ІВАНИЦЬКИЙ СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ АДВОКАТУРИ В УКРАЇНІ: ПРИНЦИПИ ТА СИСТЕМА

Краткое содержание

У вступі обгрунтовується актуальність теми, об’єкт, предмет, мета,
завдання та методологічна основа дослідження, зв’язок роботи з науковими
програмами, планами, темами. Сформульовано положення, що виносяться на
захист, розкрито практичне значення отриманих результатів, наведено дані
щодо їх апробації.
Розділ 1 “Загальні питання організації адвокатури в Україні та світі”
складається з п’яти підрозділів.
10
У підрозділі 1.1 “Поняття і правова природа адвокатури” проаналізовано
сутність, визначення і правову природу адвокатури, її місце в механізмі
суспільних та державно-правових відносин.
Робиться висновок, що адвокатура – це самоврядний інститут правової
системи, який об’єднує адвокатів у межах організаційних форм адвокатської
діяльності й самоврядування з метою забезпечення високих стандартів
надання професійної правничої допомоги.
Правова природа адвокатури утворена домінуючим публічним елементом й
підпорядкованим приватним, що визначає публічно-приватний характер
даного інституту.
У підрозділі 1.2 “Генеза правових і доктринальних основ адвокатури”
розкрито основні історичні віхи еволюції законодавства й доктрини
принципів та системи адвокатури.
Починаючи із давніх часів у більшості держав світу відбувся рух від
аматорсько-дилетантської, родинно-товариської до професійної адвокатури,
становлення й розвиток якої в кожній країні визначалися національними
особливостями.
Основними історичними формами становлення адвокатури на вітчизняних
теренах стали: первинна адвокатура (протоадвокатура), що зародилася до
початку польсько-литовської експансії на українські землі; напівпрофесійна
адвокатура існувала в польсько-литовську добу; професійна адвокатура
сформувалася після ухвалення австрійською владою в 1781 році Загального
порядку судового провадження (Allgemeine Gerichtsordnung).
У підрозділі 1.3 “Мета адвокатури” досліджується телеологічна
спрямованість адвокатури.
Аналізуючи призначення цього інституту, автор доходить висновку, що
мета адвокатури не співпадає із метою її елементів чи підсистем, повинна
узгоджуватися із метою системи вищого рівня (правової системи) й не
суперечити фундаментальним цінностям суспільства. Рівною мірою мета
адвокатури має відображати найбільш значущі соціальні потреби та інтереси,
бути досяжною наявними засобами, характеризуватися конкретикою й
відрізнятися від соціального призначення правових установ зі схожими
завданнями.
Обґрунтовується, що метою адвокатури України повинно бути
забезпечення високих стандартів надання професійної правничої допомоги.
У підрозділі 1.4 “Завдання адвокатури” аргументовано позицію, що
завдання адвокатури є конкретизацією мети, деталізованими напрямами її
реалізації, що характеризуються більш розширеною, точною й імперативною
формою викладу та безпосередньою наближеністю до виконавців.
Виокремлено перелік завдань адвокатури України на сучасному етапі
державно-правового будівництва.
У підрозділі 1.5 “Функції адвокатури” робиться висновок, що функціями
адвокатури є основні напрями діяльності адвокатури щодо реалізації
поставленої мети.
11
Наводиться авторська класифікація функцій адвокатури, які залежно від
вектору впливу утворені системою зовнішніх (захист, представництво,
надання інших видів професійної правничої допомоги) й внутрішніх функцій
(представницька, регуляторна, кваліфікаційна, дисциплінарна, організаційно-
виконавча, контрольна функція, а також функція корпоративного захисту).
Розділ 2 “Концептуальні основи принципів адвокатури” складається з
п’яти підрозділів.
У підрозділі 2.1 “Поняття і ознаки принципів адвокатури” досліджується
сутність й істотні ознаки принципів адвокатури, до переліку яких автор
відносить соціальну обумовленість, нормативну закріпленість, базисність,
підвищену стабільність, високий рівень узагальнення, спрямованість на
забезпечення організації та/або діяльності адвокатури, системну єдність.
За результатами аналізу сутнісних параметрів формулюється дефініція
принципів адвокатури, під якими запропоновано розуміти соціально
обумовлені, найстабільніші, базисні положення, закріплені в праві, які
системно й в найбільш загальному вигляді визначають організацію та/або
діяльність адвокатури.
У підрозділі 2.2 “Співвідношення принципів адвокатури із суміжними
правовими категоріями” аналізуються кореляційні зв’язки принципів
адвокатури із суміжними правовими конструкціями.
Автором звертається увага, що лінія розподілу між принципами й нормами
та правилами проходить у площині таких притаманних принципам основних
ознак, як високий рівень узагальнення, базисність і підвищена стабільність.
Взяті в сукупності, специфічні ознаки принципу дозволяють відрізнити його
від менш значущих й універсальних засобів правового регулювання.
У підрозділі 2.3 “Система принципів адвокатури” за результатами аналізу
широкого кола доктринальних джерел формулюється поняття системи
принципів адвокатури.
Наповнюючи його конкретним змістом, здобувач відносить до системи
основних принципів адвокатури, що покладені в основу її організації та
діяльності в сучасному світі, незалежність, конфіденційність, уникнення
конфлікту інтересів, територіальність, обумовленість судоустроєм,
спеціалізацію, корпоративне самоврядування, професійну компетентність,
доступність, мультидисциплінарність, розумну винагороду, ефективність.
У підрозділі 2.4 “Класифікація принципів адвокатури” досліджуються
різноманітні підходи щодо диференціації принципів адвокатури.
Залежно від сфери поширення принципи адвокатури пропонується
класифікувати на основоположні принципи (незалежність, професійна
компетентність, конфіденційність, уникнення конфлікту інтересів), принципи
організації (територіальність, обумовленість судоустроєм, спеціалізація,
корпоративне самоврядування, доступність) й принципи діяльності
(ефективність, мультидисциплінарність, розумна винагорода).
У підрозділі 2.5 “Роль, функції і взаємодія принципів адвокатури”
акцентується увага на тому, що принципи адвокатури забезпечують
концептуальну узгодженість, міцність й стабільність нормативної основи
12
функціонування адвокатського співтовариства, виступають дороговказом
його розвитку, фундаментом системної та збалансованої організації
адвокатури.
До основних функцій принципів адвокатури автор відносить програмну
(ідеолого-орієнтувальну), регулятивно-охоронну, системоутворювальну,
інтерпретаційну.
В основі взаємодії принципів адвокатури лежать вертикальні й
горизонтальні зв’язки. Субординаційні відносини між принципами зумовлені
їх диференціацією на основоположні та інші принципи адвокатури. Оскільки
перші мають пріоритетний, “материнський” характер, виступають ядром
системи принципів, остільки інші принципи повинні бути зорієнтованими на
першочергову реалізацію основоположних принципів.
Розділ 3 “Основоположні принципи адвокатури на шляху європейської
інтеграції України” складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 3.1 “Принцип незалежності” аналізуються основні
компоненти принципу незалежності адвокатури в аспекті міжнародно-
правового та європейського розуміння цієї категорії, що включає
забезпечення інституційної та функціональної (процесуальної) можливості
адвокату здійснювати всі види професійної діяльності вільно і незалежно від:
1) держави; 2) клієнта; 3) громадськості; 4) керівного складу організаційних
форм адвокатської діяльності (адвокатських фірм, колегій тощо) та
професійної асоціації адвокатів. Останньому органу незалежність має бути
безумовно забезпечено через його особливу роль у справі гарантування
незалежності адвокатів-членів асоціації, що не виключає можливості
судового контролю за реалізацією окремих її рішень.
Обґрунтовується необхідність закріплення в законі мінімальних пропорцій
розподілу щорічного внеску на забезпечення реалізації адвокатського
самоврядування за кожним з органів, наділених представницькими,
кваліфікаційними, дисциплінарними чи ревізійними функціями (у відсотках).
У підрозділі 3.2 “Принцип професійної компетентності” розкривається
зміст принципу професійної компетентності, який утворений сукупністю
правоположень, що вcтановлюють перелік й механізм набуття та підтримання
знань, вмінь та практичних навичок, ділових та морально-етичних якостей і
вимог, які визначають здатність особи успішно здійснювати адвокатську
діяльність.
Аргументується потреба застосування польського досвіду в частині
законодавчого закріплення суми оплати за стажування на рівні не більше
розміру шестикратної мінімальної зарплати. Не менше 90 % суми внеску, що
надійшла на рахунок органу адвокатського самоврядування за проходження
стажування, останній повинен перераховувати адвокату-керівнику
стажування.
У підрозділі 3.3 “Принцип конфіденційності” доводиться, що принцип
конфіденційності є ширшою категорією, ніж інститут адвокатської таємниці,
які співвідносяться між собою як загальне й окреме. Окрім збереження
адвокатської таємниці, адвокат повинен здійснити захист інших відомостей,
13
що можуть не охоплюватися поняттям адвокатської таємниці (персональні
дані, інформація про фізичну особу тощо), тобто забезпечити
конфіденційність у взаєминах із широким колом осіб.
Конфіденційність як принцип адвокатури становить сукупність
правоположень, що визначають механізм дотримання адвокатської таємниці,
захисту персональних даних особи та інших видів інформації з обмеженим
доступом у процесі здійснення адвокатської діяльності, а також
кваліфікаційного, дисциплінарного та інших видів проваджень у системі
органів адвокатського самоврядування.
На відміну від багатьох інших принципів адвокатури, принцип
конфіденційності поширюється на ширше коло суб’єктів, охоплюючи не
тільки адвокатів, але й помічників адвоката, стажистів адвоката, осіб, які
перебувають у трудових відносинах з адвокатом, а також осіб, стосовно яких
припинено або зупинено право на заняття адвокатською діяльністю.
У підрозділі 3.4 “Принцип уникнення конфлікту інтересів”
обгрунтовується, що уникнення конфлікту інтересів як принцип адвокатури
становить сукупність правоположень, які визначають шляхи запобігання
порушень приватних і публічних інтересів, що вступають або можуть
вступити в суперечність під час адвокатської діяльності чи функціонування
органів адвокатського самоврядування та негативно позначитися на
виконанні адвокатом своїх професійних обов’язків.
Узагальнення теорії та адвокатської практики дозволило виділити 4 основні
види (комбінації) конфлікту інтересів у професійній діяльності українського
адвоката: конфлікт інтересів між адвокатом і поточним (1) або колишнім (2)
клієнтом (особисті конфлікти інтересів); конфлікт інтересів між поточними
клієнтами (3) або поточним і колишнім (4) клієнтами (конфлікти клієнтів).
Розділ 4 “Принципи організації адвокатури” складається з п’яти
підрозділів.
У підрозділі 4.1 “Принцип територіальності” надається характеристика
зазначеного принципу, який утворений сукупністю правових положень, що
визначають адміністративно-територіальний устрій країни основою побудови
й просторових меж функціонування адвокатури.
Виділяються два основні аспекти принципу територіальності в сучасному
світі: конструювання моделі адвокатури на підставі існуючих меж
адміністративно-територіальних одиниць, а не інших критеріїв (судового
устрою, національної чи мовної приналежності тощо); локалізація
просторових меж функціонування адвокатів у межах певного регіону.
Робиться висновок про недоцільність застосування локалізації як
територіально обмежуючої вимоги в процесі розбудови української
адвокатури.
У підрозділі 4.2 “Принцип обумовленості судоустроєм” розкривається
зміст однойменного принципу, який полягає в побудові адвокатури на
підставі судового устрою держави, зокрема, утворення регіональних,
національних та/або спеціальних органів адвокатського самоврядування в
межах сфери юрисдикції судів певного рівня (виду, інстанційності); наявність
14
особливого механізму добору і забезпечення функціонування окремої
привілейованої категорії адвокатів, уповноважених практикувати перед
визначеними судами; закріплення обов’язку утримання адвокатської контори
за місцезнаходженням певних судів; встановлення для іноземних адвокатів
еквівалентних обмежень на представництво у судах приймаючої держави
залежно від обсягу отриманих прав практики перед судами домашньої
юрисдикції та ін.
Будучи поширеним за кордоном (ФРН, Франція, Італія, Молдова тощо),
принцип обумовленості судоустроєм не отримав розвитку в сучасній
українській адвокатурі. Такий підхід вітчизняного законодавця підтримується
автором з огляду на особливості розвитку національної правової системи.
93 % опитаних здобувачем респондентів віддають перевагу принципу
територіальності.
У підрозділі 4.3 “Принцип спеціалізації” висвітлюється змістовне
наповнення спеціалізації як принципу організації адвокатури.
Аргументується, що спеціалізація охоплює як сферу адвокатського
самоврядування, так і сферу адвокатської діяльності. Остання має три основні
різновиди – спеціалізація сферою правовідносин, клієнтурою або їх
поєднанням у різних пропорціях. Виділяються ключові чинники, що
впливають на можливість запровадження (поглиблення) спеціалізації:
місцезнаходження суб’єкта надання правової допомоги (а), його розмір (б) й
економічна кон’юнктура (в).
Автором критикуються пропозиції щодо закріплення на законодавчому
рівні в Україні інституційно оформленої cпеціалізації за англосаксонським
взірцем (баристери і соліситори).
У підрозділі 4.4 “Принцип корпоративного самоврядування” досліджується
корпоративне самоврядування як форма самостійного вирішення
адвокатським співтовариством внутрішньопрофесійних питань, у межах якої
адвокати безпосередньо або через представницькі органи керують власними
справами, здійснюють нормотворчу діяльність з урахуванням обмежень,
встановлених законом, реалізують кваліфікаційні, дисциплінарні та інші
повноваження з метою створення належних умов для забезпечення високих
стандартів надання професійної правничої допомоги.
За результатами аналізу принципу корпоративного самоврядування
аргументується позиція, відповідно до якої обов’язковість/добровільність
членства адвокатів у професійній асоціації не є самостійним принципом
адвокатури, виступаючи елементом принципу корпоративного
самоврядування.
На підставі біфункціонального підходу, який надає можливість
охарактеризувати ступінь повноти дисциплінарної влади професії щодо своїх
членів (дисциплінарна функція) та участі корпорації в атестації майбутніх
адвокатів (кваліфікаційна функція), автор виокремлює три основні моделі
корпоративного самоврядування адвокатури в світі – автономну, публічно-
селективну й гібридну. Робиться висновок про оптимальність автономної
моделі корпоративного самоврядування для української адвокатури.
15
У підрозділі 4.5 “Принцип доступності” охарактеризовано доступність як
принцип адвокатури, який утворений сукупністю правоположень, що
встановлюють територіальні, фінансові, процедурні, темпоральні й
інформаційні гарантії забезпечення безперешкодного доступу до правової
допомоги адвоката.
Доводиться, що на сучасному етапі правової реформи функція
адміністрування системи безоплатної правової допомоги повинна бути
залишена за Координаційним центром з надання правової допомоги.
Розділ 5 “Принципи діяльності адвокатури” складається з трьох
підрозділів.
У підрозділі 5.1 “Принцип ефективності” розкривається змістовне
наповнення вказаного принципу, який утворений сукупністю правоположень,
що встановлюють вимоги до діяльності адвокатської спільноти, які
забезпечують фактичну результативність, дієвість реалізації поставлених
перед нею цілей.
Висвітлюється законодавче й корпоративне розуміння ефективності
діяльності адвокатури, позиції ЄСПЛ з цього приводу, шляхи усунення
проблемних питань, що виникають на практиці.
У підрозділі 5.2 “Принцип мультидисциплінарності” висвітлюються
особливості мультидисциплінарної практики та організаційних форм її
оформлення. Звертається увага, що в межах її структури надання послуг і
розподіл винагороди здійснюється представниками двох чи більше професій;
результатом їх роботи є комбінована послуга, яка складається із юридичних
та інших видів професійних (аудиторських, управлінських тощо) послуг.
Зміст мультидисциплінарності як принципу адвокатури полягає в побудові
змішаної моделі організаційних форм адвокатської діяльності за рахунок
включення до їх складу представників інших професій, на яких поширюються
етичні вимоги й спеціальний порядок допуску до здійснення професійної
діяльності з метою надання адвокатських та інших професійних послуг.
За результатами аналізу європейського досвіду (ФРН, Англія та Уельс,
Франція, Італія, Іспанія та ін.) відмічається наявність тенденції до
утвердження й розширення сфери застосування мультидисциплінарності як
принципу адвокатури в світі. Робиться висновок, що Україна не повинна
залишитись осторонь цього процесу. Можливість створення в Україні
мультидисциплінарних об’єднань між адвокатами й представниками інших
професій має бути закріплена для тих професіоналів, нормативні вимоги до
статусу й поведінки яких узгоджуються із основоположними принципами
адвокатури.
У підрозділі 5.3 “Принцип розумної винагороди” окреслений принцип
трактується через сукупність правоположень, що визначають організаційно-
правові умови отримання суб’єктом адвокатської діяльності розумної
винагороди за виконання обов’язків, пов’язаних із здійсненням адвокатської
діяльності та/або реалізації повноважень члена органу адвокатського
самоврядування.
16
Підкреслюється, що саме критерій розумності винагороди дозволяє
узгодити економічні інтереси адвоката із поставленими перед ним публічно-
професійними завданнями, виступає дороговказом на шляху узгодження
широкого спектру суб’єктивних та об’єктивних життєвих обставин, які
впливають на визначення розміру гонорару, створюючи умови для його
гнучкої адаптації до потреб конкретної людини та обставин справи.
Автором наводяться аргументи на користь законодавчої регламентації
права адвоката отримувати від клієнта умовний гонорар (pactum de quota
litis).
Розділ 6 “Система адвокатури в Україні та світі” складається з трьох
підрозділів.
У підрозділі 6.1 “Адвокатура як об’єкт системного дослідження”
досліджуються сформовані в загальній теорії систем та теорії організації
підходи щодо інтерпретації терміна “система”.
Це поняття розглядається автором як сукупність взаємодіючих елементів,
що поєднані між собою зв’язками та відносинами, утворюючи певну єдність,
цілісність. Ключовими аспектами поняття “система” виступає єдність складу
(елементів) й структури. Остання є формою розміщення й взаємозв’язку
елементів системи. Серед широкого розмаїття зв’язків системоутворювальне
значення мають основні, стійкі, закономірні зв’язки, що надають необхідного
зчеплення усім складовим частинам, забезпечують високий рівень
сполученості елементів системи.
Робиться висновок, що за сутнісними параметрами система адвокатури
складається із сукупності взаємодіючих елементів, що поєднані між собою
зв’язками та відносинами, які дозволяють забезпечити високі стандарти
надання професійної правничої допомоги.
У підрозділі 6.2 “Системи адвокатур Європи та світу: огляд і
класифікація” здійснено огляд й класифікацію зарубіжних систем адвокатур
за наступними критеріями: залежно від ступеня обов’язковості членства в
органах адвокатського самоврядування виділено системи адвокатур з
добровільним або обов’язковим членством в органах адвокатського
самоврядування; залежно від складу адвокатури, тобто осіб, яким
законодавством дозволено входити до організаційних форм адвокатської
діяльності або самоврядування, системи адвокатур диференційовано на
гомогенні й гетерогенні; залежно від кількості юрисдикцій, що здійснюють
спеціалізоване регулювання діяльності певних груп адвокатів у межах однієї
держави, виокремлено моноюрисдикційні й мультиюрисдикційні системи
адвокатур; залежно від обсягу повноважень загальнодержавного органу
адвокатського самоврядування розмежовано централізовані й
децентралізовані адвокатури.
У підрозділі 6.3 “Архітектоніка української системи адвокатури”
досліджується інституціональна побудова національної адвокатури.
Систему адвокатури України утворюють адвокати, які об’єднані через
організаційні форми адвокатської діяльності й адвокатського самоврядування
задля ефективної реалізації мети адвокатури.
17
Найменшим внутрішнім елементом системи адвокатури є адвокат. Проте
минули часи, коли адвокат-індивідуал міг ефективно відповісти на непрості
виклики, що надходять з оточуючого середовища. Ускладнення умов
професійної практики й розширення функціональної природи юридичної
роботи зумовило еволюцію організаційних форм корпоративного буття, в
результаті якої базовими елементами системи адвокатури України, поряд із
адвокатами, стали адвокатські бюро, адвокатські об’єднання, органи
адвокатського самоврядування.
Здобувачем робиться висновок, що архітектоніка української системи
адвокатури включає дві основні підсистеми – організаційні форми
адвокатської діяльності й адвокатське самоврядування. Рівень внутрішньої
розгалуженості системи адвокатури має відповідати ступеню різноманітності
проблематики, із якою адвокатам доводиться стикатися під час взаємодії із
зовнішнім середовищем.
Розділ 7 “Удосконалення системи адвокатури України” складається з
п’яти підрозділів.
Підрозділ 7.1 “Підсистема організаційних форм адвокатської діяльності”
складається з двох пунктів.
У пункті 7.1.1 “Адвокат” досліджується правове положення адвоката,
який здійснює адвокатську діяльність індивідуально.
В профільному законі пропонується відкорегувати поняття “адвокат”
шляхом визначення його як фізичної особи, яка має право на заняття
адвокатською діяльністю.
У пункті 7.1.2 “Адвокатські об’єднання й бюро” аналізується правовий
статус адвокатських бюро й об’єднань.
Відмічається наявність загальносвітової тенденції останніх десятиріч щодо
розширення переліку колективних організаційних форм адвокатської
діяльності, прагнення поєднати класичні й господарські, корпоративні моделі
здійснення професійної практики. У руслі цих процесів обґрунтовується
необхідність доповнення зазначеного переліку такою організаційною
формою, як робота адвоката за наймом в адвоката або адвокатському
об’єднанні (бюро).
Підрозділ 7.2 “Підсистема адвокатського самоврядування” складається з
двох пунктів.
У пункті 7.2.1 “Формування органів адвокатського самоврядування”
розглядаються процедурні аспекти комплектування представницьких органів
адвокатури.
Здобувачем аргументовано, що під час проведення виборів до складу
органів адвокатського самоврядування форма голосування має визначатися
відповідним самоврядним органом (збори, конференція, з’їзд), причому за
загальним правилом повинно застосовуватися таємне голосування, яке за
потреби може бути змінено більшістю учасників зібрання на відкриту форму
волевиявлення.
18
Оптимальною пропорцією для встановлення кворуму під час проведення
загальних зборів адвокатів регіонів пропонується вважати присутність не
менше 1/5 частини адвокатів, внесених до ЄРАУ відповідного регіону.
На думку автора, термін перебування на посаді членів органів
адвокатського самоврядування повинен бути скорочений до трьох років.
Зазначену позицію підтримують 62 % опитаних здобувачем респондентів.
Наводяться аргументи на користь звуження сфери застосування кооптування
як вимушено допоміжного інституту в процесі формування органів
корпоративного самоврядування, розширення практики використання
демократичних процедур наділення представницьким мандатом.
У пункті 7.2.2 “Організація і функціонування адвокатського
самоврядування” аналізується побудова та діяльність органів корпоративного
самоврядування в адвокатурі.
Доводиться, що попри непослідовність законодавця, передбачені чинним
законом КДКА, ВКДКА, РКАР і ВРКА за своєю правовою природою
належать до органів адвокатського самоврядування. З метою усунення
виявлених на практиці колізій та недоліків в роботі членів цих органів
дисертантом розроблено механізм й визначено підстави для відкликання з
посади керівника (члена) органу адвокатського самоврядування.
Підрозділ 7.3 “Громадські об’єднання адвокатів та їх місце в системі
адвокатури України” складається з двох пунктів.
У пункті 7.3.1 “Міжнародні громадські об’єднання адвокатів”
досліджується соціальне та правове положення міжнародних громадських
об’єднань адвокатів.
Робиться висновок, що стан розвитку міжнародних громадських об’єднань
адвокатів характеризують різноспрямовані тенденції універсалізації та
диференціації, при цьому найбільш потужними, розвинутими й ефективними
виявляються інтегративні об’єднання на основі широкого залучення юристів
різних спеціалізацій, що можуть запропонувати більш всебічну й міцну
платформу для обміну ідеями та досвідом, задоволення різнопланових
професійних потреб. На підставі різних критеріїв здобувачем здійснюється
класифікація міжнародних громадських об’єднань адвокатів.
У пункті 7.3.2 “Національні громадські об’єднання адвокатів”
аналізується розвиток вітчизняних громадських об’єднань адвокатів.
Проведене опитування адвокатів засвідчило, що специфічне призначення
цих організацій в сучасних умовах усвідомлюється ними через необхідність
моніторингу й фахового контролю діяльності органів адвокатського
самоврядування, виявлення й узагальнення недоліків в їх роботі, поширення
передового досвіду; поглиблення співробітництва із органами адвокатського
самоврядування, в т.ч. шляхом делегування до їх складу своїх членів;
сприяння включенню своїх представників до громадських рад (колегій) при
державних органах та ін.
Добровільно-ініціативний характер утворення й ліквідації громадських
об’єднань адвокатів, а також характер їх повноважень не дозволяє розглядати
19
ці об’єднання як стабільний, обов’язковий елемент системи адвокатури
України.
У підрозділі 7.4 “Зв’язки і відносини між елементами системи
адвокатури” аргументується, що зв’язки і відносини між елементами
системи адвокатури складають ядро структури адвокатури.
Залежно від предметної спрямованості основні зв’язки та відносини між
вказаними елементами класифікуються на ті, що виникають у зв’язку з
наданням правової допомоги конкретному клієнту, й ті, що пов’язані із
вирішенням внутрішніх питань в системі адвокатського самоврядування.
Окрім того, зв’язки розподіляються на вертикальні (субординаційні,
ієрархічні) й горизонтальні (координаційні); суттєві та несуттєві; необхідні й
випадкові; формальні й неформальні тощо.
До провідних інтегральних факторів, що забезпечують міцність зв’язків
між адвокатами, автор відносить професійну свідомість й культуру адвокатів,
передусім такі їх елементи, як корпоративний дух та професійну ідеологію.
Доводиться, що корпоративний дух є інтегративним продуктом
індивідуальної й колективної свідомості адвокатів, що характеризується
спільністю ціннісних та емоційно-вольових орієнтирів професійної
діяльності, згуртованістю в їх обстоюванні, високою готовністю до підтримки
колег і професії в цілому.
У підрозділі 7.5 “Оптимізація системної побудови адвокатури України”
визначаються шляхи реформування системи адвокатури, зокрема,
модернізації підсистеми органів адвокатського самоврядування.
Пропонується нова модель корпоративного самоврядування на базовому
регіональному щаблі (збори адвокатів міста/району; конференція адвокатів
регіону; асоціація адвокатів регіону – рада асоціації та дисциплінарний суд)
та національному рівні (з’їзд адвокатів України; Ревізійна комісія адвокатури
України; Кваліфікаційна комісія адвокатури України; Вищий дисциплінарний
суд адвокатури України; Рада адвокатів України); послідовно наводяться
аргументи на користь удосконалення інституціональної конфігурації
адвокатури.