ЧЕРЕМНОВ ДМИТРО ВІКТОРОВИЧ ЮРИДИЧНІ ПРЕЗУМПЦІЇ ТА ФІКЦІЇ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ : Черемнова ДМИТРИЙ ВИКТОРОВИЧ ЮРИДИЧЕСКИЕ Презумпция И фикция В ГРАЖДАНСКОМ ПРОЦЕССЕ УКРАИНЫ

Краткое содержание

У Вступі розкривається актуальність теми дисертаційного дослідження, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, формулюються мета і завдання дисертаційної роботи, визначаються об’єкт, предмет та методологія наукового дослідження, висвітлюються наукова новизна одержаних результатів та їх практичне значення, зазначається про апробацію результатів дослідження, публікації та структуру дисертації.
Перший розділ «Юридичні презумпції та фікції як нормативноправові приписи в цивільному процесуальному праві» складається з чотирьох підрозділів та присвячений аналізу правової природи юридичних презумпцій та фікцій як нормативно-правових приписів цивільного процесуального права.
У підрозділі 1.1. «Поняття та значення нормативно-правових приписів у цивільному процесуальному праві» розглядається зміст категорії «нормативно-правовий припис», особливості її застосування у цивільному процесуальному праві. Вказується, що нормативно-правовий припис цивільного процесуального права – це текстуальний вираз у нормативноправовому акті тієї ідеї, яку законодавець заклав у певній процесуальноправовій нормі.
Термінологічно більш вдалою для позначення юридичних презумпцій та фікцій вбачається назва «нетипові нормативно-правові приписи». Так, відносно використання виразу «нестандартні нормативно-правові приписи» зауважується, що різноманітність норм та приписів цивільного процесуального права, значна питома вага нетипових, специфічних засобів впливу норм права на врегульовані суспільні відносини не дають змоги стверджувати про наявність якогось єдиного стандарту, до якого можна було б прирівняти всі нормативно-правові приписи. Термін «допоміжні» підкреслює другорядний характер цих норм та може створити враження їх неважливості, тобто норм «другого сорту». Тому не заперечуючи можливість використання всіх вищевказаних термінів, необхідно наголосити на перевазі саме терміну «нетипові нормативно-правові приписи в цивільному процесуальному праві» для позначення узагальнюючого поняття для таких правових категорій, як юридичні презумпції та фікції у цивільному процесі.
Під нетиповими нормативно-правовими приписами цивільного процесуального права необхідно розуміти виражені у тексті нормативноправового акту владні веління, які не мають стандартної структури, властивої нормі права, основним функціональним призначенням яких є реалізація спеціальних завдань допоміжного характеру в правовому регулюванні цивільних процесуальних відносин. Для нетипових нормативно-правових приписів характерні нетрадиційні логічні, граматичні, юридичні та інші способи викладу нормативно-правового матеріалу.
Посилення спеціалізації правового регулювання цивільних процесуальних відносин, поява нових засобів зберігання та відтворення
інформації, які використовуються в суді в процесі доказування, поява нових технічних засобів, які забезпечують можливість використання нових підходів до здійснення судових викликів та повідомлень, дистанційного проведення судового засідання, фіксування судового розгляду справи тощо та одночасно значна консервативність галузі, прагнення зберегти традиційні процесуальні форми вимагає нестандартного підходу до врегулювання цивільних процесуальних відносин та призводить до збільшення кількості нетипових нормативно-правових приписів у цивільному процесуальному праві України.
У підрозділі 1.2. «Розвиток вчення про юридичні презумпції в цивільному процесі» досліджено історію розвитку вчення про юридичні презумпції в цивільному процесі, визначено зміст та основні ознаки даної правової категорії.
Правові презумпції є юридичними категоріями, які існували ще за часів неписаного права. Значна кількість презумпцій, що використовується в сучасному законодавстві, була відома ще давньоримським юристам. В середні віки спостерігалося підвищення інтересу до теорії презумпцій в силу панування концепції формальних доказів. Доктрина канонічного права будувалася на прагненні привести в систему всі види можливих припущень і оцінити доказову силу кожного з них. В епоху Відродження презумпції стали розглядатися, перш за все, як засіб мотивації до активної доказової діяльності сторони, тобто почали розглядатися як засіб розподілу тягаря доказування. В радянській процесуально-правовій науці ставлення до презумпцій було негативним як до явища, що суперечить панівному принципу об’єктивної істини. Однак пізніше радянські процесуалісти все ж таки визнали необхідність юридичних презумпцій в цивільному процесі як підстави звільнення від доказування. Сучасне цивільне процесуальне право не можна уявити без юридичних презумпцій як засобів оптимізації процесу відправлення правосуддя.
Встановлено, що юридична презумпція в цивільному процесі – це припущення про наявність (відсутність) факту, що має юридичне значення, закріплене в процесуальному законі з метою оптимізації процедури судового розгляду. Зміст юридичної презумпції як правової категорії характеризують наступні ознаки: 1) це завжди припущення, яке має певну вірогідність; 2) це припущення, закріплене в законі; 3) юридична презумпція (окрім неспростовних презумпцій) спрямована на здійснення перерозподілу обов’язків доказування (містить спеціальне правило розподілу обов’язків доказування); 4) юридична презумпція припускає наявність (відсутність) факту, що має певне юридичне значення; 5) юридична презумпція є засобом юридичної техніки, який дозволяє врегулювати суспільні відносини, що не потрапляють під вплив стандартних правових норм.
У підрозділі 1.3. «Розвиток вчення про юридичні фікції в цивільному процесі» досліджено історію розвитку вчення про юридичні фікції в цивільному процесі, визначено зміст та основні ознаки даної правової категорії.

У наукових колах усталеною є думка, що фікція як юридико-технічний прийом був винайдений давньоримськими юристами. Середньовічне право також припускало застосування такої конструкції, як фікція. Серед наукових праць XIX ст., присвячених юридичним фікціям, відомі роботи Демеліуса, який жорстко критикував застосування фікцій в праві, вказуючи, що сама суть судової фікції полягає в тому, щоб безкарно насилувати істину. Доволі глибокі дослідження фікцій і фіктивного в праві здійснені в дореволюційний період вченими Г.Ф. Дормидонтовим, Д.І. Мейєром та С.А. Муромцевим. У радянський період необхідність використання фікцій в праві заперечувалася ще більш активно, ніж це робилося відносно презумпцій, саме через їх невідповідність принципу об’єктивної істини. У сучасній науці цивільного процесуального права юридичним фікціям як засобам юридичної техніки приділяється все більше уваги.
Характерними ознаками юридичної фікції в цивільному процесуальному праві є: 1) юридична фікція є формальним прийомом юридичної техніки. Використання правових фікцій сприяє спрощенню провадження у справі і забезпечує процесуальну економію. При використанні правової фікції не має ніякого значення встановлення об’єктивної істини; 2) юридична фікція неспростовна, тобто положення не можуть бути спростовані в силу їх імперативності, до того ж в цьому немає ніякого юридичного значення. Щодо фікцій заздалегідь відомо, що вони не відповідають реальній дійсності, тому їх спростування втрачає будь-який сенс; 3) в основі юридичної фікції лежить свідомо неправдиве положення, що визнається істиною, тобто припущення заздалегідь неістинне, закріплене законодавцем з метою внесення визначеності в суспільні відносини. Крім того, цьому неправдивому положенню властива очевидність (завідомість); 4) юридична фікція характеризується винятковістю, оскільки ця категорія застосовується в таких ситуаціях, коли іншими способами і засобами неможливо або дуже складно досягти законодавчої мети; 5) за допомогою юридичної фікції встановлюються лише ті обставини, що мають юридичне значення. Однак їх не можна вважати юридичними фактами, оскільки вони не існують в об’єктивній дійсності; 6) юридична фікція закріплена в нормі права, а отже, має загальнообов’язковий характер.
У підрозділі 1.4. «Місце юридичних презумпцій та фікцій в системі нормативно-правових приписів цивільного процесуального права» розглядається система нормативно-правових приписів цивільного процесуального права, досліджується співвідношення юридичних презумпцій та фікцій між собою та з іншими суміжними категоріями, такими, як правові аксіоми, принципи права, преюдиції, гіпотези, правові символи та аналогія права.
Юридичні презумпції та фікції, не дивлячись на очевидну подібність, є різними юридико-технічними засобами, які спрямовані на досягнення спільної мети в цивільному процесуальному праві – спонукання учасників цивільного процесу добросовісно користуватися своїми процесуальними правами та забезпечення економії процесуальних засобів з боку суду та учасників
процесу при здійсненні правосуддя у цивільних справах. Правові фікції відрізняються від презумпцій: за порядком їх закріплення в законі; за ознакою неспростовності; за відсутністю ймовірності обставини, яка стверджується.
Схожі ознаки з презумпцією має й преюдиція. Головною відмінністю юридичної презумпції від преюдиції є джерело їх закріплення. Джерелом дії презумпції є закон, який містить презумпцію, тоді як джерелом дії преюдиції є законна сила судового рішення. Тому презумпція поширює свою дію на всіх суб’єктів та правовідносини, на які поширює свою дію даний закон, тоді як дія преюдиції обмежена суб’єктивними та об’єктивними межами законної сили судового рішення.
На відміну від гіпотези, яка підлягає доведенню або спростуванню, презумпція приймається без доказів, але може бути спростованою стосовно конкретного випадку.
Як правовий символ, так і правова фікція є результатами абстрактного мислення, що призначені для досягнення певного правового результату в цивільному судочинстві. Однак якщо фікція діє безпосередньо, вирішуючи певне питання напряму, то символи здебільшого впливають на свідомість учасників процесу, створюючи належну атмосферу відправлення правосуддя. Головна ж змістовна відмінність між символом та фікцією полягає в тому, що фікція закріплює об’єктивно неіснуючі обставини як юридичну реальність, тоді як символ є утвердженням реальних або хоча б офіційно декларованих прагнень суспільства в цілому, та учасників судового процесу зокрема.
Подібною до юридичних фікцій є й аналогія права. Однак якщо аналогія права застосовується лише у випадку відсутності регулювання конкретних відносин нормами права, то юридичні фікції застосовуються лише у випадку, коли це прямо передбачено нормою закону.
Другий розділ «Види юридичних презумпцій та фікцій в цивільному процесі» складається з чотирьох підрозділів і присвячений класифікації юридичних презумпцій та фікцій, докладному аналізу окремих видів юридичних презумпцій та фікцій в цивільному процесі.
Підрозділ 2.1. «Види презумпцій в цивільному процесі» присвячено питанням класифікації презумпцій в науці цивільного процесуального права.
Найбільш загальна класифікація передбачає поділ презумпцій на правові та фактичні, який здійснюється за критерієм закріпленості презумпції у нормах закону. Правові (юридичні) презумпції – це презумпції, закріплені в нормах права, в силу чого вони набувають загальнообов’язкового характеру. Під фактичними презумпціями розуміють припущення, які не закріплені в законі, однак сприймаються без доказів як даність, оскільки підтверджуються життєвим досвідом, відображають звичайний стан речей. Значення фактичних презумпцій в цивільному процесі полягає в тому, що вони можуть впливати на формування внутрішнього переконання судді під час ухвалення ним процесуальних рішень.
Юридичні презумпції у зв’язку з наявністю двох різних способів їх закріплення в нормах закону поділяють на прямі та непрямі законні презумпції.
Законна презумпція є прямою, якщо норма права безпосередньо закріплює презумптивне положення. Непрямі законні презумпції безпосередньо не закріплені в нормі закону. Про наявність таких презумпцій можна зробити висновок з аналізу і тлумачення (зокрема, судового) норм закону. У вирішенні даної проблеми нерідко на допомогу приходить судова практика. Суди (особливо Конституційний Суд України, Верховний Суд України) у своїх правових позиціях шляхом тлумачення положень чинного законодавства формулюють ті чи інші непрямі презумпції.
Залежно від сфери дії виділяють загальноправові, міжгалузеві та галузеві презумпції. Поділ юридичних презумпцій на матеріально-правові та процесуальні пропонується здійснювати за наступними двома критеріями: 1) джерело закріплення презумпції (у нормах матеріального чи процесуального закону); 2) функціональне призначення (служать для встановлення юридичних фактів матеріального чи процесуального права).
Залежно від можливості спростування припущення, яке складає зміст презумпції, виділяють спростовні і неспростовні презумпції. Важливою особливістю неспростовних презумпцій є те, що вони не виконують функції розподілу обов’язків із доказування. Суд не приймає докази, які спрямовані на спростування таких презумпцій, оскільки закон просто не передбачає можливості їх спростування. Спростовні законні презумпції у процесуальній літературі часто іменують доказовими презумпціями, оскільки вони виконують функцію розподілу обов’язків (тягаря) доказування.
За критерієм обов’язковості для суду юридичні презумпції можна поділяти на імперативні (обов’язкові) і диспозитивні (умовно-обов’язкові). Більшість презумпцій сформульована саме як імперативні. У випадку встановлення судом факту-підстави дії такої презумпції закон не залишає суду можливості застосування розсуду у вирішенні питання про чинність самого презюмованого факту. Втім, зустрічаються в законі й положення, які надають суду право вирішувати на власний розсуд, чи слід йому керуватися презумпцією або ж ні. В такому випадку має місце диспозитивна (умовнообов’язкова) презумпція.
У підрозділі 2.2 «Зміст окремих презумпцій цивільного процесуального права» встановлено орієнтовний перелік та розкрито зміст презумпцій цивільного процесуального права України.
Загальноправові презумпції застосовуються у будь-якій галузі права, тому досліджуючи презумпції цивільного процесуального права, має сенс проаналізувати лише ті загальноправові презумпції, які мають певні особливості застосування у цивільному судочинстві. До них можна віднести презумпцію добросовісності учасників цивільного процесу та презумпцію цивільної процесуальної дієздатності повнолітньої особи, яка звернулася за судовим захистом. Так, з аналізу змісту положень ст.ст. 29, 119 та 121 ЦПК України можна стверджувати про наявність правової презумпції дієздатності особи, яка звернулася із заявою до суду, якщо з самої заяви або доданих до неї документів не виходить протилежне. Дана презумпція може бути спростована
під час подальшого розгляду справи судом, що матиме наслідком залишення заяви без розгляду. Юридичну презумпцію процесуальної добросовісності можна сформулювати наступним чином: кожний учасник цивільного процесу вважається таким, що діє в цивільному процесі добросовісно, поки не доведено протилежне.
Системний аналіз норм ЦПК України дає підстави стверджувати про дію в цивільному процесуальному праві презумпції неповажності пропуску процесуального строку. Можна наступним чином сформулювати зміст даної процесуальної презумпції: строк вчинення процесуальної дії вважається пропущеним з неповажних причин, поки не доведено протилежне. При цьому обов’язок доказування поважності причини пропуску процесуального строку покладається на сторону, яка вчиняє процесуальну дію з порушенням встановленого законом чи судом строку її вчинення. В цивільному процесуальному праві діє також презумпція неповажності причини неявки сторони або іншої особи, яка бере участь у справі, у випадку неповідомлення суду про причини неявки.
Можна погодитись із твердженням про наявність різних процесуальних презумпцій у різних видах цивільного судочинства. Наприклад, у позовному провадженні діє презумпція недоведеності позовних вимог, а в наказному і окремому провадженні – презумпція безспірності вимог.
Підрозділ 2.3. «Система юридичних фікцій в цивільному процесі» присвячено питанням класифікації фікцій в науці цивільного процесуального права.
Залежно від джерела та мети утворення фікції можна поділяти на фактичні фікції, правові фікції та фікції-правопорушення. Фактична фікція – це логічний прийом, який дає змогу умовно приймати неіснуючий факт за існуючий, існуючий факт за неіснуючий та наділяти одну річ чи явище ознаками та властивостями іншої. Даний прийом властивий людському розуму, коли якесь невідоме явище наділяється властивостями відомого, подібного до нього. Фактична фікція, як і фактична презумпція, сама по собі не має юридичного значення та не має жодного впливу на цивільні процесуальні правовідносини. Даний вид фікції з часом може перетворитися на правову шляхом її закріплення у нормах закону. Правові фікції – це такі фікції, які визнані державою шляхом закріплення у нормах закону. Закріплення фікції в нормах закону не перетворює фіктивне положення на об’єктивну дійсність, однак вимагає його врахування в процесі правозастосовної практики суду та інших органів. Дане положення вимагає від учасників правовідносин діяти в певних умовах так, ніби фіктивна обставина мала місце на справді. Фікціїправопорушення мають місце у випадку використання певної правової форми всупереч її змісту та закладеній законодавцем меті.
Подібною до вищенаведеної є класифікація фікцій за сферою існування на теоретичні та нормативні. Теоретичні фікції – це такі, які, будучи частиною правової доктрини, не виступають самостійними регуляторами. Нормативні
фікції – це правові положення, закріплені в тексті закону у вигляді окремих нормативно-правових приписів.
Залежно від галузевої належності розрізняються фікції, що застосовуються у рамках конституційного, цивільного, кримінального права, цивільного процесуального права тощо. Як і правові презумпції, правові фікції поділяють на матеріально-правові та процесуальні. Принципова відмінність між матеріально-правовими та процесуальними фікціями полягає в тому, що якщо перші, головним чином, відображають змістовну сторону правових відносин, то другі – гарантують економію процесуальних засобів, певним чином пом’якшують юридичні формальності процедури судового розгляду.
У підрозділі 2.4. «Зміст окремих фікцій цивільного процесуального права» встановлено приблизний перелік та розкрито зміст окремих фікцій цивільного процесуального права України.
Більшість юридичних фікцій цивільного процесуального права зосереджено в процесуально-правових інститутах судових викликів та повідомлень та процесуальних строків.
Фікцією є норма, відповідно до якої вручення судової повістки представникові особи, яка бере участь у справі, вважається врученням повістки і цій особі. Тобто заздалегідь відомо, що повістка не вручалася певному учаснику судового процесу, однак таке вручення визнається юридичною дійсністю і має реальні правові наслідки: у разі неявки такої особи в судове засідання вона вже не зможе посилатися на те, що їй не було відомо про час та місце розгляду справи.
Процесуальною фікцією є положення, відповідно до якого особа, яка відмовилася одержати судову повістку, вважається повідомленою. Оскільки особа фактично не прийняла повістку, вона не змогла ознайомитися з її змістом, а отже, об’єктивно не є обізнаною про час та місце слухання справи. Втім, такі дії є очевидно недобросовісною поведінкою, тому дану фікцію встановлено для забезпечення можливості проведення судового засідання та попередження вчинення учасниками процесу таких недобросовісних дій.
Подібною до вищевказаної є процесуальна фікція, відповідно до якої у разі ненадання особами, які беруть участь у справі, інформації щодо їх адреси, судова повістка надсилається фізичним особам, які не мають статусу підприємців, – за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку. У разі відсутності осіб, які беруть участь у справі, за такою адресою, вважається, що судовий виклик або судове повідомлення вручене їм належним чином.
Як процесуальна фікція сформульовані й деякі норми ЦПК України, що визначають порядок обчислення процесуальних строків. Фіктивність даних норм призводить до того, що процесуальний строк не завжди відповідає календарному строку. Наприклад, застосування судом положень частини другої та третьої ст. 70 ЦПК України інколи призводить до того, що встановлений законом десятиденний строк апеляційного оскарження судового рішення може фактично тривати довше десяти календарних днів (якщо останній день
строку припаде на вихідний день чи неробочий день) і при цьому не буде вважатися пропущеним.
Третій розділ «Значення юридичних презумпцій та фікцій в цивільному процесі» складається з трьох підрозділів та присвячений дослідженню характеру правового впливу юридичних презумпцій та фікцій на цивільні процесуальні правовідносини та порядок відправлення правосуддя у цивільних справах.
У підрозділі 3.1. «Функціональне призначення презумпцій та фікцій у цивільному процесі» досліджено функції юридичних презумпцій та фікцій в цивільному процесі України.
Функції правових презумпцій відрізняються залежно від того, чи є це презумпція матеріального або процесуального права. Матеріально-правові презумпції безпосередньо впливають на формування предмету доказування у справі. Так, до предмета доказування у справі включаються факти-підстави дії презумпції, факти, за допомогою яких спростовуються факти-підстави дії презумпції та презюмовані факти, а також в деяких випадках до предмета доказування можуть входити й самі презюмовані факти.
Процесуальні презумпції в процесі судового правозастосування вирішують головним чином службові (забезпечувальні) завдання з дотримання прав і гарантій учасників судочинства. Вони є певним правовим інструментом, завдяки якому досягаються цілі правового регулювання цивільних процесуальних відносин.
Значення правових фікцій як специфічних засобів юридичної техніки у цивільному процесі досить велике. Історично вони були покликані здолати формалізм права, забезпечити його відповідність суспільним відносинам, що змінюються, замаскувати той факт, що правило закону піддалося зміні, тобто що його буква залишилася колишньою, а застосування змінилося.
Як і матеріально-правові презумпції, матеріально-правові фікції впливають на формування предмету доказування у справі, оскільки для застосування фікції суд повинен встановити наявність юридичного факту – підстави дії фікції. При цьому сама фіктивна обставина (настання чи ненастання відшукуваної обставини), не дивлячись на те, що вона має для сторін безпосереднє юридичне значення, не входить до предмета доказування, оскільки не існує в дійсності, а тому не може бути ані доведена, ані спростована. Крім того, закон не пов’язує жодних правових наслідків із доведенням чи спростуванням фіктивної обставини.
У підрозділі 3.2. «Застосування юридичних презумпцій та фікцій у цивільному судочинстві» розкривається порядок та особливості застосування юридичних презумпцій та фікцій у цивільному судочинстві.
Закріплення у цивільному процесуальному праві юридичних презумпцій та фікцій призводить до спеціалізації нормативно-правового регулювання та має на меті досягнення економії процесуальних засобів з одночасним підвищенням ефективності правового регулювання цілої низки цивільних процесуальних відносин, що має наслідком забезпечення реального
здійснення завдань цивільного судочинства – справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Застосування судом юридичної презумпції відбувається шляхом встановлення в процесі доказування юридичного факту – підстави дії презумпції. Якщо даний факт встановлено, то у випадку неспростовної презумпції це автоматично означає застосування судом правових наслідків дії презюмованого факту. У випадку спростовної презумпції після встановлення юридичного факту – підстави дії презумпції суд досліджує докази, надані іншою стороною на спростування презумпції. При цьому не виключається й можливість першої сторони надавати докази на підтвердження презюмованого факту. В результаті всебічної оцінки доказів, наданих сторонами, суд у рішенні вказує про встановлення або спростування презюмованого факту і вказує на відповідні правові наслідки. Застосування юридичних фікцій відбувається аналогічно до неспростовних презумпцій. У випадку встановлення судом в процесі доказування юридичного факту – підстави дії фікції, суд застосовує правові наслідки дії даної фікції.
У підрозділі 3.3 «Перспективи розвитку законодавства, що закріплює цивільні процесуальні презумпції та фікції» вказується на шляхи розширення можливостей застосування таких засобів юридичної техніки у цивільному процесуальному праві, як юридичні презумпції та фікції.
Доволі значну кількість юридичних презумпцій та фікцій зосереджено в процесуально-правовому інституті судових викликів і повідомлень. Це викликано існуванням об’єктивних складнощів, які виникають під час здійснення викликів учасників судового процесу в судове засідання, та широких можливостей для зловживання ними своїми процесуальними правами, що інколи призводить до неможливості судового розгляду справи, а отже – порушенню права особи на судовий захист. Саме тому у цей інститут запроваджено цілу низку процесуальних презумпцій та фікцій, які в деяких найбільш складних випадках компенсують фактичну неможливість з боку суду виконати вимоги цивільного процесуального законодавства повідомити всіх учасників судового процесу про час та місце судового розгляду справи. Крім того, такі презумпції та фікції створюють перешкоди для зловживання учасниками процесу своїми процесуальними правами (наприклад, унеможливлюють створення відповідачем перешкод у розгляді справи шляхом неотримання судової повістки, неповідомлення суду про зміну місця проживання тощо).
Водночас, норми чинного цивільного процесуального законодавства не враховують можливостей подібних зловживань з боку учасників судового процесу і у випадках вручення їм судом копій судових рішень, оскільки в деяких випадках саме з моментом вручення їм копій судових рішень пов’язується початок перебігу строку, встановленого законом для набрання
такими рішеннями законної сили, а отже і можливість їх звернення до примусового виконання. У підрозділі запропоновано запровадити у цивільне процесуальне законодавство низку юридичних презумпцій та фікцій, за допомогою яких врегулювати питання вручення копій судових рішень учасникам судового процесу.