ІЛЬЧЕНКО ОЛЕНА ЮРІЇВНА БЛАГОДІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЖІНОК У ГАЛУЗІ ОСВІТИ УКРАЇНИ (ХVІІ–ХVІІІ століття)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної проблеми; зазначено її зв'язок з науковими програмами, планами, темами; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; обґрунтовано його хронологічні межі; розкрито наукову новизну й практичне значення отриманих результатів; подано відомості про особистий внесок здобувача, апробацію та упровадження результатів дослідження, публікації, структуру й обсяг дисертації.
У першому розділі – «Методологія дослідження проблеми благодійної діяльності жінок у галузі освіти України (ХVІІ–ХVІІІ ст.)» – охарактеризовано джерельну базу дослідження; здійснено історіографічний аналіз проблеми, виявлено ступінь її розробленості та напрями подальших наукових пошуків; проведено термінологічний аналіз і модифікацію категоріально-поняттєвого апарату дослідження; розкрито сутність гендерного підходу як методологічного орієнтиру вивчення благодійної діяльності жінок.
Обґрунтування методологічних засад дослідження зумовило формування джерельної бази, структурованої за такими категоріями: інтерпретаційно-дослідницькі (статті, монографії, колективні праці, дисертації тощо); джерельно-документальні (публікації документів і пам’яток, архівні матеріали та ін.); довідково-статистичні ресурси (словники, енциклопедії, бібліографічні та ін. довідники). Окремо розроблено класифікацію джерельної бази за хронологічним критерієм, виділено: 1) джерела кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.; 2) джерела другої половини ХХ ст.; 3) джерела початку ХХІ ст.; структурно-інформаційним критерієм: 1) нормативно-правові документи; 2) архівні матеріали; 3) наративні джерела; 4) довідково-статистичні матеріали; 5) джерела електронно-інформаційної бази мережі Інтернет; 6) джерела зображувальної традиції.
З’ясовано, що серед наукових доробків, які з’явилися в освітньому просторі кінця ХІХ – першої половини ХХ ст., особливу цінність для роботи становлять праці В. Ключевського «Добрые люди Древней Руси» (Сергиев Посад, 1892), Й. Ролле «Украинские женщины» (Киевская старина, 1883, Т. VІ), К. Готтфріда «Anna Ostrogska wojewodzina wolynska» (Jaroslaw, 1939) та ін. Певне загальнонаукове й культурно-історичне тло дослідження проблеми утворили праці, видані в другій половині ХХ ст., серед яких роботи М. Грушевського «Історія України-Руси» (К., 1994, Т.5; 1995, Т.6), А. Лінденмайєр «Общественная жизнь и личная добродетель: женщины в русской благотворительности. 1762-1914» (Women in Culture and Society, 1993, № 3), Н. Полонської-Василенко «Видатні жінки України» (Вінніпег, 1965) та ін. Розширенню масиву історіографічного матеріалу дослідження сприяло використання джерел початку ХХІ ст., з числа яких важливими для наукових пошуків стали роботи О. Лугового «Визначне жіноцтво України» (К., 2004), В. Кравця «Гендерна педагогіка» (Тернопіль, 2003), «Українки в історії: нові сторінки» / за ред. В. Борисенко (К., 2010) та ін.
Нормативно-правові документи, використані в роботі, систематизовано за такими групами: а) нормативно-регламентаційні – Статути Великого князівства Литовського (1529 р., 1566 р., 1588 р.); б) освітньо-нормативні – «Порядок шкільний» Львівської братської школи (1591 р.), Статут Луцької греко-латино-слов'янської школи (1624 р.), шкільний статут єзуїтських колегіумів «Ratio studiorum» (1599 р.); в) королівські привілеї, гетьманські універсали, царські грамоти. Важливим підґрунтям для роботи стали сучасні законодавчі документи: Закон України «Про вищу освіту» (2014 р.), Національна стратегія розвитку освіти в Україні на 2012–2021 роки (2013 р.), Закон України «Про благодійну діяльність та благодійні організації» (2013 р.) та ін.
Численну групу архівних матеріалів дослідження класифіковано: а) на майнові та актові документи – заповіти (тестаменти, духівниці), підписні фундуші, дарчі записи, акти дарування, акти про пожертвування, пом’янники, привілеї на виплату, рекомендації, документи про майнові справи; листи, розписки, квитанції про матеріальну підтримку та ін.; б) епістолярні матеріали – листування окремих осіб між собою та з громадськими організаціями, зокрема братствами; в) спеціальні джерела – автобіографії, персональні каталоги, фотокопії списків фундаторів навчальних закладів, статутів освітніх установ тощо.
Для формування цієї групи джерел використано архівні фонди: Центрального державного історичного архіву України, м. Київ (фф. 11, 25, 26, 28, 36, 49, 51, 59, 63, 127, 128, 167, 168, 220, 221, 236, 244, 250, 486, 711, 748, 960, 990, 1219, 1407, 2070-2073, 2092, 2277); Центрального державного історичного архіву України, м. Львів (фф. 52, 129, 134, 140, 181, 684, 835); Державного архіву Волинської області (фф. 22, 35, 279, 382); Державного архіву Чернігівської області (ф. 679); Державного архіву Полтавської області (ф. 1071); Державного архіву м. Києва (фф. 3, 7, 313); Інституту рукописів Національної бібліотеки України імені В. Вернадського, м. Київ (фф. І, № 6896; Х, № 8438-8440; Х, № 17136; 30, № 49; 70, № 38; 119, № 23; 225, № 326; 242; 304, дис. 1206; 304, дис. 2106; 304, дис. 530) та експозиційні розділи Львівського історичного музею («Книгописання і книгодрукування. Галичина у другій пол. ХVІІІ – першій пол. ХІХ ст.»), Диканського історико-краєзнавчого музею імені Д. М. Гармаша («Далеке минуле» (з історії роду князів Кочубеїв).
До широкої за обсягом групи інформаційних джерел включено наративні матеріали, диференційовані на: а) монографічні дослідження, б) дисертаційні роботи, в) автореферати, г) публікації на сторінках періодичної преси різного часу видання («Киевская старина», «Киевские епархиальные ведомости», «Детская помощь», «Женщина в российском обществе» тощо). Окрему групу джерел становлять довідково-статистичні видання, представлені в роботі тлумачними, енциклопедичними, етимологічними та ін. словниками. Для пошуку наративних і довідково-статистичних джерел використано фонди бібліотек: Національної бібліотеки України імені В. Вернадського, м. Київ; Національної парламентської бібліотеки, м. Київ; Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. Вернадського, м. Київ; наукової бібліотеки Києво-Печерської лаври; Львівської національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника; Харківської державної наукової бібліотеки імені В. Г. Короленка; Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Івана Котляревського; наукових бібліотек Національного університету «Києво-Могилянська академія», Львівського національного університету імені Івана Франка та ін.
Окрему групу джерел дослідження становлять ресурси електронно-інформаційної бази мережі Інтернет, зокрема: а) загальнодержавного депозиторію Національної бібліотеки України імені В. Вернадського «Наукова періодика України»; б) електронного фондового каталогу архівних документів Інституту рукописів Національної бібліотеки України імені В. Вернадського; в) електронних сайтів благодійних фондів та організацій («Charities Aid Foundation», «Український форум благодійників» та ін.); г) персональних офіційних сайтів С. Кифоренка, М. Фасолько, електронної бібліотеки Князєва тощо.
Джерела зображувальної традиції представлені фотокопіями фундушів, дарчих записів, листів, універсалів і т.п.; потретами конкретних персоналій, малюнками, зображеннями навчальних закладів, монастирів тощо.
Історіографічний аналіз сукупності доступних джерел засвідчив, що перші спроби дослідження благодійної діяльності жінок в Україні ведуть хронологію з кінця ХІХ ст., розкриваючи цей феномен у різних аспектах і контекстах інтерпретації. В історіографії теоретико-узагальнювальних досліджень з проблеми благодійності провідними напрямами теоретичних напрацювань стали: дискусійно-публіцистичний (Р. Апресян, В. Дерюжинский, Є. Максимов, З. Масловська та ін.), науково-пошуковий (П. Георгієвський, В. Гер’є, О. Стог, А. Якобій та ін.). Репрезентовані праці висвітлювали загальну проблему благодійності в руслі розкриття сутності та мотивації явища благодійності, його порівняльного аналізу в закордонних і вітчизняних практиках.
В історіографії історико-ретроспективних досліджень вітчизняної благодійності сформувалися такі напрями наукових розвідок: філософсько-історичний (М. Дмитрієнко, О. Качуровська, В. Ключевський, В. Ковалинський та ін.); історичний, науково-педагогічний (О. Друганова, А. Нарадько, Н. Сейко, Л. Штефан та ін.); історичний, теоретико-пізнавальний (О. Донік, І. Суровцева, Н. Товстоляк, О. Хаустова та ін.). Автори студіювали проблему благодійності в контексті дослідження ґенези благодійної діяльності з часів Київської Русі, вивчення ретродосвіду меценатства, обґрунтування історичних практик благодійної діяльності на регіональному та загальнодержавному рівнях.
В історіографії загальноісторичних досліджень виокремилися такі напрями вивчення проблеми: історичний (М. Грушевський, І. Огієнко, О. Рігельман та ін.), церковно-культурологічний (А. Борисенко, О. Левицький, А. Савич та ін.), педагогічно-просвітницький (Б. Грінченко, Я. Ісаєвич, О. Криловський, Ф. Тітов та ін.), освітньо-релігійний (Д. Вишневский, М. Возняк, Т. Шевченко, І. Коханович та ін.), історико-педагогічний (А. Бойко, Н. Дем’яненко, І. Зайченко, В. Кузь, В. Майборода, О. Сухомлинська та ін.). Наведені праці побіжно та епізодично розкривали проблему благодійності в руслі висвітлення національних традицій благодійності українського народу, вивчення історії друкарської справи та видавництва нових перекладених книг, дослідження культурних рухів в Україні, міжконфесійного протистояння церков, вивчення ретропроцесу заснування й розвитку окремих монастирських та церковних осередків, дослідження історії організації, становлення братських громад, аналізу освітньо-ідеологічного протистояння католицької і православної моделей шкільництва.
В історіографії гендерно зорієнтованих досліджень на «жіночу історію» важливими напрямами наукових пошуків стали: загальноісторичний, феміністичний (М. Богачевська-Хомяк, В. Борисенко, О. Лабур, Н. Полонська-Василенко та ін.); історико-персонологічний, феміністичний (О. Дзюба, О. Кривоший, О. Левицький, З. Хижняк та ін.); філантропічний, історико-феміністичний (П. Аріян, В. Клячкина, А. Шведов та ін.); філантропічний, гендерно-науковий (І. Гребцова, Ю. Нагорна, С. Накаєва та ін.). Репрезентовані праці розкривали проблему жіночої благодійності на тлі дослідження етапів розвитку історії українського жіноцтва, вивчення теорії та історії вітчизняного жіночого руху, висвітлення життєпису конкретних історичних постатей жінок, дослідження жіночої благодійності як історичного явища.
Окремий історіографічний блок праць становлять теоретичні напрацювання закордонних учених – Г.-Л. де Боплана, А. Жобера (Франція), А. Лінденмайєр (США), які вивчали особливості соціального життя жінок, розглядали активізацію жіночого благодійного руху як важливий показник формування громадянського суспільства. Значною чисельністю в історіографії проблеми виділяються праці польських дослідників, зацікавленість яких у вивченні історичних та історико-педагогічних процесів на українських землях пояснюється входженням значної їх території до складу Речі Посполитої (А. Бобер, В. Добровольська, С. Кардашевич, К. Пуховські та ін.) Автори висвітлювали історію розвитку українського шкільництва, роль благодійності в цьому процесі, й зокрема благодійної діяльності жінок.
Комплексне вивчення джерельної бази та історіографічний аналіз проблеми засвідчили неоднозначність її наукового трактування й інтерпретації. З метою уточнення і конкретизації категоріально-поняттєвого апарату дослідження проаналізовано й модифіковано основні поняття його термінологічного поля, диференційовані на дефініції першого ряду: «благо», «благодійність жінок як історико-педагогічне явище», «благодійність жінок як історико-педагогічний процес», «благодійна діяльність жінок в освіті» та дефініції другого ряду: «філантропія» (оцінювальна характеристика жіночої благодійності, пов’язана із проявами людинолюбства), «меценатство» (напрям благодійності, представлений різними її типами, видами, формами), «приватна ініціатива» (ознака благодійності, що визначає її недержавний, неурядовий характер), «пожертвування» (один із шляхів здійснення благодійності).
Визначальною категорією дослідження обрано дефініцію «благо», яка за своїм змістом найбільш наближена до категорії «благодійність» у значенні «морального добра» та «діяльнісного блага». З’ясовано, що вживання лексем із коренями «благо» і «твор» – «благувати», «наблажити», «благостиня», «благотворьство» характерно для текстів давньоруської рукописної традиції. Враховуючи зазначене, припускаємо, що в змісті поняття «благодійність», як похідного від «благо», доцільно виділити два основні аспекти – морально-етичний та діяльнісно-процесуальний. На цій основі благодійність жінок розглянуто як історико-педагогічне явище, що має особистісно-соціальний характер й виступає показником моральності і патріотизму, громадянської культури та відповідальності жінок і суспільства; й історико-педагогічний процес, який характеризується історично зумовленою сутністю, рушійними силами, метою, завданнями та структурою. Благодійність жінок в освіті ХVІІ–ХVІІІ ст. обґрунтовано як соціально значущу діяльність, що передбачала добровільну і безкорисливу допомогу, зорієнтовану на відкриття нових та підтримку діючих навчальних закладів, розширення і зміцнення їх матеріальної бази, поширення освітніх послуг серед населення; визначалася розмаїттям типів, видів, форм допомоги; характеризувалася особистою ініціативою благодійниць, їх природним кордоцентризмом, високою ідейністю і патріотизмом.
У розділі розкрито сутність гендерного підходу як методологічного орієнтиру вивчення проблеми жіночої благодійності, що передбачає її гендерно-порівняльний вимір з позиції забезпечення гендерної рівності між жінками та чоловіками і полягає в: 1) оцінці невідповідності чи гендерної паритетності у взаємодії жінок і чоловіків, поясненні специфіки цієї взаємодії, ураховуючи багатоваріантний вплив усіх факторів суспільного життя; 2) регулюванні й забезпеченні гендерного балансу через гальмування проявів сексизму і дискримінації, подолання гендерних стереотипів «фемінності» й «маскулінності»; 3) підтримці змін та перетворень у становищі і статусі жінок та чоловіків, сприянні утвердженню між ними справедливості і гуманізму й, зрештою, – створенні перспектив формування цивілізованого демократичного суспільства гендерної рівності; 4) відповідності соціальному замовленню, системі цінностей, норм та уявлень суспільства про «жіноче» і «чоловіче».
У висновках до розділу зазначено, що проблема жіночої благодійності в освіті ХVІІ–ХVІІІ ст. ґрунтовному, цілісному аналізу не піддавалася. Її розробка зумовлена науковою потребою дослідження хронологічно віддалених історичних подій і реалій ХVІІ–ХVІІІ ст., на тлі яких розвивалася благодійність жінок як історико-педагогічне явище; малодослідженістю феномена жіночої благодійності в цілому та недослідженістю його в освітній галузі України; підвищенням наукового інтересу до проблеми жіночої благодійності, актуальністю порушених у роботі питань для розвитку освіти і суспільства у ХХІ ст. Визначено напрями, які не знайшли необхідного наукового обґрунтування в попередніх дослідженнях (виявлення передумов, рушійних сил та чинників розвитку благодійної діяльності жінок в освіті; розкриття сутності жіночої благодійності як історико-педагогічного феномена; з’ясування специфіки благодійної діяльності жінок порівняно з благодійністю чоловіків; обґрунтування історичної періодизації благодійності жінок; наукове узагальнення персоніфікованого історичного досвіду жіночої благодійності в освіті тощо).
У другому розділі – «Теоретичні засади розвитку благодійної діяльності жінок в освітній галузі України досліджуваного періоду» – обґрунтовано основоположну ідею і концепцію дослідження; розроблено авторську методику вивчення жіночої благодійності в освіті ХVІІ–ХVІІІ ст.; сформульовано гіпотезу дослідження; здійснено гендерно-порівняльний вимір благодійності жінок, виявлено її специфіку; з’ясовано передумови, рушійні сили та чинники розвитку жіночої благодійності; проаналізовано структуру освіти ХVІІ–ХVІІІ ст. як загальний контекст благодійних практик жінок.
Основоположною ідеєю роботи стало усвідомлення жіночої благодійності як історико-педагогічного, соціально значущого феномена, що характеризується гендерною зорієнтованістю, інтеграцією у своїй основі природного жіночого кордоцентризму і високої громадянської свідомості та сприяє подоланню традиційних стереотипів «фемінності» й «маскулінності».
Концепція дослідження полягає в тому, що жінку-благодійницю ХVІІ–ХVІІІ ст. представлено в роботі з позицій гендерного підходу як соціокультурну стать, яка, на відміну від лише біологічної, що відтворює природні, біологічно задані особливості жінок і чоловіків, сконструйована соціально відповідно до суспільних, політичних, економічних і культурних контекстів буття. Жіноча благодійність мала свої «специфічно жіночі» риси і характеристики й водночас виступала невід’ємною частиною загальної благодійності в освіті, однією з домінант суспільного прогресу, компонентом самобутньої культури українського народу, дієвим важелем розбудови і розвитку освітньої галузі.
Розробка концепції дослідження здійснювалася на засадах взаємозв’язку і взаємодії методологічного, теоретичного і технологічного концептів, які сприяли її реалізації.
Методологічний концепт містить сукупність наукових підходів до вивчення благодійної діяльності жінок в освіті України ХVІІ–ХVІІІ ст.: діяльнісного (В. Кремень) – розкриває процесуально-діяльнісний аспект благодійності як сфери самореалізації жінки, підвищення рівня її соціального статусу та посилення суспільного авторитету; гендерного (парадигма гендерного підходу в педагогіці) (В. Кравець) – визначає стратегію гендерного дослідження в науці, в основі якої внутрішня логіка розвитку педагогічної думки, її динаміка і закономірності; біографічного (О. Сухомлинська) – дає змогу розкрити сутність та особливості благодійної діяльності жінок в освіті через вивчення історії людського життя; відносницького (А. Бойко) – дозволяє вивчати й визначати взаємодію в суспільстві фемінних і маскулінних начал, розкриває спонуки й мотиви благодійної діяльності жінок і чоловіків; цивілізаційного (Г. Корнетов) – створює можливість дослідження жіночої благодійності як компонента побудови цілісної цивілізаційної картини розвитку суспільства; соціокультурного – дозволяє осмислити сутність благодійності жінок в освіті в межах тріади «особистість-суспільство-культура»; антропологічного – уможливлює розгляд історико-педагогічного феномена жіночої благодійності крізь призму людського чинника; системно-структурного – дає змогу репрезентувати жіночу благодійність як складну динамічну систему, що має внутрішню структуру та виступає підсистемою вищих рівнів організації.
Теоретичний концепт передбачає систему філософських ідей, концепцій, теоретичних суджень і дефініцій, без яких неможливим є розуміння сутності й особливостей благодійної діяльності жінок в освіті України ХVІІ–ХVІІІ ст. Він містить положення: філософської концепції персоналізації людини в соціумі (М. Бердяєв), що дозволяє розглянути жінку як неповторну й унікальну особистість, яка усвідомлює власну свободу – свободу вибору і свободу відповідальності за цей вибір щодо трансформування її природних сил в духовні, перетворення її внутрішніх потреб і переконань творити добро в зовнішні прояви; аксіологічного філософського вчення про матеріально-культурні, духовно-моральні та психологічні цінності, що дає можливість розкрити благодійність як найістотнішу чесноту й духовно-моральну цінність жінки, якій притаманні прояви «благородства душі і щедрість серця»; філософії екзистенціалізму, що уможливлює сприйняття жінки як істоти, вільної від народження, доля якої не детермінується її біологією (народжувати і виховувати дітей, бути дружиною, домогосподаркою), а створюється нею самою і соціальним контекстом; «…жінка – суб’єкт історії та її творець такою ж мірою, що й чоловік. Слід розглядати їхні дії не як такі, що усувають одна одну, а бачити їх як єдиний процес» (М. Ейхлер); визначення сутності основних дефініцій проблеми благодійності жінок в освіті забезпечує реконструкцію досліджуваного історико-педагогічного феномена; існування благодійної діяльності жінок в освіті розглядаємо як показник цивілізованого правового суспільства, побудованого на засадах демократизму, гендерної рівності, гуманності.
Технологічний концепт передбачає: по-перше, розкриття сутності й виявлення специфіки організації і змісту благодійної діяльності жінок в освіті ХVІІ–ХVІІІ ст., що дозволяє розглядати її як вихідну модель для побудови благодійності у ХХІ ст.; по-друге, обґрунтування прогресивних тенденцій жіночої благодійності та можливостей їх розвитку з метою пошуку засобів реалізації історичного досвіду в сучасних реаліях; по-третє, розробку практичних рекомендацій, які сприятимуть використанню позитивного доробку благодійної діяльності жінок досліджуваного періоду в освіті України ХХІ ст.
Усе це забезпечує усвідомлення жіночої благодійності в освіті як невід’ємного складника національно-культурного відродження країни, формування морально-етичних та духовних цінностей українського народу; важливого показника соціального прогресу, рівня розвитку демократичних, паритетних відносин у суспільстві; природного вияву ментальних «людинолюбних» якостей і чеснот; перехідного ланцюга у процесі перманентних змін у гендерній стратифікації суспільства, утвердження соціальної позиції жінки як «активного учасника» громадської сфери життя; визначального фактора адаптування жінки в суспільстві, її самопізнання і самореалізації, підвищення рівня соціального статусу й посилення авторитету; засобу розвитку національної освіти в контексті світових тенденцій ХХІ ст.
У розділі розроблено авторську методику дослідження, представлену в її послідовних стадіях: пропедевтично-підготовчій (визначення теми дослідження, доведення її актуальності і доцільності, аналіз та упорядкування первинної наукової інформації з означеної проблеми, формування джерельної бази); проблемно-пошуковій (вибір об’єкта і предмета пізнання, формулювання проблеми й постановка дослідницьких завдань, спрямованих на її розв’язання; розробка системи методів дослідження; визначення гіпотези наукових пошуків); теоретико-концептуальній (обґрунтування основоположної ідеї і концепції дослідження, відбір та застосування комплексу наукових принципів, теоретичних ідей, положень, підходів, адекватних об’єкту, предмету і меті дослідження); прогностично-узагальнювальній (систематизація й узагальнення одержаних результатів дослідження, розробка практичних рекомендацій та перспективних напрямів подальших наукових пошуків). Виділені стадії дослідницької роботи, на кожній з яких знайшло своє відображення розв’язання найсуттєвіших методологічних завдань, послідовно й логічно взаємопов’язані між собою, в сукупності забезпечують досягнення мети дослідження, його повноту та об’єктивність.
Гіпотеза дослідження. Піднесення ефективності жіночої благодійності як важливого засобу розвитку освіти ХХІ ст. може бути досягнуто за умов: виявлення і врахування принципів, змісту та специфіки жіночої благодійності, обґрунтування й наукового узагальнення практичного досвіду благодійності жінок в освітній галузі ХVІІ–ХVІІІ ст.; інтегрування до змісту підготовки педагогічних кадрів здобутків жіночої благодійності минулого з метою виховання в молоді національної культури, формування патріотизму, соціальної відповідальності та обов’язку; творчого упровадження прогресивних тенденцій благодійної діяльності жінок, забезпечення можливостей їх розвитку в сучасних реаліях.
У роботі здійснено гендерно-порівняльний вимір жіночої благодійності в освіті та виявлено найбільш активних учасниць цього процесу згідно з їх релігійним віросповіданням, національною приналежністю, соціальним походженням, майновим статком. З’ясовано, що найбільш соціально активними учасницями благодійного руху в освіті ХVІІ–ХVІІІ ст. були представниці релігійних віросповідань (православні, католички (уніатки), протестантки) і національностей (українського, литовсько-українського, польсько-литовсько-українського, польсько-українського, молдавсько-українського походження), що належали до привілейованих верств населення (землевласниці-магнатки з титулами княгинь, графинь; заможні шляхтянки і міщанки; представниці багатих гетьманських і козацьких родин, впливових титулованих дворянських родів), та переважно надавали масштабну фінансову і майнову благодійну допомогу, здійснювали меценатську діяльність, виконували функції ігуменій при великих монастирях; а також жінки, що належали до середніх верств населення (представниці дрібної шляхти, козацтва, міщанства), які надавали менш значну за розмірами грошову і майнову підтримку, виконували благодійну допомогу «трудами рук своїх» як черниці монастирів, виховательки і вчительки при школах для дівчат.
З’ясовано, що спільними характеристиками, які поєднували діяльність благодійниць як із вищих, так і з середніх станів суспільства, виявлено їхню високу ідейність, глибоку релігійність і духовність, міцний дух патріотизму і вірність традиціям, прогресивність поглядів на майбутнє й усвідомлення необхідності розбудови освітньої галузі, високий рівень громадянської активності.
На основі гендерно-порівняльного аналізу жіночої і чоловічої благодійності в освіті доведено, що благодійність жінок завдяки притаманним їм природним рисам і якостям – підвищеній емоційності, терплячості, сердечності, милосердності, турботливості, співчутливості – набувала особливих «специфічно-жіночих» ознак. Порівняно з чоловічою благодійністю, вона була більш релігійно-духовною, кордоцентричною, особистісно зорієнтованою, жертовною, філантропічною, гуманною. Це проявлялося в напрямах, типах, видах, формах, об’єктах благодійної діяльності жінок.
Виявлено комплекс передумов жіночої благодійності: національно-релігійні (перебування країни в умовах національного та релігійного утиску, зростання соціальної потреби в захисті православної віри, у збереженні національних традицій, мови, освіти, культури); суспільно-політичні (входження значної частини українських земель до складу Речі Посполитої, розгортання національно-визвольного руху проти ополячення, окатоличення та дискримінації українського народу; вихід на політичну арену козацтва як громадсько-політичного та культурного чинника захисту православ’я); соціально-економічні (наявність великих землевласників-феодалів – могутніх магнатських родів та православної церкви, зосередження в їхніх руках фінансових та владних структур; діюча система законодавства, яка забезпечувала жінці економічну та правову свободу і незалежність); освітньо-культурні (зростання соціальної потреби і необхідності у вихованні молодого покоління, здатного ідеологічно протистояти ополяченню та окатоличенню українського народу; зацікавленість представників національної еліти в забезпеченні обдарованої молоді вітчизняною вищою освітою, у формуванні нової генерації політичної, церковної та культурної еліти). Доведено, що виділені передумови у своїй сукупності і поєднанні створювали основу для зародження, формування і становлення жіночої благодійності як дієвого важеля розбудови і розвитку освітньої галузі України.
Історико-генетичний аналіз проблеми дозволив виділити і проаналізувати рушійні сили та чинники розвитку жіночої благодійності, які, за певних соціально-політичних та соціокультурних умов, істотно впливали на перебіг благодійного процесу, зумовлюючи його постійний рух уперед. Рушійні сили жіночої благодійності визначено як протиріччя між: прагненням представників української еліти, зокрема жінок-благодійниць, до збереження і захисту національного шкільництва та гальмуванням цих процесів колонізаторською політикою Речі Посполитої і Російської імперії; підтримкою українським суспільством жінок як активних суб’єктів благодійної діяльності та відсутністю її державного регулювання, захисту і контролю; урізноманітненням типів, видів і форм благодійності жінок та її залежністю від прагнень і бажань конкретних осіб, проявами безсистемності, неорганізованості й нестабільності; диференціацією релігійної специфіки і накопиченням позитивного досвіду благодійної діяльності жінок та неврегульованістю цього процесу між представницями православного, католицького і протестантського віросповідання; збільшенням кількісного і якісного складу жінок-благодійниць та неможливістю рівномірного й масового охоплення благодійним рухом усієї території українських земель, його локалізованістю в осередках, де жили і діяли благодійниці. Серед чинників розвитку благодійної діяльності жінок в освіті України ХVІІ–ХVІІІ ст. виділено: традиції благодійності давньоруської культури Київської Русі та основи християнського вчення; духовно-релігійну ментальність і моральні цінності українського народу; особливу, специфічну природу жінки – її великодушність, сердечність, милосердність, турботливість, співчутливість; суспільний авторитет українських жінок, їх громадську правоспроможність, соціально-економічні можливості й педагогічно-соціальну зрілість.
Проаналізовано структуру освіти ХVІІ–ХVІІІ ст. як загальний контекст жіночої благодійності. Особливу увагу приділено різним за культурно-релігійною приналежністю школам: православній, католицькій, протестантській. Підкреслено, що кожна з наявних освітніх систем, незважаючи на ідеологічне протистояння і конкуренцію між собою, збагачувала одна одну й надавала стимулів до подальшого вдосконалення і розвитку. Отже, розбудова освітньої галузі ХVІІ–ХVІІІ ст. залежала від розвитку православних, католицьких і протестантських навчальних закладів, які всі разом становили загальний контекст для благодійної діяльності жінок досліджуваної доби.
У висновках до розділу зазначено, що благодійність жінок в освіті – це соціальна діяльність, у якій вони успішно реалізовували свої можливості не лише як турботливої, співчутливої «жінки-матері», «жінки-берегині», але й як волелюбної, незалежної «жінки-громадянина», «жінки-патріота», інтегруючи природні, духовно-моральні якості і прагнення до захисту нужденних із усвідомленням гострої потреби національно-культурного відродження країни й розбудови освітньої галузі. Наголошено, що кордоцентрична, ірраціонально-філантропічна благодійність жінок мала переваги над прагматичним, раціонально-інвестиційним підходом до благодійності чоловіків.
У третьому розділі – «Єдність теорії і практики благодійної діяльності жінок у галузі освіти України ХVІІ–ХVІІІ ст.» – обґрунтовано поетапний процес історичного розвитку жіночої благодійності в освітній галузі; розроблено системно-структурну організацію благодійності жінок в єдності мотиваційно-цільового, організаційно-змістового, процесуально-діяльнісного компонентів; вивчено й узагальнено досвід жінок-патріоток, які брали активну участь у благодійності в освіті, з’ясовано основні типи жіночої благодійності; досліджено роль жінок у благодійній діяльності чоловіків в освітній галузі означеного періоду.
Обґрунтовано поетапний процес історичного розвитку благодійної діяльності жінок в освіті України. На основі критеріїв – соціально-політичні та національно-релігійні обставини в країні; стан розвитку освіти; культурно-релігійні особливості благодійної діяльності жінок; організаційно-змістові характеристики жіночої благодійності – виділено чотири послідовні етапи: І етап (1615–1654 рр.) – фанатичної відданості та релігійно-конфесійного протистояння благодійних ініціатив жінок в освіті – визначався гострим протистоянням благодійних ініціатив представниць православного, католицького (греко-католицького) і протестантського віросповідання; концентруванням жіночих благодійних практик переважно на території західних українських земель (здебільшого Волинь, Східна Галичина); поєднанням особистісно-суб'єктної релігійної мотивації благодійних практик жінок із усвідомленням потреби в розбудові освітньої галузі України; домінуванням приватних пожертв та меценатської діяльності жінок із українських, польських, литовських магнатських та князівсько-шляхетних родів; активізацією благодійної участі представниць міщанства; нарощуванням передового досвіду благодійного руху кінця ХVІ ст., формуванням ідеологічного та фінансового підґрунтя для більш пізніх етапів благодійної діяльності жінок в освіті України.
ІІ етап (1654–1709 рр.) – диференціації релігійної специфіки та накопичення позитивного досвіду жіночої благодійності в освітній галузі – характеризувався примноженням здобутків благодійних практик представниць православного і католицького (греко-католицького) віросповідання; розширенням територіальних меж жіночих благодійних ініціатив, що охоплювали не лише Волинь та Східну Галичину, а й частину земель Поділля, Наддніпрянської України, Слобожанщини; превалюванням усвідомлення соціальної потреби в розбудові освітньої галузі над особистісно-суб’єктною мотивацією благодійної діяльності; домінуванням приватних пожертв та діяльнісної допомоги представниць української і польської шляхти, міщанства; активізацією благодійної діяльності представниць гетьманських і відомих козацьких родів.
ІІІ етап (1709–1762 рр.) – поширення й узагальнення православних благодійних практик жінок в освіті – вирізнявся зміцненням ідеологічних позицій і поширенням православних благодійних ініціатив жінок в освіті на тлі загального послаблення та обмеження масштабів діяльності католицьких і уніатських благодійних практик; подальшим розширенням територіальних меж впливу благодійності жінок, що охоплювали Волинь, Східну Галичину, а також значну частину земель Поділля, Наддніпрянської України, Чернігово-Сіверщини, Слобожанщини; зміцненням перспективного соціально значущого характеру благодійності жінок в освіті; домінуванням благодійної допомоги представниць гетьманських і знатних козацьких родів, української шляхти та міщанства.
ІV етап (1762–1775 рр.) – зміцнення і превалювання православних благодійних ініціатив жінок – характеризувався зміцненням і подальшим розвитком православних жіночих благодійних ініціатив; активізацією участі у благодійній діяльності представниць російського дворянства; поєднанням різних видів і форм жіночої благодійної діяльності; збереженням традицій благодійності в освіті та накопиченням позитивного досвіду для розвитку благодійних ініціатив жінок у наступних століттях.
У розділі з’ясовано, що благодійна діяльність жінок ХVІІ–ХVІІІ ст. зорієнтовувалася на розбудову й розвиток освіти в умовах національно-визвольної боротьби українського народу за свободу, волю й незалежність. Отже, соціальний контекст благодійності (захист і підтримка нужденних, їх освіта і виховання, соціалізація дітей та молоді, опіка хворих і зміцнення здоров'я та ін.) доповнювався історико-педагогічним, у якому благодійність жінок сприяла піднесенню рівня освіти, вихованню патріотизму, формуванню духовності та морально-етичних цінностей, збереженню самобутньої культури і традицій. Це здійснювалося через: а) відкриття нових та підтримку діючих навчальних закладів, розширення і зміцнення їх матеріальної бази, удосконалення навчально-виховного процесу, поширення освітніх послуг серед населення; б) надання підтримки і допомоги контингенту дітей та підлітків не лише із бідних верств населення, але й дітям магнатів, заможної шляхти, генеральської та козацької старшини, священнослужителів тощо.
У розділі підкреслено, що процес становлення і розвитку жіночої благодійності в освіті ХVІІ–ХVІІІ ст. мав свою специфіку – персоніфіковано-приватний характер благодійних ініціатив; орієнтацію на перспективні соціально значущі цілі розвитку освітньої галузі; опертя на давні традиції українського народу, основи християнського вчення в поєднанні з високою ідейністю і патріотизмом благодійниць, що забезпечувало створення особливого, специфічно жіночого духовно-морального простору, в якому благодійність культивувалася і розвивалася як важлива чеснота жінок та чоловіків.
На основі аналізу змісту історичних етапів розвитку жіночої благодійності розроблено її системно-структурну організацію в єдності мотиваційно-цільового, організаційно-змістового, процесуально-діяльнісного компонентів (рис. 1).
Виявлено й науково узагальнено діяльність 32 жінок-благодійниць України ХVІІ–ХVІІІ ст. Спираючись на критерії: мотивація жінки до участі у благодійній діяльності в освіті; соціальна значущість благодійної допомоги; перспективний характер, розміри та масштаби благодійності – розширено подано біографічні дані та висвітлено досвід благодійності найвідоміших жінок в історії України окресленого періоду: Ганни Гойської (засновниця православної школи для дітей шляхтичів і селян при Почаївському монастирі, організаторка монастирської друкарні); Галшки Гулевичівни (фундаторка Київської братської школи, попередниці Києво-Могилянської академії, жертводавиця братської школи і бурси при Луцькому Хрестовоздвиженському братстві); Раїни Могилянки-Вишневецької (донаторка богословської та іконописної школи при Манявському скиті, братської школи при Львівському Свято-Успенському братстві; засновниця Густинсько-Прилуцького, Ладинсько-Покровського, Мгарсько-Лубенського монастирів при яких діяли школи); Раїни Соломирецької-Гойської (фундаторка Гощинської школи-академії та братської школи при монастирі Святого Михайла в Гощі); Раїни Боговитинової-Ярмолинської (організаторка і жертводавиця школи для дітей при Загаєцькому монастирі, монастирської книгозбірні та архіву); Ганни-Алоїзи Острозької (засновниця і піклувальниця мережі католицьких єзуїтських колегіумів і шкіл в Острозі, Турові, Ярославлі, Рівному, Звягелі й ін. містах); Марини Мокієвської-Мазепи (керманичка Київського Печерського Вознесенського та Глухівського Преображенського жіночих монастирів; піклувальниця школами-майстернями шитва і гаптування при обителях); Анастасії Скоропадської (жертводавиця початкової школи при Києво-Печерській лаврі; піклувальниця школи при Гамаліївському Харлампієвому монастирі); Наталії Розумовської (організаторка школи для дітей заможної козацької старшини при соборі Різдва Богородиці у Козельцях; жертводавиця Чернігівського колегіуму при Борисоглібському монастирі, інших козацьких шкіл на Лівобережжі), Наталії Долгорукої (вихователька і жертводавиця школи для дівчат при Київському Флорівському жіночому монастирі; піклувальниця школою при Десятинній церкві в Києві, школою при Києво-Печерській Лаврі).
У ході дослідження виявлено також імена жінок, які менш відомі в історії України, проте значною мірою проявили себе у благодійності в освіті – Єлизавета Чомортань-Лозинська, Катерина Могила-Корецька, Марія Могила-Потоцька, Ганна Могила-Потоцька, Ганна Острозька-Костка, Софія Острозька-Любомирська, Катерина Острозька-Замойська, Віра Дараган, ур. Розумовська, Ксенія Кочубей, ур. Демешко та ін. Це були представниці родин відомих благодійниць – їхні матері, сестри, доньки або племінниці.
У розділі обґрунтовано основні типи жіночої благодійності в освіті України ХVІІ–ХVІІІ ст.: за рівнем соціальної значущості благодійної діяльності (життєво-потрібна, елементарна; соціально-необхідна; перспективно спрямована); мотивацією і цільовою спрямованістю благодійної діяльності (емоційно-спонтанна, здебільшого зорієнтована на задоволення особистісних духовних прагнень; усвідомлено-спланована, переважно скерована на реалізацію соціальних потреб); рівнем особистісної жертовності (благодійність відносної жертовності; благодійність абсолютної жертовності); тривалістю і періодичністю здійснення благодійної діяльності (короткотривала, епізодична; довготривала, періодична або регулярна). З’ясовано, що типові характеристики благодійної діяльності жінок залежно від її мети, завдань, змісту могли змінюватися, доповнюватися або переходити одна в одну.