УСОВ ДМИТРО СЕРГІЙОВИЧ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА РОЗГОЛОШЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ (СТ. 328 КК УКРАЇНИ)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається її зв’язок з науковими планами та програмами, мета й задачі, об’єкт, предмет і методи дослідження, наукова новизна одержаних результатів, міститься інформація про їх апробацію, структуру й обсяг дисертації.
Розділ 1 «Загальні засади дослідження проблем кримінальної відповідальності за розголошення державної таємниці» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Історія розвитку законодавства, яке передбачало кримінальну відповідальність за розголошення державної таємниці» наголошується, що ґенеза зазначеного законодавства пройшла ряд періодів, а саме: період захисту інформації на українських територіях за часів Київської Русі, у складі Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої; період дії механізму збереження інформації у Запорізькій січі та в козацько-гетьманській державі; період організації збереження державної таємниці на українських землях у складі російської імперії; період охорони державної таємниці на етапі боротьби за українську національну державність (1917-1920 pp.); період захисту державної таємниці в Україні за часів СРСР; період охорони державної таємниці в Україні за часів незалежності. Акцентується увага на тому, що до середини XIX ст. у Росії не існувало чіткої системи охорони секретних відомостей. Системних ознак охорона державної таємниці набуває з кінця XIX ст. В Уложенні про покарання кримінальні і виправні 1845 р. встановлювалась кримінальна відповідальності за порушення зберігання державної таємниці. Було зроблено першу спробу поділити інформацію за ступенем таємності, користуючись виразом «папери, відмічені написом секретно», а також виокремити певні види інформації, наголошуючи на її власникові. Саме такий поділ інформації з обмеженим доступом в залежності від її власника можна простежити й в сучасному законодавстві України.
У Кримінальному уложенні 1903 р. значно розширено перелік інформації, яка визнається державною таємницею. Конкретизована об’єктивна сторона злочину, яка може виражатись в опублікуванні, знятті копії, отриманні, складанні, збиранні чи повідомленні уряду або агенту іноземної держави, яка не знаходиться в стані війни з Росією, державної таємниці. Відповідальність диференційовано в залежності від суб’єкта злочину: «будь-яка особа», «особа, якій ці відомості були довірені по службі чи отримані нею в силу службового становища, або особа, якій було доведено про заборону опубліковувати чи повідомляти ці відомості», «іноземець, під час перебування в Росії, військовополонений, особа, що залишила російське підданство, але не має підданства іншої держави, або вступила в підданство ворожої держави після оголошення війни або безпосередньо перед припиненням мирних відносин».
У КК УРСР 1922 р. містилось дві норми про відповідальність за розголошення державної таємниці. Кримінальна відповідальність за шпигунство була передбачена ст. 66 КК УРСР 1922 року. Шпигунством вважалась передача, повідомлення, викрадення чи збирання відомостей, що мають характер державної таємниці, особливо військових, іноземним державам чи контрреволюційним організаціям у контрреволюційних цілях, чи за винагороду. Але праобразом сучасної норми про розголошення державної таємниці були ч. 2 ст. 66 КК та ст. 117 КК. У ч. 2 ст. 66 КК була передбачена кримінальна відповідальність за розголошення відомостей, що мають характер державної таємниці, особливо військових, при відсутності контрреволюційних чи корисливих цілей і неусвідомленості про можливі наслідки такої діяльності. Відповідальність за розголошення посадовою особою відомостей, що не підлягають оголошенню, встановлювалась окремо у ст. 117 КК.
Згідно із Законом СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» від 28 грудня 1958 р. була встановлена кримінальна відповідальність за розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі по службі чи роботі, при відсутності ознак зради Батьківщини або шпигунства.
У КК УРСР 1960 р. кримінальна відповідальність за розголошення державної таємниці була передбачена у ст. 67, зміст якої фактично в повному обсязі повторював ст. 12 Закону СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини». У такому вигляді кримінально-правова норма, що передбачала відповідальність за розголошення державної таємниці, проіснувала до моменту вступу в дію КК України, який був прийнятий 5 квітня 2001 р. та діє до теперішнього часу.
У підрозділі 1.2 «Зарубіжне законодавство, що передбачає кримінальну відповідальність за розголошення державної таємниці» здійснено порівняльний аналіз українського та зарубіжного законодавства щодо кримінальної відповідальності за розголошення державної таємниці, який дозволяє говорити, що у більшості країн світу відповідальність за розголошення державної таємниці настає окремо від розголошення інших таємниць. Виключення становлять КК Республіки Казахстан, в якому предметом злочину є державна та службова таємниці, КК Республіки Узбекистан, в якому предметом злочину є державна, військова та службова таємниці. Об’єктивна сторона даних злочинів у більшості країн характеризується діянням у виді розголошення державної таємниці. У деяких країнах поряд з відповідальністю за розголошення державної таємниці передбачено відповідальність й за інші незаконні діяння щодо неї. У КК РФ передбачено відповідальність за отримання відомостей, що становлять державну таємницю, шляхом викрадення, обману, шантажу, примусу, погрози застосування насильства або іншим незаконним способом (ст. 283-1 КК), у КК Республіки Казахстан – за поширення або збирання відомостей (ч. 1 ст. 172 КК), у КК Республіки Узбекистан – за розголошення або передачу відомостей (ст. 162 КК), у КК Естонської Республіки – за розголошення, незаконну передачу або видачу незаконного дозволу на доступ до державної таємниці (ст. 73 КК). У більшості країн досліджуваний злочин має формальний склад.
У більшості країн відповідальність за умисне та за необережне діяння настає за однією статтею або частиною статті КК. У Республіці Білорусь, Латвійській Республіці відповідальність за умисне та необережне розголошення державної таємниці передбачена у окремих статтях КК, а у Республіці Вірменія – у різних частинах однієї статті КК.
Суб’єктом аналізованого злочину законодавці більшості країн визнають особу, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку зі службою або роботою тощо. Одностайні вони й у визначенні кваліфікуючої ознаки цього злочину – тяжкі наслідки та у тому, що залучають вказівку щодо застосування цієї статті тільки у разі відсутності у діянні особи ознак державної зради або шпигунства.
Об’єктивна сторона розглядуваного злочину в законодавстві усіх країна, що досліджувались, характеризується діянням у виді розголошення відомостей. Склад злочину – формальний, за виключенням КК ФРН, згідно з яким відповідальність настає тільки у разі створення небезпеки заподіяння істотної шкоди зовнішній безпеці держави. У більшості КК, що були розглянуті, передбачена умисна та необережна форма вини. Виключно умисна форма вини передбачена у КК Королівства Нідерландів, КК Республіки Сан-Марино. Згідно з КК Республіки Сан-Марино обов’язковою ознакою є мотив – використання відомостей для особистої вигоди або для вигоди інших осіб. Суб’єктом аналізованого злочину згідно з КК Республіки Болгарія, КК Королівства Нідерландів, КК Республіки Сан-Марино та КК Французької Республіки є особа, якій відомості були довірені або стали відомі в силу службового становища або роботи тощо, а у Республіці Польща, ФРН, Турецькій Республіці та КНР – будь-яка особа не залежно від її обов’язку зберігати таємницю.
Розділ 2 «Об’єктивні ознаки розголошення державної таємниці» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 2.1 «Об’єкт та предмет розголошення державної таємниці» зауважується, що родовим об’єктом злочину, передбаченого ст. 328 КК, є суспільні відносини в сфері охорони державної таємниці та службової інформації, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову і мобілізації. Обґрунтовується, що основним безпосереднім об’єктом розголошення державної таємниці є режим державної таємниці, тобто встановлений згідно з вимогами відповідних актів законодавства єдиний порядок забезпечення охорони державної таємниці, що забезпечує безпеку держави. Суб’єктами цих суспільних відносин є особа, якій відомості, що становлять державну таємницю, були довірені чи стали відомі у зв’язку з виконанням нею службових обов’язків, та держава. Ці відносини виникають з приводу відомостей, що становлять державну таємницю, які в структурі розглядуваних суспільних відносин виступають їх предметом. Змістом цих відносин є обов’язок особи, якій відомості, що становлять державну таємницю, були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням нею службових обов’язків, зберігати ці відомості в таємниці.
Додатковим обов’язковим об’єктом у складі розголошення держаної таємниці є суспільні відносини у сфері службової діяльності, а також авторитет органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ та організацій. Додатковим факультативним об’єктом можна визнати суспільні відносини у сфері власності, життя, здоров’я чи свободу особи, національну безпеку України тощо.
Автор доводить, що інформація може бути визнана предметом злочинів тому, що вона, як і інші предмети злочинів, є явищем об’єктивного світу, матеріальним приводом існування певних суспільних відносин, перетерплює певний злочинний вплив, безпосередньо указана в законі про кримінальну відповідальність. Відсутня тільки одна її ознака, а саме те, що інформація не є річчю матеріального світу. Але сучасні наукові дослідження не пов’язують предмет злочину з поняттям річчі матеріального світу, визнаючи предметом злочину, зокрема, інформацію, електричну, теплову та інші види енергії, в окремих випадках – органи, тканини, кров людини.
Державна таємниця – це вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці України і які рішенням державних експертів з питань таємниць визнано державною таємницею та включено до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю.
У підрозділі 2.2 «Об’єктивна сторона розголошення державної таємниці» акцентується увага на тому, що розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, – це доведення (розголос) будь-яким шляхом (усно, письмово, у пресі тощо) відомостей, що становлять державну таємницю, або недотримання правил поводження з носіями таємної інформації, якщо при цьому таємна інформація стала відома хоча б одній особі, яка не має повноважень на ознайомлення з нею.
На думку автора, розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, може бути вчинено у формі дії або бездіяльності. Закінченим злочин вважається з моменту, коли відомості, що становлять державну таємницю, стали відомі хоча б одній особі, яка не має повноважень на ознайомлення з нею. Склад злочину – матеріальний.
Обґрунтовується, що обстановка вчинення злочину, яка полягає в тому, що відомості про державну таємницю були довірені або стали відомі особі у зв’язку з виконанням нею службових обов’язків, є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони розголошення державної таємниці. При цьому обов’язково враховується відсутність усіх ознак державної зради або шпигунства.
Кваліфікований вид розглядуваного злочину (ч. 2 ст. 328 КК України) передбачає настання тяжких наслідків у якості обов’язкової ознаки об’єктивної сторони складу злочину. На законодавчому рівні визначення змісту тяжких наслідків не існує і встановлення їх відбувається диференційовано в кожному випадку окремо із врахуванням обставин справи. До тяжких наслідків можна віднести: випадки, коли внаслідок розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, відповідні державні органи вимушені були істотно змінювати зміст стратегічних, оперативних, мобілізаційних та інших важливих планів; розголошено організацію охорони певних об’єктів, систему зв’язку; розголошено певні напрями науково-дослідних чи конструкторських робіт, що було пов’язано із заподіянням державі значної матеріальної шкоди; розголошення відповідних відомостей про осіб, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, їхніх близьких родичів; розголошення відповідних відомостей про осіб, які на конфіденційній основі залучаються, плануються до залучення чи залучалися раніше до співпраці з правоохоронними органами з метою виконання завдань оперативно-розшукової чи розвідувальної діяльності (ці відомості відповідно до законодавства є такими, що становлять державну таємницю); посягання на життя, здоров'я чи свободу особи або створення серйозної небезпеки для її життя чи здоров'я внаслідок розголошення відповідних відомостей тощо.
Розділ 3 «Суб’єктивні ознаки розголошення державної таємниці» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 3.1. «Суб’єкт розголошення державної таємниці» наведено додаткові аргументи на користь неможливості визнання юридичної особи суб’єктом злочину: по-перше, вина як ознака злочину припускає можливість психічного ставлення суб’єкта до вчинюваних ним дій, а оскільки юридична особа – колективний суб’єкт, то єдине психічне ставлення до діянь, як правило, виключається; по-друге, встановлюючи загальні засади призначення покарання, в ст. 65 КК України законодавець зобов’язує суд враховувати не тільки характер і ступінь суспільної небезпеки, але й особу винного; по-третє, принцип індивідуалізації покарання виключає можливість призначення єдиного покарання необмеженому числу осіб, які і складають юридичну особу (колективний суб’єкт). На думку дисертанта, за розголошення державної таємниці кримінальній відповідальності підлягають лише конкретні фізичні особи, в діях яких встановлено склад цього злочину, навіть якщо під час вчинення злочину вони діяли від імені юридичної особи чи в її інтересах.
Кримінальна відповідальність за розголошення державної таємниці настає з шістнадцяти років. За загальним правилом допуск до державної таємниці можуть отримати особи, які досягли вісімнадцятирічного віку, але в окремих випадках, які визначаються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, за погодженням зі Службою безпеки України, – громадянам України віком від шістнадцяти років.
Під службою, автор вважає, необхідно розуміти зайняття будь-якою діяльністю (фізичною або розумовою працею), що обслуговує ті чи інші інтереси третіх осіб. Обов’язок – це встановлена законодавством та забезпечена державою міра необхідної поведінки в межах певного обсягу роботи, справ, що визначається званням, посадою зобов’язаної особи. Відповідно, у диспозиції ст. 328 КК України під службовим обов’язком слід розуміти сукупність відповідних справ та певного обсягу роботи, що визначається посадою, яку займає зобов’язана особа, в межах виконання нею дій по забезпеченню або обслуговуванню тих чи інших інтересів з охорони державної таємниці. Під професійним обов’язком необхідно розуміти певний перелік обов’язкової поведінки особи, що регламентована відповідними нормативно-правовими або іншими правовими актами та обов’язкова для виконання нею в сфері тієї чи іншої професійної діяльності.
Суб’єктом розголошення державної таємниці визнавати особу, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням нею службових або професійних обов’язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства.
У підрозділі 3.2 «Суб’єктивна сторона розголошення державної таємниці» міститься аналіз питань щодо психічного ставлення особи до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння, а саме: розголошення державної таємниці.
Автор, проаналізувавши різні форми вини, що мають місце під час розголошення державної таємниці, наголошує на таких моментах.
По-перше, при прямому умислі особа усвідомлює суспільно небезпечний характер діяння (факт розголосу відомостей), передбачає те, що таємниця стала відома хоча б одній особі, яка не має повноважень на ознайомлення з нею, та бажає ознайомлення сторонніх осіб з відомостями, що становлять державну таємницю. Інтелектуальна ознака прямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного діяння (доведення (розголос) будь-яким шляхом (усно, письмово, у пресі тощо) відомостей, що становлять державну таємницю), а також в передбаченні можливості чи неминучості настання його суспільно небезпечних наслідків (відомості, що становлять державну таємницю стали відомі хоча б одній особі, яка не має повноважень на ознайомлення з нею). Вольова ознака прямого умислу являє собою бажання суб’єкта ознайомити сторонніх осіб з відомостями, що становлять державну таємницю.
По-друге, при непрямому умислі особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння (факт розголосу відомостей), передбачає те, що таємниця може стати відома хоча б одній особі, яка не має повноважень на ознайомлення з нею, та хоча не бажає, але свідомо припускає ознайомлення сторонніх осіб з відомостями, що становлять державну таємницю. Інтелектуальна ознака непрямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного діяння (доведення (розголос) будь-яким шляхом (усно, письмово, у пресі тощо) відомостей, що становлять державну таємницю), а також в передбаченні можливості настання його суспільно небезпечних наслідків (відомості, що становлять державну таємницю стали відомі хоча б одній особі, яка не має повноважень на ознайомлення з нею). Вольова ознака непрямого умислу характеризується тим, що особа не бажає, але свідомо припускає ознайомлення сторонніх осіб з відомостями, що становлять державну таємницю.
По-третє, при злочинній самовпевненості особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (таємниця може стати відома хоча б одній особі, яка не має повноважень на ознайомлення з нею), але легковажно розраховує на їх відвернення. При цьому інтелектуальна ознака злочинної самовпевненості характеризується тим, що особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, а вольова ознака полягає в тому, що особа легковажно розраховує на відвернення цих наслідків.
По-четверте, при злочинній недбалості особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (таємниця може стати відома хоча б одній особі, яка не має повноважень на ознайомлення з нею), хоча повинна була і могла їх передбачати. При цьому інтелектуальна ознака полягає в тому, що особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, а вольова ознака вказує на реальну можливість винного передбачити суспільно небезпечні наслідки своєї поведінки, але незважаючи на це, вона не активізує свої психічні сили і здібності для вчинення вольових дій, необхідних для запобігання таким наслідкам.
Розділ 4 «Проблеми кваліфікації та шляхи вдосконалення законодавства про кримінальну відповідальність за розголошення державної таємниці» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 4.1 «Проблемні питання кваліфікації та відмежування розголошення державної таємниці від суміжних складів злочинів» наголошується на тому, що правильна кваліфікація злочинів – це необхідна умова забезпечення законності в боротьбі розголошенням державної таємниці.
Розглянуто окремі питання кваліфікації розголошення державної таємниці. У випадку розголошення державної таємниці службовою особою шляхом надання вказівки або розпорядження своїм підлеглим ознайомити сторонню особу з державною таємницею, існують підстави кваліфікувати діяння за сукупністю злочинів, передбачених ст. 328 та 365 КК України. Якщо ж розголошення здійснює власне службова особа, то додаткової кваліфікації за статтями, що передбачають відповідальність за так звані службові злочини, не потрібно. У випадку якщо відомості, що становлять державну таємницю, є одночасно відомостями досудового слідства або дізнання розголошуються особою, яка попереджена у встановленому законом порядку про обов’язок не розголошувати дані досудового слідства або дізнання, але яка не є такою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням нею службових обов’язків, кваліфікація діяння повинна відбуватись за ст. 387 КК України. У випадку коли ці відомості були довірені або стали відомі особі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, кваліфікація діяння повинна відбуватись за сукупністю злочинів, передбачених ст.ст. 328 та 387 КК України.
Відмежування розголошення державної таємниці (ст. 328 КК України) від розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132 КК України), від незаконного розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК України), від розголошення таємниці усиновлення (ст. 168 КК України), розголошення комерційної таємниці (ст. 232 КК України) в основному відбувається за наявністю обов’язкового предмету злочину того чи іншого складу злочину.
Розголошення державної таємниці у сфері оборони (відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю), вчинене військовослужбовцем або військовозобов’язаним під час проходження останнім зборів, кваліфікується за ч. 1 ст. 422 КК України і додаткової кваліфікації за ст. 328 КК України не потребує.
Відмежування злочинів, передбачених ст. 328 і ст.ст. 111 і 114 КК України, здійснюється за змістом умислу винного, а саме: державна зрада або шпигунство передбачають, що суб’єкт злочину бажає передати відомості, що становлять державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх представникам, а при розголошенні державної таємниці суб’єкт злочину, який діє навіть і з прямим умислом, бажає передати зазначені відомості сторонній особі, яка не є одним із вказаних адресатів.
У підрозділі 4.2 «Пропозиції з вдосконалення кримінального законодавства, що передбачає відповідальність за розголошення державної таємниці» сформульований та обґрунтований авторський варіант змін до чинного закону про кримінальну відповідальність. Зокрема, запропоновано диспозиції ст. 328 КК України викласти у такій редакції:
«1. Необережне розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням нею службових або професійних обов'язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства, –
…
2. Умисне розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням нею службових обов'язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства, –
…
3. Діяння, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, –