Стаднік Олег Миколайович. Виборче право як інститут конституційного права України

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, мету й задачі дослідження, об’єкт, предмет і методи дослідження; сформульовано положення, що відображають наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; подано відомості про апробацію результатів дисертації, публікації, структуру дисертації.
Розділ 1 «Генезис доктринальних досліджень виборчого права України» містить два підрозділи та присвячений вивченню історії виникнення й розвитку виборчого права в Україні, предмета і методології доктринальних досліджень з питань виборчого права.
У підрозділі 1.1. «Історія виникнення та розвитку виборчого права в Україні» встановлено, що виборче право у слов’ян виникло вже на перших етапах розвитку Давньоруської держави. Первіснообщинні родові, племінні зібрання перетворювалися на народні збори – віче, які функціонували як початкові елементи виборчого права до ХV ст. Подальший розвиток виборчого права пов’язаний з діяльністю Запорозької Січі, на якій було утверджено виборність керівників, рівне право участі всіх козаків у виборах. З ХVІІІ ст., коли Україна ввійшла до складу Російської імперії, припинив діяти інститут виборів власних вищих представницьких органів. Лише внаслідок земської реформи 1864 р. було створено земські органи самоврядування на основі станового принципу виборів. У них брали участь лише особи, що мали земельну власність, тобто переважну більшість населення було позбавлено виборчого права. Після міської реформи 1870 р. та царського Маніфесту 1905 р. було розроблено Положення про вибори до Державної думи, згідно з яким обмежено виборчі права, а вибори не були загальними, прямими та рівними. Період Української Народної Республіки став прогресивним щодо закріплення виборчого права для широкого кола громадян. Розвиток виборчого права в Українській Радянській Соціалістичній Республіці характеризувався класовим підходом до участі громадян у формуванні органів публічної влади, ґрунтувався на недемократичних принципах, дискримінаційних цензах і квотах, були поширені багатоступеневі вибори. Упродовж 1970–80-х рр. у законодавстві систематизовано та якісніше визначено процедури призначення виборів, утворення виборчих округів і комісій. Після здобуття Україною незалежності у виборчому праві запроваджено якісні новації, що відповідають загальновизнаним світовим стандартам.
У підрозділі 1.2. «Наукові дослідження виборчого права: предмет та методологія» проаналізовано масив дисертаційних досліджень, навчальних посібників, науково-практичних коментарів з окресленої тематики, на підставі чого сформульовано висновок, що комплексного та детального дослідження питань, присвячених виборчому праву як інституту конституційного права, досі не здійснено. Науковці розглядають питання історичного розвитку виборів, окремих видів виборів, виборчий процес, засади виборів й інші теоретичні положення, пропонують коментування виборчого законодавства. У вітчизняній науці практично немає досліджень, що містили б комплексне вивчення поняття, предмета й методу виборчого права, виборчо-правових норм, усіх джерел виборчого права.
Для дослідження виборчого права як інституту конституційного права України використано систему принципів, методів і засобів наукового пізнання, що забезпечило можливість реалізації поставлених цілей та задач. Зокрема, застосовано загальнонауковий діалектичний, формально-логічний, історичний, порівняльно-історичний, порівняльно-правовий, статистичний та інші методи. Використання зазначених методів сприяло комплексному дослідженню інституту виборчого права в Україні, ґрунтовному аналізу виборчо-правових відносин.
У розділі 2 «Виборче право в системі конституційного права України», що має три підрозділи, розглянуто поняття, предмет і методи правового регулювання виборчого права в Україні, поняття, структуру та види норм виборчого права, конституційні принципи виборчого права, їх зміст.
У підрозділі 2.1. «Поняття, предмет і методи правового регулювання виборчого права України» обґрунтовано, що виборче право характеризується сукупністю різних за юридичною силою та змістом правових норм і принципів, які регулюють й охороняють суспільні відносини, що виникають у сфері підготовки та проведення виборів до органів публічної влади, регламентують права, свободи й обов’язки суб’єктів виборчих правовідносин і закріплюють гарантії реалізації та захисту виборчих прав. Виборче право розглянуто в об’єктивному та суб’єктивному розуміннях. Об’єктивне виборче право – це конституційно-правовий інститут, складовою якого є правові норми, що регулюють суспільні відносини електорального змісту, пов’язані з формуванням органів публічної влади. Воно охоплює основоположні засади виборчого права. Виборець фактично володіє виборчим правом лише в тому разі, якщо воно об’єктивно існує, тобто закріплене у виборчому законодавстві, оскільки це нормативна форма існування суб’єктивних виборчих прав. Норми об’єктивного виборчого права встановлюють моделі правової поведінки, визначають обсяг і зміст юридичних можливостей суб’єктів, порядок та способи його реалізації, закріплюють гарантії охорони й захисту виборчих прав і порядок поновлення їх у разі порушення. Суб’єктивне виборче право – це закріплена Конституцією та законодавством України, гарантована державою або іншою соціальною інституцією можливість і реальна здатність громадянина України вільно обирати й бути обраним до виборних органів публічної влади. Його особливість полягає в тому, що це право належить конкретній особі, визначає вид і міру можливої поведінки суб’єкта, а саме: обирати та бути обраним, правової бездіяльності, вимагати створення належних умов для реалізації виборчих прав, звертатися за захистом чи поновленням порушених прав.
Предмет виборчого права в Україні – це сукупність суспільних відносин, що виникають у зв’язку з визначенням, забезпеченням можливості здійснення та захисту конституційного права громадян України обирати й бути обраними до органів публічної влади, а також процедурою реалізації виборчих прав під час організації і проведення виборів та в міжвиборчий період. Його зміст становить сукупність електоральних відносин, які охоплюють різні аспекти особистої реалізації виборчих прав і є формою забезпечення суб’єктивних виборчих можливостей громадян, а також можливостей виражати групові та суспільно-політичні інтереси. Ознаки предмета виборчого права формують відносини політичного характеру, що: визначають і характеризують взаємозв’язки держави з громадянами; виникають у процесі реалізації права народу на формування органів публічної влади.
Методи є однією з найважливіших кваліфікаційних ознак, що характеризують виборче право як інститут конституційного права. Методи правового регулювання – це сукупність засобів і способів регулятивно-охоронного впливу на виборчі правовідносини, що мають універсальний та комплексний характер правової регламентації, яка полягає в наявності набору передбачених виборчо-правовими нормами засобів впливу, здійснюють владно-імперативний вплив на електоральні відносини та визначають його характерні риси. Серед методів регулювання виборчих правовідносин виокремлено методи правового регулювання, установлення, зобов’язання, дозволу, заборони тощо. Вони є універсальними, утілюють інтелектуально-вольовий потенціал юридичного впливу на виборчі відносини, здійснюють їх імперативне регулювання та визначають характер і сукупність відносин між суб’єктами, що виникають під час реалізації норм виборчого права.
У підрозділі 2.2. «Норми виборчого права України: поняття та ознаки» визначено, що норми виборчого права – це закріплені в нормативно-правових актах, які належать до різних галузей права, правила, метою яких є забезпечення відповідних умов і визначення процедури реалізації виборчих прав, урегулювання суспільних відносин, пов’язаних із забезпеченням можливостей та власне реалізації права на участь в управлінні державними справами, шляхом установлення виборчих прав, свобод й обов’язків. Аргументовано, що норми виборчого права утворюють загальний конституційно-правовий інститут, який об’єднує конституційно-правові, адміністративно-правові, кримінально-правові, цивільно-правові норми та норми інших галузей права, які вирізняються специфічним статусом у системі права, дуалістичним характером правового змісту. Вони є першоосновою національного виборчого права та відображають усі його специфічні властивості й особливості механізму правового впливу на поведінку суб’єктів електоральних відносин. Нормам виборчого права притаманні такі риси: 1) це правила, що регулюють відносини, які пов’язані з формуванням органів публічної влади шляхом організації та проведення демократичних виборів; вони є правовим засобом, що регламентує визначені державою способи й форми політичної боротьби за володіння виборними владними повноваженнями; 2) мають установчий характер: визначають систему органів державної влади та систему суб’єктів виборчого права, їх права, свободи й обов’язки, форми і методи їх діяльності та правової поведінки, а також акти, які визначають порядок і результати їх діяльності; 3) урегульовують специфічний склад відносин, а саме: визначають наявність суб’єктів (кандидати, довірені особи та інші), які можуть набувати свого правового статусу виключно в межах виборчо-правових відносин; 4) мають особливе коло адресатів; визначають чи дозволяють певні варіанти поведінки суб’єктів електоральних відносин; 5) вирізняються особливістю структури; переважна більшість норм не має всіх трьох структурних елементів, характерних для правової норми; 6) співвідносяться з нормами міжнародного права й утілюють принципи міжнародних виборчих стандартів; 7) виражені в різних джерелах, у зв’язку з чим мають різну юридичну силу. Отже, виборчо-правові норми врегульовують різноманітні виборчі правовідносини, їх можна класифікувати за різними критеріями.
У підрозділі 2.3. «Конституційні принципи виборчого права України: загальна характеристика» встановлено, що конституційні принципи виборчого права є основоположними засадами, які визначають характер і напрями правового регулювання сукупності суспільних відносин, що виникають у процесі виборів. Вони відображають демократичність виборів, утворюють підґрунтя правового регулювання виборчих прав. Принципи виборчого права – це визначені Конституцією України найважливіші нормативно-регулятивні, загальні, обов’язкові для всіх суб’єктів й учасників виборчого процесу об’єктивно обумовлені правила законодавчого регулювання виборів, що становлять самостійну політико-правову групу, яка визначає характер і напрями правового регулювання комплексу суспільних відносин, що виникають під час виборів, соціальною функцією яких є регулювання й охорона суспільних відносин, пов’язаних із реалізацією виборчого права та забезпеченням реального волевиявлення народу, легітимності виборних органів публічної влади й обрання посадових осіб. До них належать принципи: 1) вільних виборів, що виявляється у вільній і добровільній участі у виборчому процесі суб’єктів виборчого права, їх вільному волевиявленні під час голосування; 2) загального виборчого права, згідно з яким право обирати та бути обраними законодавчо визнано за всіма особами, що мають право голосу; 3) рівного виборчого права, що визначає рівні, однакові умови реалізації виборчих прав; 4) прямого виборчого права, що забезпечує виборцям право без будь-яких посередників вручати свій мандат особам, яким вони довіряють; 5) таємного голосування, що гарантує виключення можливості будь-якого контролю за волевиявленням виборця під час голосування; 6) обов’язковості проведення виборів, відповідно до якого вибори є єдиним обов’язковим способом формування органів публічної влади.
Розділ 3 «Джерела виборчого права України», що містить чотири підрозділи, присвячено дослідженню поняття, системи джерел виборчого права, серед яких Конституція України як головне джерело виборчого права, закони, міжнародні договори та підзаконні акти.
У підрозділі 3.1. «Поняття джерел виборчого права. Конституція України як основне джерело виборчого права України» визначено, що джерелами виборчого права є нормативно-правові акти різних рівнів, Конституція України, закони, підзаконні акти Президента України й органів виконавчої влади, акти органів судової влади, нормативні акти Центральної виборчої комісії України, акти органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, норми міжнародного права, що закріплюють загальновизнані принципи й норми, які регулюють суспільні відносини щодо організації та проведення виборів і реалізації виборчих прав. У системі нормативно-правових актів кожний з них має певне функціональне призначення, тому їх можна класифікувати за різними критеріями. Залежно від органу, який прийняв їх, це акти загальнодержавні та представницьких органів місцевого самоврядування; за юридичною силою – конституція, закони та підзаконні акти; за функціональним призначенням у механізмі електорального врегулювання – Основний Закон, що встановлює загальні принципи та гарантії здійснення форм безпосередньої демократії; закони й підзаконні нормативні акти, що визначають порядок і процедуру формування конкретних виборчих органів й обрання посадових осіб та забезпечують реалізацію виборчих прав; галузеві закони і підзаконні акти, що врегульовують процедурні аспекти проведення виборів. Конституція України є головним джерелом права як акт вищої юридичної сили та загальної регламентації, що встановлює загальні засади і принципи та є нормативно-правовою основою національного виборчого законодавства, яке становить інститут виборчого права, правову базу й мету забезпечення права обирати та бути обраним на виборні посади до органів публічної влади. Норми Конституції України як джерела виборчого права можна класифікувати на загальні, базові, що закріплюють демократичні інститути держави, і норми, які безпосередньо стосуються порядку проведення виборів. Вони здійснюють прямий вплив на формування виборчого законодавства та є підґрунтям для реалізації виборчого права. Нормами Конституції України встановлено право обирати та бути обраним; визначено суб’єктів, які мають право голосу, принципи, що є обов’язковими для всіх видів виборів і суб’єктів, періодичність проведення виборів, підстави та суб’єкти призначення позачергових виборів тощо.
У підрозділі 3.2. «Закони як джерела виборчого права України» доведено, що виборче законодавство – це сукупність нормативно-правових актів вищої юридичної сили, які регулюють відносини, пов’язані зі здійсненням права громадян обирати та бути обраними до органів публічної влади. Воно зосереджує в собі визначальний зміст і сутність правил, дотримуватись яких мають суб’єкти виборчих правовідносин під час реалізації виборчих прав, та безпосередньо спрямовано на регулювання виборчо-правових відносин. Головними функціями виборчого законодавства є такі: закріплення виборчих прав і гарантій; визначення загальних принципів виборчих правовідносин; детальна регламентація правового режиму проведення виборів. Закони є основою виборчого законодавства, мають різне призначення й інституційне регулювання, частина з них регулює процедуру виборів і реалізацію виборчого права, інші органічно поєднують та деталізують виборчі права, а також способи й можливості їх реалізації. Чинне виборче законодавство потребує систематизації та вдосконалення, метою чого має бути подолання у практиці проведення виборів негативних явищ, які ускладнюють або унеможливлюють реалізацію виборчих прав. Правова ідеологія має бути спрямована на захист інтересів виборця.
У підрозділі 3.3. «Міжнародні договори як джерела виборчого права України» обґрунтовано, що міжнародний договір є універсальним джерелом виборчого права, його юридична сила випливає із загального міжнародного права, стає джерелом за умови, якщо згоду на його обов’язковість надано Верховною Радою України. Принципи та норми міжнародного права безпосередньо впливають на розвиток національного виборчого права й законодавства, визначають загальні принципи і підходи до закріплення виборчих прав, належні можливості його реалізації та ефективні й дієві гарантії від порушень, а також можливості поновлення порушених виборчих прав. Структурні елементи джерел міжнародного права визначають виборчі стандарти, що мають чітко визначене функціональне призначення й наповнення. Норми міжнародного права спрямовані на регламентацію та нормативне вирішення й розроблення процесуальних форм різних аспектів виборчого процесу і виборчого законодавства, а також установлюють міжнародні стандарти участі виборців й інших суб’єктів у реалізації виборчих прав.
У підрозділі 3.4. «Підзаконні акти як джерела виборчого права України» визначено, що підзаконні акти деталізують права, свободи й обов’язки, форми і методи діяльності суб’єктів виборчого процесу та забезпечують можливість їх реалізації. До них належать такі самостійні групи нормативно-правових актів: Указ Президента України «Про недопущення порушень закону під час передвиборної агітації» від 16 вересня 2010 р. № 910/2010; Постанова Кабінету Міністрів України «Про питання утворення робочих груп обліку виборців» від 18 липня 2007 р. № 943, акти Конституційного Суду України, Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 р. № 22-рп/2004 у справі про особливості застосування Закону України «Про вибори Президента України»; акти Центральної виборчої комісії України та інших виборчих комісій; акти інших органів публічної влади, підприємств, установ. Акти Президента України та Кабінету Міністрів України регулюють особливості організаційного, інформаційного, технічного й інших аспектів діяльності органів публічної влади, виборчих комісій щодо забезпечення виборчих прав, питання фінансування підготовки і проведення виборів тощо. Акти Конституційного Суду України є самодостатніми, обов’язковими, остаточними та мають пряму дію. Вони конкретизують юридичний простір, у якому виникають електоральні правовідносини, забезпечують розуміння й однакове застосування приписів виборчого законодавства. Акти Центральної виборчої комісії України й інших органів публічної влади мають допоміжний характер, сприяють можливості реалізації виборчих прав. Підзаконні акти не передбачають створення самостійних процедур під час проведення виборів, а їх прийняття та застосування спрямовані на заповнення прогалин у виборчому законодавстві.