Гербут Надія Анатоліївна. Ґендерне представництво в парламентах: українські реалії та зарубіжний досвід



Название:
Гербут Надія Анатоліївна. Ґендерне представництво в парламентах: українські реалії та зарубіжний досвід
Альтернативное Название: Гербут Надежда Анатольевна. Гендерное представительство в парламентах: украинские реалии и зарубежный опыт
Тип: Автореферат
Краткое содержание: У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, розкрито стан її наукової розробленості, визначено мету і завдання дослідження, описано методи дослідження, окреслено наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення, а також наведено дані щодо апробації результатів дослідження.
Перший розділ «Теоретико-методологічні засади ґендерних досліджень у політичній науці» складається з трьох підрозділів, у яких висвітлюються основні етапи становлення поглядів щодо ґендерного рівноправ’я та теоретичні проблеми ґендерних досліджень у політичній науці.
У першому підрозділі 1.1 «Історико-концептуальний аналіз еволюції ґендерного егалітаризму в політичному вимірі» досліджується зміна поглядів та уявлень про місце та роль жінки у суспільно-політичному житті. З самого початку розвитку західної філософської думки жінки розглядалися як такі, що не мають необхідних якостей для активної участі в житті громадянського суспільства. Егалітаристські ідеї таких філософів, як Платон, Х. Пізанська, Т. Мор, Т. Кампанелла, Т. Гоббс не мали значного впливу на поліпшення становища жінок у суспільстві. Питання дискримінації жінок почало активно обговорюватися тільки наприкінці XVIII − на початку XIX століття такими мислителями та суспільними діячами, як Олімпія де Гуж, Ж.-А. Кондорсе, М. Уолстоункрафт, Т. Гіппель, А. Сен-Симон, Ш. Фур’є, О. Оуен та ін. У цей період був введений термін «фемініст» − прихильник жіночого рівноправ’я. Згодом на виникнення феміністських рухів та їхню ідеологію справили значний вплив філософські концепції Дж. Мілля, Е. Стеніона, К. Маркса та Ф. Енгельса.
У роботі визначені основні передумови виникнення жіночих рухів у Наддніпрянській Україні та на західноукраїнських землях, а також проаналізована діяльність цих рухів. У боротьбі за свої права українських жінок підтримували прогресивні громадські діячі, політики та науковці, зокрема М. Савич, М. Драгоманов, І. Франко, О. Терлецький, М. Павлик, М. Грушевський.
Дисертантка детально розглянула основні етапи розвитку фемінізму та виявила їхні особливості. Також було проаналізовано причини виникнення та стадії розвитку «жіночих досліджень», процес їхньої інституалізації в системі вищої освіти та вплив на розвиток науки. Теорія фемінізму стала першоджерелом ґендерної теорії, а «жіночі дослідження» трансформувалися у «ґендерні дослідження».
Підрозділ 1.2 «Розвиток ґендерних досліджень у політичній науці» присвячено вивченню теоретико-методологічних засад ґендерної теорії та ґендерних досліджень у політичній сфері.
Сутність поняття «ґендер» розкрито за допомогою дослідження процесу його осмислення в теоретичному фемінізмі та в ґендерній теорії, що характеризується зміною ціннісних орієнтацій і уявлень внаслідок виходу за межі есенціалізму через прийняття концепту конструктивізму. Політична феміністська та ґендерна теорії мають тісний взаємозв’язок як у плані взаємного збагачення методологічного апарату, так і у пошуках вирішення схожих методологічних суперечностей. При цьому феміністська теорія розглядає суспільно-політичні реалії з позиції жінок та в їх інтересах, а ґендерна − з позицій обох соціально-статевих груп. Ґендерні дослідження в політичній науці сприяють усуненню ґендерної нерівності в суспільно-полі-тичному житті.
Дисертанткою детально проаналізовано комплексний ґендерний підхід (ґендерний мейнстримінг) до проблеми рівності жінок і чоловіків, який застосовується для розробки законів і державних програм з ґендерної проблематики країнами-членами ЄС. У 1998 р. Рада Європи розробила документ, у якому було закладено концептуальні основи ґендерного мейнстримінгу, його методологія та методика, однак у різних країнах ця нова стратегія набуває різного тлумачення. З одного боку, неоднозначність визначення концепту ґендерного мейнстримінгу є його недоліком як транснаціональної ґендерної стратегії, а з іншого − сприяє дискурсивній відкритості. Автором досліджені специфіка імплементації ґендерного мейнстримінгу на національному й регіональному рівнях та можливості його застосування для подолання не лише ґендерної, а й інших видів нерівностей. Ці питання є актуальними для України, оскільки концепт комплексного ґендерного підходу було покладено в основу вітчизняної ґендерної політики.
У підрозділі 1.3 «Ґендерна рівність у контексті політичного пред-ставництва» проаналізовано різні підходи до політичного представництва. Питання справедливої та ефективної репрезентації інтересів різних соціальних груп є досить дискусійним у політичній науці. Одні дослідники (Е. Берк, Ш. Муфф, М. Дейц, та ін.) є прихильниками представництва загальних інтересів і критикують диференційований підхід, інші (Д. Хелд, У. Кимліка, А. Янг, І. Чікалова, І. Кресіна, О. Ярош та ін.), навпаки, наполя¬гають на необхідності репрезентації групових інтересів.
Феміністська теорія виявляє проблематику, з якою стикається теорія представництва – це необхідність апелювати до загальних інтересів жінок, які мають особисті інтереси, що є наслідком їх належності до різних соціальних, релігійних, етнічних, вікових груп тощо. Цю проблему можна вирішити у межах концепції представництва групових інтересів, якщо вважати жінок гомогенною соціальною групою саме в аспекті наявності загальних інтересів.
У другому розділі «Ґендерна збалансованість у парламентах: шля¬хи забезпечення та суспільно-політичне значення» досліджено ґендерне квотування, виборчі системи, партійні стратегії та специфіка парламент¬ської діяльності жінок-депутатів.
У підрозділі 2.1 «Основні чинники розширення жіночого представ-ництва в законодавчих органах влади» розглянуто основні механізми збільшення частки жінок у парламентах.
Починаючи з другої половині ХХ ст. відбувається становлення нової ґендерної парадигми – засудження ґендерної дискримінації як негативного наслідку патріархального суспільства та створення потужної міжнародно-правової бази забезпечення ґендерної рівності, де особлива увага приді-ляється стратегіям підвищення рівня присутності жінок у політиці.
Класичні ліберальні поняття рівності, на які спирається концепція поступового збільшення присутності жінок у політиці, не відповідають сучасним демократичним вимогам. Справедлива конкуренція може існувати тільки за умови гарантування усім однакових стартових можливостей. Зважаючи на низку причин (традиції, ґендерні стереотипи, відсутність соціальних зв’язків і фінансових ресурсів тощо), жінки позбавлені можливості на рівні з чоловіками брати участь у політичній боротьбі. Таким чином, ґендерні квоти є найбільш ефективним механізмом досягнення ґендерного паритету в легіслатурах. У роботі детально розглянуті основні типи ґендерних квот (законодавчі, партійні, м’які та зарезервовані місця) і специфіка їх запровадження в зарубіжних країнах. Нерідко політична еліта погоджується на застосування квот для жінок не стільки з міркувань реалізації справедливого представництва, скільки з власної зацікавленості (підвищити рейтинги партії, розширити повноваження партійного керівництва у визначенні процедур відбору кандидатів, завести до парламенту «керованих» жінок-депутатів), що призводить лише до декларативного захисту прав жінок без реальних змін моделей політичного представництва.
З усіх країн світу, які використовують політичні ґендерні квоти, 61 % становлять країни, де впроваджено партійне квотування, 39 % − законодавчі квоти і 20 % − резервування місць. Найпростіше сконструювати систему квотування при пропорційній виборчій системі, оскільки вона дає змогу вносити необхідну кількість жінок до партійних списків.
Фінляндія і Данія досягли високого рівня представництва жінок у парламентах без застосування спеціальних квот. До основних факторів, що позитивно вплинули на ґендерну ситуацію в політичній сфері цих країн належать: сприятливі умови для політичної діяльності жінок (що склалися історично), відсутність ґендерних стереотипів у суспільстві, застосування комплексного підходу в державній політиці, ефективні ґендерні стратегії партій та активність громадських організацій щодо підтримки жінок. При цьому як у Фінляндії, так і в Данії ґендерні квоти запроваджуються у тих сферах, де рівень присутності жінок недостатньо високий, зокрема в місцевих органах виконавчої влади.
Підрозділ 2.2 «Позиції політичних партій щодо подолання ґендерної асиметрії в парламентах» присвячено дослідженню основних стратегій, які застосовують (або можуть застосовувати) політичні партії для підвищення рівня представництва жінок у парламентах.
Автором досліджено вплив партійних характеристик (організаційної структури, ідеології, правил висування кандидатів, наявності жіночих секцій) на ґендерне представництво. Виявлено, що централізовані й децентралізовані партії використовують різні шляхи вирішення ґендерного питання. Лідери партій, що мають централізовану структуру, яка передбачає прийняття рішень партійним керівництвом, мають можливість швидко й ефективно сприяти жіночому представництву. Якщо ж очільники партій не зацікавлені в просуванні жінок на виборні політичні посади, то централізація стає перешкодою в боротьбі активісток проти внутрішньопартійної дискримінації жінок. У децентралізованих партіях, де місцеві організації наділені ширшими повноваженнями, діяльність активісток, спрямована на полегшення доступу жінок до високих політичних посад, має вищу ефективність. Це пояснюється, зокрема, здатністю партій бути відкритими до ініціатив, що йдуть знизу. Крім того, шанси для жінок підвищуються, коли в партіях відбір кандидатів відбувається прозоро, за чітко визначеними правилами, а також якщо номінація кандидатів відбувається на регіональному рівні, оскільки саме в регіональних партійних відділеннях працює багато жінок.
Дослідження політичних партій Швеції, Великобританії, Німеччини та інших країн дало змогу виявити, що існує залежність рівня представництва жінок від партійної ідеології. Ліві партії більшою мірою сприяють розширенню жіночого представництва, причому «старі» ліві партії (лейбористські, комуністичні, соціалістичні) орієнтовані переважно на проблеми соціально-класових відносин, а з вирішенням питань ґендерного рівноправ’я пов’язана діяльність «нових» лівих партій («зелені»).
Значний вплив на представництво жінок у парламентах мають спеціальні партійні правила щодо застосування ґендерних квот. Партіям простіше застосовувати ґендерне квотування при пропорційній виборчій системі. При змішаній системі, як правило, квоти застосовуються до пропорційної складової (як, наприклад, у Німеччині). Особливу увагу в дослідженні було приділено партійним ґендерним стратегіям, які за-стосовуються при мажоритарній виборчій системі, оскільки вона зумовлює певні труднощі для використання квот. Це підтверджується статистичними даними: тільки третина країн світу з мажоритарною системою має ґендерні квоти, а серед країн з пропорційною системою ця частка сягає 80%. Оскільки при мажоритарній системі існують ризики, що жінок будуть висувати в тих округах, де партія має незначні шанси на перемогу, то найкращою постає запропонована Лейбористською партією Шотландії стратегія – «двійникова система» («twinning system»). При цій системі одночасно беруться по два виборчих округи, для яких висуваються два кандидати – чоловік і жінка. «Двійникова система» була застосована лише під час парламентських виборів у 1999 р., хоча й довела свою ефективність.
Дослідивши діяльність жіночих партій у таких країнах, як Україна, Росія, Литва та Польща дисертантка дійшла висновку, що таким політичним силам складно потрапити до парламентів через низьку підтримку на виборах. Однак жіночі партії можуть успішно висловлювати інтереси жінок і займатися просвітницькою діяльністю в суспільстві щодо необхідності подолання ґендерної нерівності.
У підрозділі 2.3 «Законотворча діяльність жінок-депутатів у аспекті дескриптивного і субстантивного представництв» було розглянуто залеж-ність характеру парламентської діяльності від ґендерного представництва, як дескриптивного, так і субстантивного.
У боротьбі феміністок за свої права, увага, як правило, акцентувалася на проблемі недостатньої присутності жінок у політичній сфері, усуненні їх від процесів прийняття політичних рішень, що справляє негативний вплив на легітимність влади та розвиток демократії. Однак питання ґендерного представництва у законодавчих органах повинно розглядатися не тільки з позиції ціннісно-нормативних засад, а й в аспекті відмінностей парламент¬ської діяльності жінок і чоловіків.
Результати переважної більшості емпіричних досліджень цієї пробле-матики, зокрема І. Даймонд, С. Керрол, Е. Тейлор, дають підстави ствер-джувати, що жінки-депутати більшою мірою, ніж їхні колеги чоловічої статі репрезентують інтереси жінок.
Існують певні ґендерні розбіжності у комітетській діяльності депу-татів різних статей: жінки мають менший вплив на хід слухань, ніж їхні колеги-чоловіки; жінки-законодавці у декілька разів частіше виступають з питань, які торкаються проблем жінок та дітей; під час парламентських дебатів депутати-жінки частіше порушують проблеми маргіналізованих соціальних груп і звертаються до свого власного досвіду.
Досліджено вплив присутності жінок у політиці в контексті символічного представництва і встановлено: по-перше, влада, яка сприяє доступу жінок до прийняття політичних рішень, сприймається суспільством як демократична; по-друге, збільшення кількості жінок в органах влади сприймається іншими жінками як сигнал, що політика є не тільки чоловічою сферою, що вони також можуть включатися в політичну діяльність.
Третій розділ «Представництво жінок у Верховній Раді України: реальний стан та перспективи» включає в себе три підрозділи, в яких досліджено ступінь залученості українських до процесу прийняття політичних рішень та шляхи усунення ґендерного дисбалансу у Верховній Раді України.
У підрозділі 3.1 «Участь жінок у політичному житті сучасної України» здійснено оцінку рівня представленості жінок в українській по-літиці та проаналізовано ґендерні аспекти політичної діяльності.
Рівень присутності жінок в українських органах державної влади вищо¬го рівня залишається дуже низьким. За наявності в Україні значної кількості жіночих організацій (6 міжнародних, 49 всеукраїнських та 1184 місцевих) їх робота щодо залучення жінок до політики була недостатньо помітною через відсутність досвіду та консолідованості. Водночас результати діяльності, наприклад, Мережі громадського контролю за ґендерною рівністю на парла¬ментських виборах 2012 р., до якої долучилося 45 громадських організацій, або Міжфракційного депутатського об’єднання «Рівні можливості», що спів¬працює із жіночими громадськими організаціями, демонструють підвищення рівня залученості жіночих об’єднань у суспільно-політичне життя країни за останні два-три роки.
Євроінтеграційні процеси, зокрема підготовка до підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, поставили на порядок денний питання запровадження ґендерних квот і зумовили серйозні обговорення доцільності застосування позитивних дій не тільки у колі жіночих організацій та експертів, але й в органах державної влади. Результатом цих дискусій та ініціатив стало три зареєстрованих у Верховній Раді України законопроекти щодо змін виборчого законодавства, зокрема запровадження ґендерного квотування, один з яких у лютому 2014 р. було рекомендовано Комітетом з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин прийняти за основу. Законопроект не було прийнято і позачергові парла¬ментські вибори 2014 р. пройшли без урахування інтересів жінок.
У дисертаційному дослідженні виявлено, що за наявності якісної освіти та високих професійних навичок українські жінки не мають рівних з чоловіками можливостей зробити політичну кар’єру та брати рівноправну участь у прийнятті політичних рішень через стереотипи щодо жіночого лідерства, недостатню активність жіночих організацій, відсутність не обхід-них ініціатив з боку політичних партій та недосконалість національного законодавства, зокрема норм, що регулюють виборчий процес.
У підрозділі 3.2 «Політичні партії як агенти впливу на ґендерне пред-ставництво у Верховній Раді України» проаналізовано українські політичні партії в аспекті їхнього впливу на розширення присутності жінок в україн¬ському парламенті.
В Україні жодна партія ґендерних квот не використовує, тому за основні показники, що визначають ступінь лояльності партій до жіночого представництва були взяті: 1) відсоток жінок-кандидатів у загальному партійному виборчому списку; 2) відсоток жінок-кандидатів у прохідній частині списку. Ґендерний аналіз виборчих списків партій-переможців на парламентських виборах в Україні з 1998 р. по 2012 р. виявив, що на відміну від європейських партій з лівою ідеологією, які активно сприяють розвитку жіночого політичного лідерства, українські ліві по-різному ставляться до питання ґендерної рівності. Це можна пояснити «молодістю» української партійної системи, яка характеризується відносною слабкістю партій, мінливістю електоральних уподобань та іншими факторами, які заважають формуванню потужних політичних сил, що відповідально ставляться до виконання своїх програм. Вітчизняний досвід доводить, що партії з правою ідеологією можуть сприяти паритетному ґендерному представництву. Наприклад, правоцентристська партія «УДАР» мала найбільшу частку жінок у прохідній частині свого виборчого списку серед партій-переможців парламентських виборів 2012 р. На присутність жінок у партійних списках суттєво впливає позиція партійного лідера, яка не залежить від його статі.
У підрозділі 3.3 «Вплив виборчих систем на ґендерний баланс україн-ського парламенту» була досліджена залежність рівня представництва жінок від виборчих правил, за якими проходили парламентські вибори в сучасній Україні.
Оскільки вибори до Верховної Ради України проводилися за ви-борчими системами усіх основних видів (мажоритарною, змішаною і пропорційною), це дало можливість провести аналіз ефективності цих систем (саме в українських реаліях) в аспекті збільшення присутності жінок-депу¬татів. Пропорційна виборча система виявилася в 1,5−2,5 раза ефективніша за мажоритарну.
Проведення успішної кампанії в одномандатних округах вимагає від кандидатів політичного досвіду, професіоналізму та певного рівня популяри¬ності, а також значних фінансових ресурсів. Ці фактори «грають» на користь чоловіків. Хоча необхідно зазначити, що в Україні вже сформувалася група впливових політиків-жінок, які мають високі шанси на перемогу в мажори¬тарних округах. Одним з чинників, який сприяє жіночому представництву при мажоритарній виборчій системі, є збільшення кількості жінок-канди¬датів. На парламентських виборах 2012 р. частка жінок серед кандидатів-мажоритарників становила менше 16 відсотків, що свідчить про необхідність запровадження партійних і державних стратегій щодо підвищення політичної активності українських жінок.
У висновках узагальнено основні результати дисертаційного дослід-ження:
1. Західна філософська думка від античності до часів Великої французької революції виключала жінок з публічної сфери, характеризуючи їх як істот несамостійних, нераціональних, а іноді, і як аморальних. Питання дискримінації жінок почало активно порушуватися в суспільстві тільки наприкінці XVIII − на початку XIX століть. Прогресивні феміністські ідеї мислителів та суспільних діячів, діяльність жіночих рухів, розвиток жіночих досліджень позитивно вплинули на формування поглядів у Європі, зокрема в Україні, щодо необхідності забезпечення рівноправ’я чоловіків і жінок у суспільно-політичному житті. У другій половині ХХ ст. утвердження ґендерної рівності в суспільстві, забезпечення рівного доступу жінок і чоловіків до прийняття політичних рішень стало розглядатися як необхідна умова демократичного розвитку кожної країни.
2. Концепт ґендерної рівності, закладений спочатку феміністичною теорією, знайшов свій розвиток у межах ґендерної теорії. Ґендерні дослід-ження є міждисциплінарною дослідницькою сферою, де застосовується ґен-дерний підхід для аналізу, зокрема, владних ієрархій, систем домінування в межах політичних, економічних, правових, громадянських інститутів. Основною метою ґендерних досліджень у політичній науці є усунення ґендерної нерівності в політиці. Необхідність подолання ґендерної асиметрії в інститутах, зокрема політичних, зумовила зміни в концептуальному осмисленні поняття «ґендер» − не як категорії, а як процесу «ґендерування» інститутів, тобто впливу інститутів на чоловіків і жінок, або досягнення ґендерної рівності через діяльність представників обох статей. Такий підхід дає можливість комплексно вивчати ґендерну динаміку в межах офіційно ґендерно нейтральних політичних інститутів.
Особливе значення в методологічній системі ґендерних досліджень займає комплексний підхід до проблеми рівності жінок і чоловіків (gender mainstreaming), головне завдання якого – досягнення ґендерної рівності в усіх сферах життя. Ґендерний мейнстримінг − це інноваційна стратегія, яка виникла внаслідок ініціатив жінок на міжнародному політичному рівні, а тому її не можна розглядати як стратегію «зверху вниз». Імплементація ґендерного мейнстримінгу повинна відбуватися: по-перше, через створення нових правил, що орієнтовані на досягнення рівності; по-друге, через зміну дискурсивної орієнтації суспільства. При такому підході прийняті рішення, що містять у собі ґендерну дискримінацію, будуть викликати обурення в суспільстві.
Ґендерна рівність і ґендерний мейнстримінг не ізольовані від інших відмінностей та нерівностей. Комунікація щодо вирішення проблем «відмінностей» між відносно відмежованими групами призведе до зміцнення процедур деліберативної демократії та створення принципово нових проектів, спрямованих на досягнення рівноправ’я громадян. Однак якщо сприймати ґендер тільки в комплексі з іншими нерівностями, виникає ризик залишити поза увагою інтереси жінок як гомогенної групи, зокрема питання доступу до прийняття політичних рішень. Оскільки в Україні ця проблема є гострою і потребує ефективного вирішення, то на сучасному етапі необхідно застосовувати комплексний підхід як стратегію досягнення саме ґендерної рівності.
3. Одна з основних ознак демократичного режиму є рівність у процесі прийняття рішень. Усі громадяни не можуть брати участь у прийнятті полі-тичних рішень, тому проблематика реалізації справедливого представництва є актуальною для політичної науки. Ґендерне представництво складається з представництва жінок та чоловіків, але оскільки жінки є дискримінованою групою, то проблема репрезентації їхніх інтересів потребує першочергового дослідження.
Репрезентація загальних інтересів жінок може бути здійснена тільки в тій політичній системі, яка реалізує концепцію представництва групових інтересів. Жінок у контексті наявності спільних інтересів варто розглядати як гомогенну соціальну групу.
Виокремлення дескриптивної й субстантивної складових ґендерного представництва дозволило провести його комплексне дослідження. Вивчен¬ня дескриптивного представництва жінок дозволяє визначити всі можливі для них шляхи доступу до владних структур, а субстантивного − відповісти на питання, чи спроможні обрані жінки-політики ефективно захищати інтереси усіх інших жінок. Дескриптивне і субстантивне представництва взаємопов’язані − збільшення частки парламентарів жіночої статі позитивно впливає на якість репрезентації інтересів жінок. При цьому не підтвер¬джується поширена думка, що 30-відсоткове представництво («критична маса») радикально посилює вплив жінок-депутатів на прийняття політичних рішень.
4. Найбільш ефективним механізмом подолання ґендерної асиметрії в парламентах є ґендерні квоти у виборчих списках політичних партій (як законо¬давчо закріплені, так і добровільні). Ґендерне квотування − це спосіб швидкого забезпечення рівноправного політичного представництва жінок і чоловіків. З 1930 р. до 1980 р. лише десять країн застосовували квоти для жінок, але на сьогодні їх вже близько ста. Запровадження квот означає перехід від класичного ліберального поняття рівності до рівності результатів. Справедлива конкуренція може існувати лише в тому випадку, коли гарантовані рівні стартові можливості. Для впровадження ґендерних квот найбільш зручною є пропорційна виборча система.
Політичні партії як репрезентанти інтересів певних соціальних груп та рушійна сила селекції політичної еліти мають величезний потенціал щодо забезпечення ґендерно збалансованого представництва у парламентах. З 1980-х рр. політичні партії почали сприяти доступу жінок до прийняття політичних рішень. На жіноче представництво можуть впливати наступні партійні характеристики: організаційна структура, ідеологія, наявність в партіях жіночих секцій, правила щодо збільшення кількості жінок-кан-дидатів.
Найкращою партійною стратегією досягнення ґендерного паритету в парламентах є запровадження 50-відсоткових квот із системою «блискавка», що передбачає розташування кандидатів у партійних виборчих списках за принципом чергування «чоловік/жінка». Найбільший ефект ця стратегія має у поєднанні з пропорційною виборчою системою. При мажоритарній системі партіям слід застосовувати «двійникову систему», зміст якої полягає в тому, що одночасно беруться по два виборчих округи, для яких висуваються два кандидати – чоловік і жінка.
5. Жінки-депутати більшою мірою, ніж їхні колеги протилежної статі, репрезентують інтереси жінок та маргінальних груп. Усунення ґендерного дисбалансу в парламентах сприятиме законотворчій діяльності, спрямованій на захист прав жінок та соціально незахищених верств населення. Однак такі фактори, як партійна та етносоціальна належність, політична ідеологія, партійна дисципліна, ставлення до фемінізму, перешкоджають жінкам-законодавцям злагоджено діяти в інтересах жінок. Підвищення професійного рівня жінок-політиків сприятиме зменшенню їх залежності від чоловічих «правил гри». Збільшення кількості жінок в органах влади сприймається іншими жінками як сигнал, що політика є не тільки чоловічою сферою і що вони також можуть включатися в політичну діяльність.
6. В українському суспільстві існують ґендерні стереотипи, що заважають жінками робити політичну кар’єру. Робота всеукраїнських та регіональних жіночих організацій щодо захисту ґендерних прав є не-достатньо помітною внаслідок відсутності необхідного досвіду та кон-солідованості. Однак за останні 2-3 роки спостерігається зростання їхньої активності. Недосконалість українського виборчого законодавства є одним з основних чинників низького рівня представництва жінок у Верховній Раді України. Створення в українському парламенті Міжфракційного об’єднання «Рівні можливості» позитивно вплинуло на законотворчу діяльність щодо захисту ґендерних прав, зокрема чоловіків.
7. В українських реаліях партії будь-якого ідеологічного спря¬мування можуть успішно застосовувати ґендерні стратегії. На рівень присутності жінок у виборчих списках значний вплив має позиція лідера партії, оскільки в Україні, як правило, саме партійні очільники визначають їхній склад. Стать лідера, навпаки, не має значення. Жіночі партії, які намагалися розширити представництво жінок у законодавчому органі, не знайшли достатньої підтримки на жодних парламентських виборах. В Україні жодна політична партія ґендерних квот не застосовує, тому лише обов’язкове запровадження квотування зробить їх потужними агентами розширення жіночого представництва. В українських реаліях, так само як і в зарубіжних країнах, більш сприятливою для жіночого представництва є пропорційна виборча система. При мажоритарній системі більше шансів на перемогу мають жінки-кандидати від потужних партій (за умови партійної підтримки).
 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины