існування є юридичною умовою для виникнення іншого правовідношення – правовідношення власності. Специфікою зобов’язаних осіб у спадковому правовідношенні є обов’язок сприяти у реалізації спадкоємцями їх спадкових прав.
У дисертації звертається увага на існування спадкового відношення тільки у якості регулятивного правовідношення, тобто у його нормальній стадії. Відтак правовідносини, що виникають у результаті порушення прав учасників спадкових правовідносин, виходять за межі останніх.
У підрозділі 2.3. «Підстави припинення спадкового правовідношення» проаналізовано точки зору вітчизняних та зарубіжних вчених щодо юридичних фактів, які спричиняють припинення спадкового правовідношення.
Дисертантом наголошується на необхідності розрізняти правовідношення як модель поведінки його учасників, встановлену нормами права, та конкретне (індивідуальне) правовідношення, яке виникає між певними особами. Виходячи з розуміння спадкового правовідношення як відношення, що спирається на спадкові правові норми, автором вперше у теорії цивільного права виділено модельне спадкове правовідношення та конкретні спадкові правовідносини.
Результатом такого розмежування та аналізу норм спадкового права, що регулюють припинення спадкового правовідношення, стали наступні висновки:
– єдиним юридичним фактом, що припиняє модельне спадкове правовідношення, є сплив строку на прийняття відумерлої спадщини територіальною громадою (у зарубіжних країнах – державою) або прийняття відумерлої спадщини територіальною громадою (державою);
– юридичними фактами, що припиняють конкретні спадкові правовідносини, є смерть спадкоємця, прийняття спадщини, відмова від спадщини тощо.
У розділі 3. «Структура спадкового правовідношення (в Україні та зарубіжних країнах)» дається загальний аналіз елементів спадкового правовідношення – суб’єкта, об’єкта та змісту. З огляду на це, розділ складається з трьох підрозділів.
Підрозділ 3.1. «Учасники спадкового правовідношення» присвячений визначенню кола суб’єктів спадкового правовідношення, виходячи з їх поділу на дві групи у залежності від наявності або відсутності у них юридичного інтересу до спадщини.
Дисертантом звернуто увагу на те, що до учасників спадкового правовідношення, які мають юридичний інтерес щодо спадщини, слід віднести спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів і боржників спадкодавця.
Аналіз чинного законодавства стосовно осіб, які не можуть бути спадкоємцями (негідні спадкоємці), а також законодавча прогалина щодо питання про можливість бути спадкоємцем за заповітом у майбутньому у разі, коли особа ще не зачата, свідчить про необхідність включення до складу цивільної правосуб’єктності фізичної особи тестаментоздатності спадкоємця.
Дисертантом доведено, що спадкування за правом представлення не є різновидом спадкування за законом, а спадкування обов’язкової частки у спадщині відноситься до спадкування за законом.
Визначаючи правовий статус вказаних учасників модельного спадкового правовідношення зроблено висновки про необхідність удосконалення чинного спадкового законодавства України шляхом:
– розширення кола спадкоємців за законом, зокрема, включення до цієї категорії спадкоємців, які знаходяться зі спадкодавцем у соціальній спорідненості;
– визнання територіальної громади (держави) як спадкоємця останньої черги з дотриманням умов спадкування, встановлених чинним спадковим законодавством;
– встановлення строків та порядку погашення боргів спадкодавця.
У підрозділі досліджується правовий статус учасників спадкового правовідношення, які сприяють здійсненню прав та виконанню обов’язків щодо спадщини – виконавця заповіту, нотаріусу, суду у спадкових правовідносинах. У роботі надані додаткові обґрунтування висновку про самостійність субінституту виконання заповіту.
Аналізуються та розмежовуються функції та компетенція нотаріуса та суду у спадкових правовідносинах. В Україні та Російській Федерації всі повноваження нотаріусів та суду у межах спадкового правовідношення поділяються автором на дві групи: а) ті, які спрямовані на охорону прав спадкоємців та б) ті, які спрямовані на охорону спадкового майна. Повноваження нотаріусів у спадкових справах у Франції (посвідчення заповітів та видача свідоцтва про прийняття спадщини) та Німеччині (посвідчення заповітів) є більш вужчими, оскільки всі інші юридичні дії віднесено до компетенції суду. У США суд є безпосереднім учасником спадкових правовідносин (за деякими винятками).
У підрозділі 3.2. «Об’єкт спадкового правовідношення» наголошується на існуванні єдиного об’єкта спадкового правовідношення – спадщини. Аналіз груп прав та обов’язків, які не входять до її складу, а також існування законодавчо закріпленого терміну «спадщина» дозволяє констатувати наявність спеціального терміну для визначення об’єкта спадкових правовідносин, що не збігається з об’єктом цивільних правовідносин та має притаманні лише йому відмінності.
У підрозділі уточнюється, що предмет заповідального відказу може не співпадати зі складом спадщини, що обумовлено своєрідною природою заповідального відказу.
З огляду на положення чинного законодавства України та зарубіжних країн, що регулюють порядок спадкування, автором зроблено висновок про існування спеціального режиму спадкування стосовно певних видів майна. У результаті запропоновано внести відповідні доповнення до ЦК України, зокрема щодо запровадження особливого порядку спадкування підприємства.
У підрозділі 3.3. «Зміст спадкового правовідношення» увагу приділено правам та обов’язкам спадкоємців як основних учасників спадкового правовідношення.
У роботі удосконалено систематизацію прав та обов’язків спадкоємців у модельному правовідношенні та відокремлено їх від прав та обов’язків, тісно пов’язані із правом спадкування, але не входять до змісту спадкового правовідношення.
Автор обґрунтовує необхідність включення до суб’єктивного права спадкування прийняття спадщини та відмови від спадщини у якості складових (правомочностей) першого. Звертається увага на те, що в Україні, Російській Федерації та Франції набуття спадщини засновано на системі прийняття спадщини, у Німеччині та США – на системі відмови від неї.
Аналіз позитивного правозастосовчого досвіду зарубіжних країн дозволив сформулювати конкретні пропозиції щодо удосконалення чинного цивільного законодавства України, зокрема, шляхом введення нових субінститутів – купівлі-продажу права спадкування, зрівняння часток спадкоємцями та позову про спадщину.