КОВАЛЕНКО ЛАРИСА ПАВЛІВНА ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами і програмами, мета й завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, наукова новизна і практичне значення одержаних результатів.
Розділ 1. «Визначальні засади правового регулювання інформаційних відносин в Україні» складається із 5-ти підрозділів. У підрозділі 1.1. «Етапи становлення й розвитку інформаційного права в Україні» проаналізовано становлення й функціонування інформаційного права й законодавства з моменту прийняття 2 жовтня 1992 р. Закону України «Про інформацію» й до сучасного етапу розвитку теоретичних засад і нормативно-правових підвалин, що регулюють відносини у сфері інформаційнії.
Розглянуто зв'язок між виникненням інформаційних систем і спеціального законодавства, оскільки існування такої складної категорії, як інформація, неможливе без правової регламентації. Більш того, саме право є тим елементом, який за сучасних умов забезпечує повноцінний розвиток і оптимальний рівень інформаційного суспільства.
Подальшого обґрунтування отримали поняття «інформаційне право», «інформаційна сфера», «інформаційний ресурс», з’ясовано їх сутність. Проте брак у законодавстві офіційного тлумачення зазначених категорій призводить до різноманітного трактування наведених термінів у юридичній науковій і навчальній літературі, до так званої «розмитості» їх змісту у процесі їх використання у правових актах і в документах з управлінської практики.
У підрозділі 1.2. «Принципи інформаційного права» надано загальну характеристику принципів інформаційного права й запропоновано класифікацію (поділ) на загальні і спеціальні. До загальних належать принципи законності, свободи доступу до інформації, вільного висловлення думок і переконань, забезпечення інформаційної безпеки, рівності громадян перед законом, захисту авторських прав та ін. Спеціальні принципи охоплюють основні положення й ідеї, що визначають суть і зміст окремих предметних комплексів, що обслуговуються інформаційним правом. Це такі принципи, як єдиний глобальний характер мережі, право охорони приватного життя, точне дотримання правил користування мережею, недоторканність приватної власності на інформацію й дотримання норм авторського права, доступність до інформації та ін. Надається характеристика кожного із зазначених принципів.
У підрозділі 1.3. «Соціальна роль і функції інформаційного права України» вивчаються поняття й характеристика функцій інформаційного права України, наводиться їх класифікація: (а) за сферою правового впливу − економічні, політичні, ідеологічні, екологічні, культурно-виховні; (б) за характером впливу − статичні, динамічні, установчі, інтегративні, охоронні, запобіжні; (в) за сферою, на яку поширюються функції інформаційного права – галузеві і правовий інститут.
Функції інформаційного права поділяються також на загально-соціальні і спеціально-соціальні (юридичні).
У підрозділі 1.4. «Методи як системна конструкція інформаційного права України» розкриваються поняття й особливості методів інформаційного права, пропонується їх класифікацію. У цілому методи можна поділити на наукові й ненаукові, демократичні й диктаторські, гнучкі й жорсткі, державні і громадські, творчі й шаблонні, адміністративні й економічні, прямого й непрямого впливу, загальні і спеціальні. Використосуються основні (дозвіл, зобов’язання й заборона) й допоміжні способи правового регулювання. В інформаційному праві існують 2 типи правового регламентування − загальнодозвільний і спеціально-дозвільний. На думку авторки, характеристика цих явищ у їх єдності і взаємодії як цілісної системи регламентації досягається за допомогою такої місткої юридичної категорії, як «інформаційно-правовий режим», під яким розуміється певний порядок правового регулювання, що забезпечується через особливе поєднання залучених для його здійснення способів, методів і типів правової регламентації.
У підрозділі 1.5. «Проблеми систематизації інформаційного права й законодавства» відзначається, що інформаційно-правові норми містяться у прийнятих у різний час численних нормативних актах, що потребують систематизації. Під систематизацією інформаційного права мається на увазі впорядкування й удосконалення інформаційного законодавства (нормативно-правових актів) шляхом їх оброблення й викладення за певною системою у вигляді збірників нормативно-правових актів чи у формі зведених кодифікованих актів.
Доводиться, що, на відміну від інших галузей права, об’єднати всі норми права інформаційного в одному або навіть у декількох комплексних (кодифікованих) актах неможливо, що можна пояснити об’єктивними причинами. Інформаційне право, впорядковуючи широке коло суспільних відносин, охоплює понад 4 тис. нормативних актів різної юридичної сили. Крім того, нормотворчості в інформаційній сфері властивий високий рівень динамічності, появою нових і вдосконаленням чинних норм, що надзвичайно ускладнює зміст і структуру наявного правового матеріалу й обмежує можливість його кодифікації.
Вирішенню проблем систематизації шляхом кодифікації інформаційного права сприятиме прийняття Інформаційного кодексу України, правові приписи якого мають визначити принципи цієї галузі права, їх вплив на регламентацію базових відносин, що виникають в інформаційній сфері.
Відзначається, що інкорпорація, як спосіб систематизації інформаційного права, має важливе, аж ніяк не перебільшене значення, оскільки вона не тільки полегшує пошуки нормативного матеріалу, а й сприяє вдосконаленню законодавства в процесі еволюції інформаційного права та його кодифікації.
Розділ 2. «Механізм реалізації правового регулювання інформаційною сферою і трансформація її структурних елементів в Україні» охоплює 4 підрозділи.
У підрозділі 2.1. «Поняття, основні риси й особливості правових відносин в інформаційному праві» наголошується, що визначення терміна “інформаційні відносини”, що міститься у ст. 3 Закону України “Про інформацію”, на думку авторки, ототожнюється з терміном «інформаційна діяльність». Ось чому одержання, використання, поширення і зберігання інформації, згідно зі ст. 14 цього Закону є основними видами інформаційної діяльності. Оскільки «інформаційні відносини» й «інформаційна діяльність» − це різні юридичні категорії, в дисертації запропоновано їх авторські дефініції.
Інформаційно-правові відносини − це суспільні відносини, що виникають, розвиваються і припиняють свою дію між суб’єктами права, наділеними інформаційними правами й обов’язками. Специфіка особливостями інформаційно-правових відносин полягає в наступному:
− вони виникають, розвиваються і припиняються в інформаційній сфері у процесі обігу інформації;
− опосередковують державну політику визнання, виконання й захисту інформаційних прав та свобод людини і громадянина в інформаційній сфері;
− ці відносини відображають особливості правового регулювання при реалізації інформаційних прав і свобод з урахуванням специфіки та юридичних властивостей інформаційних об’єктів;
− підставою виникнення їх є інформаційно-правова норма;
− юридична природа інформаційно-правових відносин передбачає наявність особливого суб’єкта, у власності або в розпорядженні якого є інформація або інформаційний ресурс;
− їх основним об’єктом виступає інформація;
− інформаційно-правові відносини можуть виникати з ініціативи кожної − зі сторін незалежно від волевиявлення другої сторони;
− спори між сторонами таких відносин вирішуються в адміністративному або судовому порядку;
− порушення вимог інформаційно-правової норми тягне за собою юридичну відповідальність.
Ще одна особливість таких відносин полягає в тому, що вони (як і нормотворчість в інформаційній сфері) характеризуються високим рівнем динамічності.
У юридичній літературі наводиться класифікація інформаційно-правових відносин за різноманітними критеріями. У дисертації виділено відносини, що виникають у процесах: а) здійснення пошуків, отримання й використання інформації; б) створення, передачі й поширення інформації; в) запровадження й застосування інформаційних систем, їх мереж, засобів забезпечення; г) створення й використання засобів і механізмів інформаційної безпеки, як то право громадян на доступ до інформації, її захист, охорона виключних прав на інформацію, тощо.
У підрозділі 2.2. «Сучасні концептуальні підходи до визначення об’єктів і суб’єктів інформаційного права» інформація розглядається як об’єкт інформаційно-правових відносин; визначається система суб’єктів інформаційного права та їх повноваження.
Суб’єктами інформаційно-правових відносин виступають їх учасники, які володіють інформаційною правосуб’єктністю, тобто наділені інформаційною правоздатністю й інформаційною дієздатністю. Залежно від обсягу інформаційних прав та обов’язків виокремлюють і загальні та спеціальні суб’єкти. Загальними суб’єктами інформаційно-правових відносин є держава, фізичні і юридичні особи будь-якої форми власності. Спеціальні суб’єкти інформаційно-правових відносин − це державні службовці, військовослужбовці, посадові та інші особи.
Основним об’єктом інформаційно-правових відносин служить інформація, яку Закон України “Про інформацію” визначає як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, державі й у навколишньому природному середовищі.
На думку авторки, об’єктом правового регулювання є не тільки інформація, а й інформаційні ресурси, інформаційні системи, технології й засоби їх забезпечення.
Наводяться характерні риси інформації як об’єкта правовідносин.
У підроздіі 2.3. «Джерела інформаційного права України» пропонується авторська дефініція правової конструкції «джерела інформаційного права»: це прийняті уповноваженими органами акти правотворчості, що повністю складаються з інформаційно-правових норм або містять хоча б одну з них. Особливістю інформаційного права є різноманітність і значна кількість його джерел, що зумовлено тим, що нормами зазначеної галузі регламентується широке коло суспільних відносин. Специфікою таких джерел є те, що всі вони (а) грунтуються на Конституції й законах України, (б) приймаються органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, іншими державними (недержавними) інституціями, (в) мають різну юридичну силу, (г) приймаються одноособово й колегіально, (д) до них належать і деякі міжнародні договори й рішення Конституційного Суду України. У цьому підрозділі розглядаються питання оновлення й розвитку чинного інформаційного законодавства, а також проблеми, пов’язані з установленням і функціонуванням інформаційно-правових норм в Україні, з особливостями правотворчої діяльності в інформаційній царині. Сформульовано обґрунтовані рекомендації авторки щодо інтенсивного розвитку окремих інститутів і підгалузей інформаційного права.
У підрозділі 2.4. «Поняття, особливості й види інформаційно-правових норм» зазначається, що правове регулювання в інформаційній сфері забезпечується сукупністю норм різних галузей права – конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального та ін. Пропонується авторське визначення категорії «інформаційно-правові норми»: це встановлені державою й забезпечені в разі необхідності державним примусом загальнообовязкові приписи, правила поведінки, які покладаються на учасників суспільних відносин, що становлять предмет інформаційного права. Розкривається зміст і особливості правової норми.
Своєрідність інформаційно-правових норм обумовлює особливості їх класифікації, що дозволяє виявити сутність і цільову спрямованість приписів, їх взаємозв’язок між собою та з іншими нормами, а також відокремити одні правила від інших. Предмет регулювання інформаційно-правових норм становлять суспільні відносини в інформаційній сфері. У більшості випадків такі норми мають імперативний характер. Як правило, їх установлюють субʼєкти інформаційного права з метою своєї належної інформаційної діяльності. Інформаційно-правова норма, як форма діяльності субєктів інформаційного права, має класичну структуру. Ці норми поділяють на види за різними критеріями; а реалізуються вони шляхом їх виконання, дотримання, використання або застосування тощо.
Розділ 3. «Основні інформаційно-правові інститути, що забезпечують цілісність галузевого регулювання в Україні» містить 7 підрозділів.
У підрозділі 3.1. «Інформаційно-правове регулювання документованої інформації» досліджуються особливості правової регламентації документованої інформації, наводиться класифікація відповідних нормативно-правових актів, надається їх загальна характеристика. Окремі нормативно-правові акти проаналізовано з урахуванням такої їх специфіки, як надання інформаційних послуг.
У цій частині дисертації розроблено поняття «документована інформація» (або «документ»), що означає інформацію, зафіксовану на матеріальному носії з відповідними реквізитами, які дозволяють її ідентифікувати, тобто тим самим отримати інформацію. Пропонується внести зміни до Закону України «Про інформацію» й доповнити його зазначеним поняттям («документована інформація»), оскільки вся вироблена в державі й суспільстві інформація, яку включено до сфери правового регулювання, як правило, підлягає документуванню. Вважається, що документована інформація може мати такі види: (1) документована початкова інформація, що захищається як інтелектуальна власність – як результат творчості. Після оформлення авторських прав вона поширюється в інформаційній сфері відкрито, за винятком інформації обмеженого доступу; (2) документована інформація, обов’язкова для пред’явлення; яка, як правило, належить до категорії інформації необмеженого доступу, захисту не підлягає й на неї не поширюється право інтелектуальної власності; (3) документована інформація про громадян (тобто персональні дані останніх), що належать до конфіденційної інформації, яка підлягає захисту від несанкціонованого доступу, хоча на неї й не поширюється право інтелектуальної власності; (4) офіційна документована інформація, яка становить собою продук діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування, судових органів і громадських об'єднань і виражається у формі текстів законодавчого, адміністративного й судового характеру. Цей вид документованої інформації в більшості випадків є відкритим для користувача й може поширюватися вільно, за винятком деяких випадків.
Отже, всю вироблену в державі й суспільстві інформацію можна поділити на відкриту, тобто вільно поширювану, й інформацію з обмеженим доступом.
У підрозділі 3.2. «Правовий режим інформаційних систем, інформаційних технологій і засобів їх забезпечення» систематизуються заходи забезпечення ефективного функціонування інформаційного простору. Для їх впровадження, на думку авторки, доцільно:
− організувати моніторинг і прогнозування потреб у різноманітних видах інформаційного обміну через міжнародні мережі;
− розробити національні стандарти інформаційного обміну й захисту інформації відповідно до міжнародних;
− установити в національному законодавстві статус інформації, яка передається по світових відкритих мережах, визначити процедури контролю за дотриманням цього статусу, а також права, регламентуючі обов’язки й відповідальність користувачів;
− створити систему забезпечення інформаційного захисту (інформаційної безпеки).
Метою втілення в життя відповідних режимів повинно стати створення для держави та її органів гнучкої, мобільної й ефективної системи інформаційної безпеки, спроможної швидко реагувати на виникаючі загрози й на нові умови діяльності.
Ідеться також про права громадян, юридичних осіб і держави на вільне одержання, поширення й використання інформації.
На сьогодні якісні й кількісні параметри інформаційного простору України, як і інформаційне законодавство, потребують подальшого розвитку й удосконалення. Зокрема, вважаємо за доцільне назвати такі способи забезпечення інформаційних систем і технологій:
− розроблення статусу різних видів інформаційних ресурсів;
− надання реальних можливостей вільного доступу до інформації при забезпеченні й охороні конституційних прав і свобод юридичних та фізичних осіб;
− розвиток комунікаційних систем і мереж, тобто входження у світові системи й мережі;
− захист безпосередньо інформації, систем і мереж;
− захист користувачів від неправдивої й образливої інформації;
− запровадження відповідальності за правопорушення в комунікаційних системах і мережах, за піратське поширення інформаційних продуктів тощо.
У підрозділі 3.3. «Правове регулювання інформаційних відносин у сфері масової інформації» на підставі аналізу нормативно-правових актів і вивчення наукових доробок вітчизняних науковців визначаються поняття й сутність масової інформації, проблематика правового регулювання діяльності засобів масової інформації, статус учасників інформаційних відносин і відповідальність за порушення інформаційних норм у цій царині.
У підрозділі 3.4. «Правове регулювання інформаційних відносин у галузі бібліотечної справи» наводиться авторське бачення системи й особливостей правового впорядкування інформаційних відносин у бібліотечній діяльності. На переконання дисертантки, це стратегія й дії держави, спрямовані на планомірну регламентацію суспільних відносин у бібліотечній справі. Аналізується вітчизняне законодавство, що регламентує також інформаційні відносини в бібліотечній справі. Нормативно-правові акти, що становлять собою правові підвалини діяльності й функціонування цієї важливої сфери, класифікуються за 2-ма групами: (а) нормативно-правові акти, що регулюють загальні питання функціонування бібліотечної сфери в Україні, і (б) нормативно-правові акти, які охоплюють упорядкування окремх аспектів бібліотечної діяльності, пов'язаних саме з інформаційними відносинами.
Наголошується на необхідності реформування законодавчої бази, що стосується бібліотечної справи, відповідно до сучасних вимог шляхом внесення змін і доповнень до чинного законодавства України. Рекомендується розробити і прийняти низку нових законів, які забезпечили б сприятливі умови для інформаційної діяльності бібліотек. Наведено пропозиції по внесенню змін до Законів України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» й до інших нормативно-правових актів, що регламентують суспільні відносини в досліджуваній сфері.
Зазначається, що одним з дійових засобів реалізації державної політики в галузі бібліотечної справи виступає встановлення юридичної відповідальності за правопорушення в розглядуваній царині. З урахуванням цього авторкою формулюються склади конкретних інформаційних правопорушень, обґрунтовується доцільність їх введення до майбутнього Інформаційного кодексу України або до чинного КупАП України.
У підрозділі 3.5. «Правове регулювання архівної справи» аналізуються особливості правового регулювання архівної справи. Звертається увага на те, що її сучасний стан в Україні вимагає більш дійової підтримки з боку держави, а також потребує належного та законодавчого впорядкування. Зазначається, що певним позитивним зрушенням у правовому регулюванні архівної справи стало прийняття 2 жовтня 1992 р. Верховною Радою України Закону «Про інформацію». Проте аналіз його норм і положень дозволив наполягати на необхідності внесення змін до його статей 18 і 19, які стосуються питань державного управління архівною справою.
Проведений аналіз нормативно-правових актів у досліджуваній сфері надав змогу дозволив авторці стверджувати, що, незважаючи на належне функціонування цього базового Закону, залишається, на жаль, певна невизначеність щодо реалізації багатьох його положень. Прийняття відповідних законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів на виконання норм зазначеного Закону надасть можливості значною мірою впорядкувати нормативно-правове забезпечення архівної справи в державі.
Дослідження специфічності правової регламентації діяльності архівних установ свідчить про нагальну потребу законодавчого врегулювання питань діловодства, методичного забезпечення роботи архівних підрозділів підприємств, установ та організацій. Пропонується встановити правові засади документування, загальні для всіх органів державної влади й організацій будь-якого типу й форми власності, в єдиному Законі України «Про діловодство», який визначив би основні напрямки й аспекти регламентування роботи з документами з боку держави. Порушується питання про впорядкування процесу надання архівними установами послуг юридичним і фізичним особам, у тому числі й на платній основі, що дозволить спрямувати зароблені кошти на поліпшення цих установ.
Акцентується увага на тому, що якісне збереження архівних фондів є одним із критеріїв забезпечення права громадян на доступ до інформації, проголошеного в Конституції України.
У підрозділі 3.6. «Правове регулювання захисту персональних даних» звертається увага на специфіку правового регламентування захисту персональних даних в Україні. Підкреслюється, що сучасний стан захисту останніх вимагає перш за все належного законодавчого врегулювання. Зазначається, що позитивним зрушенням у правовому регламентуванні захисту персональних даних в Україні стало прийняття Закону України «Про захист персональних даних". Однак аналіз норм і положень названого Закону дозволив дійти висновку про необхідність внесення до нього певних доповнень і змін, які стосуються питань державного управління захисту персональних даних. Підкреслюється, що одним з найважливіших складників інформаційного забезпечення розвитку держави виступають саме персональні дані, соціальна значимість яких в умовах формування громадянського суспільства відчутно зростає.
У підрозділі 3.7. «Правові проблеми інформаційної безпеки» розкриваються напрямки здійснення законодавчого й організаційного забезпечення інформаційної безпеки. З точку зору дисертантки, інформаційна безпека як об'єкт охорони, становить собою систему суспільних відносин щодо забезпечення реалізації інформаційних потреб громадян, юридичних осіб, суспільства й держави. Вона включає в себе відносини щодо: (а) забезпечення доступу до інформаційних ресурсів, (б) формування інформаційного ресурсу і (в) забезпе-чення функціонування інформаційних технологій як засобів доступу до інформаційного ресурсу та його формування.
Кожному із зазначених складників інформаційної безпеки відповідають специфічні соціальні потреби, що зумовлюють необхідність інформаційно-правової охорони. Так, потреба в захисті відносин у сфері використання інформаційних техно¬логій зумовлена тим вагомим значенням, яке має використання остан¬ніх в організації і здійсненні певних видів людської діяльнос¬ті. Відносини інфор¬маційної безпеки у сфері забезпечення доступу до інформа-ційного ресурсу вимагають інформаційно-правової охорони з огляду на наявну актуальну суспільну потребу, що, з одного боку, полягає в необхідності забезпечення вільного доступу до інформаційних ресурсів якомога більшій чисельності членів су¬спільства, а з другого − актуалізує проблему гарантування вста¬новлених обмежень доступу до певних видів інформації. Фор¬мування інформаційного ресурсу викликає потребу в інформаційно-правових засобах охорони з огляду на потенційну можливість істотних порушень соціальної стабільності шляхом зловживань у цій сфері.
Загальною рисою суспільних відносин інформаційної безпеки, які вимагають інформаційно-правової охорони, є те, що їх роль пов’язана зі значимістю тих суспільних відно¬син, у межах яких виникає інформаційна потреба. Саме вагомість суспільних інформаційних відносин визначає доцільність та інтенсив¬ність відповідних заходів інформаційно-правової охорони.
Розділ 4. «Основні напрями розвитку й удосконалення інформаційного законодавства» складається з 2-х підрозділів.
У підрозділі 4.1. «Особливості юридичної відповідальності за правопорушення в інформаційній сфері» визначається й характеризується специфіка юридичної відповідальності в інформаційній царині. На підставі аналізу основних рис такої відповідальності у сфері інформації сформульовано її авторську дефініцію цього поняття. Наводиться система й види стягнень, що наклада¬ються за інформаційні правопорушення. Види цих стягнень, з погляду авторки, треба систематизувати, і вона умовно їх згрупувала за традиційною схемою, як-то: (а) стягнення морального характеру, (б) грошові й майнові стягнення і (в) стяг¬нення, звернені на особу порушника.
Залежно від суб'єкта інформаційного правопорушення стягнення мож¬на поділити на ті, що застосовуються: (а) до фізичних осіб (громадян і посадових осіб) і (б) до осіб юридичних. До фізних осіб застосовуються всі перелічені вище групи стяг¬нень. До стягнень, що можуть у перспективі (в разі їх законодавчого встановлення) застосовуватися до осіб юридичних, аналіз чинного законодавства дає підстави відне¬сти: попередження, штраф, анулювання дозволу чи ліцензії, зупинення певного виду діяльності, зупинення всієї діяльності юридичної особи на пе¬вний строк, припинення діяльності юридичної особи взагалі (примусовий поділ, -реорганізація або ліквідація). Деякі стягнення, що застосовуються до фізичних осіб, є тотожніми зі стягненнями, які застосовують до осіб юридичних, однак механізм їх застосування різний.
Розроблення проекту Інформаційного кодексу України має своїм завданням удосконалити чинні правові норми або створити нові, які, однак, не повинні порушувати цілісність і призначення національного законодавства. Основними функціями Інформаційного кодексу України, як вбачається, повинні бути:
– регулятивна – визначення прав та обов’язків суб’єктів інформаційних відносин;
– нормативна – установлення правил поведінки суб’єктів інформаційних відносин;
– охоронна – закріплення гарантій і меж правомірної поведінки, за якими діяння утворюють правопорушення, а також установлення відповідальності за них відповідно до норм цивільного, адміністративного, трудового, кримінального чи іншого права й законодавства;
− інтегративна – системне поєднання комплексу юридичних норм, що впорядковують інформаційні відносини в Україні;
− комунікативна – посилання на чинні законодавчі акти або вказівки на необхідність прийняття нормативно-правових актів, які регулювали б окремі напрямки інформаційної діяльності.
Визначаються основні завдання Інформаційного кодексу України.
У підрозділі 4.2. «Основні напрямки реформування системи та радикального оновлення змісту законодавства в інформаційній сфері» зазначається, що система інформаційного законодавства має будуватися з урахуванням системи інформаційного права. Основні напрямки вдосконалення цього законодавства: (а) усунення прогалин в інформаційно-правовому регламентуванні; (б) створення норм, яким належить закріплювати й регулювати інформаційні відносини; (в) систематизація інформаційного законодавства за такою системою, яка була б науково обгрунтованою і зручною для практичного застосування.
Основними формами систематизації інформаційного законодавства виступають інкорпорація й кодифікація.
Як вбачається, тільки внесенням змін і доповнень до чинного інформаційного законодавства кардинально його оновити неможливо, оскільки значний масив чинних нормативно-правових актів регулює суспільні відносини в цій сфері лише фрагментарно. А тому доцільно розпочати інтенсивну роботу по завершальній підготовці Інформаційного кодексу Укрїни.
Акцентується особлива увага на тому, що потребують кодифікації також процесуальні норми щодо проваджень, здійснюваних державними органами, їх уповноваженими особами стосовно конкретних справ про інформаційні проступки. Певні особливості існують і при розгляді таких справ судами.
Пропонується поетапна кодифікація інформаційного законодавства за окремими інститутами. Кожний етап цієї діяльності повинен завершуватися підготовкою окремих складників майбутнього кодифікованого нормативно-правового акта, яким має бути Інформаційний кодекс України.